четвер, 20 листопада 2014 р.

Щаслива і трагічна зоря Івана Ремболовича


  21 листопада 1921 року у селі Базар тодішнього Коростенського повіту «доблесні котовці» розстріляли 360 полонених українських вояків, учасників трагічного Другого зимового походу, що під орудою полковника Юрія Тютюнника прагнули підняти Україну на боротьбу з більшовицькою окупацією. Їх мало бути 361, та за день до страти одному з бранців неймовірним чином вдалося втекти з полону. Втікачем був командир ударної бойової частини повстанців підполковник Іван Ремболович.


У визвольний похід в Україну в складі Волинської групи І.Ремболович вирушив у якості начальника оперативного відділу штабу Київської дивізії, що 3 листопада перетнула кордон і, обеззброївши ворогів, без жодного пострілу звільнила від «червоних» кілька прикордонних сіл. Через два дні повстанці вже з боєм увійшли в село Жубровичі (нині – Олевського району). Тут за згодою командування Ремболович полишив штабну роботу і очолив ударну групу, яку сформував з добровольців. Адже за плечима у відважного командира і вояка, уродженця Чернігівщини, був бойовий вишкіл на фронтах Першої світової, Армії УНР.
Саме загін Ремболовича став дійсно головною бойовою силою походу. 7 листопада, попри переважаючі сили ворога, цей авангард відчайдушно увірвався до Коростеня, захопив залізничний вузол, затим рушив до в’язниці, звідки визволив заарештованих чекістами українських патріотів, які не сприймали більшовицької влади. Потому відважні вояки знищили відділ охорони і підірвали залізничний міст біля Ігнатполя, відзначилися у бою під Чоповичами, де зруйнували залізничну колію і зіпсували телефонну лінію.
Звідти Волинська група рушила через Будилівку, Облітки, Дітинець, Заньки у напрямку Радомишля, але, відмовившись від спроб атакувати місто, повернула назад.
Увечері 11 листопада під Чайківкою шлях воякам перетнула кінна розвідка 133-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії Червоного війська.
Зав’язався бій. Українці дали гідну відсіч ворогові. Опісля командування «червоних» влаштувало такий собі «розбір польотів», відсторонивши кількох командирів, а їхні бойові порядки очолив особисто сам комдив Г.Котовський.
Проте й повстанці зазнали чималих втрат. 45 бійців було вбито й поранено. Серйозне поранення в чайківському бою дістав підполковник І.Ремболович. Йому вразило нижню частину стегна лівої ноги.
Потому українське військо змушене було повсякчас відступати, стримуючи, одначе, вогнем у відповідь ворога, що невідступно йшов слідом. Колона рушила далі через Пилиповичі, Журавлинку, Городське, щоби переправитися через Тетерів і потрапити під захист притетерівських лісів. Незважаючи на ворожий обстріл, переправа вдалась, тож, завдавши притому значних втрат котовцям, повстанці отримали деякий перепочинок.
Далі шлях Волинської групи, що сподівалась з’єднатись з Подільською групою походу, проліг уздовж Тетерева через Войташівку (нині - Квітневе Коростишівського району), Ставецьку Слободу, Негребівку, Раївку, Комарівку на північ Радомисльського повіту, де орудували місцеві повстанські загони Орлика і Струка. Та з огляду на постійне переслідування війська Тютюнника котовцями, шляхи їхні розійшлися.
Незважаючи на поранення, Іван Ремболович повсякчас надавав бойовим порядкам повстанців важливі настанови й поради, часом віддаючи команди зі своєї санітарної підводи. Проте ворог мав відчутну перевагу.
 До того ж на користь ситим і добре екіпірованим «червоним» сприяла зимова снігова й морозна погода. Козаки були змоклі й змерзлі, їм бракувало теплого одягу, їжі, коней. Подеколи доводилося долати чималі снігові замети й водні перешкоди, знесилюючи військо, за яким тягнулась ще й сотня валок з пораненими.
Вирішальний бій відбувся 17 листопада під Малими Миньками. Сили в ньому вже були надто нерівними. Відтак лише кінним козакам вдалося вислизнути крізь невелику шпарину у порядках котовців і врятуватися. Решту було нещадно порубано і взято у полон. У їх числі - й поранених. Бранців звели до містечка Базар і замкнули у тамтешній молитовні. Переможці до того обібрали їх до останньої нитки, багатьох зоставивши лише у спідньому. На Ремболовичу, приміром, лишилися тільки закривавлені штани й сорочка. Місцеві жителі прагнули підсобити полоненим українським воякам одягом і харчами, але охорона не дозволила.
Надвечір 20 листопада до церкви зайшло кілька осіб командного складу та цивільних. Голова цієї «каральної комісії» звернувся до полонених. На диво заговорив чистою українською мовою, бо до того походівці чули від червоноармійців виключно російську говірку, що виразно виказувала в них московських зайд. Як з’ясувалося згодом, то був справді українець, що пристав до більшовиків, - «червоний» комдив І.Гаркавий.
Він почав сипати на ув’язнених лайкою, обзиваючи їх бандитами, головорізами і т. ін. Потому мовив наказовим тоном:
- Кажіть, є тут серед вас командири?
- Нема, - відповіли вояки.
З вуст «голови» знову посипалась добірна лайка.
 – А де ж Ремболович, ваш полковник? Чи ж він не командир? А на Коростень хто нападав?
Хтось із козаків відказав, що Ремболовича вбито. Проте комісія вочевидь знала, що він тут, і продовжувала вимагати його видати.
Козак, що лежав поруч з підполковником, прошепотів йому:
- Тікай, бо розстріляють…
Ось як згодом описав подальші події у своїх спогадах сам Іван Семенович Ремболович:
«Легко це сказати, а як утекти? Але, як бачить читач, я втік і то на очах усієї комісії й кількох вартових червоноармійців. Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінки, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло спасти на думку, що людина боса, в одній спідній сорочці при 18 ступенях морозу може втекти та ще й із перебитою ногою. Коли вийшов я на подвір’я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, пішов просто перед собою».
Поранений і знесилений вояк дивом добрів до першої ліпшої хатини сусіднього села.
- Свят, свят, свят… - перехрестилися господарі і, запопадливо озирнувшись довкола, впустили несподіваного гостя до помешкання та хутко зачинили двері.
Його обігріли, полікували й виходили. Потому підполковник потайки повернувся до Польщі.
В еміграції він брав участь в громадських рухах і організаціях, що допомагали українцям.
З початком Другої світової війни Іван Ремболович був заарештований німецькою окупаційною адміністрацією і майже рік перебував в ув’язненні.
Звільнившись на початку 1943-го, він налагодив контакти з керівництвом Української Повстанчої Армії, надаючи її загонам фахові поради досвідченого військовика. Потому разом з кількома тисячами українських добровольців Ремболович увійшов як командир роти до дивізії «Галичина», на яку учасники повстанського руху покладали надії з визволення України. У битві під Бродами його бойовий підрозділ виявив неабияку відвагу, допомігши іншим уникнути оточення. Проте сам мужній воїн отримав важке поранення в ногу. На полі бою його дивом, як і двома десятиліттями тому під Базаром, підібрали селяни, нелегально доправивши у Львів …до радянського шпиталя. Там пораненому ампутували ногу.
Оклигавши, Ремболович знову налагодив співпрацю з ОУН, УПА, консультуючи і розробляючи бойові операції. Одначе восени 1949-го енкаведистам таки вдалося його вистежити й заарештувати. Нескореного допитами і тортурами вояка та патріота через рік розстріляли.  Отак у боротьбі за волю України, яку він не припиняв з часів Української Народної республіки, і згасла його путівна зоря…

Газета «Зоря Полісся», 21 листопада 2014 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар