Мийдодір для рідного слова

Значну загрозу нашій рідній українській мові несе не лише русифікація, що викликає в українців найбільше спротиву і опору, а й латинізація, на яку чомусь не надто звертають увагу.

26 липня 2011 р. було терміново скликано позачергову сесію Житомирської обласної ради. Чим же була викликана нагальна потреба у її скликанні, може, якимись надзвичайними й неординарними подіями? Ні, причини виявилися з одного боку надто банальними, а з іншого – просто дивними і водночас сумними.

Депутатів спішним порядком зібрали до Житомира для перейменування обласної комунальної установи «Житомирський обласний центр охорони здоров’я матері і дитини» на Житомирський обласний перинатальний центр.

А поспішність, з якою це робилося, пояснювалась бюрократичною казуїстикою, за якою чималі асигнування та сучасне і вартісне медичне обладнання, що призначалися для центру згори за відповідною державною програмою, мали бути спрямовані винятково на перинатальні центри. Житомирський центр матері і дитини слова «перинатальний» ні у назві, ані в статуті не мав, відтак омріяного медиками і громадою устаткування, як і відповідного фінансування, за чиновницькою логікою не міг отримати.

Що ж то воно за таке слово, яке так переполохало житомирян?

Скажу відверто, що саме тоді почув я його вперше. І був подивований, що латиною воно поєднує в собі вагітність, пологи, післяпологовий період – власне, те, що ми означаємо материнством,  як функцію жінки народжувати й виходжувати дитину.

І коли запитую котрогось із далеких від медичної галузі співрозмовників, чи знають вони, що таке перинатальний центр, більшість лише стинає плечима. А центр матері й дитини – цілком ясно і зрозуміло. Власне, й комп’ютер такого чужого українській мові слова не розуміє, бо підкреслює його за правописною програмою як помилку.

І такі масові перейменування відбувалися майже повсюдно в Україні…

Це лише один, але досить промовистий приклад того, як зрозумілі громадянам рідномовні поняття штучно замінюються й засмічуються чужими словами. У наведеному випадку - на догоду коштодавцю. Бо Національний проект «Нове життя - Нова якість охорони материнства та дитинства», у відповідності з яким виділялися значні кошти на створення перинатальних центрів, був профінансований рядом міжнародних організацій. Одначе зверніть увагу: у наведеній назві проекту жодної згадки про перинатальність нема, а йдеться натомість про охорону саме звичного нам материнства і дитинства. Але чиновники бачили тут тільки те, що хотіли бачити, а фінансовий чинник у їхньому погляді виявився визначальним.

Взагалі медична галузь, як на мене, стає однією з найнебезпечніших у впровадженні в нашу бутність чужих слів. Приміром, звернув якось увагу, що замість теж зрозумілих колись центрів чи станцій переливання крові, у яких зокрема збиралась донорська кров,  почали з’являтися трансфузіологічні заклади.

Або – з дитинства цілком усвідомлював, чим займається лікар, якого називали «вухо-горло-ніс». Можливо, звучить воно і не зовсім оковирно, але принаймні зрозуміло, бо узвичаєне тепер «отоларинголог» дитина (і не тільки) не лише не зрозуміє, а й не вимовить. Так само порівняйте наймення «зубний лікар»  і «стоматолог», «підвищений тиск» і «гіпертензія», «належний до тіла»  і «соматичний» та багато інших медичних понять.

А ще зараз масово вводиться в обіг термін «хоспіс», яким називають благодійну установу по догляду за безнадійно хворими людьми. Один з таких закладів, до речі, планують відкрити у нашому Радомишльському районі. Хоча здавна існують українські визначення для подібних установ - богадільня, притулок тощо.

Та медицина, на жаль, непоодинока у такій майже примусовій латинізації.

Грішать цим і освітяни, котрі, здавалося б, як ніхто інший мав би піклуватися про захист рідного слова. Днями, наприклад, в одній з педагогічних публікацій зустрів термін «пропедевтичний». Спеціаліст, до якого звернувся з цього приводу, детально намагався роз’яснити, що ж воно означає, і знаходив для такого тлумачення цілком слушні українські відповідники.

Я вже не кажу про нашестя іншомовних слів, пов’язаних з комп’ютерізацією: файли, смайлики та їм подібні буквально заполонили обігову мову. А чому не теки й малюночки?

Додайте сюди наймення окремих закладів, гучно розрекламовані з вивісок. Який, питається, стосунок до Радомишля мають «Фул-хаус», «Мак-дак», «Шервуд», втілені у назвах магазинів та барів?

Павло Загребельний якось на одній із зустрічей з читачами обурювався тим, що у київських ресторанах з’явилися сомельє. Так французи називають фахівців з розливу вин. Але ж, зауважив наш велет письменного слова, у рідній мові ще з прадавніх княжих часів існують власні назви для таких професій – чашник, підчаший, виночерпій. То навіщо ж приставати до французького визначення?

Полюбляють вставити екзотичне модне слівце у свої виступи й наші політики. Приміром, декілька років тому доходило до сміху, коли поважні нардепи, немов мавпуючи один одного, у своїх дискусіях раз по раз згадували чиюсь «харизму» або «харизматичність» (на зрозумілій мові – це вміння особи подобатися людям і впливати на них). Напевне тому і вподобали вони це слівце, бо надто важливою є така здатність під час виборчих перегонів.

То нехай там собі медики, педагоги та іже з ними у своєму колі вправляються на зрозумілих собі термінах (хоча це теж не зовсім і не завжди виправдано), не виносячи їх на широкий загал.

У ряді країн існує законодавча заборона на офіційне правописне використання іншомовних термінів та слів, якщо є відповідник цьому у своїй державній мові. От нам би такий підхід! Бо складається враження, що нині про чистоту рідного слова дбають лише поодинокі диваки-ентузіасти. Як скажімо, журналіст Юрко Зелений, котрий, мов казковий Мийдодір, разом з однодумцями намагається впроваджувати в обіг взамін іншомовних слів свої, придумані ним і ними відповідники.

Наприклад, замість маркера пропонується вживати слово «мітник», журналіст – це «новинар», афіша – «оголоска», спідометр – «швидкомір» тощо. І деякі з його слів уже починають уживатися.

Дехто, одначе, цим обурюється: мовляв, навіщо зайвий раз винаходити велосипед (нещодавно, між іншим, з приємністю почув, як у гурті підлітків між собою вони називали цей транспортний засіб «крутилом»), і, приправляючи сюди політику, починає волати при цьому про насильницьку українізацію, якою у нас і не пахне, та, власне, суттєво ніколи й не пахло. На жаль.

Бо коли надумаємо на ділі взятися рятувати рідну мову, то предмета порятунку вже може й не виявитися…

До речі. За висновками мовознавців-славістів серед слов’янських мов  найменш  засміченою  словами  іншомовного  походження  вважається чеська.  Для  прикладу,  автомобільні  фари  чеською  –  «свєтломети», маркер – «значкова». Слідом ідуть поляки, у яких, приміром, автомобіль – «самохід»,  той  же  маркер  –  «мазак».  Найбільше  чужорідних  слів –  у російській.  Мабуть,  невипадково  росіяни  найгірше  з-посеред  слов’ян розуміють  мову  інших  слов’янських  народів,  і  для  них  досить проблематично спілкуватися без перекладача з тим же чехом чи поляком. На  відміну,  скажімо,  від  українців  (звісно,  тих,  що  знають  українську), котрі  цілком  можуть  порозумітися  з  ними  сам  на  сам,  бо  мають  значно більше схожих споріднених слів. Поки що…

Газета «Зоря Полісся», 8 листопада 2013 р.

Газета «Слово Просвіти», 25 січня 2014 р.

Одна з яскравих сторінок нашого життєпису

У нього в дитинстві, як і у кожного з нас, було чимало захоплень. Завдяки трофейному батьковому акордеону,  маминим співочим талантам та дружбі з родиною знаних музикантів Мілієнків бавила юного Володю Шуневича музика, і він здобув початкову музичну освіту у радомишльській музшколі. Відвідуючи гурток авіамоделізму в Будинку піонерів, захопився хлопець повітроплаванням.

Та врешті пересилили таки батьківські гени. І коли після закінчення другої міської десятирічки настала пора вибирати подальший життєвий шлях, Володимир обрав учительську професію  і філологічний фах, вступивши до Київського педінституту. Після закінчення вишу навіть деякий час учителював. Але гору взяло прагнення творити та огранювати слово самому, і юнак обрав журналістику. Бо на ту пору вже почав подавати свої перші проби пера до газет.

Однією з них стала для Володі наша «Зоря Полісся», з якою він відтоді плідно й віддано співпрацює, а одного з корифеїв місцевого газетярства Анатолія Пилипенка, котрий (пухом йому земля!) нещодавно скінчив свій земний шлях, вважає своїм учителем і наставником, бо ж недарма приїхав на похорон востаннє йому вклонитися…

Газетярську стежину почав Володимир Шуневич топтати з багатотиражки Київського авіазаводу, що певною мірою змогла втілити в реальність його дитячі літакобудувальні мрії. Затим Володя працював у таких знаних столичних виданнях, як «Прапор комунізму» («Київський вісник»), «Правда України», співробітничав з «Комсомольськім знамєнєм».

«Правду написати не дадуть, а брехати не хочу», - розповідав згодом про ті часи в інтерв’ю з ним один з його тодішніх колег. Тому надто цінувалося вміння доносити до читача потрібну думку навіть поміж рядками.

Та попри чітко окреслені ідеологічні шори й недремне око цензури, робота у компартійних виданнях стала для молодого журналіста не лише чудовою школою журналістської майстерності, а й газетярської пильності.

Він часто нині згадує, як чергуючи у газеті, ретельно стежив за тим, щоби раптом не потрапили на газетні шпальти після помилок набірників ляпсуси на зразок «Леонід Брехнєв», «нескорений Сталінгад», «історичні (замість «істеричні») промови Гітлера» та їм подібні. Та одного разу все ж ледь не вляпався. Вже коли майже третину тиражу нового номеру «Прапора…» було надруковано, черговий редактор Шуневич раптом помітив, що в публікації матеріалу про гончарів іде заголовок «Поезія глини і говню». Друкарську машину довелося зупиняти, а наклад друкувати спочатку, уже з «вогнем».

Сьогодні це сприймається зі сміхом, тоді ж подібний «жартик» у газеті міг мати найсерйозніші наслідки.

З розвалом комуністичної імперії наказали довго жити більшість провідних газет радянської епохи і сповідувані ними принципи. Їм на зміну прийшли сучасні, вільні, розкуті. Одним з лідерів українського газетного тепер уже ринку стали в лихі 1990-ті «Київські відомості», де було зібрано тодішній цвіт столичної журналістики. Запросили до роботи у виданні й Володимира Шуневича.

Як зазначав Володя, особливо перебудовуватися потреби для нього не було, бо завжди тримав, кажучи журналістським штампом,  руку на пульсі часу, писав про цікаві події, цікавих людей, намагаючись у будь-якому явищі,  у людині побачити щось таке, чого інші не помічають. Бо саме це зрештою виходить цікавим для читача. Визнанням творчої майстерності стала премія журналістської спільноти «Золоте перо».  І ця його здатність повсякчас підтверджувалась у «Відомостях…» та додатку до них «Сільське життя», а затим у «Фактах і коментарях», куди він перейшов після розколу колишньої провідної газети і де працює донині.

З-під пера журналіста Володимира Шуневича вийшли тисячі газетних публікацій, розповідей, репортажів, досліджень. Він побував у багатьох «гарячих» точках і просто куточках колишнього СРСР, України та за їх межами. Не раз бував у горнилі чорнобильського лиха у 1986-му і в наступні роки, продовжуючи висвітлювати «чорнобильську» тему й досі. Володимир працював поруч з нині такими відомими метрами журналістики як Олег Ситник, Віктор Безкоровайний, Володимир і Юлія Мостові, Микола Луків, Володимир Кулеба, Іван Коваль, Євген Якунов, Юрій Хлистун, Сергій Доценко, Олександр Швець, багато з яких ставали для нього не лише колегами по перу, а й друзями.

Героями його розповідей були провідні діячі і відомі особистості сучасності: політики, військові, космонавти, вчені, господарники, митці, з якими Володимир не лише спілкувався особисто, а й підтримував потому дружні зв’язки. Серед них - Павло Попович і Віталій Жолобов, Михайло Калашников і Олексій Маресьєв, Володимир Дурдинець і Валентина Шевченко, Борис Патон і Олег Антонов, Микола Касьян і Руслан Аушев, Микола Олялін і Вадим Ільєнко.

Проте, якими б світами не водила його журналістська стежина, він повсякчас тримав зв’язок з рідною Радомишльщиною. І тоді, коли живі були батьки, і дотепер. Володимир залюбки приїздить до місць свого дитинства і юності, гідно пропагує рідну землю на всеукраїнському рівні. У його творчому доробку  - опубліковані у центральній пресі розповіді про подвиги земляків-героїв, про танкістів-кантемирівців під Заньками (до речі, одним з ініціаторів і натхненників встановлення танка-пам’ятника в селі була його мама Зінаїда Іванівна), про звитяжні сторінки життя Івана Хитриченка, Петра Жудри і Миколи Крепченка, Петра Шкідченка, Івана Туркенича і Валентини Прушківської, авіаінженера Михайла Березюка, про творчі злети Риви Балясної та Ніни Матвієнко.

У свої 60 він, як мовиться, не збавляє темпу і охоче співпрацює з обласною газетою «Ехо», яку очолює знайомий йому ще зі шкільних лав Володимир Яцкевич, і, звісно, із «Зорею Полісся», оповідаючи про батьків, рідних, друзів, вчителів, наставників. Брав Володимир участь у творенні чотирьох томів книги «Незгасний вогонь пам’яті».

- Наша радомишльська земля, її люди і минувшина такі цікаві, що писати про них журналістам і дослідникам вистачить ще на багато років, - зазначав з цього приводу В.Шуневич.

В одній з останніх своїх публікацій у нашій газеті Володя відкрив землякам свого батька Петра Івановича, шанованого фронтовика і педагога, ще й як літописця Радомишльщини, що залишив у спадок землякам чимало цікавих і унікальних, зроблених ним піввіку тому світлин з краєвидами рідного краю. Власне, творчий доробок самого Володимира теж є вагомою спадщиною для краян.

Захоплюють читачів його розповіді про минуле Радомишля і рідної Потіївки, де народився 17 січня 1954-го. У краєзнавчих публікаціях журналіста – дослідження місцевих переказів, легенд, топонімів, версій їх походження. Приміром, повідав він свого часу власне тлумачення назви Радомишля,  вважаючи її похідною від котрогось знаного місцевого можновладця.

«Кожен з нас – це сторінка в історії Радомишля, з яких складається велика книга його життєпису», - написав свого часу В.Шуневич в одній зі своїх журналістських публікацій. Життєвий і творчий шлях Володимира – це, безумовно, одна з яскравих таких сторінок.

«Зоря Полісся»,  17 січня 2014 р.

«Чорні дошки» голодного мору

   Одним з найжахливіших заходів в історії репресивної політики 1930-х років проти селянства (і українського селянства у першу чергу) стало запровадження так званого режиму «чорних дошок» щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб.

Пов'язаний цей термін був із колективізацією, розкуркуленням та наступними заготівельними кампаніями, коли села, що не виконували поставлених завдань, оголошувалися «отстающими», а передовиків натомість заносили на «червону дошку».

Під час Голодомору 1932-1933 років процедуру занесення на «чорну дошку» офіційно визнали як репресивний захід.

Його вже пов'язували не стільки з невиконанням показників заготівлі хліба, а й з особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які до того ж і чинили активний чи пасивний спротив політиці партії.

Bтрапити на чорну дошку означало - припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих кредитів, чистка органів влади. Туди направлялися каральні загони, звідти брали заручників. Поселення оточували збройною силою й вивозили звідтіля всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували.

Як правило, на «чорні дошки» потрапляли села, які мали велике недовиконання планів заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки, загрожувало повне вимирання.

Ініціатором їх всеукраїнського застосування як заходу створення повністю неможливих умов для проживання у певній місцевості стало Політбюро ЦК КП(б)У.

Вперше сам термін «чорні дошки» та його трагічний зміст фігурували в постанові республіканського компартійного штабу від 18 листопада 1932 р. серед «заходів з посилення хлібозаготівель», які застосовувалися для подолання «куркульського впливу».

Офіційним державним актом, що запровадив такий режим, стала постанова РНК УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» від 20.11.1932 та Інструкцією до неї.

Зокрема, інструкція передбачала «для подолання куркульського опору хлібозаготівлям встановити занесення на «чорну дошку» колгоспів, що злісно саботують здачу (продаж) хліба за державним планом». Потому такі заходи стали застосовувати й стосовно невиконання інших сільськогосподарських робіт. Восени 1933-го селян (сільради, колгоспи й одноосібників) почали карати вже за зриви планів осінньої посівної кампанії, яка не виконувалась передусім через відсутність повністю виметеного з господарств посівного матеріалу. Відтак утворювалось замкнене коло: тих, кого заносили на «чорну дошку», позбавляли права закуповувати насіння і брати кредити для таких потреб. Тож місцеву владу спонукали провадити додаткові репресивні заходи для пошуків зернових запасів. До того ж подекуди через масовий мор вже просто не було кому працювати в полі.

Про занесення сільських рад і колгоспів на «чорну дошку» офіційно сповіщали місцеві газети. Тож за публікаціями Радомишльської райгазети «Боротьба за соціалізм» на «чорну дошку» у 1933 р. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби» були занесені:

Березська сільрада

(виконано план на 10,6%),

Білківська (3,5%),

Борщівська (6,6%),

Верлоцька (15,0%),

Вишевицька (6,5%),

Гутозабілоцька (15,4),

Забілоцька (11,6%),

Заболотська (16%),

Кичкирівська,

Комарівська (0%),

Котівська (11,1%),

Кочерівська (15,9%),

Кримоцька (2,8%),

Лутівська (17,0%),

Меделівська (7,9%),

Межиріцька (9,7%),

Мінинська (1,8%),

Мірчанська,

Негребівська (6,7%),

Радомисльська (7,6%) ,

Раївська (10,5%) ,

Раковицька (12,6%),

Ставецькослобідська (21%),

Ходорівська (5,7%);

колгоспи:

Білківський ім. Ворошилова,

Вепринський ім. Петровського,

Вепринський ім. 1 травня,

Вишевицький

ім. 13-річчя Жовтня,

Заболотський «Перемога»,

Красносільський

«Ленінський шлях»,

Лутівський «Наша праця»,

Лутівський «Широкий лан»,

Малорацький «Нове життя»,

Мірчанський «Спільна праця",

Негребівський

ім.14-річчя Жовтня,

Радомишльський

ім. Близнюка,

Раковицький

«Червоний промінь»,

Ставецькослобідський «Перемога»,

Ходорівський «Перелом»;

одноосібні господарства Котівки, Раковичів, Верлока, Гути Забілоцької, Кочерова, Заболотя, Лутівки,

Ставецької Слободи.

Газета «Зоря Полісся», 22 листопада 2013 р.

Чорний листопад українських Соловків

За радянської доби географічне поняття Соловків ототожнювалося у населення із смертним вироком. Такої трагічної ознаки набули Соловецькі острови у Білому морі, відомі передусім своїм монастирем, що започаткований був у ХV-му столітті. За царату туди відправляли «відступників» від істинного православ’я, бунтівників чи інших діячів, що були невгодні режимові або осмілювалися не покорятися йому.

Саме на Соловках знайшов свій вічний притулок останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, запроторений туди Катериною Другою після ліквідації головного оплоту козацтва і українського духу. 1801 року його амністував імператор Олександр, та залишати обитель бунтівний отаман уже був не в змозі. Відтак прийняв він чернечий постриг, а за два роки 12 листопада 1803 р. відійшов у світ інший у 113-річному віці.

Тож про лиху славу Соловків українці були начувані упродовж усієї монастирської історії цих островів. Та якщо за перші майже 500 літ його існування тут в острозі утримувалося лише біля 350 в'язнів, то, починаючи з 1920 року, коли  більшовицький режим влаштував Соловецький табір особливого призначення (його називали чорногуморною абревіатурою СЛОН), за два десятиліття через нього перепустили понад 100 тисяч бранців. Сюди зокрема масово виселяли українських селян, що мали тавро куркулів, українську інтелігенцію з означенням націоналістичної, «шпигунів», «шкідників» та їм подібних ворогів народу. Для них етап на Соловки ставав останнім у житті.

За часів незалежної України стало відомо про трагедію одного із соловецьких урочищ під назвою Сандормох. У нашу свідомість воно нині увійшло так само, як Биківня чи Освєнцім. 

1937-й недарма називають роком розгулу сталінських репресій. Тоді каральна машина набула нечуваних обертів. Наразі тюрми і табори вже були неспроможні приймати нових в’язнів, яких масово етапували до них. Відтак з’явився наказ наркома внутрішніх справ М.Єжова за №00447, у якому зокрема вимагалося:

«1. З 25 серпня  почати і у двомісячний термін завершити операцію з репресування найбільш активних елементів, що утримуються в тюрмах ГУДБ і засуджені за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську й бандитську діяльність…

2. Всі перераховані контингенти після розгляду їх на Трійках при УНКВС підлягають розстрілу.

3. … для Соловецької тюрми затверджується для репресування 1200 чоловік…»

Про виконання, звісно, треба було звітувати. Тож тюремна адміністрація активно заходилась реалізовувати рознарядку.

Особливою завзятістю була відзначена десятиденка у переддень 7 листопада – 20-ї річниці більшовицького перевороту 1917 року. Протягом п’яти днів – 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада було розстріляно 1111 осіб.

Призначених до смерті посадовили на баржу й відправили нібито на етап. Довгий час вважалося, що в’язнів просто потопили разом з баржами, аби спростити процедуру страт. Але місцем їх призначення було сумнозвісне тепер урочище Сандормох поблизу міста Медвежогорська. Тут приречених із нелюдською зухвалістю цілодобово розстрілювали поодинці. При тому, що виконувала вирок одна особа – капітан держбезпеки М.Матвєєв. Смертника ставили на коліна — і кат стріляв йому в потилицю. Забитих скидали до ями, де трупи присипали вапном, щоб не можна було вже потім ідентифікувати, і засипали. За таку «тяжку роботу» заповзятий чекіст був нагороджений орденом Червоної Зірки і на персональній пенсії спокійно дожив до 1971 року…

У звіті про виконання «плану» начальник тюрми І.Апетер навів зокрема «розстрільний список» за справою № 103010-37 г. на 134-х українських буржуазних націоналістів. У цьому трагічному переліку – цвіт тогочасної української інтелігенції – письменники Г.Епік, М.Зеров, М.Ірчан, М.Куліш, А.Крушельницький з трьома дітьми, В.Підмогильний, В.Поліщук, режисер Л.Курбас, історики С.Грушевський, В.Чехівський, М.Яворський…

Загалом в урочищі Сандормох упокоєно біля 9 тисяч громадян майже всіх народів СРСР.

Серед них значиться й уродженець Радомишльщини католицький священик Ян Григорович Лукаш (у різних справах його прізвище подається також як Люкач, Лукач, Локач, проте у мартиролозі репресованих священнослужителів Католицької церкви вказано саме Лукаш).

            

           Священик Ян Лукаш.

Він народився 1893 року в с. Забілоччя у польській родині. Після закінчення в 1916 р. Житомирської католицької семінарії служив ксьондзом у приходах Київського та Могилів-Подільського католицьких деканатів.

Вперше його заарештували в 1922 р. під час першої хвилі більшовицьких репресій проти служителів культу. За звинуваченням у «приховуванні церковних цінностей» півтора місяця Яна Лукаша протримали в ув’язненні. Але провини доведено не було, відтак повернувся він до служби Божої на Поділля. Та ненадовго. У 1931-му священика знову взяли під варту і у березні 1932 р. за сумнозвісною 58-ю статтею засудили до 10 років позбавлення волі й етапували до табору на Соловки.

В 1937 році табірного в’язня «арештували» і перевели на тюремний режим. На ту пору в офіційній назві цього місця ув’язнення «лагерь» поміняли на «тюрму». Відтоді моторошне словоскорочення СТОН вже цілком відповідало реаліям, бо водночас запущено було й механізм масових страт.

Рішенням Особливої трійки УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. Ян Лукаш був засуджений до найвищої кари – розстрілу. Вирок сумлінно виконав капітан Матвєєв 3 листопада…

Реабілітовано Яна Григоровича Лукаша прокуратурою Хмельницької області більш ніж через півстоліття - 4 грудня 1989 р.

У деяких джерелах у переліку жертв Сандормоху уродженцем Радомисльського повіту названо знаного українського вченого-літературознавця й поета Павла Филиповича (його теж було розстріляно 3 листопада). Проте дослідження родоводу митця вказують на його походження з сусіднього Звенигородського повіту. В оману дослідників вочевидь ввело те, що місцем народження літератора є село Кайтанівка, а така назва присутня й на наших теренах. Можливо, що десь і перетиналися родинні гілки з Радомишльщиною, адже таке прізвище у наших краях доволі відоме…

Павло Филипович.

Сандормох нині не без підстав називають місцем знищення цвіту української нації. Тож теперішні покоління українців мають пам’ятати про це, щоби ніколи не повторилась подібна трагедія і щоб ті розстріли стали останніми в історії нашої держави, якщо хочемо, аби вона мала своє майбутнє.

Українська делегація на Соловках біля пам’ятного Хреста жертвам терору.

Фото С.Шевченка.

Газета «Зоря Полісся»,  8 листопада 2013 р.

У пам’ять про душпастиря і просвітителя

Однієї зимової ночі 1929 року темряву над Чудином прорізала величезна заграва: горів сільський храм. На пожежу хутко збіглося все село, проте загасити вогонь, яким суціль охопило дерев’яну споруду, було вже неможливо, і вона згоріла вщент. Як з’ясувалося, на хвилі войовничого атеїзму церкву підпалили зловмисники, підбурювані «червоними атеїстами».

Відтоді про місце, де сім десятиліть стояв Свято-Миколаївський храм, чудинцям нагадував могильний пагорб з кам’яною циліндричною стелою. Напис на ній засвідчував, що тут поховано настоятеля церкви священика Лукіана Васильовича Бєляновського і його дружину Пелагею Яківну. З роками надгробок потроху пошкодився. І хоча опинився згодом посеред людських городів, пам’ятник і місце те, одначе, ніхто не зачіпав.

Зусиллями громади в Чудині упродовж останніх років збудували нову церкву - в ім‘я Вознесіння Господнього, прадавнього сільського престольного свята (щоправда, вже в іншому місці – біля входу до сільського цвинтаря). Минулого року її урочисто відкрили, а цьогоріч впорядковано було й батюшчину могилу.

Відтак жителі села вберегли пам’ять про багаторічного пресвітера, який ніс жителям села слово Боже і залишив у їхніх серцях добрий слід. За переказами, миряни повсякчас зверталися до нього за порадою, підтримкою, і кожному він прагнув допомогти.

*     *     *

Отець Лукіан народився 15 жовтня 1845 року в селі Войтове Чигиринського повіту в боголюбивій родині Василя Михайловича і Дарії Василівни Бєляновських. Цей пастирський рід був відомий на Київщині. На межі ХІХ-ХХ століть представники роду Бєляновських несли службу Божу в Києві, в Іванкові, на Черкащині.

Після закінчення духовної семінарії Лукіан Бєляновський 24 травня 1870 року був висвячений священиком і став служити у Чудині. Скорим часом пресвітер здобув авторитет серед мирян не лише своєї парафії, а й у повіті.

Завдяки духовному подвижництву в 1896 р. він був призначений благочинним, а Чудин став центром 1-го православного благочинного округу Радомишльського повіту. До цього округу входили 26 церков у селах Березівка, Більківці з Теснівкою, Борщів, Видибір зі Свидею, Верлок, Горбулів, Городське з Мінинами, Гуменники, Заболоть, Заньки, Кам’яний Брід, Кичкирі, Межирічка з Краснобіркою, Моделів, Слобідка зі Сліпчицями, Ставки, Старосільці з Минійками, Торчин, Чайківка, Чудин.

Ієрей Лукіан Бєляновський також був членом повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради. У Чудині він заснував однокласну церковно-парафіяльну школу, розраховану на двадцять учнів, у якій здобуло початкову освіту не одне покоління селянських дітей. У радянський час у ній містилась сільська початкова школа.

Цікаву згадку про приїзд благочинного у 1903 році до Кичкирів наводить  у своїх спогадах про дитячі роки уродженка цього села, відомий геолог, лауреат Ленінської премії Є.Матвієнко. Поважний гість завітав тоді до місцевої ЦПШ, де навчалась Ліза Матвієнко, і запам’ятався їй усміхненим та привітним.

*     *     *

Значний матеріальний внесок у відродження чудинського храму зробила уродженка Чудина, а нині радомишлянка Олена Леонова (у дівоцтві - Боженко). Клопотала вона й про впорядкування могили Лукіана і Пелагеї Бєляновських. Щоправда, пропонувала перенести прах упокоєних на розташований неподалік сільський погост. Проте єпархіальна рада таку пропозицію відхилила. Відшукала жінка рідних ієрея Лукіана, дякуючи яким вдалося встановити його родовід.

Олена Федорівна ЛЕОНОВА дослідила родовід Лукіана

Бєляновського, щоб зберегти пам’ять про нього

для нащадків.

Про добрі справи чудинського священика Олена Федорівна не раз чула у минулому від односельців, які пам’ятали і дуже тепло відгукувались про цього боговідданого душпастиря. Розповідав їй у дитинстві про нього й дідусь Федір.

Батюшка зарані овдовів (матушка Пелагея Яківна померла 1885 року), тож він сам виховував трьох дітей – Івана, Віру й Ганну. Мав священик город, тримав корову, коней, багато різної птиці. Наразі наймав прислугу, яка допомагала йому порядкувати по господарству.

Часто гукав він на допомогу – порубати, перенести дрова, підсобити в чомусь - й Федю Боженка, чия родина жила неподалік.  За розповідями, за роботу завжди щедро винагороджував помічників.

Жив отець Лукіан у Чудині у власному будинку на горі над яром. Його обійстя чудинці називали «поповими покоями». Дім був дерев’яним, одноповерховим, критим бляхою. У ньому було чотири кімнати, робочий кабінет, кухня і дві зали. Саме ці зали й обладнав батюшка під два шкільних класи. У кухні була велика піч, кімнати опалювались трьома грубками.

Вони мали окремий вихід на терасу з дерев’яною підлогою, де з обох боків стояли лави. Звідти відкривався чудовий краєвид на ліс, річку, луг, озеро за садом (то було старе річище). З цього боку вздовж будівлі росли кущі голубого бузку, а до озера (воно, до речі, було глибоким, добре зарибненим, селяни полюбляли викупувати у ньому коней) вела затишна доріжка. Біля хати містився ігровий майданчик для дітвори.

*     *     *

29 квітня 1909 року о.Лукіан помер від раку.

За давньою православною традицією поховали батюшку біля храму, служінню в якому він присвятив все своє священицьке життя.

*     *     *

2013-го року синод Української Православної Церкви МП канонізував як священномученика уродженця Радомисля - священика Павла Гордовського, котрий став покровителем Житомира. Як зазначено у його житії,  священиком він вирішив стати, маючи за приклад благочинного Лукіана Бєляновського, якому  підпорядковувалась Заболотська второкласна школа, де працював законовчителем П.Гордовський. Смерть о.Лукіана остаточно спонукала його прийняти священицький сан.

Благословив благочинний Л.Бєляновський свого часу на священицтво й чудинця Степана Райваховського, що, попри гоніння влади, віддано служив священиком Краснобірської церкви (у 1937 р. був репресований)

Духовною стежкою пішли життям діти чудинського пресвітера.

Іван прийняв сан священика і ніс службу зокрема у селах Литвинівка та Великі Дмитровичі Київського повіту, у Пастирському – Чигиринського, а потім у Бистрику (тепер - Ружинський район), де й завершив свій земний шлях. Він закінчив Київську духовну семінарію. До речі, в пору навчання близько товаришував з майбутнім відомим хормейстером Олександром Кошицем. У 1895 році двадцятилітній семінарист Кошиць два тижні гостював у Чудині у Бєляновських. Дружні стосунки між ними підтримувалися й надалі.

Донька Віра вийшла заміж за ієрея Віктора Гороновського, що походив з відомого на Київщині роду священнослужителів. Він служив у Заньківській церкві, а після смерті о.Лукіана перейшов до Чудинської парафії, з 1914 р. правив крім того у Малорацькій церкві. Певний час виконував обов’язки благочинного. Похований В.Гороновський на цвинтарі в Чудині.

Ганна Бєляновська, закінчивши училище, допомагала батьку опікуватися Чудинською школою, де була вчителькою. Її старання у 1901 та 1905 рр. відзначалися єпархіальною училищною радою. А після закінчення духовної семінарії вона вчителювала у Києві.

Нащадки Лукіана Бєляновського (Орищенки, Лабунські, Білошицькі) нині мешкають у Бистрику, Радомишлі й Чудині.

Газета «Зоря Полісся», 18 жовтня 2013 р.

Парк повертає традиції

Сучасний міський парк у Радомишлі був закладений за рішенням міської ради у 1932 році. Попервах він мав на зразок Московського гучну назву – міський парк культури і відпочинку імені Горького. Для парку було відведено територію між вулицями Міськради і Присутственою (тоді - Іллічівська).

Із закладенням парку змінили тоді свій напрям декілька вулиць міста. Це зокрема торкнулося вулиці Міськради, яка до того звалась Шпитальною (народна назва Лєкарська) і вела від нинішньої школи №3 до міжколгоспбуду. Її продовженням нині є вулиця Микульського. А назву Шпитальна вулиця мала через те, що сучасні будівлі дитсадка №6 – це у минулому міська єврейська лікарня. Теперішня вулиця Шевченка у минулому носила назву Бульварної. Вона недарма й досі є найширшою в місті, бо призначалась для влаштування міського бульвару, продовженням цієї вулиці на схід міста була нинішня вулиця Покровська.

У парку висадили дерева, облаштували клумби (деякі з них були зроблені на круглих пагорбах-підвищеннях), проклали алеї, побудували фонтан, встановили лави, альтанки, скульптурні композиції.

 А ще – обладнали стадіон, який до цього був розташований на березі Мики в районі теперішнього водозабору, побудували танцювальний майданчик, на якому по вихідних звеселяв городян духовий оркестр. У 1935 році зусиллями молоді міста в парку було встановлено парашутну вишку. Згодом з’явилися стрілецький тир, дитячий майданчик з примітивними дерев’яними карусельками, гірками, гойдалками. Побудовано було й літні торговельні майданчики для закладів громадського харчування.

У довоєнний і післявоєнний час на території парку було побудовано декілька павільйонів, у яких влаштовувались виставки передового сільськогосподарського досвіду. Тут демонстрували свої досягнення і продукцію колгоспи Радомишльського району.

А у 1942 році подібну виставку влаштувала в Радомишлі й окупаційна німецька влада.

 Парк і стадіон традиційно були місцем народних гулянь, міських свят, таких як Проводи зими і зустрічі весни, піонерські і комсомольські зльоти, День молоді, Свято праці та інших.

У 1964 році в парку було споруджено пам’ятник полеглим воїнам-землякам, Героям Радянського Союзу. У 1970 роках – встановили аттракціони вже і для малят, і для старших за віком. Проте з часом вони відпрацювали свій ресурс і були демонтовані.

У 1987 році побудували літній кінотеатр, який згодом використовувався як танцмайданчик. Нині тут міститься диско-клуб “Люкс”.

У 1990-х роках парк, що не мав належного догляду, занепав. Але, починаючи з 2005 р. міська влада активно взялась за його відновлення і впорядкування. І поступово він знову став улюбленим місцем відпочинку городян. 

Останніми роками тут традиційно проводиться День міста, відзначаються інші свята, влаштовуються різноманітні святкові заходи.

Радомишль - наш дім

Фотоальбом "Міський парк"