У фронтовому строю

 

Пісня про фронтових шоферів, що «вели машини, минаючи міни, і не зважали на будь-які бомбування», сповна стосується колишнього водія Радомишльського автопідприємства Станіслава Владиславовича Духновського. Бо його фронтові дороги, що тривали упродовж усіх воєнних лихоліть, були по вінця наповнені військовими знегодами й поневіряннями.

…Війна застала 22-річного парубка із села Юзефівка (тепер – Йосипівка), що на Київській трасі між Кочеровом та Ставищами, у Києві, де він навчався у школі фабрично-заводського навчання. До столиці хлопець подався разом з Женею Дідківською із сусідніх Озерян. Вони кохали одне одного і в майбутньому після навчання хотіли поєднати свої долі. Але плани перервала війна.

Училище евакуювали до Горького, де юнаків-учнів, що невдовзі підлягали мобілізації, скорим порядком долучили до випуску озброєння. Дівчата роз’їхалися по домівках.

Саме з Горького Станіслав Духновський і відбув до війська. Освоїв він притому ще один фах, який і став для нього визначальним у житті – шоферську справу. Відтак у складі 1618-го Легкого Артилерійського полку пройшов бойовий шлях, тобто - проїхав від Брянська до Балтійського узбережжя. Частина входила до Резерву Головного командування і воювала в складі Брянського, 3-го Білоруського, 2-го та 1-го Прибалтійського фронтів.

Легкі артилерійські полки були мобільними і рухливими ратними одиницями, при потребі швидко змінюючи дислокацію. Важливу роль тут відігравали шофери, що доправляли гармати та артилерійські установки на потрібну позицію, розгортаючи в бойовий порядок. Тож їхні розпорядливість та вправність діставали належну оцінку й відзнаку.

За умілі дії в боях при форсуванні Десни у вересні 1943-го Станіслава Духновського нагородили медаллю «За бойові заслуги». У представленні до нагороди зазначалося, що під сильним артилерійським вогнем ворога його автівка з двома гарматами швидко подолала заболочену місцевість і в строк прибула на обумовлену позицію, забезпечивши своєчасне відкриття вогню батареєю.

У жовтні 1944-го вже командира відділення тяги С.Духновського нагородили орденом «Червона Зірка». В одному з боїв у Прибалтиці командирська машина під ворожим обстрілом своєчасно змінила бойовий порядок, а, потрапивши під бомбування літаків, вміло маневрувала і доставила боєприпаси на позицію неушкодженою.

У квітні 1945-го вмілі дії водія, що вивів у ратний стрій три гармати і забезпечив артилеристів боєприпасам, було відзначено медаллю «За відвагу». Наказ про цю нагороду було підписано 9 травня.  Потому його груди прикрасила ще й фронтова медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»

Повернувшись додому, Станіслав щонайперше поцікавився долею Євгенії. З’ясувалося, що на її долю теж випало немало поневірянь. Окупанти відправили дівчину на примусові роботи в Німеччину. У травні 1945-го її в числі інших остарбайтерів визволили союзницькі війська, які передали українців радянській стороні. Відповідні органи тимчасом  інкримінували визволеним співробітництво з нацистами і, в свою чергу, доправили їх на «хімію», як називали в народі примусові роботи на шкідливому виробництві. Женя працювала на хімкомбінаті в Лисичанську. Там її й знайшов Станіслав.

Врешті авторитет фронтовика-орденоносця подіяв, і дівчину звільнили з роботи раніше обумовленого терміну.

Невдовзі молодята побралися, а затим у пошуках  роботи переїхали до Радомишля, де Станіслав Духновський влаштувався водієм у місцеву автороту. Тут і промайнуло подальше його трудове життя. Починав на легковиках. Він, до речі, став у Радомишлі першим водієм таксомотору. Але згодом за станом здоров’я змушений був облишити водійську професію і працював механіком. Певний час був також інженером з техніки безпеки. Мав він авторитет і повагу в колективі. Обирався головою профкому, входив до ради ветеранів підприємства.

Ветеранська організація автопідприємства вважалась однією з найдієвіших. Колишні водії-фронтовики були тут справді бойовою одиницею, перебуваючи на вістрі усіх подій і в мирний час. Водночас, як і годиться, зустрічалися з юнню, шефствували над Братською могилою полеглим воїнам, що на околиці Глухова Першого. 9 Травня їхній стрій завжди вишукувався тут перед обеліском, щоб схилити голови у пам’ять про загиблих, бо не злічити, скільки таких могил залишилося за чотири роки війни на їхніх фронтових дорогах…

 

У 1987-му у цьому строю поминали вже й Станіслава Владиславовича Духновського, бо тогорічного 7 лютого відлетів він у вічність, щоб уже з небес нагадувати сущим на землі про своїх бойових побратимів.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 травня 2020 р.

 

Видно пана по халявах...

Серед вимог, які висувалися й висуваються до заводів, фабрик та їм подібних промислових виробничих об’єктів, – наявність пожежної водойми на території чи поруч з нею. Тож, пригадується, у радянські часи такі були на великих підприємствах майже повсюдно. Притому подекуди дбайливі господарі намагалися мати на своїх теренах не просто «калюжу з водою», а гарно благоустроєний та впорядкований куточок, де було б приємно відпочити.

У колишньому районному об’єднанні «Сільгосптехніка» (в різні часи це підприємство, утворене у 1958 з колишньої МТС, іменувалося також як РТС – ремонтно-тракторна станція, РТП – ремонтно-тракторне підприємство) в пору керування ним доброї пам’яті Василя Вітінського було обладнано два таких басейни. Один - обабіч доріжки, що йшла повз тракторну майстерню до клубу, а другий - перед автомайстернею.

Їх обсадили деревцями, клумбами, встановили лави для відпочинку. Біля першого обладнали затишну альтанку з більярдом.

У водоймах розвели рибу, влаштовуючи подеколи змагання рибалок. Посередині басейнів було споруджено скульптурні композиції з фонтанами, що часом приємно струменіли. Одну з них із зображенням жінки порівняли навіть із славнозвісною Русалонькою, що приваблює туристів у данській столиці (світлина з Радомишльського народного краєзнавчого музею).

  

На світлині диспетчерського пункту підприємства зліва вдалині видніється група дерев, у затінку яких якраз і містилась водойма біля авторемонтного профілакторію.

Ось ще один зразок території «Сільгосптехніки»: хоча й заідеологізований, але на тлі агітаційного «комплексу» проглядається березово-тополевий гайок. І це всередині промислового підприємства.

Як і тут.

Позаяк стосовно благоустрою території підприємство повсякчас ставили за приклад іншим. На жаль, залишилися від того лише поодинокі, проте надто занедбані окрайці. Так і хочеться сказати: видно пана по халявах…

Без коментарів. Колишня заправка «Сільгосптехніки» вже у ХХІ столітті.

А у посадженому колись працівниками підприємства гайку, що уздовж автошляху на Верлок, на щастя таки залишився на згадку пам’ятний знак.

  

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2020 р.

Дошка Пошани – як невід’ємний символ радянської епохи

За комуністичного правління зазвичай напередодні Першотравня чи Жовтневих свят підводилися підсумки трудового суперництва, що називалося соціалістичним змаганням. Наразі кращі трудівники заносилися на Дошку Пошани – стенд чи інший наочний атрибут з портретами передовиків. Були вони чи не в кожному колективі: в установах, на підприємствах, в колгоспах, у школах, і, до речі, офіційно регламентувалися «Правилами внутрішнього трудового розпорядку».

Ось як виглядали ці стенди «морального заохочення», для прикладу, в райсільгосптехніці, міжколгоспбуді, в міському колгоспі.

Обладнували у нас також районну Дошку Пошани, міську, галузеві тощо.

На цій світлині – районна Дошка пошани в 1960-х роках. Споруджено її було на вулиці Леніна (нині – Мала Житомирська) відразу за готелем. Поруч у міському сквері у 1946-1974 рр. стояв пам’ятник «вождю світового пролетаріату», біля якого проводились різного роду офіційні урочистості.

Після встановлення пам’ятника вже на міській площі туди перекочували й урочистості разом з Дошкою Пошани. Спорудили пропагандистську махину тепер біля райкому партії, затуливши нею та посадженими деревами вид на церкву, що муляла очі компартійній владі. Згодом тут була й комсомольська ДП, бо «головну» влаштували поруч з кінотеатром.

Імпровізований концертний майданчик біля районної Дошки Пошани на святкуванні Дня міста-1989.

Після розпаду СРСР обов’язкове обладнання Дошок Пошани припинилося, хоча подекуди вони перетворилися у стенди «кращих», «почесних», «заслужених» людей, учнів, працівників.

Остання спроба реанімувати районну «Дошку Пошани» була зроблена у 2004 році, коли тодішня владна команда намагалась відновити деякі колишні компартійні та комсомольські пропагандистські методи. 

Проте простояла вона недовго: після Помаранчевої революції потреба в ній відпала. Можливо, й тому, що у радянську пору переважали на дошках «передовиків» зазвичай рядові трудівники, тут же додалися вже портрети службовців та керівників, як, між тим, і серед більшості осіб, що нагороджуються в теперішній час грамотами або іншими відзнаками до святкових чи урочистих подій. З одного боку виробнича сфера на межі 1990-2000-х років занепадала, а з іншого – сучасна техніка суттєво різнить колишнього й теперішнього робітника. У сільгоспвиробництві, до того ж, часто-густо в полі працюють сезонні тимчасові працівники.

Втім порівняйте реєстри занесених на районну Дошку Пошани у 2004-му і трьома десятиліттями раніше.

Був на передньому краї

У суботу 26 квітня 1986 року водій автобуса радомишльського автопідприємства 11848 Леонід Духновський о пів на шосту ранку як завжди вирушив з автостанції у рейс Радомишль – Чорнобиль. Той маршрут проходив зокрема через Білу Криницю, Тетерів, Білий Берег, Іванків.

Однак повертатися назад цим шляхом уже не вийшло. Про те, що вибухнула й горить Чорнобильска АЕС, Леонід Станіславович дізнався на місці, хоча справжні масштаби тієї біди тоді мало хто уявляв, адже радіація була ще чимось невідомим і незрозумілим. Втім місцеві жителі таки щось знали і відчували, бо чорнобильська автостанція була переповнена людом, що прагнув виїхати подалі від місця вибуху.

Та дещо водій і сам усвідомив уже на зворотному шляху. Трасу Тетерів-Чорнобиль було перекрито, і нею майже безперервним потоком йшли навстріч пожежні автомобілі, бетеери, військова спецтехніка. Духновський, зв’язавшись телефоном з керівництвом, вирушив на Овруч. Пасажирам, схоже, було байдуже куди їхати: головним було – вирватися з пекла, у яке раптом перетворилися їхні домівки, подвір’я, вулиці та все довкола них.

Цю територію за кілька днів умовно окреслили й назвали сумнозвісною 30-кілометровою зоною. З другого травня, лише на шостий день після аварії, почнуть евакуювати звідти людей. Тож рейси Духновського з Чорнобиля на Іршу, Малин, куди можна було доїхати біль-менш без перешкод, тут виявилися доречними.

Позаяк тривали вони лише до 5 травня. Наступного дня доступ ззовні у «зону» перекрили. Потому ЛАЗ Леоніда та його напарника Василя Фадіна курсував уже з Радомишля до Іванкова.

…Свій трудовий шлях Леонід Духновський починав у 1962-му саме в автопідприємстві. Спочатку кілька років юнак працював електриком, навчаючись притому на вечірніх курсах шоферів. А коли виповнилося вісімнадцять, – сів за кермо. Колесив районом на «бобиках» райкому комсомолу, райвиконкому.

1977-го Леонід, набувши досвіду та водійського стажу, повернувся до рідного підприємства, і вже як водій першого класу став працювати на автобусі. Його маршрути пролягали до Житомира, Києва, Рівного, інших міст, а до 5 травня 1986-го – до Чорнобиля.

На Чорнобильщину Леонід Духновський таки повернувся. У тогорічному вересні він був прийнятий водієм в Управління будівництва №605 – спеціалізованої організації, на яку було покладено урядове завдання звести споруду «для довготривалого захоронення 4-го енергоблоку ЧАЕС», як її називали офіційно, а здебільшого іменували просто «саркофагом» або ж «об’єктом укриття».

Тут Леонідові довелося освоїти і бетонного міксера, і броньовану техніку, зокрема й продуктовозку. Про автобус теж не забував. Щоправда, тамтешнього ЛАЗа, на якому випало працювати, називали «брудним». Ним доставляли робітників під самісінький реактор. Зважаючи на радіаційний зашквар, працювали вони там по 15-20 хвилин. Відтак водіям, що теж періодично змінювалися, повсякчас доводилося курсувати від «перевалки» до епіцентру.

Водійських кадрів, одначе, бракувало. Тож 12-годинна «нормативна» зміна, яку фіксували в табелі, іноді тривала 16-18 годин. Траплялося, що, не витримуючи такого навантаження, дехто часом просто засинав за кермом, і це призводило до трагічних непоправних наслідків.

Леонід Духновський (другий справа) з колегами-ліквідаторами у зоні ЧАЕС.

У грудні 86-го Україна і світ полегшено зітхнули: «саркофаг» звели. Але робіт з ліквідації аварії на ЧАЕС лишалося неміряно. Духновського перевели на роботу в автопідприємство Чорнобильської АЕС, що невдовзі стала іменуватися виробничим об’єднанням «Комбінат», яке базувалося в Славутичі – новозбудованому місті для персоналу ЧАЕС та супутніх служб і підприємств.

Приїхала сюди працювати і його дружина Лариса. Подружжя отримало квартиру. Тут Леонід Станіславович і продовжив свою Чорнобильську вахту до 1993 року.

Сім «чорнобильських» літ марно не минули: виникли проблеми зі здоров’ям, і довелося оперуватися. До речі, у його чорнобильській особовій справі ліквідатора першої категорії означено перебування під час роботи в «зоні» на обліку персоніфікованого дозиметричного контролю з отриманими дозами опромінення. Зафіксовано, звісно, й відповідну інвалідність.

Трохи оклигавши, пару літ ще попрацював він механіком, але вже на «чистій» території.

У 2005-му Духновські повернулися до рідного Радомишля. В місті енергетиків, одначе, зосталась жити і працювати донька Світлана з родиною. Тож час від часу навідуються вони до Славутича. Всякчас надходять запрошення на зустрічі ветеранів ЧАЕС та ліквідаторів і від тамтешньої міської ради, громадських організацій. А ще – нелегкі чорнобильські вахти з щемно-сумною приємністю нагадують про себе нагородами, відзнаками, якими вшановували й вшановують тих, хто рятував світ від Чорнобильського атомного лиха.

Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2020 р.

ПОПЕРЕДНЯ ПУБЛІКАЦІЯ

Погляньмо у кольорову минувшину!

Сучасні комп’ютерні технології можуть все. У цьому переконуєшся мало не щодня. Скажімо, за допомогою новітніх засобів відновлюються первісні обриси тих чи інших споруд, обличчя та зовнішній вигляд наших пращурів, не кажучи про фотосвітлини і т. ін. Та якщо колись фотографів можна було перелічити на пальцях, адже й сам фотохімічний процес появи паперового фотознімка видавався утаємниченим та навіть містичним, то нині цифрова техніка дала змогу долучитися до фотографування кожному бажаючому. До того ж, комп’ютерні програми можуть покращити навіть, здавалося б, безнадійно невдалий кадр.

Між тим, не завжди той чи інший знімок, що робився на колишньому плівковому фотоапараті, виходив досконалим. Адже технологія передбачала суворого дотримання не лише експозиції фотографування (співвідношення витримки та діафрагми, що виставлялися на фотоапараті, зі світлочутливістю плівки), а й технології обробки самої плівки (приготування розчинів проявника та закріплювача–фіксажу, часу кожної операції, промивання) і в такій же мірі друкування світлин (тут, на додачу до розчинів, треба було підібрати належний фотопапір, вгадати тривалість його «засвітлення» негативним зображенням). Зважаючи на далеко не завжди належну якість плівки, реактивів чи паперу радянського виробництва, всі зусилля фотографа, особливо аматора, могли виявитися марними.

Наразі сьогоднішня «цифра» дає можливість сканувати старі плівкові негативи і робити з них нові «відбитки», вже не залежачи від ймовірного виробничого браку фотоматеріалів. 

 Світлина, відновлена з плівкового негативу.

Стрімко розвиваються й електронні процеси з реставрації та відновлення колишніх світлин. Один з таких промовистих прикладів – колоризація старих фотокарток, які подекуди зберігаються в забутих або закинутих альбомах бабусь чи дідусів.

Те, що донедавна вважалося таланом та надбанням майстрів-фахівців, тепер завдяки інтернет-ресурсам стає доступним для всіх, подекуди, щоправда, не безкоштовно.

Скориставшись нагодою та ресурсом MyHeritage, спробував і собі колоризувати радомишльську та особисту родову минувшину. І це видалося доволі цікавим.

Ось, для прикладу, деякі колоритні радомишльські давні світлини.

Випускники гімназії 1919-го року.

 Каплиця у Ставках.

Кінотеатр.

Береги Мики.

Міська площа.

Свято-Миколаївський собор.

На човні Тетеревом.

«Грунін» павільйон у міському парку.

  

І родинні…

  

Мій дідусь по мамі Йовенко Прокіп Оксентійович (1902-1944) та бабуся Лисавета Андріївна (1905-1979). Світлина 1930-х років.

Родина Дудків з Малої Рачі, 1937 р. Пращури дружини. Дід Олексій Михайлович Дудка (в центрі) у тому ж 1937-му був репресований і розстріляний, сім’ю «розкуркулили».

Звичайно, чорно-біла світлина – це символ колишньої епохи. І професійні фотографи старої школи досі працюють в чорно-білому форматі. Але наш зір – кольоровий, тому заманливо все ж спробувати поглянути кольоровим поглядом на минуле, хоча певною мірою умовно, бо, ясна річ, не всі барви співпадають. 

Втім давні листівки Радомишля друкувалися і кольоровим варіантом. Як, наприклад, ось така. Тут її первинний та колоризований варіанти.

  

А які подібні сюрпризи ще чекають нас у мабутньому?

Радомишльська знахідка в Білорусі

У грудні 2019-го газета «Вечірній Бобруйськ», що виходить в Білорусі, повідомила про цікаву знахідку: загадковий старий знімок. На датованій 1939 роком світлині – група освітян, що засвідчено дещо затертим, втім як і саме фото, написом: «Обласні курси вчителів І – IV кл. у м. Радомишлі … 1939 р.».

  

Її надіслав до редакції бобруйської газети грибник, повідомивши, що натрапив на фото серед куп непотребу біля колишнього бомбоскладу (нині це лісовий масив неподалік тамтешнього військового аеродрому). «Мені це фото не треба, - написав анонімний автор листа, – якщо і вам, викинете в сміттєву корзину…»

Проте білоруські журналісти зацікавилися цінним артефактом і вирішили спробувати знайти нащадків людей, зображених на знімку, сподіваючись передусім на всесвітню мережу Інтернет.

«Кому належала фотографія і як опинилася в наших краях, на території колишньої секретної військової частини? Можливо, знайдуться читачі нашого сайту з України, які цікавляться історією та зможуть допомогти дізнатися подробиці, а, можливо, й знайти рідних, нащадків людей, зображених на знімку», – написали газетярі «Вечірнього Бобруйська».

Їхнє повідомлення не проминуло повз увагу радомишлян, адже саме в Радомишлі понад вісім десятиліть тому було зроблено світлину. Наразі оприлюднене фото швидко поширилося соціальними мережами.

І невдовзі вже до редакції «Зорі Полісся» надійшов лист від радомишлянина Ігоря Осадчого, якій упізнав на білоруській знахідці свого батька – Миколу Івановича Осадчого (1900-1987), відомого й шанованого на Радомишльщині вчителя, краєзнавця, громадського діяча. На ту пору Микола Осадчий був інспектором районного відділу районної освіти, перед тим – директорував у Раковицькій семирічці. Він на знімку – третій справа у першому ряду.

Крім того, за порівняльним аналізом інших світлин, можна з упевненістю стверджувати, що четвертий справа – Сергій Оксентійович Олексієнко (1898-1985), що в ті роки очолював райвно. Свого часу він працював директором у міських школах №2 (до речі, попервах поєднував директорство і керівництво відділом освіти) і №1, завідував Свидянською початковою школою та Потіївською семирічкою, був удостоєний звання «Заслужений учитель України».

Другий справа, за припущенням І.Осадчого – може бути Григорій Покотило (1896-1975), освітянин, організатор та голова Радомишльського краєзнавчого товариства 1960-х. Втім більш помітна схожість з Андроніком Захаровичем Федоренком (1897-1985), який свого часу теж директорував у школах (у 1935-38 рр. - у школі №1), а також працював у райвідділі наросвіти. Вочевидь усі перелічені радомишльські освітяни були серед організаторів зазначених курсів. 

Жителька Чудина Галина Димик впізнала на фотографії свою маму – Юлію Іванівну Молодико (1913-1977). На світлині – друга зліва в другому ряду. Уроджена у Мірчі (в дівоцтві – Ковальчук), вона після закінчення Коростишівського педучилища вчителювала у Ходорівській школі. По війні її направили в Чудин, де спочатку працювала вчителькою, а затим тривалий час завідувала місцевою початковою школою.

Тож перший крок зроблено. Слід сподіватися, що, радомишляни, можливо, знайдуть й інші знайомі обличчя на цій світлині. Для полегшення автор в міру можливостей її дещо реставрував та ретушував.

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2020 р.

Страшні хвороби, що косили радомишлян у минулому

Епідемії, викликані інфекційними захворюваннями, нещадно косили людство з давніх давен. Досі подекуди з жахом сприймається слово «чума», яка за неповними підрахунками упродовж свого відомого лютування забрала до двохсот мільйонів людських життів, і яка нині прирівняна до біологічної зброї.

Не оминуло це лихо й українських земель. Відомо зокрема про пошесть чуми на Київщині у 1351 та 1738 роках.

Низький рівень особистої гігієни та санітарної медицини нерідко спричиняли  й інші епідемічні спалахи. Приміром, у 1831 році в Радомислі й повіті стрімко поширилась холера, що забрала життя багатьох містян і селян. Втім це певною мірою стало каталізатором до відкриття в повітовому місті лікарні, яка почала діяти у 1833 році.

Значну небезпеку в ХІХ столітті становила віспа. Для боротьби з цією заразою повсюдно в містах почали створюватися віспяні комітети з найвищих посадовців відповідного рівня – такі собі аналоги теперішніх районних чи міських протиепідемічних та їм подібних комісій. Створений був такий комітет і в Радомислі. До нього входили зокрема повітовий предводитель дворянства, городничий, благочинний, поліційний справник, міський голова, повітовий і міський лікарі. 
   На віспяний комітет передусім покладалися обов’язки пропагувати і впроваджувати щеплення, вести облік нещеплених малолітніх дітей, інформуючи про це губернію, готувати і навчати віспощепіїв, надавати їм необхідний матеріал для щеплення та інструменти. Оскільки лікарів та фельдшерів бракувало, віспощепії підбиралися з церковного причету, повитух, випускників училищ, цирульників, грамотних міщан, селян та інших верств. Вони всіляко заохочувалися, нагороджувалися, звільнялися від повинностей, податків тощо. Залучали їх повітові комітети для боротьби з іншими епідемічними спалахами та інфекційними хворобами, що несли загрозу. 

Проте особливо якісних змін у запобіганні інфекційним хворобам не сталося.

За метричною книгою соборної Троїцької церкви в Радомислі 1871 року померло 106 осіб з родин приписаних до храму православних парафіян. Для порівняння, означено тут тогоріч 150 новонароджених. Та саме дитяча смертність була особливо високою: пішли з життя 42 дитини віком до 15 років.

Найбільше малолітніх померло від поносу (саме так дослівно зафіксовано причину смерті), що скоріше за все був спричинений інфекційними захворюваннями, – 11 випадків, крупу – 8, скарлатини – 2,  кору – 1.

З-поміж тотожних причин смерті дорослих найпоширенішими були захворювання на туберкульоз – 18 померлих, холеру – 8, менінгіт – 6, «гнилу гарячку» (тиф) – 4.

Між тим, від холери помер того року колишній міський голова Іван Москаленко, а чахотка забрала життя дружини майбутнього багаторічного очільника міста Никодима Гарбарова – 33-річної Февронії.

Позаяк не припинялися й епідемічні спалахи. Приміром,  у 1881 році тиф уразив 140 жителів повітового міста, 39 з яких померли.

1899 року в Радомисльському повіті було зареєстровано 505 випадків захворювання віспою,  101 хворий помер (роком раніше статистика фіксувала 315 таких захворювань і 47 смертей), скарлатина вразила 911 жителів повіту, 176 з них померли (1898 р. – 603/107), виявлено 1262 хворих на кір, який забрав 145 життів (1898 р. – 3518/350), тифом заразився 981 хворий, 33 з яких померли. Значну небезпеку ніс також грип: від нього померло 15 хворих з 569 зареєстрованих випадків.

Спалах тифу забрав життя багатьох радомишлян у 1919-1920 роках, раз-по-раз ширилися тоді також епідемії дизентерії, скарлатини, коклюшу, кору.

Врешті і розвиток медичної науки, і значне поліпшення медичного обслуговування населення стали певним заслоном від епідемій, хоча випадки небезпечних інфекційно-вірусних та їм подібних хвороб, перелік яких повсякчас зростав, час від часу таки нагадують про себе своїми небезпечними проявами.

Колишня повітова лікарня Радомисля, побудована 1907 року 
(нині житловий будинок по вулиці Шевченка, 3).