В окупаційну пору Другої світової промисловість Радомишля виконувала замовлення Вермахту

 

У ніч з 4 на 5 серпня 1943 року радянське партизанське з’єднання під орудою нашого земляка Івана Хитриченка здійснило зухвалий штурм Радомишля, розгромивши місцевий окупаційний гарнізон. Залишаючи по тому місто, партизани, одначе, завдали, за їхніми звітами, чималої шкоди ворогові, знищивши сільськогосподарську техніку для збирання врожаю, запаси пального, спалили міст через Тетерів. А ще було виведено з ладу електростанцію та радіовузол, телефонний і телеграфний зв’язок, заводи «Сільмаш» та маслоробний, суконну фабрику (на її виробничих площах згодом містився крохмальний завод) і склади з сукном для потреб Вермахту.

Відомо, проте, що у пору нацистської окупації під час Другої світової війни Радомишльська суконка виконувала також замовлення сільськогосподарських машиновиробників Німеччини, щоправда, під військовим контролем.

Як зазначає коростишівський краєзнавець Дмитро Дубівка, про це йдеться у Військовому щоденнику озброєнь за 1942 рік. Як бачимо, реєстри держзамовлень – далеко не сучасний винахід, та й статистичні рукописи, образно кажучи, теж, виявляється, не горять.

Отже, закарбовано, що дві фабрики ковдр у Радомишлі та Коростишеві, які раніше отримували замовлення від Відділу постачання Вермахту, за погодженням з Інспекцією з озброєнь до 1 вересня 1942 р. мали виготовляти цукрові фільтрувальні тканини та тканини для комбайнів CLAAS, які щойно прибули. Відділ постачання Вермахту наголосив, що це не повинно відбуватися за рахунок виробництва постільної білизни, яке гарантовано контрактом.

А на світлині, що зберігається в історичних анналах всесвітньовідомої машинобудівної компанії, продукцією якої нині залюбки послуговуються й українські аграрії,  - зернозбиральний і снопов'язальний комбайн CLAAS (MBD) розробки 1936 року.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 жовтня 2025 р.

 

На знаному перехресті: чайна, ресторан, їдальня, банк, магазин…

  

Так сьогодні виглядає одне з найголовніших і найвідоміших радомишльських перехресть на перетині Малої Житомирської та Присутственої вулиць і Соборного майдану.

Якщо порівняти це місце із зображенням більш ніж столітньої давнини, видрукуваним на відомій фото листівці Радомишля початку ХХ століття, та навіть світлинами 1980-х, то можна цілковито стверджувати, що змінилося воно невпізнанно.

 

Світлина Віктора Березюка.

Притому зміни ці сталися в останнє тридцятип’ятиріччя, коли спочатку розібрали будинок на розі і на його місці облаштували міську Дошку пошани, а потім замість давньої двоповерхівки спорудили Центр зайнятості.

Тож по праву руку від початку Малої Житомирської з трьох перших будинків до нашого часу «дожив» лише один, та й той суттєво змінив свій первозданний вигляд.

Нині в ньому міститься магазин одягу, а перед тим там розташовувалося відділення банку «Аваль» («Райффайзен-банку»).

 

Далебі свого часу це був один з найпопулярніших закладів громадського харчування, як іменували цю сферу в часи СРСР. Починався він колись із так званої чайної, вказуючи на своє первісне безалкогольне призначення, натомість тривалий час мав статус ресторана (до будівництва у 1962 р. на майдані двоповерхової торговельної споруди з відповідним закладом на другому поверсі). Втім тривалий час містяни називали його здебільшого «верхньою забігайлівкою» або «верхнім генделиком» (таким чином у радянську пару охрестили торговельні місця, де продавали на розлив спиртні напої). Саме так, бо були ще й «нижні»: одна з них містилася на розі теперішніх вулиць Троїцької та Купальної, а після її закриття титул перейняла інша, що стала сучасною «Династією».

Чого гріха таїти, фінансовий план подібні «злачні місця» виконували передусім завдяки «розливу». Зрештою, аби позбутися сумнозвісної «злачності», у 1980-му було зроблено спробу повернути заклад до «тверезого способу життя». Тут виконали капітальний ремонт, реконструювавши обідню залу і запровадивши потокову лінію обслуговування відвідувачів, оновили інвентар та посуд. Після капітального ремонту він усе ж став «Їдальнею» (певний час на ньому ще красувалась вивіска «Варенична», що за своїм призначенням мала насамперед поживно й смачно годувати трудящих.

Попервах так і було (це засвідчують й пропоновані тогорічні світлини), але згодом означені вище фінансово-економічні важелі таки знову почали брати гору.

 

 

Світлини Миколи Поповича.

Із запровадженням ринкової економіки будівля перейшла до приватника, котрий нібито мав наміри відкрити там пивбар. Але потім вирішив за краще перепродати, тож заклад отримав суто фінансове, але – вже банківське спрямування. Втім, згодом таки повернувся до своїх торговельних початків.