Наше національне надбання

  

На тлі повсюдного засилля та поширення в культурній і не тільки сферах різного роду «шоу» та «шоуменів» цілком логічним, як це не прикро, виглядає те, що майже непоміченим промайнув в Україні столітній ювілей видатного співака Дмитра Гнатюка. Втім подія ця сповна підпадає під означення всесвітньої. Й не лише тому, що мав співак світову славу. Його вважають власним надбанням у кількох європейських державах, і там, до речі, соті роковини виконавця теж увагою не оминули. 

Народився він на Буковині – в краї, де здавна переплітаються й уживаються різні народи. В пору народження 25 березня 1925-го майбутнього митця його рідне село Мамаївці (нині Чернівецька область) входило до Румунського королівства, тож хлопчина добре знав румунську, бо ж навчався у румунській школі. Проте рідною завжди вважав саме українську мову, адже народився в українській селянській родині. І коли ще підлітком прилучився до художньої самодіяльності й організував театральний гурток, першою зіграною ним виставою стала «Сватання на Гончарівці» з невмирущої української сценічної класики.

Власне театральне мистецтво й проклало шлях виконавцеві до співочих вершин. Після Другої Світової війни, в окопах якої отримав контузію, він став артистом звісного Чернівецького обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Там були вражені його вокальними здібностями й порекомендували до навчання у Київській консерваторії, де він навчався у знаменитого Івана Паторжинського. По тому Дмитро Гнатюк став солістом Київської опери, з якою був пов’язаний майже чотири десятиліття як виконавець, режисер і очільник. У найпопулярніших виставах театру він виконував провідні партії, що зробили його всесвітньо популярним оперним виконавцем.

Віддано і з любов’ю Гнатюк ставився до народної пісні, співпрацюючи, до того ж, з уславленими хоровими й музичними колективами. Його голосом звучить практично вся золота українська пісенна класика – відомі ще з ХІХ століття «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна», «Місяць на небі», «Зоре моя вечірняя», і вже ближчі до нас у часі «Пісня про рушник», «Два кольори», «Києве мій», «Марічка», «Черемшина», «Пісня з полонини», «Летять ніби чайки», «Очі волошкові», «Чорнобривці» і багато інших, увічнені зокрема на понад тридцяти грамплатівках.

Мав він безліч різноманітних нагород, відзнак та регалій, але найголовніше – шалену народну популярність. Вона промовисто підтверджувалась у кожному концертному дійстві популярного виконавця – чи на столичних «великих» підмостках, чи в периферійному клубі або будинку культури, а то й просто неба. І ніколи не виказував бодай щонайменших ознак «зіркової хвороби».

Непересічною подією в культурно-мистецькому житті Радомишля став виступ геніального виконавця у 1984 році на сцені місцевого БК. Дмитро Гнатюк дав тут концерт у супроводі не менш легендарного музичного колективу – Державного духового оркестру під орудою Василя Охріменка з його солістами-вокалістами, серед яких, до речі, був теж нині відомий майстер співочої сцени народний артист України Фемій Мустафаєв. Опікування молодими талантами, між тим, – теж вагома риса знаного корифея.

Та публіка, звісно, йшла саме на Гнатюка. І він її сподівань не змарнував. Хоча, чого гріха таїти, трапилося під час його виступу пару курйозних моментів. Скажімо, під час виконання артистом одного з пісенних номерів раптово відключилась електрика. Оркестр у темряві змовк, а от Дмитро Михайлович продовжив спів, наче нічого й не відбулося, і коли світло відновилося, зал вибухнув оваціями.

Згодом я цікавився у тодішнього директора БК Миколи Глущенка, чи не було це такою собі «домашньою заготовкою на глядача». Микола Олександрович категорично заперечив, зазначивши, що відключення було справжнім – аварійним і непередбачуваним. Натомість прокоментував він інший епізод виступу Гнатюка, що виглядав уже прокольним. Під час виконання культового натоді «Дня Побєди» співак раптом забув текст пісні і кілька рядків просто промугикав мелодію, а потім таки продовжив зі словами.

«Дожився, старий п…, – вибачаючись, скрушно сповідався після концерту виконавець директорові. – Сотні разів співав на концертах цей твір, а тут на тобі – мов, заклинило!»

Втім радомишльські глядачі сприйняли цей факт з порозумінням, винагороджуючи кожний вокальний твір бурхливими оплесками. А знамениту «Гандзю» співак виконав «на біс». Притому, тоді ще було невідомо, що цей пісенний шедевр, точніше його автор Денис Бонковський, має безпосередній стосунок до радомишльського історичного минулого.

До речі, у Радомишлі Дмитро Гнатюк гастролював ще й у статусі депутата Верховної Ради СРСР. Як зізнавався згодом співак, жодна його депутатська зустріч з виборцями не обходилась без співу, бо в цьому він передусім вбачав своє служіння народові, підтверджуючи це також своєю діяльністю у багатьох національних та міжнародних громадських організаціях, товариствах, фондах, комітетах тощо. А свою громадянську проукраїнську позицію Дмитро Михайлович згодом промовисто висловив беззаперечною підтримкою Помаранчевого Майдану та Революції Гідності.

Світова велич Гнатюка яскраво засвідчувалась його тріумфальними виступами у багатьох країнах світу по всіх континентах. У знаменитому Нью-Йоркському «Карнегі-Хол» глядачі обдаровували його такими шаленими й затяжними аплодисментами, що довелося організаторам влаштувати ще й третє відділення концерту. Під час тривалих гастролей в Австралії та Новій Зеландії зароблені ним гонорарні кошти становили півмільйона доларів. Проте за радянськими законами вони належали державі. Маестро за свої виснажливі виступи отримав лише 20 тисяч рублів.

Об’їздив він, звісно, увесь СРСР. Далебі неодноразово йому надходили спокусливі пропозиції з Москви, але свій вибір він завжди робив на користь натхненно оспіваних ним Києва та рідної України.

Дмитро Михайлович Гнатюк упродовж усього свого життя був відданим пропагандистом і захисником української культури та мистецької спадщини, до яких і сам заслужено увійшов.

 

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2025 р.

 

Громадський кореспондент, що став отаманом повстанців

Національна бібліотека ім.В.Вернадського оцифрувала і виклала у вільний доступ примірники газети «Народне діло», що зберігалися у її фондах. Це було україномовне друковане періодичне видання народних організацій Радомисльського повіту, засноване в червні 1917 року після створення в повіті виконавчих органів Української Центральної Ради.

28 номерів газети, переданих з колишнього Українського наукового інституту книгознавства, що діяв у 1922-1936 рр. при Головній Книжковій палаті, охоплюють період з 11 серпня до 7 листопада 1917 року. Той невеликий, але вагомий історичний проміжок сповна можна означити порою пробудження української національної свідомості та гідності, коли започатковувались засади незалежної України. «Народне діло» стало ефективним агітатором та пропагандистом українства, відстоювало і підтримало його свідомі й дієві сили.

Притому повітове видання всіляко прагнуло спиратись на актив своїх дописувачів з місць, неодноразово наголошуючи, що для збільшення розміру газети (вона виходила переважно на двох сторінках і лише вряди-годи на чотирьох), як і обсягів інформацій та публікацій у ній з найвіддаленіших куточків повіту, а також задля зміцнення зв’язків з сільськими читачами останні повинні підтримувати газету своїми звістками і дописами із сіл.

І, слід зазначити, коло громадських кореспондентів «Народного діла» зростало. Серед його загалу привертає увагу дописувач із Горбулева – Олекса Соколовський, що повідомляв зокрема про діяльність та проблеми тамтешнього осередку «Просвіти», волосної управи, вів мову про потребу підтримки народних проукраїнських діячів на тодішніх виборах повітової управи, про протидію самогоноварінню, вітав відкриття у Горбулеві української гімназії. Можливо, йому належать і матеріали, надруковані в газеті під псевдонімом О.Лесь.

   

 

На ту пору Олексі було лише 17. Проте вже тоді в ньому вчувалася активна громадянська й національна позиція, спрямована на відстоювання справедливості та соціальної рівності.

А вже через рік наймолодший син з родини дяка Горбулівської церкви Тимофія Соколовського за закликом «Українського національного союзу» зібрав ватагу з кількох сотень місцевих козаків, з якою долучився до антигетьманського повстання, вигнавши гетьманську варту з Радомишля. По тому соколовці підтримали повітового комісара Директорії Юліана Мордалевича у боротьбі проти московських більшовицьких зайд, яким так само дали відкоша на радомишльських теренах.

У перші дні січня 1919-го загін Олекси Соколовського за дорученням Директорії прибув до Коростишева, щоб переконати пробільшовицькі сили, які взяли верх у містечку, виконувати урядові накази. Відтак місцевих верховодів було взято під арешт. Притому без жодного пострілу. Проте заарештованого очільника Коростишівського волревкому К.Гелевея Олекса відпустив на ніч додому, де у того, за його словами, була хвора матір, що потребувала догляду. Відпустив під чесне слово. Мовляв, хай іде, а назавтра обміркуємо, що і як.

Та слова Гелевей не дотримав. Натомість підняв своїх прихильників, які вже вдалися до зброї. Олексу Соколовського вони застрелили на мосту через Тетерів, де отаман сподівався провести з бунтівниками перемовини.

Але боротьбу за українську справу, за яку Лесик віддав своє молоде життя, загін продовжив: уже під проводом старших братів Василя та Дмитра, а затим молодшої сестри Олександри. І в тій борні усі вони поклали свої голови…

Місце останнього спочинку Олекси Соколовського тривалий час вважалося невідомим. Звісно, що за радянських часів про нього й не згадували. Та в незалежній України імена звитяжців повернулися з небуття, і їм віддано належну шану.

За переказами рідних, що потайки передавалися з покоління в покоління, Олексу поховали поруч із сестрою Вірою та батьком біля Горбулівської Покровської церкви. Віднедавна на могилі отамана – пам’ятник. Виготовив його скульптор з Коростишева Віталій Рожик, а кошти надав письменник Василь Шкляр – автор роману-бестселера «Маруся» про родину Соколовських.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2025 р.

 

«Троянди й виноград, красиве і корисне…»

 

Прижиттєві класики української літератури радянської доби не могли не перебувати у вирі суспільно-політичного життя. Адже часто-густо обіймали високі щаблі у тих чи інших громадських, а то й владних структурах. Не оминув такої «участі» й відомий поет та перекладач, ревний захисник української мови та культури Максим Рильський.

В його життєвій долі поєдналися шляхетське та українофільське коріння, зростання у колі українських національних корифеїв: Миколи Лисенка, Дмитра Ревуцького, Олександра Русова, Панаса Саксаганського та іже з ними – і ода «вождеві усіх народів» Йосипу Віссаріоновичу. Останнє, проте, на багато літ стало для Максима Тадейовича надійною індульгенцією від репресій та переслідувань. Бо хіба ж можна ув’язнити поета, хто сотворив «геніальну» «Пісню про Сталіна»? Такий аргумент видався визначальним для його захисту, хоча й не уникнув він арешту. Але таки повернувся з сумнозвісної Лук’янівки, звідки небо було «в клітинку», на відміну від багатьох своїх друзів і соратників по перу – зокрема Михайла Драй-Хмари, Дмитра Загула, Миколи Зерова, Павла Филиповича.

До цього переліку можна додати й радомишлянку Риву Балясну, яку було піддано репресіям уже в повоєнний час на хвилі боротьби «з безродними космополітами». З нею Рильського теж єднала спільна творча діяльність, адже переклав він українською ряд віршів поетеси, що писала на ідиш.

Він нікого не зрікся й ні на кого не доніс, попри те, що й сам тривалий час перебував під наглядом й офіційно звинувачувався у націоналістичних ухилах. Відтак і життя, і творчість поета всякчас поєднували в собі офіціозну та ліричну іпостасі. Мов знаменитий його вірш про троянди й виноград, як красиве і корисне.

Зрештою мав він премії, відзнаки, нагороди, академічні регалії, очолював Спілку письменників та Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, що нині носить його ім’я, обирався депутатом Верховної Ради УРСР та СРСР.

Слід зазначити, що громадсько-політична діяльність Максима Рильського поєдналась з Радомишльщиною. У 1962 році поет і громадський діяч був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. У радянському парламенті, котрий був двопалатним, він входив до Ради Національностей. Обирався Рильський по Житомирському виборчому округу №32 (цікаво, що, як і кожну союзну республіку Україну в цій палаті преставляли саме 32 депутати), до якої тоді входив і Радомишльський район. Тодішня районна газета «Соціалістична перемога», що висвітлювала хід виборів, опублікувала біографію кандидата в депутати із закликами до виборців району віддати за нього свої голоси.

 

Газетне фото з виборчої агітки.

У радянській виборчій системі кандидат на округ завжди був один. Тож за закономірними оприлюдненими підсумками, що зазвичай знаменували «торжество соціалістичної демократії», «усі виставлені кандидати дістали абсолютну більшість голосів і були обрані депутатами». Зокрема за кандидатів у депутати Ради Національностей в Україні проголосувало 99,79 відсотка тих, що брали участь в голосуванні.

29 березня голова окружної виборчої комісії вручив Максимові Рильському посвідчення депутата. Втім, попри всенародну політичну підтримку, для загалу він був і залишався передусім мистцем і поетом, чий внесок у розвиток української культури неоціненний.

 

Газета «Зоря Полісся», 15 серпня 2025 р.

 

«Триматиме на грудях повний оркестр!..»

 

У четвер 21 серпня 1908 року в повітовому місті Радомислі Київської губернії відбулась надзвичайно цікава й неординарна для містян подія. Надбанням історії вона стала завдяки отакій світлині, яка має безпосередній стосунок до того, що у той день відбувалося.

Атлет, зображений на фото, стоїть біля театральної афіші, яка сповіщає про загальнодоступну виставу, анонсовану як «Вечір задоволення і насолод». Зазначено, що відбуватиметься вона в театрі Радомисля і пропонуватиме глядачам насичену й різноманітну програму.

У програмі цього, за сучасною термінологією, шоу були виступи співачки А.Давидової – виконавиці арій з опер і оперет, дива провінційного фокусника, попурі з пародій на опери «Кармен», «Демон» та «Паяци».

Головною родзинкою вистави презентовано номер відомого атлета і борця Г.Сулими, який вірогідно й рекламує себе на світлині. Він продемонструє радомишлянам силові вправи та богатирські забави, покаже захопливу гру мускулів, а ще – триматиме на грудях повний оркестр музик!

 

Такий вечір задоволень та насолод дарували містянам київські артисти, які час від часу виступали у популярному тогочасному розважальному парку Києва, що на французький манер іменувався «Шато-де-Фльор» («Замок квітів»), і вдало сполучав сценічні й забавні майданчики. Час від часу кумири київських сцен, вочевидь, розважали не лише губернську, а й провінційну публіку, спонукаючи її, крім того, до наслідування звісних і гучних назв. Хтозна, чи не після цієї вистави невеличкий садок довкола радомисльського театру містяни подеколи теж почали називати «Шато-де-Фльор». У ньому після рекламованого дійства, як подано на афіші, мало відбутися народне гуляння.

До речі, міський театр Радомисля мав офіційну назву «Експрес». Саме так у ту пору іменували мережу видовищних закладів, що діяли в багатьох містах і поєднували в собі класичний театр та кінематограф.

У Радомишлі ця культосвітня споруда, що містилась на теперішній вулиці Міськради на місці нинішньої панельної двоповерхової «хрущовки», функціонувала до 1962 року, коли в місті відкрився новий кінотеатр. А «старий» поставили на ремонт, але через рік він раптово згорів. За офіційною версією – від дитячих пустощів з вогнем. Насправді ж мало місце розкрадання будматеріалів та інших махінацій під час ремонту – така собі доволі поширена тодішня корупція, що не поборена нашим суспільством дотепер.

 

Колишній театр-кінотеатр у Радомишлі. Світлина 1960-х рр.

Втім і колись, і зараз його увагу часто-густо відволікають від громадських проблем «хлібом та видовищами», влаштовуючи не тільки мистецькі, а й політичні «шоу».

 

Газета «Зоря Полісся», 8 серпня 2025 р.