А письменницьке перо сповна так і не використав…

Його наймення було майже таким, як у відомого російського композитора, що на тлі сучасного військового вторгнення росіян в Україну став мітником російської імперської та колоніальної культурної політики. Втім на відміну від свого майже тезка шанований в аристократичних київських губернських та радомишльських повітових колах камер-юнкер імператорського двору Прот Чайковський промовисто позиціонувався відданим не російській національній ідеї, під ярмом якої перебував, а польській. Водночас зі співчуттям ставився до так само пригноблених українців. Адже в його родоводі переплелося коріння обох цих народів, що мають і спільну історію, і спільні долі.

На малюнку – уявний портрет Прота Чайковського, згенерований на прохання автора за допомогою ШІ на основі історичних відомостей.

Ось якими словами, для прикладу, він охарактеризував український вільнолюбний дух:

«Український народ з найдавніших часів схильний до заворушень; де ще можна побачити стільки могил, стільки поховань, стільки людських кісток, розкиданих по степах, як на Україні… Ні час, ні прогрес цивілізації, ні найжорсткіші поліційні репресії не можуть змінити настрою духу, з яким народжується і живе українець».

Його батько Міхал належав до давнього гербу Ястшембець. Дослужився він до полковника королівської кавалерії. Вірогідно на честь цього хвацького гусара брат Станіслав, що захоплювався ним, назвав Міхалом свого сина, який згодом став легендарним Садик-Пашею.

Водночас із болем мусимо констатувати, що підрозділ Міхала-старшого (він, щоправда, був тоді ще поручником) брав участь у придушенні Колївщини і в боях полонив її козацьких ватажків. Проте до розправи над бранцями стосунку не мав. Коденськими карателями й катами стали інші. Притому, посилаючись на батькові свідчення та розповіді, Прот зазначав, що заподіяні козаками кривди і наруги шляхетству були надто перебільшеними, як і неспівмірними та жахливими винесені ним покари.

Власне, кавалерійська стежина готувалась й новонародженому 7 січня 1786 року Проту. Вже у трирічному віці він увійшов до шанованого реєстру польської національної кавалерії. Проте після навчання юриспруденції у Житомирській школі для хлопчиків обрав таки цивільну службу. Її сімнадцятирічний юнак почав писарем Радомисльського повітового суду. Через чотири роки став його підсудком (помічником судді), а у 1813-му – суддею. У 1816 повітове дворянське зібрання обрало його підкоморієм – головою шляхетського суду. У 1832-33 рр. він обирався повітовим маршалком шляхти (предводителем дворянства).

На сконі літ свої життєві підсумки Прот Михайлович окреслив такою собі епітафією:

«Помер, віддаючи щедру данину людям… Не гуляв, не пив, пішов з життя у нужді та скруті. Бо на службі в тій країні не крав і не брав хабарів...»

І це аж ніяк не була завищена самооцінка, бо так про нього відгукувалися й сучасники.

Хорошим сусідом і другом вважав його відомий діяч та поет Густав Олізар, що обирався волинським та київським губернським маршалком і також слугував взірцем чесності й добропорядності, прагнучи з вищих владних щаблів боротись із ганебними суспільними явищами.

Знаний польський письменник, історик та мемуарист ХІХ століття Євстахій Івановський у своїх «Споминах минулих літ» називає Прота Чайковського одним із найшанованіших і найталановитіших громадян Київської губернії. Його, як зазначає оповідач, кілька разів одноголосно висували на голову Київського головного суду. На такий пост призначали лише найповажніших, здібних та юридично підкованих, тих, хто мав практичний досвід у ділі. Чайковський, одначе, кожного разу відхиляв своє подання на посаду, якої він справді заслуговував, посилаючись на власні невеликі статки.

Притому поміркований, розсудливий і вдумливий, він чітко вирізнявся у губернському і повітовому громадському житті. Позаяк справді був чесним у справах і дійсно задовольнявся досить скромним майном та капіталом, не примножуючи їх.

Свого часу батько Прота, полишивши військову службу, придбав маєтності у Житомирському повіті, однак 1792 року раптово помер. По його смерті опікуни малолітніх хлоп’ят (мав Прот ще брата Симфоріана) волинські володіння відставного гусара продали, натомість придбали для дітей село Минійки на Радомишльщині, де на межі XVIII-XIX століть осіло кілька Чайковських – братів померлого полковника, що наглядали за племінниками.

Одружився Прот Чайковський на доньці Ставецького володаря Адама Дуніна-Вонсовича, колишнього королівського шамбеляна, – Кордулі. Відтак землеволодіння родини приросли її тамтешнім понад тисячадесятинним посагом.

Колишній палац Вонсовичів в Ставках. Зі світлини 1912 року, поліпшеної та колоризованої ШІ.

До речі, мати Прота Богуміла походила з роду Проскур, які володіли в середині XVIII століття Ставками, що їх якраз і продали Вонсовичам. А в родоводі шамбеляна присутня гілка Немиричів, чиї пращури в кінці XVI-XVIІ ст. претендували на те, щоб стати власниками земель довкола поруйнованого літописного Мичеська-Мицька-Микгорода.

Від Проскур Проту Чайковському у спадок дісталися півтисячі десятин землеволодінь у Германівці на Київщині. Орендував він, крім того, у звісних коростишівських володарів Олізарів село Мінини.

Краєзнавець Лаврентій Похилевич, котрий після земельної реформи 1861 року досліджував її впровадження, зауважив, що, не сприйнявши недосконалі зміни, Прот Михайлович позбувся своїх орних земель і доживав віку у Минійківському маєтку, де залишив у володінні лише 34 десятини лісу та стільки ж неугідь.

У мемуарних «Спогадах Садик-Паші» відомий бунтар та шукач пригод змальовує кузена Прота відданим та прихильним родичем, дбайливим і відповідальним господарем. До того ж, Михайло Чайковський, що мав не лише авантюрну та відчайдушну вдачу, а й неабиякий письменницький хист, зробив Прота та інших Чайковських і дотичних до них осіб персонажами своїх художніх творів «Старокияни. 1809», «Дивне життя поляків і польок», що висвітлюють радомишльську тематику і оповідають про місцеві події початку та першої половини ХІХ століття.

Чи не за прикладом свого двоюрідного брата Прот Чайковський теж не полишав намірів присвятити себе красному письменству. Хоча, за словами сучасників, щоденника він не вів, проте занотовував певні враження, спогади, перекази, приповідки, жарти. У його паперах зберігалося чимало документів, указів, судових позовів, слухань, проваджень, селянських справ тощо. Відтак мав наміри переповісти цікаві та часом кумедні історії і про батькову, і про материну рідню київських чашників Проскур, і про тестя Адама Вонсовича, що тримав славу неперевершеного оповідача та гумориста.

А ще планував висвітлити свій погляд на згадані вище події українсько-польської минувшини, як і ті, що пов’язані з козацьким повстанням Івана Бондаренка, чиї загони орудували навколо Радомисля.

Хотів він оприлюднити обставини так званої Кичкирівської змови 1794 року. Тоді власник Кичкирів Ян Харжевський потайки зібрав для підтримки повстання Тадеуша Костюшка довколишню, здавалося б, довірену й перевірену шляхту. Нібито усі присутні засвідчили відданість національно-визвольній боротьбі і пообіцяли допомогу. Та скорим часом учасників таємного зібрання заарештували й спровадили на Сибірську каторгу.

За розхожим твердженням, начебто зрадив змовників парафіяльний ксьондз з Коростишева Куликівський. Одначе Прот Чайковський, вивчивши обставини справи, був переконаний, що пастиря обмовили безпідставно: донос учинив хтось інший, що був замаскованим шпигуном.

Письменницьким пером Прот Михайлович заходився оволодіти у вже доволі похилому віці. Щоправда, тривалий час по-справжньому за нього не брався.

На тлі запроваджених російським царизмом після Січневого 1863 року повстання переслідувань поляків його звернення до польських дієписів, хай і творче, могло негативно позначитися на долі сина Ярослава, що на три роки був висланий до Казані.

Зрештою щонайперше він почав працювати над твором про знамениті польські кінні табуни, що слугували надійною та важливою основою зокрема й військової кавалерії, усіляко відданим якій був батько письменника. Та його творчі задуми так і не зреалізувалися: під завісу літ Прот Чайковський цілковито втратив зір. Відійшов він у засвіти 5 червня 1874-го 87-річним.

Лише дещо з його окремих завершених начерків переповів Євстахій Івановський, звертаючи увагу на вишуканий і майже ідеальний писемний стиль, точність викладу, прагнення приперчити оповідь дотепами та цікавинками.

Тож літературна спадщина цього громадського мужа залишилась лише у сховках і чернетках.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 7 листопада 2025 р.

 

Двері в історію

  

За прадавніми народними традиціями двері, як конструктивний елемент помешкання, не лише призначалися для входу-виходу. В уяві наших пращурів вони вбачалися символом єдності, злагоди та добробуту родини, а також оберігали житло від нечистої сили і лиха, що вона його могла заподіяти. Недарма освячення будинку зазвичай починали саме з вхідних дверей та одвірку. Так само оберегову сутність вкладали й у декоративне оздоблення входу.

Втім широкі, тим паче відчинені двері вказували на привітних і гостинних господарів дому. І коли сім’я жила в згоді й гараздах, цим не в останню чергу завдячували й дверям. У протилежному випадку народні повір’я ставали безжальними до головного хідника.

Якщо будинок оминали благополуччя й достатки, такий негатив нерідко пов’язували з дверима, що їх ворожбити часом радили замінити. Траплялося, що нові господарі, які оселялися у чиїйсь хаті, щонайперше поновляли вхід до неї.

Хтозна, чи враховувалися зазначені особливості, коли при потребі й без неї замінювалися вхідні двері до будинків, які становлять певну історичну спадщину, не кажучи про цінність.

До речі, серед сучасних критеріїв для включення старовинних будівель до реєстру пам’яток минувшини є вимога щодо первозданності й оригінальності усіх конструкцій споруди. Стосується вона не лише стін, дахів, зовнішнього й внутрішнього оздоблення, а й подеколи навіть вікон та дверей. На жаль, у теперішніх умовах, коли вдаються до так званої теплосанації чи ремонту будинків, цими вимогами здебільшого нехтують, спотворюючи колишню велич і красу задля економічної ефективності. Хоча, слід зазначити, існує чимало технологій, щоб уміло поєднати одне з іншим.

Натомість нині, для прикладу, в Радомишлі залишилися лише кілька оригінальних зразків дверей, що у повітову пору прихорошували фасади місцевих особняків, адміністративних споруд, освітніх, медичних та інших закладів, які збереглися до нашого часу.

Одні з них дотепер прикрашають знану родзинку стародавньої радомишльської повітової архітектури – будинок Горенштейна на вулиці Присутственій, де зараз міститься адміністрація лікарні.

 

Так, саме прикрашають, адже не використовуються за призначенням як вхідні вже понад півстоліття, ще коли в цих стінах містилась тодішня міська школа №6. Вхід до школи колись було обладнано з протилежного боку будинку, лікарняний тимчасом влаштували з бічного. А первісні вхідні двері слугують наочним експонатом і зразком бережливого ставлення до минувшини. Адже причепурені різьбленими орнаментами й візерунками є справжнім мистецьким витвором. Позаяк дерево, з якого вони виготовлені, – матеріал недовговічний. Подовжити його термін придатності могла б своєчасна реставрація та консервація, що, ясна річ, зроду не проводились.

У такий же спосіб зберігаються у будинку народного краєзнавчого музею Радомишля двері другого входу, в якому нині теж немає потреби.

 

Як декоративна прикраса тримаються й стародавні двері на давнішньому особняку на теперішній вулиці Михайла Грушевського (донедавна – Горького).

 

На щастя, не торкнулась сучасна мода на металопластик вхідних дверей до булого помешкання Вержбицьких-Зельонків (до речі, як і бічних).

  

Вони, до речі, слугували антуражем одного з епізодів художнього фільму «Гроза над полями», що знімався у 1957 році в Радомишлі. Тож увічнені на кінокадрах.

Щоправда, сама велична будівля, відома як колишній суд, нині у стані занепаду й запустіння. Хотілося б, сподіватися, що тимчасово.

Так само ще тримаються давні дерев’яні двері (та чи автентичні?) на вході до міської бібліотеки на розі Малої Житомирської та Петрівської, де колись був один із будинків Гринцевича.

 

Зрештою первозданні двері на давніх міських спорудах переважно зосталися лише на світлинах, котрі таки зберегли для нащадків змогу їх побачити. Давні фото зафіксували зокрема вхідні двері минулих чоловічої та жіночої гімназій, повітового земства (лікарня), а також Свято-Миколаївського храму.

Вхід до лікарні з інтервалом у років тридцять.

Двері до храму на світлинах 1941 року.

  

Фото 1980- 2000 рр. 

Вхідні двері до колишньої чоловічої гімназії:

 

гімназійного періоду, …

 

… інтернатного …

 

… та санаторного.

Такий вигляд мала в давнину Радомисльська жіноча гімназія і входи до неї.

 

Тепер – це мистецька школа.

 

Тут лишилися лише завіси…

Колишнього входу до прокуратури з дверима  і кованим піддашком вже й не зосталося. 

Хоча ще нагадують про нього оздоби і муровані сходи.

Нині не існує цього будинка, що колись розташовувався на розі Присутственої та Малої Житомирської і мав такі оригінальні двері.

 

Під завісу ХХ століття такий вигляд мали входи 

  

до відділу освіти, 

 

Банку (Пенсійного фонду), 

музею. 

А у згаданій кінокартині «знявся» й зберігся на пам’ять також хід до давнього Папірнянського млина.

 

Свого часу в одному зі столичних старовинних будинків власники таки змушені були замінити прадавні дерев’яні двері, що понад століття прикрашали парадний доступ до споруди і вже, як не прикро, фізично своє відслужили. Нові стилізували під старовину, а старі вирішили зберегти, причепуривши і влаштувавши їх у передпокої на вільній стіні, мов уявний вхід до суміжної кімнати. Чим не приклад для наслідування…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2025 р.