Така дивна й загадкова Нарба

 

Переглядаючи колись старовинні мапи, з приємністю й цікавістю віднаходячи на них, звісно, Радомишль, точніше – Радомисль, якщо зважати на минувшину, мою увагу привернула мапа венеційського картографа Паоло Форлані 1568 року. Власне, інакше й бути не могло. Адже на звичній притетерівській локації між Києвом та Житомиром у тому місці, де розташоване там поселення зазвичай латиницею позначалося як Radomisl, Radomijsl, Radomysl чи іншими варіаціями, на цій мапі стоїть напис «Narba».

Від нього відразу повіяло таїною й загадковістю, адже населеного пункту з такою дивною назвою у документальних джерелах ніколи зустрічати не доводилось. Водночас впевнювало переконання, що йдеться таки про Радомисль, адже саме його бачимо на цьому місці на іншій тогочасній мапі українських земель, відомій як «карта Мотіеля», датованій 1580 роком, та на звісній мапі Радзивіла 1613 року.

 

Радомисль на мапі Мотіеля…

 

…і Радзивіла.

Попри те, що дослідниками зверталась увагу на не завжди точні локації тих чи інших міст, містечок, річок, позначених на мапі Форлані, як, між тим, і на інших старовинних, не могла ж позначена десяток-півтора літ тому Нарба просто так зникнути. Так само не міг раптово та нізвідкіля з’явитися й Радомисль.

Зрештою, якраз часовим проміжком між двома картодруками окреслюється започаткування замкового міста Радомисля. Вже через рік після мапи Форлані, як фіксує історик Василь Ульяновський, Радомисль вперше згадується в історичних документах в якості церковної власності в особі Києво-Печерської лаври.

У 1579-му король польський та великий князь литовський Стефан Баторій за зверненням лаврського архимандрита Мелетія Хребтовича надав йому дозвіл на осадження на городищі над річкою Тетерів, де в неї річка Мика впадає, замка й міста. Дістали вони назву Радомисль, яка відтоді майже незмінно представлена на наступних графічних зображеннях регіону. Тож якраз Narba-Нарба найвірогідніше передувала його з’яві.

Що ж вона могла означати?

Слово «нарба» надзвичайно поширене у світовому вербальному розмаїтті, відтак лунає у багатьох мовах, вказуючи при тому на своє аж ніяк не слов’янське походження. Притому часто-густо йдеться про мови аборигенних народів Азії, Африки, Латинської Америки, які навряд чи відомі широкому загалу.

Для прикладу, німецькою, данською, латиською, литовською, люксембурзькою та поруч з ними амхарською (Ефіопія) та малаямською (Індія) воно тлумачиться як шрам. Чим не означення для скелястих берегів Тетерева?

Корсіканською Нарба перекладається як борідка, що з додаванням можна представити як таку-собі історію «з бородою».

У мальдівській, креольський, курдській, ряді індійських, індіанській та доволі екзотичних ілоканській (народність Філіпін), аймарській (Анди) та іже понад десяток з ними – означає руйнацію та нищення. Як тут не згадати поруйнований ординцями літописний Мичеськ-Микгород – історичний попередник Радомисля.

А є ще, скажімо, дитина (на казахській та вірменській), хлопчик (на ірландській), речі (на гренландській), тихий (на бенгальській). У народності кхоса з ПАР «нарба» означає ствердне «так» – хтозна, чи не тотожне назві кенгуру, що її так «іменували» австралійські аборигени візитерам, котрі цікавились дивовижною твариною, просто відповідаючи «не розумію». До всього, терміном «нарба» називають навіть наркотики (індонезійською) та пістолет (киргизькою), що, ясна річ, з жодного боку до нас не припасовуються.

Існує слово «нарба» у човнобудівній термінології поморської говірки. Хоч її тлумачник не пояснює, що воно саме означає, закидаючи лишень на котрийсь спосіб кріплення.

Присутня тимчасом Нарба і в топонімах. Вона зокрема є складовим придатком у назві двох знаних копалень Монте-Нарба – в Сардинії та Саксонії. Можливо, використання цього наймення в Радомислі слугує натяком на давні місцеві рудні та на гранітні поклади.

Зустрічається також твердження, що таким собі «тимчасовим» терміном «Narba» могли означати щось невідоме чи неусталене. З огляду на принагідне тогочасне відродження й новоосадження стародавнього Микгорода, котрий лише набував нової назви, його могли так умовно позначити на мапі без офіційного наймення.

Згадуване у королівському привілеї городище існувало, вірогідно, як залишки літописного Мичеська-Микгорода, і господарювали на ньому певно з давніх часів. Та коли Київська лавра вирішила прибрати поселення до своїх рук, постала потреба його легалізувати.

Позаяк у польській історіографії з подання Едварда Руліковського заснування Радомисля над Тетеревом датовано 1572 роком. А вже 1593-го однойменне замкове містечко подане в інвентарному реєстрі монастирських володінь.

Далебі загадковим і незрозумілим терміном скоріше за все означили Радомисль на мапі саме чужоземні картографи, щоправда, вірогідно, за місцевими свідченнями. Зрештою, Форлані, варто нагадати, був венеційцем. Цікаво, що венеційською мовою Google тлумачить Нарбу як «коло». Так її перекладають також сусідня лігурійська (генуезька) мова і ще з два десятки мов з усіх кінців світу – Африки, Північної Америки, Центральної Азії і навіть Латвії.

Здавалося б, до чого тут коло? Проте здавна у народних традиціях воно символізує зокрема початок і кінець, спільноту та єднання, відродження й життя, цілісність та досконалість, захист та священний простір. Згадаймо хоча б містичне захисне коло Хоми Брута у Гоголевому «Вії». Тож релігійна складова могла бути використана й для позначення нової церковної вотчини. А рознести повсюдну новину про нове монастирське поселення на кручах понад Тетеревом було до снаги мандрівним монахам.

Серед відомих поселень, які могли бути позначені у притетерівській місцині під назвою Нарба, зринає хіба що Коростишів. Проте відомий він під таким своїм найменням з 1499 року, а до ординської руїни начебто іменувався Хміничами.

З інших географічних припущень доводилося чути й версію про Негребівку, проте вона не витримує критики через те, що це поселення поблизу Радомисля було засноване як слобода у 1638 році, тобто через сім десятиліть після створення мапи Форлані. Заснував її (до речі, означивши власним прізвищем) та ще й спричинив ряд судових тяганин із сусідами, що угледіли порушення меж та належних їм володінь, тодішній державець лаврських маєтностей Іван Негребецький. Відтоді подеколи й позначалася Негребівка, Негребець або ж Негребка, на мапах 17-го й пізніших століть.

Вчувається, між тим, деяка схожість з відомим історичним містом Нарва, що в Естонії. Воно, як стверджують дослідники, дістало свою назву від однойменної річки, на якій розташоване, і що має кілька тлумачень, пов’язаних, одначе, з особливостями річища та потоку.

Примітно, що представлена на мапі Форлані ще одна Нарба, розташована на північ від «нашої» десь у білоруських болотах в чотирикутнику Глуськ, Слуцьк, Мінськ, Бобруйськ. Вочевидь, там розташовувалося так само незрозуміле для картографів поселення. Бо, всупереч присутності на території сучасної Білорусі теж річки з назвою Нарва (Нарев), вона є притокою Вісли і бере початок на заході в Біловезькій пущі. Тимчасом місцевість довкола міфічної білоруської Нарби за архівними джерелами кінця ХVI століття теж входила до володінь Києво-печерського монастиря. От вам і «церковне коло»!

 

Ще одна Нарба на мапі Форлані, що на білоруських просторах.

Тож, скоріше за все, годі шукати задокументовану Нарбу на наших теренах в писемних реєстрах тогочасних оселених місць.

Отаких цікавих загадок та версій подарувало нам дивне й таємниче поселення на радомишльському березі Тетереві з мапи Форлані. Втім однозначна відповідь захована таки у глибині віків.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2025 р.

 

Передовики з крохмального

 

Здавна присутній на календарі професійних свят День працівників харчової промисловості, що відзначається у третю жовтневу неділю. Свого часу до цієї галузі належав і Радомишльський крохмальний завод, котрий виробляв надзвичайно важливу продукцію – картопляний крохмаль, що завжди користувався попитом у громадян, тож, як і інші продукти харчування за часів СРСР часто-густо потрапляв до категорії дефіцитів.

З іншого боку – присутність такого  промислового об’єкта на радомишльських теренах давала змогу місцевим колгоспам відвантажувати вирощену ними картоплю безпосередньо в районі, а не везти світ за очі. Більше того – приймали крохмальники на переробку так звану несортову бульбу – дрібну, пошкоджену, некондиційну, яка в іншому випадку вряди-годи могла піти на годівлю худобі або ж просто бути утилізованою. Зрештою, вхідний контроль сировини діяв таки доволі прискіпливо.

Завод цей уже давно, як мовиться, канув у Лєту. У 1989 році його закрили через порушення підприємством екологічних вимог, адже річка Мика та довкілля постійно забруднювалися відходами, розповсюджуючи по місту нестерпний сморід. Нині, щоправда, «смердючі аромати» нікуди не поділися, адже час від часу поповнюються іншими джерелами.

А стосовно колишньої «крохмалкі», що по народному так називали в Радомишлі завод понад Микою, то, як і на кожному підприємстві у часи СРСР, тут велося так зване трудове суперництво, що іменувалося «соціалістичним змаганням», визначалися й відзначалися передовики виробництва. Їхні портрети заносилися на Дошки пошани, пропагандистькі стенди, фото, крім того, публікувалися в пресі. Радомишльська районка «Зоря Полісся» не була винятком.

І добре знали свою справу фотокореспонденти, що до цифровізації та комп’ютеризації відігравали значну роль у процесі творення газети. Останнім з могікан на цій посаді був доброї пам’яті Микола Попович.

Фотокор Микола Попович.

Досконало він володів усіма технологічними тонкощами фотосправи, як то режими експозиції, знімання та обробки, особливостей та добору потрібних фотоматеріалів. Знався у тодішньому «фотошопі» – колажах, ретуші. Був чудовим майстром репортажної, портретної, пейзажної зйомки, або ж так званої «постановочної» – коли гуртові людей потрібно було надати не статичну, а живу й динамічну «картинку». Серед його персонажів час від часу ставали й трудівники крохмального заводу.

Чимало таких світлин збереглося в редакційному архіві. Представлені у цій в публікації – теж з доробку Поповича. Їх віднайшов серед родинного спадку колишнього редакційного фотокора і подав до газети радомишлянин Олександр Пирогов. Цим знімкам уже понад сорок літ.

Отже, на першому фото – бригада з виготовлення сухого крохмалю, очолювана В.Мазуркевичем, що, як зазначалося в газеті, працює під девізом «Жодного відстаючого поруч» і неодноразово досягала найкращих результатів у роботі серед інших таких осередків підприємства. До складу цього невеличкого виробничого підрозділу входили (зліва направо): пакувальники Надія Сергіївна Іваненко та Володимир Ілліч Лісовець, апаратник і бригадир Володимир Андрійович Мазуркевич, лаборантка Валентина Євгенівна Сахневич.

На іншій світлині – працівниці станції з перетирання картоплі: гідротранспортувальниця Олена Павлівна Михайлішина і машиністка Лідія Андріївна Вовк.

 

Тож згадаймо і цих трудівників та трудівниць, і знаного фотомайстра, який увічнив їх для історії.

 

Газета «Зоря Полісся», 10 жовтня 2025 р.

 

Згадуючи першу вчительку

 

У спогадах вдячних учнів усякчас зберігається в пам’яті перша вчителька. На цій світлині 1956 року з альбому радомишлянки Людмили Довгополової (вона у першому ряду в центрі) – учні першого класу Радомишльської школи №6 зі своєю вчителькою Поліною Йосипівною Гориловською.

Для Людмили Михайлівни вона була однією з найулюбленіших шкільних учителів, що вирізнялась однаковим ставленням до всіх без винятку учнів, оточуючи їх увагою та любов’ю, прищеплюючи прагнення до навчання і обдаровуючи знаннями. Перша вчителька організовувала захоплюючі позакласні заходи, «тимурівські» команди, влаштовувала цікаві й пізнавальні екскурсії Радомишлем та його околицями, кращі учні закріплювалися за тими, хто не встигав у навчанні. Запам’яталась і така оригінальна форма відзначення успіхів школярів в навчанні чи позакласних заходах: з цього приводу класовод надсилала їхнім батькам вітальні телеграми. Втім слалися вони усе ж не через телеграфістів, а передавалися учнями, і  писалися, звісно, від руки, хоча й на справжніх телеграфних бланках. Одначе успіх і позитивний ефект справляли неабиякий.

Поліна Йосипівна стояла біля витоків цього навчального закладу, що відкрився у 1946 року. Вона була його директором упродовж 1946-1948 років і вела один з класів.

Учениця першого шкільного набору доброї пам’яті Юлія Феодосіївна Герасько (Осадкіна) згадувала тогочасних вчительок початкових класів як молодих, гарних, але згорьованих війною, у невибагливому, майже військовому форменому вбранні, та водночас ерудованих, інтелігентних, добрих педагогів.

Про таких народна мудрість стверджує, що вчитель лише відчиняє двері до знань, а заходить у них кожен сам. І ці двері вони упродовж усієї своєї педагогічної діяльності завжди тримали відчиненими.

 

 

Газета «Зоря Полісся» від 10 жовтня 2025 р.