Скарби Валерія Фісуна

У 1993 році в популярній книжковій серії «Бібліотека українця» вийшла книга «Про скарби та скарбошукачів». Інтригуюча назва безумовно привернула увагу читачів. Та для наших краян, котрі змогли ознайомитися з цим виданням, цікавість підігрівалася й іншим: автором надзвичайно змістовної праці був радомишлянин, молодий науковець Валерій ФІСУН.

Він народився у Радомишлі 1968 року, закінчив тут міську школу №4, а затим вступив на філологічний факультет Київського університету ім.Тараса Шевченка. Вже у студентські роки визначилося коло уподобань та інтересів Валерія — фольклор, етнологія, історія, археологія. Тому після закінчення університету він обирає шлях науковця і місцем його роботи стає університетський Центр фольклору та етнографії. Відтак для молодого фахівця починається нелегкий шлях пошуків і знахідок, гіпотез і версій.

Книга «Про скарби та скарбошукачів» засвідчила здатність молодого науковця якраз шукати і знаходити. Хто_, як і де заховував скарби? Які прикмети скарбів? Чи можна знайти скарб на основі народних творів? Автор не лише дав ґрунтовні відповіді на ці та інші питання, а й докладно розповів про монетну систему України ще з часів середньовіччя, дослідив і навів чимало зразків усної народної творчості, з яких читачі могли дізнатися про роль і місце грошей для наших пращурів. Наводяться при цьому перекази й легенди Київщини, Подніпров’я, Запорожжя, і, звичайно ж, рідного Полісся.

«Поблизу Радомишля, - пише В.Фісун, - поширена легенда, ніби десь у Кодрянських лісах поляки при наближенні ворога (козаків) потопили у болоті вози, повні здобичі, награбованої під Москвою. Ті коштовності і зараз там. А болото називається Лядом, бо що б туди не попало — тому й амінь. Наче кришкою накриє...»

Легенди, перекази, фольклорні твори й народні оповідки увійшли й до книжок «Словесна магія українців» (1998 р.) та «Нечиста сила у світогляді українців» (2000 р.), що також побачили світ у «Бібліотеці українця». Валерій Фісун є їх упорядником. Зібрано те розмаїття було студентами університету і працівниками Центру фольклору й етнографії.

Збірник «Словесна магія українців» наводить майже 300 текстів замовлянь, що застосовуються в народній медицині для лікування різноманітних хвороб. Значну їх частину Фісун зібрав і записав на Радомишльщині. зокрема у Великій Рачі, Білій Криниці. Присвятив цю працю етнограф своїй матері Ганні Володимирівні. Ганна Фісун, до речі, значною мірою сприяла синові в роботі, бо її пам'ять зберегла повнющі грона усної народної творчості. Тож саме від неї вірогідно отой інтерес до дослідження спадщини наших пращурів передався й синові. Багато хто з радомишлян, певно, пам'ятає цю відкриту людям серцем і душею жіночку, що була знаною швачкою, майстринею, порадницею. Певний час вона мешкала у Білій Криниці, а затим переїхала в Запоріжжя.

На Радомишльщині було зібрано й легенди та оповідки, що увійшли до збірки про нечисту силу. Її автори не ставили на меті доводити існування чи неіснування нечистої сили, а просто подали тексти оповідей «очевидців» чи «свідків подій». Адже в народних уявленнях про нечисту силу, її поведінку і спосіб існування, як зазначає В.Фісун у передмові до книги, відбився багатовіковий досвід спілкування українців з навколишньою природою, самобутнє осмислення багатьох загадкових явищ людського життя. А це безумовно потребує всебічного наукового дослідження й вивчення. Примітно, що предметом досліджень наш земляк обрав саме рідний край.

Валерій Пилипович не забуває своєї малої батьківщини, своїх земляків. Він став одним з ініціаторів і натхненників створення в складі Громадської організації «Земляцтво житомирян», що діє в столиці, Радомишльського відділення. А вже як заступник голови відділення сприяв налагодженню контактів «Земляцтва» із земляками, укладанню угоди про співпрацю, наданню посильної допомоги. Потому певний час очолював земляцький осередок радомишлян.

До речі, в одному з номерів всеукраїнського часопису «Житичі», виданні ГО «Земляцтво житомирян», вміщено дослідження В.Фісуна про Новорічні й Різдвяні народні традиції, що побутують на Радомишльщині. У ньому автором використано матеріали фольклорно-етнографічної експедиції, яка проводилась у жовтні 2001-го в Радомишльському районі Центром фольклору і етнографії. Як розповів Валерій, пошуковцями досліджувалися зокрема кладовища у Раївці, Таборищі, місцеві поховальні обряди, демонологічні легенди, родинна і календарна обрядовість. Назбирано доста етнографічних експонатів - від рушників до прядок. На думку дослідників, у цьому регіоні щільно поєднано традиції та звичаї української і польської культур. Зібрано також цікаву інформацію про католицький цвинтар у Радомишлі.

Радомишльщині пощастило, що свого часу нею промайнула життєва і творча стежина Василя Скуратівського, народознавця-етнографа номер один у сучасній Україні. Наш земляк Валерій Фісун, завідувач Центру фольклору та етнографії Національного університету ім.Т.Г.Шевченка, гідно продовжує його справу, вишукуючи і досліджуючи скарби народної творчості та духовної культури українців, щоби зберегти їх для нащадків.

Газета «Зоря Полісся», 13 квітня 2002 р.

РАДОМИШЛЬ - НАШ ДІМ 

Дослідниця українських надр

16 вересня 1895 року у Кичкирях, волосному центрі Радомисльського повіту, в селянській родині Матвія Васильовича і Параскеви Максимівни Матвієнків народилась донька, яку нарекли Єлизаветою. Вона була сьомою дитиною в сім'ї, мала ще п'ятьох братів і сестру. Цифра сім, кажуть, є щасливою. Тож судилося Лізі пройти тернистий, але звитяжний шлях.

А починалося її сходження до науки, як здебільшого велося тоді на селі, із церковної парафіяльної школи, що діяла в Кичкирях при Свято-Покровській церкві. Навчання в ЦПШ давалося Лізі Матвієнко досить легко, хоча згадувала вона його згодом як нудне й нецікаве. Отож, здобувши у 1906 р. початкову освіту, вмовила дівчина батьків віддати її вчитись до земської двокласної школи сусіднього села Ставки. До речі, там уже тоді вчились її старші брати. Так що інтерес Лізи до цього навчального закладу був закономірним. Слід зауважити, що школа Ставецька вважалась однією з кращих сільських земських шкіл повіту. І найтепліші спогади залишились у Єлизавети Матвіївни про вчителів цього закладу О.Вангенгейм, Є.Воронкову, Н.Савіну, С.Пашкову, О.Пащенко та інших.

Тож під впливом цих самобутніх педагогів Ліза Матвієнко вирішила стати вчи­телькою, і за рекомендацією улюбленої вчительки Євдокії Антонівни Воронкової 1911 року вона вступила до Київської жіночої вчительської семінарії ім. К.Ушинського.

Через чотири роки молода вчителька Є.М.Матвієнко була направлена до Бердичівського повіту. Свій трудовий шлях почала Єлизавета Матвіївна вчитель­кою Сестренівської двокласної земської школи (нині Козятинського району на Вінниччині). Тут і зустріла вона буремні роки революцій, переворотів, соціальних потрясінь. Коли ситуація трохи стабілізувалась, 1923 р. Є Матвієнко подалась до рідних країв і стала вчителькою Радомисльської семирічної трудової школи (нині міська школа №1). В Радомислі вона отримує схвальні оцінки за свою працю, бере активну участь у профспілковому русі. А ще - мріє про вищу освіту. І через рік окрвиконком направляє Єлизавету Матвіївну на навчання до Київського інституту Народної освіти (нині — держуніверситет ім. Т.Шевченка) на геолого-географічний відділ факультету професійної освіти. Її всерйоз захоплює географія, і після закінчення інституту в 1928 році Є.Матвієнко рекомендують до аспірантури при Геологічному інституті Академії наук УРСР.

Її науковим керівником у 1928-1929 рр. був видатний геолог і дослідник Полісся академік П.А.Тутковський. Під його керівництвом Єлизавета Матвіївна, зокрема, бере участь в  експедиціях по дослідженню Словечансько-Овруцького кряжу на Житомирщині. До складу цієї невеликої географічної партії входили також професор геології Т.Закревський і буровий майстер Т.Солонина. І хоча спорядження тогочасних геологів було досить-таки  примітивним, дослідники зібрали чимало різних порід, особливу увагу звертаючи на унікальні Овруцькі пісковики - надзвичайну сировину для обладнання домен, пірофілітові сланці, що використовувались для жаростійких пальників, досліджували умови їх залягання і  характер розповсюдження. У 1931 р. Є. Матвієнко здобуває вчений ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук.

Життя молодого вченого було доволі насиченим. Узимку — педагогічна робота в щойно відкритому Геолого-розвідувальному інституті на вищих інженерних-курсах та гірничому і геофізичному факультетах. А влітку експедиції -на Донбас, Поділля, Верхів'я Дніпра.

У 1933 р. Є.М.Матвієнко переходить на дослідну роботу до Київського науково-дослідного гідрометеорологічного інституту, вивчаючи режими ґрунтових вод, зсуви, складаючи відповідні карти. На цій роботі вона стала організатором першої в Україні гідрогеологічної і протизсувної станції. Проте не полишає вона й геології, працюючи начальником партії і науковим керівником окремих партій, які діяли, до речі, й на Житомирщині, зокрема, у Коростені, с. Бігунь.

А далі в житті Єлизавети Матвіївни настав чорний період. Надійшла страшна звістка, що жертвою репресій став брат Оникій, відомий мовознавець. Якось і її викликали певні «службові особи» і стали наполегливо «радити» написати наклепи на своїх співробітників, над якими нависло тавро «ворогів народу». Та совість фахівця, патріота і справжньої людини не погодилась із такими пропо­зиціями. А тому стала вона невдовзі рядовим гідрогеологом.

Війна застала Є.Матвієнко в Києві, де вона працювала викладачем геологорозвідувального технікуму. Переслідування і погрози довоєнних років не минули безхмарно, і Єлизавета Матвієнко була тоді тяжко хворою. Так що довелося їй сповна спізнати ще й лихоліття окупації.

Після звільнення, у лютому 1944-го Єлизавета Матвіївна відновлюється на роботі в Українському геологічному  управлінні. Завданням геологів тоді було, насамперед визначення родовищ будматеріалів, енергетичних ресурсів, сировини, що їх потребувало зруйноване війною народне господарство. Отож геолог Матвієнко веде наполегливі пошуки корисних копалин. До слова, в одній з експедицій вона працювала у 1944-45 рр. в рідному краї у заплавах Тетерева, Мики, Бистріївки. Тут геологи уточнювали вік і характер морських палеогенових покладів періоду кайнозою. (Згодом дещо з цієї колекції  Єлизавета  Матвіївна подарувала Радомишльському краєзнавчому музеєві). А ще - велись інтенсивні розвідки у «стратегічних» регіонах Подніпров'я.

Нерідко доводилося йти слідами інших. В одному з районів Дніпропетровщини геолого-здіймальній партії Є.Матвієнко, здавалося б, потрібно було лише під­твердити безперспективність пошуків на досліджуваній території. Попередня експедиція з таких міркувань охрестила її «пустушкою». Між іншим, побутував серед геологів для таких місцевостей й інший термін «ультрадерміти» - від російського «дерьмо». Саме на такій «пустушці» й було відкрито унікальне рудне родовище стратегічної сировини. За це відкриття 1958 р. Єлизавета Матвіївна Матвієнко була удостоєна Ленінської Премії. Занесено її було й до Книги Трудової слави Міністерства геології і ЦК галузевої профспілки СРСР. Груди прикрасили урядові нагороди.

Не поривала Єлизавета Матвіївна зв'язків із рідним краєм, краєзнавцями Радомишльщини. Неодноразово виступала з лекціями та бесідами у школах і колективах району. Зоставила вона цікаві спогади про свої дитячі роки, цікавилась історією рідного краю. До речі, міцна дружба довгі роки пов'язувала Є. Матвієнко з письменницею Зінаїдою Тулуб, в історичних творах якої знайшло відображення й минуле нашого краю.

Визнання додало їй творчої енергії, наснаги. Відтак веде Є. Матвієнко активну наукову діяльність, поєднуючи її з практичною роботою в Українському геологічному управлінні, «Київ-геології». Тут пропрацювала вона до 1970 р., коли вийшла на заслужений відпочинок за станом здоров'я. А за три роки по тому Єлизавети Матвіївни не стало.

Зосталися її численні учні, які шанують пам'ять вченого-геолога. Зосталося більше 30 наукових робіт, якими користуються теперішні покоління геологів. Зосталась вона і у вдячній пам'яті земляків.

Газета  «Зоря Полісся» (Радомишль), 19 березня 1997 р. 

Повернення Івана Огієнка

Ці пожовклі від часу газети під назвою «Радомыслянинъ» у Радомишльському краєзнавчому музеї привертали увагу давно. Відтак повсякчас із цікавістю вдивлявся у стулені склом примірники, читаючи колишні назви вулиць повітового центру, визивні рекламні оголошення, у яких пропонувалися городянам та жителям повіту найрізноманітніші товари й послуги, що навіть через десятки років по тому дивують своєю вишуканістю і ассортиментом. Дивна річ — ці старі газети, гортаючи які немов поринаєш крізь роки у колишнє життя.

Тож, коли музей постав на ремонт і випала нагода дістати ті давні радомишльські часописи, з неприхованим дослідницьким азартом вийняв їх з-під скла, розгорнув і — був просто шокований, бо побачив під двома публікаціями підпис: Іван Огієнко.

Ім’я цього славного нашого земляка лише за часів незалежної України повернулося до нас у всій величі таланту вченого та педагога, дослідника і митця, державного та релігійного діяча, справжнього патріота України, яким радомишляни можуть цілком пишатися. Адже віднайдені публікації в «Радомислянінє» - промовисте свідчення плідної співпраці І.Огієнка з цією газетою, що видавалась у Радомислі в 1912 — 1917 рр. Воно, до речі, згадується у його творчому доробку. І було, вочевидь, стабільним і постійним. По-перше, дописи Івана Огієнка містяться в обох наявних у музеї номерах (за різні роки) «Радомисляніна». І це, мабуть, не просто щасливий збіг. Бо, і по-друге, одна з публікацій є 28-м розділом великої історичної праці «Містечко Брусилів та його околиці», яка друкується з позначкою «далі буде», даючи напрям для подальших пошуків та відкриттів радомишльської огієнкіани.

А й справді: Іван Огієнко таки повернувся в Україну. Але вже тільки своєю багатю­щою спадщиною: науковою, мистецькою, духовною, політичною. Повернувся, щоб по праву посісти чільне місце в когорті українсь­ких геніїв та корифеїв, як історик і публіцист, письменник і мовозна­вець, державний і релігійний діяч.

Головним гаслом його життя було: «Служити народові – служити Богові». На жаль, упродовж багатьох десятиліть про нього невідомо було на рідній землі, хоча в усьому світі його давно знали й шанували. Адже скарб, залишений ним людству, неможливо оцінити. Це – тисячі книг і статей з найрізноманітніших галузей знань, безліч поезій, прози, драматичних, релігійно-філософських творів, богословських праць, публікацій і спогадів з досвіду розбудови незалежної України, становлення національного війська, освіти, преси, церкви.

Та не з його вини довго не спізнавали Огієнка земляки, а школярі не мали змоги навчатися за написаними ним підручниками і посібниками з мови, історії, користуватися Біблією, перекладеною Огієнком на українську мову. Його ім’я було викреслене інквізиторами комуністичної ідеології з їхнього бачення української історії, щоб узагалі згодом викреслити з людської пам’яті.

Адже могло воно повідати українцям, скажімо, про їх першу народну республіку, про Центральну Раду і Директорію, міністром яких він був. Саме йому згодом передано було ними всю владу, щоб оберігати потім державність України в еміграції. І Огієнко оберігав її, поєднуючи політичну діяльність із релігійною, бо був спочатку висвячений у Польщі в Митрополита Холмського, а затим у Канаді став Митрополитом тамтешньої Української Православної Церкви. Там, на чужині, його й поховали.

В Україні вперше належне віддали йому 1992 року, коли відбулися урочистості з нагоди 110-ї річниці з дня народження. Реабілітований посмертно (це звучить не менш гірко, як і «нагороджений посмертно»), він вернувся додому. Повернувся й на Радомишльщину. Згадані ювілейні торжества проходили в Брусилові. Адже, як записано в церковній метричній книзі, саме в цьому містечку, волосному центрі Радомисльського повіту Київської губернії у січні 2 дня (15 за новим стилем) 1882 року народився майбутній геній. Не в іменитому роду – в селянській родині, син солдата царської армії.

Мав з цього, одначе, пільгу – право на безплатне навчання. Цим і скористувався. Бо ще підлітком відчув спрагу до знань, до пошуків відповідей на запитання, які щоденно ставило життя.

Непомітні для стороннього ока таланти, якими наділила Івана природа, розвинулися в Київській військово-фельдшерській школі, Острозькій гімназії, яку закінчив екстерном. А 1909 року він уже випускник історико-філологічного факультету університету в Києві. Витримавши професорські іспити, став викладати в цьому закладі мову й літературу.

На громадських засадах до того ж очолював комісію для відкриття вищих шкіл в Україні (завдяки його піклуванням було засновано університет у Кам’янці-Подільському, першим ректором якого він став). І не тільки вищих. В архівах зберігається його численне листування зокрема і з Радомисльською повітовою владою з приводу відкриття навчальних закладів у Брусилові та інших місцях. Тож невипадково саме Огієнко став міністром освіти в уряді Української Народної Республіки.

Та лише географічною належністю Брусилова до повіту його зв’язки з Радомислем не обмежувалися. Вони були і родинні, і ділові. Уродженкою Радомисля є мати дружини Івана Івановича – Якилина Францівна Литвинчук. Він часто бував у повітовому центрі в справах, мав тісне співробітництво з повітовою газетою «Радомислянін». Тут надрукував свої нариси з історії Брусилова, проанонсував підготовку публікацій з історії Радомишля.

Є у біографії цієї видатної особистості ще один делікатний момент, пов’язаний з Радомислем, обійти який тимчасом неможливо. Йдеться про 1920-й рік, коли Огієнко змушений був емігрувати за кордон. За деякими свідченнями, він нібито вивіз із собою тоді історичні реліквії та унікальні й дорогоцінні речі з Троїцької церкви в Радомислі. До речі, з 1919 року цей храм підпорядковувався Українській Автокефальній Православній Церкві, предстоятелем якої згодом став І.Огієнко. Довгі роки цей епізод на всі боки смакувався навколо особи Митрополита Іларіона (Огієнка). Але чи міг тоді вчинити інакше міністр віросповідань України, бачачи, як нещадно нищиться новоявленою владою все, що стосується культових споруд? Між тим, подальша трагічна доля Троїцької церкви тільки підтвердила найгірші його опасіння.

Відтак, як емігрант, на рідній землі він потрапив до категорії інакомислячих, що розцінювалося за усталеними більшовицькими догмами як зрада. А тому на його адресу вже можна було сміливо чіпляти усіх собак, змішуючи докупи і грішне, і праведне. Час, звичайно, сказав і ще скаже своє. Адже багатюща спадщина та архів Огієнка тепер ретельно досліджуються та вивчаються і в Україні.

Приходять до нас нині книги І.Огієнка. Зокрема й до бібліотек району надійшло кілька примірників його праці «Українська культура» (у ній, до речі, висвітлено деякі цікаві сторінки історії Радомисля та повіту). Вона, за висновками вчених і освітян України, має стати незамінною при вивченні стародавньої української літератури, історії.

Проходять в Україні Огієнківські вечори та читання. На державному рівні засновано щорічну премію імені Івана Огієнка, що за розмаїттям охоплення галузей знань поступається лише Шевченківській. Серед лауреатів цієї відзнаки і наші земляки - ставчанин правозахисник Василь Овсієнко та письменник Микола Ярмолюк.

Широку пошукову та пропагандистську роботу розгорнули створені Товариство Івана Огієнка і Фонд, названий його іменем. В різних куточках України увічнюється пам’ять цієї видатної особистості. На його честь названо одну з новоутворених вулиць і у Радомишлі.

Тож Іван Огієнко повернувся з вигнання – як фізичного, так і духовного через стільки літ. І нащадки мають врешті змогу познайомитися з ним.

Він прийшов до нас — прийдемо ж і ми до нього.

Наразі давайте вчитаємося у давні Огієнкові рядки, надруковані в «Радомисляніні», відкриваючи нові цікаві сторінки нашого минулого –історії Радомисльського повіту.

Брусилів, як ремісничий пункт.

До питання про відкриття у Брусилові ремісничої школи.

Переді мною лежить книга, стара, проте добре збереглась. Товста в аркуші, у шкіряній палітурці з мідними застібками.

Зусібіч видно, що й готувалась книга з цілковитим усвідомленням серйозності справи, і зберігалась всякчас свято і дбайливо. Книга ця – Статут Брусилівського Шевського славно молодечого цехового братства. Перегортую книгу, сторінка за сторінкою, перегортую повільно й тихо, і не хочеться відриватися від цих пожовклих аркушів, старанно писаних два сторіччя тому.

Вся історія Брусилова - як на долоні.

Коли в кінці XVII століття Брусилів був зруйнований, мешканці його розбрелися світ за очі. Та ледь чвара промайнула, вони знову повернулись до рідних згарищ і заснували «славно молодече братство».

Внутрішнє життя цього братства досить складне, але не менш цікаве та повчальне.

В книжку ретельно записувались усі установлення шевського братства, весь уклад його внутрішнього життя.

Ось постанова дідича Юрія Ольшанського, ось ціла добірка енергійних указів Щенсного Чацького, а ось гуманні заходи знаменитого польського вченого Тадея Чацького. Передбачені всі дрібниці, не забуто жодну рису цехової організації.

І Брусилів з цієї книги постає, як значний ремісничий центр, як складове місце поліських товарів. Тут і шевці, і кушнірі, і смолярі, і ковалі, і ткачі. Цех охопив усе містечко, всі поєднані в одну дружну общину, дисципліна сталева, - про всіх піклується турботливий пан цехмейстер.

І привілеї Брусиловського славно-молодечого шевського братства оберігаються ревно й турботливо, а жоден конкурент з чужого села не принесе сюди свого виробу (якщо день не ярмарковий) під загрозою конфіскації.

…………………………………………….

Від двостолітньої старовини переходжу до непривабної дійсності.

З давнини мешканці Брусилова займаються найрізноманітнішими ремеслами (хліборобством займається тільки обмежена частина його). Усілякі ремесла – це одвічне захоплення брусилівців, освячене за ними цілими століттями.

В колишні часи у Брусилові на повну силу працювали так звані цехи, тобто самоврядні общини ремісників, інтереси яких суворо охоронялися місцевими законами й усебічно заохочувалися. І брусилівцям жилося не бідно й не погано.

Зовсім не те бачимо тепер. Старі цехи розпалися ще з 1861 року, і ремесла в Брусилові не заохочуються. Але давня традиція про ці ремесла ще живе, пам’ять про брусилівців – вправних ремісників ще у всіх на слуху.

І донині у Брусилові широко займаються різноманітними ремеслами, особливо чоботарською та кушнірською справою. Але справи ведуться без знання, ведуться тими ж засобами, що були придатні 100-200 років тому, але цілковито застаріли тепер.

Ось чому заохочення ремесел у Брусилові невідкладна потреба; слід скористатися значним ремісничим матеріалом цього містечка і дати йому відповідне спрямування - в майбутньому безумовно це принесе гарні наслідки. Тільки цим можливо хоч у деякій мірі згладити ту гостру бідноту, в якій опинилися брусилівські селяни, що колись працювали у цеху і не отримали землі.

Запровадження ремісничої школи в Брусилові найкраще відповідало б потребам, що історично склалися не лише в одному Брусилові, але й тому величезному районі, де вони є провідними.

Київ, 6 січня 1914 р.                                                      І.І.Огієнко.

(Газета «Радомыслянинъ», №7 від 15 січня 1914 р..

Переклад з російської В.Молодика).

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 1993 р.

Пішли на смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна...»

21 листопада 1921 року в історію нашого краю чорною сторінкою вплелась Базарська трагедія

Після поразки у 1920 році Української Народної Республіки залишки її армії перетнули польський кордон і були інтерновані урядом Польщі. Але і в умовах полону думки бранців були на рідній Україні, звідки долинали повсякчас вісті про опір, який чинили більшовицькій промосковській владі розрізнені й невеличкі озброєні групи, про невдоволення селянства «червоною мітлою» продрозкладки.

І тоді серед командування армії УНР виник задум організувати боєздатний ударний загін, який би підтримав опір партизанських загонів, об'єднав їх і підняв народ на повалення більшовицького режиму. Таємно від польських властей було сформовано три групи українських вояків-добровольців. Найбільшу з них — Волинську — очолив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Бійці (а їх налічувалося за різними джерелами 8-9 сотень), проте, були легко зодягнуті, погано озброєні: група мала лише 400 гвинтівок. 8 кулеметів. 120 гранат, 120 тисяч набоїв.

Але попервах рухалися тютюнниківці досить успішно. Просуваючись на схід двома рухливими бригадами, група розгромила прикордонний загін чекістів біля Сарн, роззброювала невеликі більшовицькі гарнізони, продовольчі загони у містечках і селах, а 7 листопада оволоділа Коростенем. Більшовицьке командування не на жарт стривожилось. Тож проти групи Тютюнника було кинуто всі військові сили Київського округу, якими командував Й.Якір. З Житомира на Коростень відправили два бронепотяги з вишколеними курсантами школи червоних старшин. Терміново було перекинуто три бригади 9-ї Кримської кавалерійської дивізії, які вів Г.Котовський.

Перед такими значними силами Тютюнник змушений був залишити Коростень і відступити. Але всупереч пропозиціям більшості своїх командирів генерал повів групу не на захід, назад до Польщі, а рушив далі на схід, маючи на меті з'єднатися з подільським загоном М. Палія-Сидорянського. Але він не знав, що паліївці вже були в Польщі.

Отож, «волиняни» рушили через Народичі і Малин до Радомисля, аби оволодіти повітовим центром. Невідступно за ними йшли котовці, вичікуючи моменту для нападу. Вперше два угрупування зустрілись біля Чайківки. Але сторони обмежилися лише перестрілкою. Передовий загін «червоних» без підтримки не наважився вступити у бій. Ю.Тютюнник повернув своє військо спочатку на південь, рухаючись повз Пилиповичі, Кичкирі, Ставки. Біля Городського група перетнула Київське шосе, але поблизу Кочерова знову рушила на північ у напрямку Димера, сподіваючись знайти там подільський загін. Врешті, переконавшись, що групи Палія-Сидорянського і там немає, та наштовхнувшись на «червоні» загони, Тютюнник вирішує повертатися до польського кордону.

Бригади Г.Котовського тим часом прибули до Радомисля і Межирічки. Дізнавшись, що тютюнниківці мали бій біля станції Тетерів, котовці рушили туди і невдовзі вибили супротивників із Пісківки, а потім пішли услід за групою Тютюнника в північно-західному напрямку.

У ніч з 16 на 17 листопада після переправи через Тетерів обмоклі і змучені важким пересуванням у глибокому снігу українські вояки заночували у селі Малі Миньки. Коли загін вишикувався у колону і вирушив у напрямку с.Звіздаль, з’явилися кіннотники Котовського. Котовці на той час уже перегрупували свої порядки і вели переслідування двома рухливими полками, які очолювали сам Котовський і комбриг М.Криворучко. Сили були явно нерівними, адже «червоні» мали до трьох тисяч бійців.

Спочатку        полк Котовського ударив у фланг колони і відрізав його від головних сил. Але дві роти Тютюнника взяли «червоних» у перехресний вогонь. Та все ж чисельна перевага далась взнаки. Тютюнниківці змушені були відступити в бік болота, прорватися        через  яке вдалося небагатьом. Лише сотні бійців на чолі з Тютюнником пощастило пробитися і дістатися врешті Польщі. Ті, що залишилися, билися відчайдушно, і лише коли ситуація стала безнадійною, склали зброю. Близько п'ятисот українських бійців потрапили в полон. Решта полягла в нерівному бою.

Бранців конвоювали до містечка Базар і замкнули в церкві. Загиблих поховали на околиці. Частину полонених, переважно офіцерів, відправили для допитів до Києва, де згодом розстріляли. Інших 21 листопада вивели за містечко, наказали викопати яму і зачитали ухвалу надзвичайної комісії: «Руководствуясь вєлєнієм рєволюціонной совєсті, даби показать всєму капіталістічєскому міру, что власть Совєтов бєспощадно караєт всякого, покушающєгося на єйо мірную работу. Чрєзвичайная пятьорка постановляєт: ліц, пєречіслєнних в пріложенном спіскє, в чіслє 359 чєловєк, как злостних бандітов — расстрєлять».

Полоненим пропонували увійти до складу більшовицького війська, але жоден з них на цю пропозицію не пристав. А коли заговорили кулемети, смертники заспівали «Ще не вмерла Україна».

За успішно проведену операцію Г.Котовського за поданням М.Фрунзе нагородили третім орденом Червоного прапора. А місцем подальшої дислокації для його частин на кілька років став Радомисль. І вже 22 листопада штаб бригади розмістився на Присутственій вулиці, в колишньому особняку лікаря Любинського (нині приміщення «швидкої допомоги»). Сам «легендарний комдив» квартирував у будинку на вулиці Вокзальній, що й досі зветься його іменем, а про перебування там Котовського нагадує меморіальна дошка.

А от пам'ять про страчених у Базарі українських бійців усіляко замовчувалась і приховувалась. Хоча сховати від очей два величезних курганних могильники було непросто. Втім, за радянської доби згадування про ті жертви вело на Соловки, Гулаги або ще деінде.

Нищівно присікли спробу українських патріотів пом'янути полеглих двадцять років потому в листопаді 1941-го й німецькі окупанти, заарештувавши і стративши біля семисот учасників поминальної акції. Багатьох з них ув’язнили у концтаборі в Радомишлі.

Не вдалось належним чином вшанувати загиблих і в 1990-му році, коли на хвилі національно-демократичного піднесення було впорядковано могили, поставлено хрести.

Провести жалобний мітинг перешкодила місцева влада. І лише через рік в умовах незалежної України пам'ять про жертви братовбивчої війни було пошановано за всіма чинними канонами.

Газета "Зоря Полісся", 11 грудня 1996 р.