Як краснобірський володар прагнув осушити місцеве болото, і що з того вийшло

 

На наших поліських теренах споконвіку поширені серед угідь низинні місцини, які важко піддаються окультуренню. Адже часто-густо після рясних дощів являли собою залиту водою ділянку, що майже не висихала, відтак ставала купинястою, перетворюючись у таке собі болітце. Власне, це і є болото, що в науковому обігу отримало назву гала.

Ціла низка таких заболочених низин, оточених підвищеною ріллею, здавна тяглась урочищем Борки між землеволодіннями Краснобірки й Заболотя. Найбільша з них сягала близько кілометра вздовж і з половини – завширшки, вкрита купинами й заросла дрібною берізкою та лозою. В описах дослідників згадується там, між іншим, примітна комахоїдна рослина росянка. З боку Краснобірки сюди тяглись піщані землі.

На початку ХХ століття володів цими маєтностями поміщик Іван Билина. Цікаво, що його батькові Зелиславові Билині вони свого часу дісталися у спадок від зовсім чужої людини. Такий собі тутешній повітовий суддя Станіслав Билина, що мало не маніакально був закоханий у власне прізвище, перед смертю здивував місцевих обивателів чудернацьким вчинком, заповівши свої землеволодіння просто однофамільцеві, хоча й знатного роду, аби їхнім власником після його відходу у світ інший так само залишилися Билини. Він мав, до слова, єдинокровних доньок, котрі, одначе, у заміжжі батькового прізвища, звісно, позбулися, відтак, за його уявленнями, на роль спадкоємців не підходили. Незбагненні шляхи твої, Господи…

Краснобірський володар Іван Билина, між тим, вважався одним з кращих господарників Радомишльщини. Мав він добру освіту, щоправда, юридичну, ведучи приватну практику. Втім цікавився й передовою сільськогосподарською думкою, тож намислив осушити болото і додати цей наділ до своїх орних угідь. Через поле було прокопано канаву для відведення води. Купини зрівняли, а поживний ґрунт із них вивезли на поле як добриво. Рік чи два по тому болото виорювали, засівали, але щось із канавою помилились, бо копали її «на око» без залучення землевпорядників з належними вимірювальними приладами. Тож вода так само залишалася, і врожай гинув. Зусилля виявилися марними, а болото там так і продовжилося.

У 1913 році при земстві Радомисльського повіту було утворено структуру з луківництва. Невгамовний Билина запропонував його фахівцям взяти місцину, з якою він стільки проморочився, для дослідів безкоштовно, притому брав на себе навіть частину витрат з осушування болота, сподіваючись, що почате ним таки матиме завершення. Відтак у Краснобірці було створено опорний дослідний пункт.

Та попервах глевкий млинець дістали уже й фахові осушувальники, що, одначе, ще не були обізнані з таким типом боліт. І навесні, оглядаючи заболочену ділянку, вони помилково прийняли її ґрунт за добре розкладений торф (а це був звичайний мул). З відповідними уявленнями й почали діяти. Тогорічна зима була безсніжною, весною теж значних опадів не було, тож засів вели на помірно зволоженій землі. До робіт з упорядкування водовідвідної канави руки відразу не дійшли. А коли влітку спохопилися, завершити не встигли, бо раптом рясно задощило. І майже вже посіяне (а засіяли галу багаторічними травами) замокло й загинуло.

Відповідні висновки було зроблено лише наступного 1914-го, коли таки взялися насамперед за канаву. Але з початком Першої світової війни роботи припинилися. Керівника пункту І.Горовенка та кількох науковців мобілізували на війну, а діяльність дослідницької організації підпорядкували військовим потребам. Все ж вряди-годи дослідження тривали, допоки їх остаточно не зупинили наступні революційні потрясіння.

Втім, як згадував згодом один із колишніх повітових луківників А.Варес, що вже опікувався іншими справами і в іншому регіоні, восени 1922-го йому проїздом випала нагода побувати в Краснобірці. Дослідник був приємно вражений, коли побачив на місці колишнього болітця пожнивну стерню. Низину таки вдалося осушити й перетворити на корисну ріллю. Притому місцеві селяни у розмові назвали їх своїми найкращими угіддями, зібравши на них навіть кращі врожаї, ніж на традиційно врожайних заболотських ґрунтах. Тож приємно було усвідомлювати, що кількарічні зусилля не виявилися марними, зокрема – й Билинини.

Зрештою виконані там досліди дали змогу луківникам визначити головні способи осушування гал. Один з них, що полягає в прокопуванні осушувальної канави через довколишні невеликі підвищення, якраз і застосували в Краснобірці.

Коли ж сусідні ділянки більш вищі, доречніше вдатися до прокладання підземної водовідвідної труби, адже глибока канава засипатиметься й осуватиметься, потребуючи для зміцнення берегів додаткових чималих витрат. Такий метод луківники Радомисльського земства тієї ж пори запропонували, приміром, Ставецькій сільськогосподарській школі, що мала намір осушити гала на своїх дослідних та прилеглих до них селянських ділянках. Щоправда, своїм коштом зреалізувати його можливостей навчальний заклад на знайшов, а селяни скооперуватися відмовилися.

Цілком придатним для осушування може бути й так званий вертикальний дренаж, коли пробивається шар мулу, і вода йде до нижніх горизонтів. Проте можливий він лише у випадку залягання під мулом легкопроникних для води ґрунтів.

І, нарешті, водовідвідну функцію може виконати водойма, яку викопують на найнижчому місці гала-болітця, що вбиратиме з нього воду.

Отаким от висновкам прислужилися досліди, що робилися на наших теренах століттям тому. Успішно їх тимчасом застосовують дотепер, хоча й на тлі безупинних дискусій навколо того, варто чи ні осушувати заболочені місцини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 3 червня 2022 р.

  

Серцем з рідною країною та своїм народом

 

Від початку широкомасштабного загарбницького вторгнення російського війська в Україну наш зірковий земляк Олександр Зінченко, що у травні 2022-го вчетверте став чемпіоном Англії з футболу, обійняв активну громадянську позицію, висловлюючи підтримку і словом, і ділом рідній країні та її народові.

«Опівночі за часом у Великій Британії моя дружина прокинулася, – згадує трагічну ніч на 24 лютого Олександр. – Вона плакала. Я був шокований. Влада показала мені відео, фото того, що насправді відбувається в Україні. Можливо, близьким до цього є відчуття, коли хтось з твого оточення помирає. Це відчуття робить тобі боляче усередині. Але війна - ще значно гірше».

Потому поширилися світлини та відеокадри Зінченка зі сльозами на очах, коли він давав публічні коментарі, брав участь у мітингах українців, емоційно реагував на прояви солідарності колег по клубу «Манчестер Сіті», за який грає, вболівальників, що розгортали на трибунах українські прапори, солідаризуючись з Україною в її протидії російській агресії.

На знак підтримки українця команда довірила йому капітанську пов’язку в кубковому матчі з «Пітерборо». Виходив він на поле під оплески трибун і з прапором України в руках, ледь тамуючи сльози (на фото – ліворуч).

«Я все ще часом продовжую плакати, – пояснює Сашко. – Навіть припинив рахувати, як часто. Але я можу сісти у машину, повертаючись з тренування чи з іншого місця, та продовжити плакати. Це засіло мені у голову. Уявіть місце, де ти народився або зростав. І тепер там порожнеча… Мені казали, що російські солдати прагнули пройти через мій Радомишль та ховалися у лісах, намагалися цивільних у їхніх машинах вбити і забрати все, що у них було …»

Шоком для нього були трагічні події з рідної Житомирщини, Київщини, Донеччини, де колись тренувався і зростав.

«Це жахіття, що росіяни там зробили. Жахливі, страшні речі. Вони вбили наших цивільних, наших дітей, згвалтували жінок і дівчат, вбивали собак і навіть їли їх. Я їх ненавиджу за все, що вони зробили з Україною та українським народом. І ненавиджу людей в росії, які намагаються переконати інших, що це пропаганда», – заявив Зінченко.

Свою ненависть він висловив і до кремлівського диктатора путіна, побажавши йому на своїй сторінці в Інстграм «здохнути болісною смертю», щоправда цензори мережі цей коментар видалили «за порушення правил спільноти».

Футболіст рішуче засуджує російську агресію та звірства армії рф, докоряє росіянам, зокрема й спортсменам, які мовчки та байдуже спостерігають за злочинами, що чинять в Україні рашистські загарбники. У юнацькому віці він грав за російський клуб з Уфи, тож мав на росії коло друзів. Тепер, за його словами, воно зменшилося фактично до нуля. Зінченко не розуміє, чому росіяни мовчать і не висловлюються проти війни своєї країни в Україні. Хоча деякі з них телефонували на початку вторгнення і писали йому, що шкодують про те, що відбувається, та не можуть нічого вдіяти.

«Звісно, можуть! – переконаний Сашко. – Але якщо мовчать – значить підтримують те, що робить їхня держава в Україні. Можливо, налякані, бо бачать у соцмережах, як росіян забирають до в’язниць через протести. Але навряд футболістів чи когось із великою аудиторією заарештують за слова проти війни. Ганьба, що вони нічого не кажуть…»

Коли окупанти завдали авіаударів по Малину, де було вбито родину разом із малою дитиною, спортсмен виступив із публічним закликом зупинити путіна і його агресорів, аби врятувати українських дітей. Адже не так давно Олександр сам став батьком маленької донечки, тож із болем зізнавався, що його серце розбивається під час думок про те, наскільки багато дітей її віку зараз вмирають та скільки ще стануть жертвами цієї війни.

З огляду на це Зінченко залюбки організував та провів на базі свого клубу тренування для 10-річного українця Андрія. Родина юного футболіста мусила залишити свою країну після російського вторгнення.

Як і інші спортсмени-співвітчизники, що нині перебувають за кордоном, Сашко перераховує кошти для ЗСУ, беручи участь у різноманітних благодійних акціях. На одному з аукціонів за 100 тисяч гривень було продано футболку, в якій він у складі збірної України грав з Англією на Євро-2020. Натомість після поточних матчів український легіонер містян, як зазвичай називають «МС», може з приємністю подарувати власну футболку комусь із уболівальників, хто прийшов на гру з українським прапором.

Наш земляк усім серцем з рідною країною і своїм народом у ці важкі часи: «Якщо чесно, якби не моя дочка та сім’я, я би був уже в Україні. Знаю свій народ, його ментальність – вона у всіх однакова. Дуже пишаюся бути українцем, і бути ним упродовж усього свого життя. І коли бачу, як люди б’ються за свою землю і за свободу своїх рідних та близьких, переконаний: вони нададуть перевагу смерті і помруть. Але не здадуться!»

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2022 р.

 

Вчений світового рівня з радомишльським корінням

 

    Перебудова, проголошена в СРСР з приходом до влади М.Горбачова, котрий на тлі своїх попередників-яструбів виглядав прихильником ліберального і демократичного суспільного розвитку, не лише поклала початок роззброєнню та припиненню холодної війни, а й зробила радянську державу більш відкритою для іноземців. Значною мірою «лібералізація» зовнішньої політики була прагненням до зняття чи бодай пом’якшення економічних санкцій заходу, що свого часу у такий спосіб відреагував на військове вторгнення Радянського Союзу до Афганістану, а потому – на збитий силами ППО СРСР цивільний південнокорейський «Боїнг» з 246 пасажирами на борту. Це, до речі, практично повторює сучасну ситуацію вже з російською збройною агресією в Україну, що почалась у 2014-му в Криму та на Донбасі і теж, як відомо, призвела до збиття вже росіянами пасажирського літака і відповідного накладання США та країнами ЄС санкцій проти держави-окупанта й терориста.

Тоді ж, у 1990-х, в умовах запровадженої в СРСР політики відкритості та гласності, стали ширшими й тіснішими контакти між громадянами донедавна ворожих країн, відновилась співпраця науковців, мистців, отримали можливість відвідувати рідні краї колишні емігранти, зокрема й політичні.

Приміром, 1989 року до Радомишля приїздили представники родин Алмондів та Елсонів, котрі виїхали до США в 1906 році в пору емігрантської хвилі початку ХХ століття. То був приклад, так би мовити, цивільної еміграції.

А вже наступного року в рідному місті свого батька – «українського буржуазного націоналіста», як іменувала комуно-радянська пропаганда тих, хто боровся за незалежну українську державу в пору революції 1917-1922 рр., – побував учений світового рівня Ігор Шевченко.

Сам він, нібито, перебував поза політикою. Адже радянські офіційні кола позиціонували його як провідного візантолога світу – тобто, фахівця, котрий досліджував культуру та історію Візантійської імперії, надто віддаленої у часі й догматиці від комуністичних ідей.

Зрештою Ігор Іванович, спілкуючись з радомишлянами, теж жартома називав себе «культурним істориком». А щодо лідерства у візантології, то, за його словами, ця галузь має надто вузьке спрямування, відтак мільйонам пересічних громадян знати її чільних фахівців та їхні праці зовсім необов’язково.

Проте популярні й читані не лише науковцями, а й пересічними любителями історії, праці І.Шевченка «Польща в історії України», «Візантія і хай як слов’яни в літературі та культурі», «Україна між Сходом і Заходом», що видавалися й українською. Читачі літературної класики напевне знайомі з його творчістю, як майстра вишуканого писаного слова, за україномовною версією книги Дж.Орвелла «Колгосп тварин», що за реєстром журналу «Таймс» входить до чільної сотні найважливіших романів 20-го століття. Він блискуче переклав її під псевдонімом «Іван Чернятинський».

Зрештою коло наукових інтересів професора Шевченка набагато ширше, охоплюючи, крім того, філологію, славістику, україністику. А ще – у вченому (і не тільки) середовищі його вважають рідкісним поліглотом. Скажімо, серед знаних у цій царині українців більшою кількістю мов володів хіба що уславлений Агатангел Кримський. До освоєння мовної розмаїтості, в тому числі й слов’янської, Шевченка, власне, спонукало життя.

Народився він 10 лютого 1922 року в містечку Радосць, що нині є одним з районів Варшави. Примітно, що дещо співзвучне місце його уродження з батьківським. До Польщі його батьки мусили емігрувати після поразки українських визвольних змагань, адже Іван Іванович Шевченко працював у апараті Міністерства внутрішніх справ УНР, а після окупації України більшовицькою Росією – в екзилі. Водночас польська влада забезпечила дітям українських емігрантів, як союзникам у війні з більшовиками, належний доступ до освіти, соціального розвитку тощо. Відтак під час навчання у Варшавській гімназії і тамтешньому ліцеї ім.А.Міцкевича Ігор додав до своєї домашньої досконалої української вільне володіння польською та російською мовами, пристойні знання грецької та латини, певний рівень знайомства із західноєвропейськими мовами.

З початком Другої світової війни і загарбанням Польщі нацистською Німеччиною та більшовицьким СРСР родина радомишльських Шевченків перебралась до Чехії. Там юнак став студентом Карлового університету в Празі та Українського вільного університету, де вивчав філологію (здобув притому докторський ступінь) і, вдосконалюючи набуте, додав до своїх мовних пізнань чеську та німецьку.

По війні емігрував з прорадянської та комуністичної Чехословаччини до Бельгії. Освоївшись у тамтешньому франкомовному середовищі, у Лювенському католицькому університеті вдруге став доктором наук – в галузі класичної філології та візантистики (до візантології молодий науковець остаточно схилився після прослуховування семінарів Візантійської фундації професора А.Ґрегуара в Брюсселі).

І коли у 1949-му Ігор Шевченко зважився на непростий крок – переїзд у США, якраз його візантологічні дослідження виявилися надзвичайно запитаними в американських вишах. Тож опанував, звісно, й англійську, адже став професором найкращих університетів Америки – Гарвардського, Каліфорнійського, Колумбійського, Принстонського та Мічиганського. До слова, він єдиним з-поміж українських учених удостоївся такої честі. До того ж, викладав і провадив наукову діяльність у знаних університетських закладах в Мюнхені, Кельні, Оксфорді, Барі, Парижі, Будапешті, Варшаві, Кракові та інших.

Відомий учений входив до багатьох спільнот, що діють на ниві науки, впродовж двох каденцій був Президентом, а згодом — Почесним президентом міжнародної асоціації візантологів. Він обирався дійсним членом і Почесним президентом Української вільної академії наук, що діє в закордонні, а також Американської академії мистецтв і наук, Британської академії, Австрійської АН, Національної академії Деї Лінчеї (Італія), Академії Палермо, Понтаніанської академії (Неаполь), Академії гуманітарних досліджень (Москва), Польської академії умінь. У 1991-му став членом Академії Наук України – закордонним. Останнє тимчасом Ігоря Івановича дещо засмучувало, бо ж в Україні його визнали іноземцем.

Всупереч польському уродженню своєю історичною батьківщиною він вважав саме Україну і насамперед у служінні їй бачив своє покликання як громадянина та науковця. Адже з батьківського дому запозичив і зберіг глибоку відданість та любов до свого рідного народу й культури пращурів.

Ігор Шевченко всіляко пропагував Україну та її духовні надбання на міжнародному рівні, розвивав і поширював у світі різноманітні українознавчі студії. Був співорганізатором та керівником Українського наукового інституту у Гарварді – потужного наукового центру в одному з найвпливовіших академічних центрів, читав у ньому лекції з української історії та культури, готував численні українознавчі публікації, редагував українські наукові видання, вишукував можливості для фінансової підтримки окремих вчених, дослідницьких проектів і наукових бібліотек, щиро радіючи їхньому поступу. Опікувався зокрема створеним у Львові авторитетним Українським католицьким університетом, якому заповів власну бібліотеку. Він активно працював у Науковому товаристві ім.Т.Шевченка, брав діяльну участь у різноманітних представницьких міжнародних наукових форумах, пов’язаних з Україною та україністикою, належав до фундаторів Міжнародної асоціації україністів.

Долучившись до її конференції, що проводилась наприкінці серпня - початку вересня 1990 року в Києві (до цього Ігор Іванович побував в Україні у 1970-му), вчений не проминув нагоди завітати до рідного серцю Радомишля. Поважний гість цікавився історією міста, оглянув його давні будівлі та пам’ятні місця, старовинне кладовище, експозиції музею флори та фауни. Він залюбки спілкувався з містянами, зокрема старожилами, ділився деякими батьковими розповідями, що збереглися в пам’яті.

Світлини 1990 р. – Миколи Поповича.

Відомо, що мешкали Шевченки цієї родової гілки на Малій Чорнобильській вулиці (тепер Чорнобильська). Більшість будинків на ній належали місцевим міщанам-українцям, котрі, ще й непогано заробляючи, часто-густо здавали свої помешкання під найм євреям.

Тут колись збудувався прадід Ігоря Шевченка Микита Степанович, а під завісу ХІХ століття порядкували двоє дідів-братів. І обоє притому звались Іванами Микитовичами, бо народились в дні Іванових іменин, дарма що з різницею в три роки. Отож став старший, певно, за прикладом монарших родин, Іваном першим, а молодший – другим. Він і доводився дідом по прямій майбутньому професорові і, до речі, походив з близнюків, але одночасний брат Яким помер малолітнім.

Містяни, між тим, розрізняли братів Іванів ще й за професіями – перший займався хліборобством, а другий служив у поліції. Можливо, тому й став його син згодом також співробітником найвищого в Україні владного представництва з внутрішніх справ. До слова, обидва Івани закінчували міське училище, навчались у ньому й сини, здобувши потому ще й освіту вищого рівня.

Сусідували Івани Микитовичі Шевченки з обійстями, що належали Меленєвським, Карпенкам, Кошицям, Івашкевичам. Тож закономірно цікавився вже їхній онук, завітавши до рідного міста пращурів: можливо хтось зі старожилів пам’ятає цю родину.

Приміром, у другому десятилітті ХХ століття Андрій Іванович Шевченко (син Івана першого) працював діловодом у канцелярії повітового очільника дворянства, ведучи також справи Повітового комітету з Піклування про народну тверезість та Малинської приватної богадільні княгині Радзивіл, що перебували під опікою предводителя…

Могила А.І.Шевченка на старому міському цвинтарі.

Пішов з життя Ігор Іванович Шевченко 26 грудня 2009 року в Кембріджі (штат Масачусетс) після важкої хвороби.

Попри величезні заслуги Ігоря Шевченка перед українською наукою і культурою в українській державі його постать тимчасом досі не пізнана й не поцінована як слід. Натомість у Польщі його вважають ледь не національною легендою. Позаяк твори вченого там видавалися ще з 1960-х, тобто з комуністичних часів.

Тож в Україні видатний науковець і наш славний земляк безумовно теж заслуговує на належне пошанування. Адже жоден інший українець другої половини двадцятого століття не мав подібного йому світового авторитету в гуманітарній науковій сфері.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2022 р.

 

Наша «Червона калина» підкорює весь світ

 

У часи свого загальнонаціонального героїчного спротиву в українців усякчас з’являються пісенні символи опору та єднання. Нині надзвичайного поширення і популярності набула «Ой, у лузі червона калина», відома, втім, на наших теренах уже понад століття.

За твердженням мистецтвознавців, перший варіант пісні написав 1912 чи 1914 року поет, директор та режисер Українського театру «Руська бесіда», що діяв у Львові, Степан Чарнецький. Він призначався для постановки п'єси «Сонце Руїни» Василя Пачовського. В ній висвітлювався один із найтрагічніших для українців періодів – друга половина XVII століття, що знаменувався розпадом української державності, багатьма кровопролитними війнами та дістав назву «Руїна». «Сонцем Руїни» називали гетьмана Петра Дорошенка (1627 - 1698 рр.), відомого своїми планами об'єднання українських земель.

У фіналі вистави мала пролунати пісня «Чи я в лузі не калина була». Але згодом режисер використав більш оптимістичну «Розлилися круті бережки».

Проте Степан Чарнецький продовжував працювати над піснею. В 1914-му в Стрию її почув чотар Українських Січових Стрільців (УСС), її сотенний командант, галицький військовий Григорій Трух. Новий варіант «Ой, у лузі червона калина» був створений після того, як Трух додав до нього кілька куплетів. Пісня одразу стала надзвичайно популярною. Навіть найвідоміший львівський військово-історичний тогочасний часопис дістав назву «Літопис Червоної Калини».

Новий спалах популярності твору відбувся на тлі національного відродження у 1980-х.

Тоді пісня отримала ще один куплет. Його додали українські дисиденти: композитор та диригент Леопольд Ященко і правозахисниця, учасниця шістдесятницького руху Надія Світлична.

Саме Л.Ященко, що долучився до дисиденства ще 1967 року, підписавши лист протесту до ЦК КПРС з приводу політичних переслідувань української інтелігенції, через два роки по тому, попри репресії та гоніня, заснував знане Співоче поле у Києві. На ньому українські співочі патріоти відроджували щедрівки, колядки, народні та обрядові пісні. Там у виконанні хору «Гомін», керованого маестро, вперше пролунав сучасний варіант пісні «Ой, у лузі червона калина».

З приємністю я мав честь разом з земляками-радомишлянами підспівувати славнозвісному колективові та його очільникові на вечорі пам’яті Олександри Соколовської, відомої широкому загалу українців як отаманша Маруся. У грудні 2007-го на честь 105-ї річниці від дня народження легендарну звитяжницю української революції 1917-1922 рр. було урочисто вшановано у столичному будинку вчителя. Тоді услід за славетним хором «Гомін» «Червону калину» та інші звісні патріотичні пісні стоячи і натхненно підхопив увесь зал.

До українців, котрі в ту пору все ще орієнтувалися на музичні расєйські віяння, пісня зрештою дійшла… з московщини. Її записав їхній культовий виконавець Алєксандр Малінін для власного україномовного альбом саме з назвою «Червона калина». Проте у його версії твір був таки процензурований: «московські кайдани» були зокрема змінені на «ворожі», як і «москалі» теж стали абстрактними «ворогами».

Відтак у теперішній буремний час, що згуртував народ на відчайдушній опір таки москальським окупантам, наші співвітчизники переспівують та поширюють впізнавану пісню у її первісному варіанті в соціальних мережах, вмикають за кермом автівок, завантажують на рингтони смартфонів, її виконують не лише відомі виконавці, а й звичайні українці – дорослі та діти, воїни ЗСУ.

А завдяки британському рок-гуртові «Pink Floyd» пісня стрімко поширилась усім світом, обіймаючи провідні рядки у музичних вподобаннях багатьох країн. На підтримку народу України у війні, яку розпочала росія, легендарні рокери записали композицію «Hey Hey Rise Up» («Червона калина»), у якій використано вокал українського виконавця Андрія Хливнюка. Це стало їхнім першим новотвором за останні майже 30 років (попередній запис «Pink Floyd» був датований 1994 роком).

Наразі наша калина слідом за Україною підкорює планету!

 

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

 

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.

Не журися, славна Україно, маєш добрий рід.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

 

Марширують наші добровольці у кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Ой, у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з москалями тан,
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
То прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 квітня 2022 р.

 

Скільки хлопців-бійців схоронила ця клята війна…

 

Пам’яті загиблих земляків

 

Скільки хлопців-бійців схоронила ця клята війна,

Коли лютий москаль волю нашу хотів перекреслить.

Крізь роки і віки пам'ятаймо святі імена,

Хай ясніють вони на знаменах звитяги і честі.

Вадим КРИЩЕНКО.

 

З початком у лютому 2014 року сучасної російсько-української війни і розгортанням бойових дій повернулось до радомишлян страшне слово «похоронка», що ним з часів Другої світової означали повідомлення про загибель від ворожих куль чоловіків, синів, батьків, дідів та інших рідних та близьких.

Упродовж 2014-2021 рр. в зоні АТО-ООС у боях з російськими військовими формуваннями загинули наші земляки:

Павло Васильович Півоваренко (2.09.1975 – 29.08.2014)

Олександр Любомирович Босий (10.05.1976 – 16.01.2015)

Павло Янович Плацинський (8.02.1978 – 9.02.2015)

Володимир Петрович Глубоков (23.07.1978 – 10.02.2015)

Микола Олександрович Назарчук (26.03.1982 – 10.02.2015)

Сергій Олегович Хаустович (8.04.1980 – 10.02.2015),

Вадим Вікентійович Жордочкін (22.11.1978 – 18.04.2016)

Анатолій Дмитрович Белобусов (17.08.1976 – 28.05.2016)

Валерій Іванович Мельник (23.06.1966 – 26.03.2017)

 

Широкомасштабний наступ рашистів на Україну, що почався 24 лютого 2022 року, відкрив новий реєстр у цьому скорботному мартиролозі.

 

Андрій Вадимович РЕШЕТІЛОВ

Старший лейтенант в/ч А2192. Загинув 28 лютого 2022 року в районі містечка Городок Житомирської області, захищаючи Україну від російських окупантів.

Поховали Героя на батьківщині, на Волині, в місті Ковелі, де живуть батьки. На Житомирщині у нього залишилися дружина та маленька півторарічна донечка.

Ковельській міський голова Ігор Чайка на жалобній церемонії зазначив: «Ворог нищить і шматує нашу країну. Залишає на її тілі глибокі рани, руйнує мирні українські міста. На це важко дивитися, у це страшно повірити. Ще страшніше, коли вбивають наших дітей тільки за те, що вони люблять свою землю і стали на її захист від людиноненависницької орди. Священний обов’язок сина – захистити матір, воїна – захистити матір-Україну. І саме це зробив Андрій та сотні його побратимів. І тому на землі вони стають Героями та Ангелами на небі». Денис Михалевич, товариш загиблого: «Хочу тобі подякувати за те, що ти віддав життя за нас, за те, щоб ми тут жили. Ти був хорошим другом, ти був хорошим хрещеним батьком, ти був хорошим воїном. Дякую тобі за все…».

Андрія всі пам’ятають як веселу, життєрадісну і надзвичайно добру людину. Йому було лише 26...

 

Олександр Юрійович МУДРЕНКО

 

Загинув смертю Героя 9 березня 2022 року на Чернігівщині поблизу села Количівка, боронячи від російського агресора рідну українську землю.

Народився 30 грудня 1998 року в Радомишлі. Закінчив міську школу №3, затим - Радомишльський професійно-технічний ліцей, де здобув професію газозварювальника. Підписавши у вересні 2020-го контракт, став військовослужбовцем 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Збройних Сил України. Був механіком-водієм екіпажу танка, справжнім фахівцем своєї справи, добрим другом і товаришем, вірним сином України. Під час запеклого бою з ворожої сторони у танк поцілив мінометний снаряд. Увесь екіпаж бойової машини загинув.

Йому було лише 24 роки... Не судилося солдату обійняти рідних і близьких, не вийде він більше на поріг рідного дому, не пройдеться вулицями міста, не поспілкується з друзями та бойовими побратимами, не стане на весільний рушничок...

Поховали полеглого воїна-танкіста 22 березня в Радомишлі. Провести його в отанню путь на міський Меморіал прийшли сотні земляків. Заупокійну літію по убієнному воїну Олександру відправив священник Андрій Співак.

– Олександр Мудренко загинув за Україну, за мирне небо і спокій в нашому спільному рідному домі, тож світла йому й вічна пам'ять... Горе його рідних – це і наше горе, бо всі ми – сестри, брати і діти однієї гордої й волелюбної держави. В глибокій зажурі схиляємо голови перед тобою, дорогий український Герою... – сказав наа жалобному мітингу міський голова Володимир Тетерський.

Щирі слова вдячності й шани висловив на адресу загиблого воїна і військовослужбовець Микола Косс, наголосивши при цьому, що ім’я Олександра Мудренка буде назавжди вписано в Книгу Слави України як патріота і Героя нашого народу.

 

Едуард Ігорович ГРУШКО

Антон Юрійович НІКОЛАЄВ

  

Входили до ГО «Радомишльська варта». Загинули від куль російських окупантів біля села Мірча на Київщині за нез’ясованих обставин.

Востаннє живими їх там бачили 11 березня. Поховали загиблих 6 квітня в Радомишлі. Едуардові цього дня виповнилося б 47, а Антону навіки залишилося 45.

Грушко – колишній правоохоронець зі стажем. Ніколаєв останніми роками опікувався дітьми, ведучи гурток спортивного туризму.

Це були люди з патріотичною та активною життєвою позицією, з готовністю допомогти ближньому, вони любили життя, виховували дітей, слугували зразком сміливості та нескореності.

Сергій Іванович НОЩЕНКО

 

Поліг смертю Героя 13 березня 2022 року, обороняючи від російських загарбників Бучу та Ірпінь.

Народився 22 квітня 1982 р. в селі Глиниця. Тож зовсім небагато не дожив до свого сорокаріччя.

За розповідями рідних, зростав і виховувався Сергій у багатодітній родині. Навчався в Кичкирівській школі.

16 липня 2015 року був мобілізований до лав Національної гвардії для проходження служби в зоні АТО. Півроку служив на блокпосту поблизу міста Щастя, потім був переведений до Слов’янської військової частини і проходив службу поблизу села Гранітне Донецької області. У жовтні 2016-го був звільнений в резерв першої черги і повернувся додому.

24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабної рашистської військової агресії, Сергій перебував у Глиниці в матері. Як тільки дізнався про початок війни, відразу вирушив до Бучанського військкомату, щоби стати на захист України. І віддав за неї своє життя, що його забрала ворожа куля.

Це був люблячий батько двох синів (три- і шестирічного віку), чудовий чоловік, вірний і надійний друг, справжній герой та патріот, який назавжди залишиться у серцях рідних і близьких, друзів, земляків, усіх, хто його знав.

 

Альберт Сулейманович ЧАГІЛОВ

Героїчно загинув у бою 21 березня 2022 року, обороняючи нашу державу від російської агресії. Учасник Територіальної оборони столиці, житель Білої Криниці.

До свого 40-річчя він не дожив лише кілька тижнів. Вдома його не дочекалися мама та дві донечки...

Важко, гірко, несправедливо втрачати наших земляків, наших воїнів, котрі мужньо стали на захист України, на захист рідної землі та свого дому, своїх рідних та близьких, і віддали за це свої квітучі життя.

 

 

Низький уклін та вічна шана і світла пам’ять полеглим Героям

від теперішніх та майбутніх поколінь…

Щирі співчуття рідним і близьким.

Герої не вмирають! Вони ідуть на Небеса...

 

 

Газета «Зоря Полісся», 15 квітня 2022 р.

 

Поселення, що чинять опір, ординці знищують

 

Так відбувається нині під час сучасної рашистської військової агресії. Так було і в давнину, коли на Руські землі прийшла ординська навала зі Сходу, очолювана ханом Батиєм.

Відтак після того нашестя із середини ХІІІ століття упродовж майже 200 років Київ і довколишні землі перебували фактично у стані цілковитого спустошення.

За твердженнями Михайла Грушевського, перші походи Орди на Україну-Русь відомі з 1220 року. Попервах запобігти просуванню ординців на захід намагалися половецькі кочовики, заручившись військовою підтримкою Руських князів. Проте у 1223 році об’єднане русько-половецьке військо зазнало серйозної поразки у битві біля річки Калки на теренах сучасного Маріуполя. Поглинувши володіння половців, аби покарати їхнього союзника, Батиєві полчища рушили далі на захід для підкорення Руси-України.

У загарбників діяла регула: якщо князь та його підлеглі «ставали на коліна» й підкорялися ординцям, зайди таке «добре» (за їх визначенням) місто  не зачіпали, фіксуючи його підлеглість собі накладанням данини. У такий спосіб лягали під них передусім північні князівства «далекої» («великої») Руси, що згодом стали наступниками та продовжувачами звичаїв і державних засад Орди.

Ті руські поселення, які чинили опір Орді, агресор, означаючи їх «злими», безжально й дотла знищував, випалював і рівняв із землею. Лиха доля спіткала зокрема Переяслав, Козельськ, Чернігів. А року 1240-го  після тривалої та кривавої облоги пав стольний Київ, поруйнований і сплюндрований ординськими завойовниками.

Не оминув пошесті й стародавній Мичськ (Мицьк) – попередник Радомисля-Радомишля.

Мичськ на мапі Руси ХІ-ХІІІ ст. (за М.Грушевським).

Недарма після свідчень ХІІ століття наступна писемна згадка про Мицьк над Тетеревом датована 1390 роком. Примітно, притому, що пов’язана вона зі спільниками України з протидії Орді – половцями.

На ту пору українські землі, спустошені ординцями, перебували вже у складі Великого Князівства Литовського – одного з найпотужніших державних утворень Східної Європи. Його київський ставленик князь Володимир Ольгердович дарував мичеські маєтності Юрієві Рожиновському – останньому нащадкові половецьких князів, з якими русичі чинили опір ординцям на Маріупольській Калці…

Як і вісім століть тому, сучасний Маріуполь став символом мужнього спротиву нащадків русичів – українців. Саме це багатостраждальне місто теперішній російсько-фашистський агресор обрав чи не найголовнішою своєю мішенню, сподіваючись, що оволодіння ним знову відкриє їм шлях до упокорення України. Донедавна квітучий промисловий та адміністративний центр Донбасу суцільними бомбардуваннями, ракетними та артобстрілами загарбники перетворюють на руїну, нещадно знищуючи безневинних місцевих жителів. Як зробили це в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Чернігові, Тростянці.

Міський голова Маріуполя Вадим Бойченко розповів, що під час евакуаційних заходів на рашистському блокпосту запитав офіцера окупантів: «Навіщо ви зробили це з нашим містом?». Відповідь була вкрай цинічною, жорстокою і страшною: «Ви повинні боятися російську армію!». Такою завжди є логіка агресора та поневолювача.

Тож спадкоємці Орди донині сповідують та застосовують ганебні методи випаленої землі як помсту за опір.

 

 

 

«Рускій мір», що прийшов до нас століттями тому, смердить тут ще й досі...

 

В’януть вуха від безкультур’я й матюків, що лунають в оприлюднених нашими спецслужбами перехоплених розмов рашистів зі своїми батьками чи родичами на рашці. А у поселеннях, звідки окупантів вигнали, українці шоковані «побутом» зайд. Для прикладу, у Тростянці Сумської області в облюбованому рашистами помешканні «в одному місці у них були і вбиральня, і кухня, і ванна. Там де спали, вони і в туалет ходили,» – розповідають місцеві рятувальники, що зачищають поруйноване місто від завалів. «Вони жили в таких умовах, в яких в Україні не тримають навіть свиней».

Це, вочевидь, і є той «рускій мір», до якого нас хочуть знову затягнути. Бо таку ж «культуру й цивілізацію» несли українцям століттям тому тодішні червоні москальські загарбники, що «визволяли» від «націоналістів» проголошену в 1917-му незалежну Україну, таки окупувавши її до 1991 року.

 

З книги В.Фісуна та Р.Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті»:

«У наказі №2 від 5 березня 1921 року повітової надзвичайної санітарної комісії, створеної в Радомислі для боротьби з епідеміями та антисанітарією, зазначено, що однією з причин жахливого санітарного стану в Радомислі названо справляння природних потреб зайдами не у вбиральнях, а в будь-яких місцях. Так, бійці 132-ї бригади, що квартирували у будівлі присутствених місць (донедавна в ньому містилась школа №5 – В.М.), перетворили один з поверхів споруди у сміттєзвалище та вбиральню. Територію довкола будинку «визволителі» загадили «іспражнєніями» настільки, що там було небезпечно перебувати людям. І це в самісінькому центрі міста поруч з владними окупаційними установами: ревкомом, комендатурою, штабом, трибуналом…»