Журналістські шляхи та орієнтири Сергія Хруленка

 

Серед друзів мого дитинства, що проминуло в будинку №1 (тепер – 3) по вулиці Шевченка (це будівля колишньої земської лікарні, побудованої 1907 року), був Дмитро з Хруленків. Навпроти жили його бабуся і дідусь, у яких він, киянин, зазвичай проводив літні канікули.

Діма у розмовах нерідко розповідав про діда, та, на жаль, у дитячій пам’яті мало що зафіксувалося. Проте запам’яталась його пристрасть до садівництва. Товариш часом запрошував оглянути в дідовому садку вишні, груші, персики, абрикоси, виноград, горіхи, і ці екскурсії влаштовував сам господар – Сергій Іванович. Коли раніше бачив його звіддаля, він уявлявся мені доволі суворим, а тут був цілком лагідним та приязним, наголошуючи, одначе, щоби не бігали садибою і не топтали грядки…

Більше про Сергія Івановича Хруленка я дізнався, коли пристав на журналістську ниву. На ту пору його серед сущих на цій землі вже не було (він відійшов у засвіти в 1982-му).

Виявляється, свого часу Хруленко стояв біля витоків радомишльського газетярства. У 1912-17 роках це був «Радомислянин», затим «Народнє діло» і «Радомисльськая газета», на сторінках якої й з’явилися його перші літературні спроби – поетичні. У ті роки він був учнем Радомисльської гімназії, що вважалась провідним навчальним закладом регіону.

Гімназист Сергій Хруленко.

Попри те, що народився в Коростишеві, Радомисль був для нього рідним містом, адже звідси йде його родовід. Хруленки згадуються тут ще в реєстрах XVIII століття, щоправда, як Крулі (Королі), що мали прізвисько Бородатих. Як розповідав згодом сам Сергій Іванович, їхні нащадки стали Круленками, а потім котрийсь «грамотій» з міськуправи переінакшив його діда-міщанина Панкрата Талимоновича вже на Хруленка.

Жила родина на теперішній Лутовецькій, щоправда, на тій її частині, що колись була з додатком «Мала»). Звідси й порозліталися по своїх гніздах діти (троє синів і донька). Всі вони, до речі, здобули освіту. Син Іван, закінчивши місцеве двокласне училище, знайшов собі роботу у Коростишеві, де влаштувався писарем у кам’янотесній майстерні італійця Ріцолатті. Там згодом і одружився, а невдовзі у Івана та Олени Хруленків народився син Сергій.

Початкову освіту здобув хлопець у Коростишівському міністерському училищі, продовжив гімназійне навчання вже в Радомислі. Бо, зрештою, родина вирішила осісти таки в повітовому місті. Сергієві, незважаючи на Коростишівське уродження, воно вже також полюбилося, адже у літню пору залюбки приїздив сюди на відпочинок до рідні. До речі, враження від своїх чи не перших таких дитячих відвідин він згодом висвітлив у нарисі «Радомисль повітовий», у якому яскраво змалював тогочасну палітру міста та окремі порядки, що в ньому панували. Хруленко з приємністю називає його чистеньким, із брукованими й порослими травою центральними вулицями, зі строкатими будинками і таким же населенням, вкладаючи водночас у ту «строкатість» соціальну нерівність містян.

У Радомишльському краєзнавчому музеї тимчасом зберігається копія купчої – нотаріального документа про придбання в 1911 році Іваном Хруленком земельного наділу в Радомислі на вулиці Бульварній (нині – Шевченка) у міщанина Яницького. Тут господарі звели гарний будинок з червоної цегли (він дотепер, принаймні ззовні, практично не змінився), у якому й проминуло майже все подальше життя Сергія Івановича.

Після закінчення у 1918 році Радомисльської гімназії Хруленко вступив на історико-філологічний факультет Київського універси­тету св. Володимира. Але через хворобу змушений був залишити навчання.

Натомість у березні 1919-го його запросили на посаду діловода у Радомисльський повітовий ревком, а через три місяці призначили завідувати повітовою друкарнею і працювати водночас відповідальним секретарем новоорганізованої місцевої газети «Вісті». Налагоджувати її випуск йому допомагали відомі на Радомишльщині вчитель-мовник Василь Куликівський, друкарі Іван Козловський, Никон Іваненко-Чопівський.

Відтоді за його участі виходили всі газети, що видавалися у ті роки під різними назвами в Радомислі, а затим і в Малині, що став центром новоутвореного округу, поглинувши Радомисль не лише адміністративно-територіально, а й кадрово.

Невдовзі Сергія Хруленка покликали до іншого окружного центра – Житомира. Тут газетяр з Радомисля за рекомендацією свого колишнього колеги по радомишльській «Трудовой звєздє» Михайла Примоста, що секретарював у «Радянській Волині»», став співробітником цієї газети – попередниці теперішньої «Житомирщини». У ній він працював кореспондентом, завідував відділом.

У цьому будинку в Житомирі містилась редакція газети «Радянська Волинь».

У 1932 році Сергій Іванович повернувся в рідний Радомишль, де відновився випуск місцевої районки під узвичаєною тоді ідеологічною назвою «Боротьба за соціалізм». Був він у ній і літпрацівником, і літредактором, і відповідальним секретарем, і заввідділом. А ще – вже сам передавав набутий досвід майбутнім гранословам – Івану Стеценку, Петру Сліпчуку, Риві Балясній. Разом з газетою пізнав і реформації, й реорганізації, і закриття, спричинене нацистською окупацією.

Хруленко перебував у евакуації в Оренбурзькій далині, де учителював, працював на військовому заводі і на пересильному пункті в розпорядженні уповноваженого Сталінградського фронту.

Після вигнання окупантів повернувся додому і на журналістську ниву, яку не полишив навіть після виходу на заслужений відпочинок, бо окрилена творчістю душа так само видавала публікації для рідної газети.

Був Сергій Хруленко, як кажуть, багатожанровим журналістом і літератором. У тридцяті роки він притому долучався до створення районного радіомовлення.

З-під його пера однаково вправно виходили нариси, репортажі, замальовки, публіцистичні роздуми, а окрім, так би мовити, «обов’язкової програми», – краєзнавчі розвідки, оповідання, п’єси, гуморески, поезії. Деякі з віршів поклали на музику місцеві самодіяльні композитори, і ті пісні лунали у концертних програмах артистів-аматорів. Свою писемну творчість він залюбки представляв у газетній літературній студії «Світанок», якою свого часу опікувалися звісні згодом майстри українського художнього слова Василь Скуратівський та Петро Федотюк.

Втім Хруленко й сам по собі вважався знаним метром. Адже перші його поетичні спроби з’явилися ще в гімназійні роки. Своїм навчителем житомирського періоду він із шанобою називав тамтешнього маститого колегу Івана Кочергу, якого прагнув наслідувати у творчості та працездатності.

Звичайно, його газетні публікації писалися й друкувалися «у дусі часу», не без обов’язкових для радянської преси ідеологічно-пропагандистських вкраплень. Проте були виваженими, точними, влучними. Ревно оберігав Сергій Іванович рідну українську мову, яку, за спогадами доброї пам’яті Анатолія Пилипенка, знав ґрунтовно й досконало, хоча, здавалося б, з освіти мав за плечима російськомовні училище, гімназію та частково університет. Позаяк всякчас займався самоосвітою і спонукав до цього колег.

– Невисокий, худорлявий, хлоп'ячої тілобудови, швидкий у діях, дотепний у слові, дженджуристий, з вусиками, акуратно підстриженими за модою 30-х років, – так описував його Пилипенко, – він любив розповідати колегам розмаїті й весело-сумні історії з нашого минулого, з колишнього газетярського та суспільного життя, що поставали з його вуст у конкретних постатях, ділах, емоціях. Обговорював мовні, словотворчі й правописні аспекти…

Пенсіонером захопився Хруленко садівництвом, і настільки, що до своєї газетної жанрової палітри додав і цю іпостась. Залюбки пригощав редакційних колег дарами власного саду-городу, зокрема й домашнього виноробства, захоплення яким, як наголошував, перейняв від свого діда…

Сергій Іванович Хруленко у своєму садку. 1975 р.

Фото М.Поповича.

Його внесок у становлення радомишльської журналістики та преси був надзвичайно вагомим. Адже упродовж свого життя Сергій Хруленко вважався її яскравим та промовистим уособленням. І, дякуючи наставнику, не одне покоління місцевих газетярів прагнуло підтримувати й продовжувати пропаговані ним орієнтири та традиції.

Поховання Хруленків на старому міському цвинтарі Радомишля.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 червня 2021 р.