Козак Яцкевич з Листопадового рейду

 

Другий Зимовий похід Армії Української Республіки став останньою спробою позбутися російської більшовицької окупації століттям тому та відновити державну незалежність України. На жаль, – невдалою і трагічною. Листопадовий рейд 1921 року завершився розстрілом полонених українських вояків у селі Базар. Нині відомо про 360 страчених козаків-рейдовиків, що називали себе Українською повстанською армією.

22 листопада чергову групу бранців вивели за село до двох свіжовикопаних ям і попервах запропонували їм перейти на бік «червоних». Не зголосився ніхто, натомість полонені заспівали «Ще не вмерла Україна…». І спів той зупинили лише кулеметні черги карателів-котовців.

Ті, кого на смерть прошили кулі, належали до різних етнічних груп. У розстрільних актах вони вказані як росіяни, поляки, білоруси, євреї, німці та навіть китайці. Були вояки і з різних регіонів Української землі. Бо ж і тоді, як і тепер, так само серцю милий рідний край і на заході, й на сході, і на півночі, й на півдні, адже патріотизм та самопожертва задля захисту своєї Вітчизни однаково притаманні українцям, незалежно від географічної належності. Відтак у скорботному реєстрі – є вихідці з Поділля та Подніпров’я, Волині та Січеславщини, Таврії та Галичини, Криму та Херсонщини, Слобожанщини та Придінцевого Порубіжжя, Бесарабії та Курщини, Полтавщини та Орловщини і, звісно, поліщуки. Адже похід пролягав саме поліським регіоном Волині, Житомирщини та Київщини, тому вкрай потрібними вбачалися під час рейду ті, хто обізнаний з тією або іншою місцевістю маршруту. Одним з вузлових пунктів походу розглядався Радомишль, біля якого усі похідні групи, долучивши місцеві повстанські сили, мали з’єднатися в одне потужне бойове угруповання.

Радомишльщина була зокрема рідним краєм для козака Степана Яцкевича, уродженого в Борщеві 31 жовтня 1897 року. Рід збіднілих шляхтичів Яцкевичів, чиє коріння, ймовірно, йде з околичного шляхетського села Яцковичі (Яцкевичі), відомий на цих теренах ще з XVIII століття. На тлі польських утисків у Російській імперії їх, як безземельних, позбавили шляхетських привілеїв та зарахували до селянського стану. Тож селянами вважалися й Степанові батьки Максим Маркович та Єфросинія Прокопівна. Як велося в ті часи, родина була багатодітною (мав Степанко чотирьох братів та сестер, ще трійко померли малолітніми), проте здобули діти початкову освіту у місцевій ЦПШ. А коли при нововідкритій у Борщеві земській школі запрацювали ремісничі класи, хлопчина набув там токарських навичок і завдяки їм почав заробляти собі на хліб, подавшись на фабрично-заводські простори.

Перебуваючи у буремному 1917 році в робітничому «пролетарському» середовищі, пристав до більшовицьких лав та згодом був мобілізований до «червоного» московського війська. Однак у 1919-му в боях з армією УНР потрапив у полон та перейшов на український бік. І вже відданості Україні не змінив, спізнавши й наступні визвольні перемоги та поразки, й польське інтернування. Коли на теренах Польщі формувалося військо для визвольного Зимового походу, він увійшов до 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії.

Натомість після важких боїв у Коростені та Чоповичах повстанці змушені були увесь час відступати під натиском переважаючих сил московитів. Тож, коли проходили через рідні місця Яцкевича – Чайківку, Пилиповичі, Журавлинку, про жодне перевідування рідних не йшлося, адже після Чайківського бою, де таки вдалося дещо поскубти котовців, слід було спробувати будь-що відірватися від них. Позаяк у важких зимових умовах, не маючи достатньо сил та засобів, це виглядало практично неможливим. І подальший шлях Радомишльщиною та Київщиною до Малих Миньок, де відбувся останній вирішальний і трагічний бій, українцям доводилося долати під безупинний акомпанемент ворожої пальби.

21-23 листопада в Базарі вона була вже розстрільною…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.

 

Повернений митець і патріот

 

Мабуть, чи не в кожного, хто колись за навчальною програмою радянської школи вивчав українську літературу, складалося враження про її обмеженість іменами та творами. Надто вже куцим та бідним виглядав той перелік. Недарма і тепер дехто, досі перебуваючи у полоні тих уявлень, називає українську культуру «маленькою». Проте інакше й бути не могло, зважаючи на те, що вивчалась в СРСР українська радянська література, в якій, звісно, не було місця для  різного роду «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців» та їм подібних сепаратистів-самостійників, що носили ідеологічне тавро «українських буржуазних націоналістів».

Воно стосувалося не лише літераторів, згублених вже комуністичним режимом на Соловках або Колимі чи змушених емігрувати від такої загрози в закордоння, а й тих, що були гнані ще в імперські часи. Адже і до 1917 року «червоною ганчіркою» для російської шовіністичної влади слугували українські національні громадські чи мистецькі об’єднання на кшталт «Кирило-Мефодіївців», «Громад», «Плеяд», «Тарасівців» та інших, члени й осередки яких, пропагуючи та відстоюючи українські національні ідеї, не раз зазнавали владних репресій і переслідувань.

До кола очільників та активістів двох останніх товариств входив поет, прозаїк та громадський діяч Мусій Кононенко.

Він також маловідомий сучасникам, хоча багато хто, певно, чув пісню зі словами його вірша, покладеного на музику.

      Сховалось сонце за горою,
      Туман легенький землю вкрив,
      Шепоче вітер з осокою,
      Гайок зелений потемнів…

Її вважають народною, а таке означення всякчас слугувало найкращою відзнакою автора твору. Втім його ім’я лише після відновлення незалежності української держави, можна сказати, повернулося з небуття. Пояснення цьому промовисто подано в Українській Радянській енциклопедії, де в статті, присвяченій поету та його творчості (про громадську діяльність та прозове письменництво там ані слова), лаконічно зазначено, що «мотиви реакційного романтизму, які були в окремих віршах Кононенка, переросли в одверту буржуазно-націоналістичну тенденцію».

Хоча, здавалося б, біографія гнобленого царськими сатрапами митця і родовід з кріпацької родини начебто підпадали під радянські стандарти «класика з народу».

Батьки уродженого в Турівці Прилуцького повіту (нині – в складі Київської області) хлопчини дійсно були кріпаками місцевого поміщика Миколи Маркевича, що виглядав аж ніяк не деспотом-самодуром, адже увійшов в історію як український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор.

Втім належали Кононенки таки до бідних селянських верств. Попри намагання Мусія вчитися, коштів на це родина не мала, а тому його початкова шкільна наука обмежилась лише двома зимами. Отож займався він самоосвітою. Певною мірою прислужилося тут йому наймитування – підліток гарно куховарив, перейнявши тонкощі цієї справи від батька. Спочатку козачкував у заможних родинах в рідному краї, згодом вже у Києві в професора О.Шкляревського. Притому залюбки читав книжки, що їх мали й пропонували йому господарі. Під їхнім впливом почалися й перші поетичні спроби юного Мусія.

Написана ним поема «Нещасне кохання» настільки сподобалась професорській родині, що вони її власним коштом надрукували й видали. А потому Шкляревські ще й посприяли вступові свого служки, що прагнув бути народним учителем, на Педагогічні курси. Та провчився він там недовго, бо був аж на п’ять років забраний до війська. Після кількарічних наступних поневірянь і пошуків заробітку (працював навіть нічним сторожем) Мусій Кононенко повернувся до Києва і знову таки за рекомендацією О.Шкляревського став до служби в Управлінні Південно-Західної залізниці. І доволі скорим часом піднявся кар’єрними сходинками від рядового писаря до начальника пасажирського відділу, забезпечивши собі й своїй родині вже доволі міцне матеріальне становище.

Водночас усі ці роки він плідно творив, адже щороку з’являлися й друкувалися в часописах, альманахах, у збірках його нові вірші, поеми й балади, віршовані казки, шевченкознавчі дослідження. Саме поеми були для нього, можна сказати, провідним напрямком у творчості. Літературознавці називають Кононенка по суті першим після Т.Шевченка українським поетом, що активно творив у цьому жанрі.

Його творчі й життєві шляхи перетинаються тієї пори з такими корифеями як Володимир Антонович, Леонід Глібов, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Микола Ковалевський, Олександр Кониський, Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Нечуй-Левицький, Степан Ніс, Тадей Рильський, Михайло Чалий. Знане й авторитетне оточення не могло не сприяти становленню і самовдосконаленню молодого літератора.

А ще він активно включився в громадську діяльність, увійшовши до гуртка «Плеяда», створеному в Києві Лесею Українкою та її братом Михайлом, а згодом – до «Братства Тарасівців», що об’єднало митців, учених, представників інтелігенції, котрі пропагували й відстоювали українські національні ідеї. До їхнього кола входили зокрема Віталій Боровик, Микола Вороний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Міхновський, Іван Липа, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський. До речі, зорганізованих у Харкові  «Тарасівців» за дорученням організації координував у Києві якраз Кононенко.

Зрештою він вирішив покинути державну службу і сповна поринув у громадську та літературну діяльність. Позаяк Мусій Степанович придбав у Вовчківському маєтку Радомисльського повіту земельний наділ у 562 десятини, що охоплював також тамтешні присілки Шкнева та Амелінська Буда. Тож у Вовчкові на певний час і осів, господарюючи на землі та займаючись творчістю. Як зазначав згодом у своїх спогадах, – «пішов у народ». Примітно, між тим, що сусідували з ним поміщики Гіжицькі, один з яких володів під Радомислем сільцем Бистріївка.

Вже на Радомисльщині Кононенко поряд з поезією почав писати прозові твори – оповідання, нариси, повісті, казки, п’єси (тему однієї з них – «Верховодниці» – використано в сучасній культовій виставі «Фараони»). У його доробку згадується роман «Свобода», що був підготовлений до друку, але так і не вийшов. У радянські часи рукопис твору безслідно зник.

Одначе проукраїнська суспільна активність митця всякчас привертала увагу поліційних наглядачів. У буремному 1905-му його арештували і ув’язнили в радомисльській тюрмі. Між тим, і там він часу не марнував, написавши за гратами поеми «Чудак» та «Коваль». Невдовзі все ж ув’язнення змінили на поліційний нагляд із забороною працювати на державній службі.

Тут слід відзначити вагому роль у пом’якшенні вироків, які виносилися українським діячам та активістам, одного з кращих тогочасних адвокатів – Миколи Міхновского, що набув досвіду й ваги, вигравши ряд подібних резонансних судових справ. Міхновський, до слова, не тільки тісно співпрацював з Кононенком у Тарасівському братерстві, а й був його односельцем та давнім приятелем.

Перебуваючи під наглядом у тому ж Вовчкові, Мусій Степанович тимчасом громадської діяльності та літературної творчості не полишив. Освоїв, до того ж, журналістику, дописуючи до україномовної газети «Рада», у якій був означений як «власний кореспондент в Радомисльському повіті». Захопився, крім того, кооперативним рухом, пропагуючи його засади спочатку на Радомисльщині, а після 1913-го у Лубнах, куди переїхав, продавши Вовчківські маєтності, потому – в Полтаві, де увійшов до керівництва місцевого кредитно-кооперативного союзу та «Союзбанку».

У 1917 р. Кононенко долучився до українських революційних подій, займаючись просвітницькими справами, відтак переслідувався й «білими», й «червоними».

Арешт і ув’язнення чекістами в 1919-му виявилися фатальними для митця та громадського діяча. Хоча пробув у неволі декілька місяців, проте захворів на туберкульоз, який прикував його до ліжка, уберігши певною мірою від подальших більшовицьких репресій. І хоча через три роки він трохи оклигав і навіть здійснив свою юнацьку мрію – кілька місяців попрацював учителем, – все ж недуга таки завдала йому смертельного вироку…

Гідною продовжувачкою справ Мусія Степановича Кононенка стала його прийомна донька Харитя, знана як подвижниця українських червонохресного, миротворчого, просвітницького та жіночого рухів на західно-українських теренах і в еміграції, чий життєвий шлях обірвався в 1943 році в Рівному вже у нацистській катівні.

Вони нині повертаються до нас. Адже Кононенкові поетичні заклики уберегти, оживити й відродити Україну були й дотепер залишаються надзвичайно актуальними:

      Хай проснеться вона, хай промовить усім,
      Що і тілом, і духом ми люде,
      Що наш край дорогий ще не вмер у ярмі
      І вмирати вже більше не буде!

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.

 

Останній бій повстанців

 

У серпні 1952 року в Гощанському районі на Рівненщині радянські емгебісти при спробі затримання вбили керівника спеціальної кур’єрської служби ОУН-УПА Кузьму Богдана. Серед виявлених у нього документів був лист, що його написав голові Рівненського окружного проводу Анатолію Маєвському Володимир Кудра, котрий у повоєнні роки очолював українське підпілля на півночі Житомирщини.

У листі «Роман» (таким було одне з відомих конспіративних псевдо Кудри) описав обставини загибелі в тогорічному травні під Радомишлем рейдової групи, до якої входили керівник Житомирського обласного проводу ОУН Олександр Степанюк («Прохор») та його бійці Грицько й Карпо. 

У пошуках провізії 3 травня ввечері повстанці зайшли до лісництва у селі Березці. Вочевидь, спонукала їх до цього автівка, що стояла неподалік і могла привезти до лісової контори гроші. Лісник, проте, ці припущення спростував: у касі зберігалося лише 150 рублів, їх «лісові хлопці» не взяли, а от повечеряти попросили.

Звідти трійка не пішла у великі ліси, що слугували б їй більш-менш надійним прихистком, а подалась у невеликий лісок (біля 300 га), що біля села Глухів Другий (у листі воно вказане як Малий Глухів).

Ранковий світанок був напрочуд холодним. Щоби зігрітися, Прохор розвів багаття, не знаючи, що поруч проходить людний шлях. На ту пору ним, як стверджували згодом місцеві люди, ішов до райцентру син лісника, який побачив вогнище і повідомив про це в міліцію.

Слід зазначити, що того року МГБ влаштувало на Житомирщині справжнє полювання за українськими повстанцями. Зокрема в Потіївському, Малинському та інших районах області дислокувалися наметові містечка енкеведистів. І скорим часом військові, що прибули на десяти вантажівках, оточили Глухівський лісок та почали ліквідаційну акцію.

Біля сховку революціонерів (саме так означено цих борців за українську вольницю в чекістському документі) зав’язався бій. Вже від перших пострілів один з них загинув. Розуміючи, що сили нерівні, двоє інших довго опір не чинили, а почали відходити в північно-західному напрямку. Вже за лісом посеред поля зазнав тяжкого поранення другий вояк (його спішно доправили до Житомира, проте не довезли: дорогою помер).

«Прохор», витративши набої, забіг під село Заболоть і, притиснутий переслідувачами до тамтешнього торфовища, відправив останню кулю собі в скроню.

Олександр СТЕПАНЮК, знаний під
псевдо «Богун», «Прохор», «Вавилонський».

Як вказував Кудра в листі, через шість днів полеглі рейдовики мали зустрітися з ним в обумовленому місці…

Це було останнє бойове зіткнення українських повстанців з радянськими силовиками на Радомишльщині.

На обласних теренах останні постріли УПА пролунали 8 липня 1955 року в селі Сушки Коростенського району. У нерівному бою там чинили збройний опір кільком сотням гебістів і загинули Володимир Кудра («Роман») та його соратник Олександр Усач («Лис»)…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 5 серпня 2022 р.

  

Марійчин творчий ужинок – щедрий, щирий та натхненний

 

У вересні 1992 року розворот одного з випусків Радомишльської райгазети «Зоря Полісся» прикрасила світлина усміхненої молодої жіночки, поруч з якою було опубліковано добірку її поезій з підписом – Марія Гаркава. Ще за дівочим прізвищем. Адже на ту пору двадцятирічна вишевичанка вже була заміжньою за Ігорем Дорощуком, і невдовзі подружжя викохувало маленького синочка, якого назвали Всеволодом.

Марія Гаркава-Дорощук. Рік 1992-й.

Фото Миколи Поповича.

А потім на сторінках районки раз по раз з’являлися Марійчині вірші – світлі й чисті, пристрасні й навіть філософські.

«Усі поети родом із села,

Усі поети родом із дитинства.

Я пам’ятаю, як була мала,

В моїй душі вже проростала пісня», –

ось як оповідає поетеса, відкіль вони бралися. Бо й справді, не пригадає, коли це почалося.

«Може тоді, як мене малу, ув’язану у велику суконну хустку, несла на плечах баба Варка, ідучи перевідати своїх подруг, аби разом пригадати минуле й заспівати тужливих пісень? А, може, коли батько з матір’ю їхали  на «далекий» город, що на краю села, і я просилась на підводу? І поки тато косив, а мама розтрушувала укіс, я зачудовано слухала спів солов’я…Чи надихав на творчість ставок, навпроти якого ми жили, де гойдався і шумів на вітрі високий очерет, крізь який проглядалося високе блакитне небо? А взимку крізь товщу льоду, мов через збільшувальне скло, там споглядав ся таємний підводний світ…»

Такі й подібні деталі та όбрази, що зринають у часі, залишили відбиток у її творчості, і коли подорослішала, почало виплескуватися й лягати поетичними рядками на папір: спочатку в зошиті, а затим – у газеті…

Саме там їх побачив і прочитав знаний житомирський поет Валентин Грабовський, запросивши талановиту юну вишевичанку до обласного літературного об’єднання ім. Бориса Тена.

Захоплення юнки поезією привело її до Житомирського педагогічного інституту, де вона стала дипломованим філологом, вчителем української мови. Певний час  Марія Миколаївна вчителювала у Вишевицькій школі-інтернаті. А коли навчальний заклад невдовзі закрили, перекваліфікувалась у культпрацівники, очоливши сільський Будинок культури. Проте поетичний хист від того не змарнів, а навпаки лише прислужився в роботі. 

Втім, як зізнається поетеса, часу для віршованого слова, вкрай бракує. Адже займається господарськими справами, мистецькими, методичними, керує фольклорними колективами, веде позакласну роботу у відновленому інтернаті. А ще – активна й непосидюча в громадському житті як член виконкому сільської ради. Гуртує земляків на впорядкування пам’ятних і меморіальних місць, на урочистості й відзнаки, цікавиться та опікується історичною спадщиною рідних Вишевичів, виношуючи задуми долучитися до написання історії села.

Чомусь не пишеться мені останнім часом…

Багато прози в кожнім нашім дні.

Живемо ми, як кажуть, часом з квасом.

Але таке життя – не по мені!

Я по наївності своїй ще вірю в долю,

В кохання вірю і у доброту.

І по життю, мов по безмежнім полю,

Спіткнувшись, знов назустріч вітру йду!

Але, каже, буває – надходить. Відтак з року в рік віршований доробок зростає й шириться. І ось нині через тридцять літ після того промовистого газетного анонсу побачила світ книжка віршів Марії Дорощук з поетичною назвою «Я налаштую душу на весну».

На те, що готує до друку збірку власних поезій з того, що надійшло й набігло, Марія натякала давно. І зрештою її потаємний задум таки набув реальних форм. Певною мірою прислужився виданню цьогорічний ювілей талановитої й самобутньої поетеси, що вона його зустріла у квітні, обпаленому війною. Саме до цієї примітної дати Ігор Дорощук готував дружині друкований подарунок – книжку її віршів. Він, до речі, коли спізнався зі своє життєвою половинкою, попервах дивувався, як ото воно коханій так ладно вдається віршувати, а потім упродовж цих тридцяти літ старанно складав докупи усі її «писульки», клаптики, чернетки, газетні сторінки. І таки прислужилося.

Збірка мала піти в друк 24 лютого – у день, що докорінно змінив життєпис України і життєві долі багатьох українців. Жахіття війни відкинули та зробили другорядними і подеколи необов’язковими особисті задуми, мрії, сподівання

– Я тоді взагалі втратила сенс і бажання, аби ця збірочка побачила світ, – зізнається Марія. – Адже в ній я зовсім інша, як і мої почуття, мої думки, мої прагнення... Це все здавалося таким далеким і було ніби в іншому житті... Але воно було! І коли через три місяці пролунав дзвінок з видавництва, я вирішила дати шанс цій книжці, але додала до неї ще один розділ – «Рядки, обпалені війною».

Додані поезії були виплакані та вистраждані нею після 24 лютого, коли по повній в Україні загриміла війна, що відлунює болем та стражданнями у кожному серці, а поетичному – тим паче.

Кривавий слід лишали босі ноги.

Зруйновані дороги і мости,

І раз по раз –  «Повітряна тривога!», -

Й невинні душі в кращі йдуть світи...

Позаяк довелося авторці відкладати й презентацію книжки перед земляками. Трагедії війни й тут зробили свої трагічні корективи. На попередньо анонсовану дату припав день жалоби, оголошений у громаді в пам’ять про загиблого героя-земляка Павла Маляренка. Йому Марія теж присвятила свій поетично-скорботний спомин…

Зрештою, дещо перефразовуючи слова відомого кіногероя, війни, як і будь-які інші найтрагічніші події, усе ж минають, а мистецтво – вічне. І за нього ми теж воюємо, як казав колись В.Черчилль, зокрема – й силою писемного слова…

А презентація таки відбулась. Звісно, на ній лунали віршовані рядки поетеси, що перепліталися піснями народного колективу «Вишевичанка», виступами її юних вихованців. Долучився до дійства й «золотий голос Радомишльщини» Віталій Домбровський, що виконав пісні, у яких поклав Марійчині вірші на власну музику.

Сама ж авторка була вкрай схвильована й розчулена, адже не очікувала такої уваги до себе, як і великої кількості бажаючих мати її книжку (було навіть замовлено додатковий наклад). Збірка, між тим, поширювалась на благодійних засадах: зібрані кошти (а їх виявилося більше 20 тисяч гривень) спрямовано через волонтерів на першочергові потреби воїнів ЗСУ, а також на реконструкцію сільського меморіалу загиблим воїнам, ініційовану непосидючою вишевичанкою Марією Дорощук.

Тож вона надзвичайно вдячна всім за увагу до її творчості. Наразі адресує слова подяки своїй мамі, котра, прочитавши перші Марійчині вірші, разом зі шкільним учителем Віленом Томашевським повезла талановиту доньку на представницьке обласне поетичне зібрання, а нині ініціювала видання її віршованого доробку. Дякує рідним людям і всім, хто її оточує та підтримує по життю тим або іншим чином. Усі вони, зазначає Марія, – її опора та натхнення, щоби й далі плідно творити – словами і діями.

На презентації – у рідному жіночому колі.

І хай твориться та діється! Хай з’являються нові поетичні рядки, подібні цим, що їх Марія Дорощук шле своїм рідним і близьким та відданим читачам.

Я дякую, що ви у мене є,

Мої близькі і рідні серцю люди.

Без вас надії сонце не встає,

І відчай, мов лещата, тисне груди…

*     *     *

Любіть життя! І вам за це воздасться.

Погане з серця скиньте, як тягар.

Бо жити на землі – велике щастя,

Цінуйте і примножуйте цей скарб!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 липня 2022 р.

 

У Радомишлі він уже став своїм. І саме тут несподівано й трагічно обірвався його життєвий шлях

 

15 липня коло 14.30 в Радомишлі на перехресті вулиць Карпенка та Заводської сталась дорожньо-транспортна пригода. Як повідомили у відділі комунікацій ГУНП, потужна дафівська фура наїхала на велосипедиста, який у цей момент перетинав дорогу. 69-річний місцевий житель, який перебував за кермом двоколісника, зазнав важких травм та був ушпиталений до радомишльської лікарні. Однак, попри зусилля медиків, через кілька годин він помер у реанімаційному відділенні.

Потерпілим був Сергій Каленюк.

 

Новина про його трагічну смерть приголомшила й шокувала, у неї не хотілося вірити. Адже за тиждень перед тим дружньо зустрілися, посиділи, погомоніли, як завжди, обмінялися новинами та задумами. Я ще й подарував Сергію кілька книг з його «сакмівської»* тематики, що у мене припадали пилом, а йому були якраз у тему…  

Радомишлянином він став у 2014-му, коли з початком російської військової агресії в Україну залишив свій Сєверодонецьк і переїхав у Радомишль. Тут досить швидко освоївся, зокрема й у місцевому краєзнавчому середовищі. Попри те, що так само захоплено та ретельно досліджував «Придінцеве Порубіжжя», як називав Луганщину і Донеччину, зацікавився й минувшиною Радомишльського регіону. Поліський край – рідний для нього. Адже народився у стародавніх Горошках, котрі, щоправда, в радянську пору зідеологізувалися у Володарськ-Волинський, а родовід однієї з гілок пращурів йде з Радомишльщини – його мама (у дівоцтві Березівська) уроджена в Кайтанівці Радомишльської громади, там поховані й батьки та інша рідня.

Та й, як зізнавався у своїх спогадах, міг стати радомишлянином ще у 1960-ті: свого часу його батька майже «засватали» сюди гарною та перспективною творчою роботою. Але тоді – не склалося. Хоча вже коли переїхав у Радомишль, Сергій упізнав будинок, у якому родині Каленюка старшого надавали квартиру...

Вимушено «повернувшись на круги своя», Сергій Петрович зацікавився історією Радомишльщини, на деякі сторінки якої подивився свіжим поглядом, що подеколи підривав усталені догми й канони, спонукаючи місцевих краєзнавців вишукувати додаткові, але вже «залізобетонні» аргументи. Продукував нові цікаві ідеї та теми для пошуків. Зокрема особливий інтерес становили для нього перетини радомишльської минувшини з придінцевою. Як член Національної спілки краєзнавців з багаторічним стажем, брав участь у тутешніх краєзнавчих зібраннях, форумах. І не тільки, бо з приємністю долучався до всіх цікавих громадських, мистецьких подій, співпрацював з газетою «Зоря Полісся».

А ще – з цікавістю відкривав для себе, пізнавав і обстежував місцеві пам’ятки та околиці, лугові угіддя, лісові урочища та закутки, вивчав і збирав їхні дари, пропагуючи вже новий для себе край на інтернетних просторах. Вів, між тим, у мережі популярну історико-краєзнавчу сторінку, мав широке коло читачів та шанувальників як автор кількох цікавих краєзнавчих і пізнавальних книг.

На жаль, все це вже у минулому часі... Трагічна і нагла смерть перервала плідний життєвий шлях допитливого й непосидючого дослідника та пошуковця, чудового оповідача, прекрасного фахівця, ерудита, а передусім доброї людини, світлу пам’ять про яку берегтимуть і в Радомишлі.

 

*«Сліди на сакмі» – таку назву має започаткована Сергієм Каленюком фейсбучна сторінка, навколо якої він згуртував дослідників історії Придінцевого Порубіжжя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 липня 2022 р.

 

У пошуках Аполлона

 

Серед унікальних та примітних експонатів музею флори і фауни Радомишльського держлісгоспу увагу відвідувачів привертає колекція метеликів, подарована закладові в пору його заснування кимось із колекціонерів. У ній представлені зразки цих гарних та привабливих комах з багатьох куточків світу. Є з-поміж них і екземпляри надзвичайно популярного у поціновувачів виду з античною назвою Аполлон.

Характерною ознакою цього великого денного метелика загального молочного кольору є червоні «очка» на задніх крилах. Мати його у власній колекції вважалося за велику вдачу. Захоплені Аполлоном пошукачі навіть створили спеціальну «метеликову» підгалузь, яку назвали парнассіологією.

Аполлон – серед метеликів музею флори і фауни.

Адже науковці офіційно його іменують Parnassius apollo, що дослівно тлумачиться як Парнаський аполлон, натякаючи на одного з Олімпійських богів, що осідав на горі Парнас. Тож недарма ще має він назву «верховинець», адже пов’язують цей вид насамперед з гірськими районами, позаяк саме вони є основним ареалом розселення Аполлона. До нього належать Альпи, Балкани, Татри, Карпати, Кавказ, Урал, Алтай, гірські системи Сибіру, Забайкалля, Північно-Західного Китаю, Монголії та ін. В Україні на Аполлона натрапляли в Карпатському регіоні, на Поділлі і Поліссі.

Втім чимало науковців заперечують навіть можливість останньої «адреси», зважаючи на відсутність «верховин», тобто гір, та надмірне заліснення регіону. Адже, як вважається, не терпить Аполлон затінення. Хоча ще в середині ХІХ століття зоолог Густав Бельке, що оселився на Радомишльщині, де й доживав віку, у своїй праці «Історія натуральна Радомисля» повідомив, що виявив Аполлона в околицях Малина.

Спираючись саме на його знахідки, у 1918 році вирушив на Радомишльщину в пошуках Аполлона провідний український ентомолог та лепідоптеролог (так називають дослідників метеликів) Лев Шелюжко. І йому вдалося підтвердити твердження Бельке.

З багатьох класичних літературних творів закарбувався в уяві такий собі дивакуватий і простодушний ловець метеликів, що, полюючи за жаданим колекційним зразком, блукав із сачком полями, лісовими галявинами, улоговинами чи гірськими кряжами. Разом з тим колекціонування здавна було уділом людей далеко не бідних, адже потребувало чималих витрат. До слова, був Шелюжко сином мільйонера, та й сам вів доволі успішний бізнес.

Лев Шелюжко в молоді літа.

Попервах його експедиція безуспішно шукала Аполлона біля Пінязевичів (нині Українка), де омріяних метеликів кількома роками раніше зловив один з поціновувачів. Проте, на думку дослідника, тамтешні пошуки велися за несприятливих для Аполлона погодних умов. Натомість інші координати, вказані колекціонерами, дали результат.

У липні-серпні 1918-го Л.Шелюжко особисто зловив чотири самця і чотири самички в урочищі Чари, що розташовувалося в Радомисльському повіті за 10 км від залізничної станції Тетерів. Згодом учений виявив метелика також біля Мар’янівки, що на річці Тетереві попід Радомишлем.

Радомишльські знахідки увійшли до його особистої колекції, що до 1917 року нараховувала 200 тисяч екземплярів. Власне, на ту пору лепідоптерологія була для нього, можна сказати, хобі, основною ж науковою, а водночас і прибутковою сферою вважалося розведення акваріумних риб. Зароблені від цього кошти дослідник вкладав у збирання лускокрилих, як називають метеликів, що поступово перетворилося у сферу його головних наукових інтересів. Певною мірою вплинуло тут те, що більшовики, прийшовши до влади, Шелюжковий риборозвідний промисел націоналізували, а невдовзі через недогляд «комісарів» всі рибки загинули.

Лев Андрійович став співробітником новоствореного Зоологічного музею Всеукраїнської академії наук. Аби мати певні гарантії та можливості для подальшої роботи, в обмін на власну колекцію, що оцінювалась у 200 тисяч рублів, він запропонував керівництву закладу надати йому пожиттєво штатну посаду хранителя колекції з відповідним грошовим забезпеченням, ввести додаткову одиницю лаборанта, надати для зібрання належне приміщення з потрібним інвентарем тощо. Проте, посилаючись на брак коштів, музейники ці умови відхилили.

Натомість прийняли їх у рідній Альма-матер дослідника – Київському університеті, де існуючий Зоологічний музей перетворили на науковий центр. А лепідоптерологічний відділ, що його очолив Шелюжко, став самостйним музеєм. Завдяки новим експедиціям та пошукам у 1940 році у ньому вже налічувалося 350 тисяч лускокрилих.

Німецько-радянська війна та наступна окупація ці роботи припинила. Попри надзвичайну вартість колекції її так і не евакуювали на схід. Натомість гітлерівці, залишаючи Київ, надбання Шелюжка як дорогоцінний трофей відправили до Німеччини. Слідом за справою свого життя вирушив і вчений. Спочатку музей розмістили в Кенігсбергу, а потім мали переправити у Мюнхен, куди вирушили музейники. Натомість вагони з експонатами дорогою застрягли, і на них невдовзі натрапили радянські частини, відправивши знахідку до Москви. Згодом, встановивши її походження, колекцію з унікальними радомишльськими та іншими Аполлонами та їм подібними метеликами таки повернули в Київ.

Її збирач, дослідник та власник Лев Шелюжко розумів, що повернення в СРСР для нього вже неможливе, тож так і залишився в Німеччині, де до скону днів працював у Державній зоологічній колекції Мюнхена…

Знахідок Аполлона на території України не зустрічалося вже дуже давно, і він вважається тут зниклим видом, занесеним до Червоної книги.

Та хтозна, чи не з’явиться унікальний метелик згодом знову на Радомишльських теренах, адже гусінь Аполлона найбільше ласує листям заячої капусти та молодила, що останнім часом почали дедалі більше ширитися в нашому регіоні.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2022 р.

 

Зустрінемося біля кінотеатру...

 

Для зустрічей чи спіткань зазвичай обирають найвідоміші місця, аби бути упевненим, що ті, кому їх призначають, зрозуміють це розташування з півслова і безпомилково. Недарма одним з хрестоматійних таких означень став вислів «зустрінемося біля фонтана»…

Радомишляни у різні роки мали нагоду зустрічатися біля різних фонтанів, що були хоча й не помпезними, одначе – знаковими. Та призначали зустрічі, за словами багатьох містян, найчастіше біля … кінотеатру.

І тепер, коли вже такого закладу нібито офіційно не існує, однак є його лише колишня споруда, і колись, коли кінотеатр працював, і ще раніше, коли містився у зовсім іншому місці.

Старожили пам’ятають цю будівлю, що розташовувалась на вулиці Міськради (а до того – Лікарняній) на місці теперішньої панельної «хрущовки» і таємниче згоріла у 1963-му за так і нез’ясованих обставин.

Хоча сама споруда стала «кіношною» не одразу, бо збудовано її було на початку ХХ століття як міський театр «Експрес». Поступово, коли за більшовицької доби кіно перетворилося у «найважливіше із мистецтв», а Радомисльський театр спочив у Бозі, стала ця будівля кінотеатром. Втім упродовж кількох радянських десятиліть він слугував городянам і як глядацький зал для видовищних заходів – концертів, театральних вистав тощо.

Відтак саме тут стрічалися для прогулянок, розваг дружні компанії чи пари. Як, приміром, ось ці колишні учні міських навчальних закладів (випускники 1955-58 рр.): Валентина Пивовар, сестри Тетяна і Валентина Стріченки (школа №6) та Олександр Мальований (№1), яких ви бачите на світлині Бориса Пивовара. Всі вони, до речі, були дітьми відомих радомишльських освітян повоєнної пори.

Валентина Пивовар (знімок з колекції саме цієї родини), що у заміжжі стала Крепаковою, тривалий час працювала на Радомишльському заводі капронових виробів (в останні роки його виробничої діяльності – «Алмаз»). Сестри Стріченко пішли педагогічною стежиною. Тетяна тимчасом навіть певний час викладала англійську в рідній школі.

Ровесник Олександра радомишлянин Ігор Осадчий згадує його як напрочуд талановитого та обдарованого юнака, що закінчив школу із «золотою» медаллю. Після здобуття вищої освіти Мальованого направили на роботу в одне з міністерств Киргизії, де він мав пристойний послужний список і здобув репутацію гарного фахівця та управлінця. У Фрунзе (тепер – Бішкек) й завершив свій земний шлях, на жаль, у розквіті літ.

Пригадується, що свого часу його часто ставила за зразок для наслідування своїм наступним учням вчителька математики шостої школи Валентина Хованська, розповідаючи, як Мальований блискуче здав вступний іспит з математики до престижного вишу. Для вступу до нього йому, як «золотому» медалістові, потрібно було здати на відмінно перший екзамен – математику. У такому разі від складання подальших іспитів вступник звільнявся і зараховувався до навчального закладу. По екзаменаційному білетові Олександр відповів бездоганно. Проте комісія, зважаючи на величезний конкурс, продовжила тиснути додатковими запитаннями на кшталт навіть отакого: «Скільки дверних ручок у навчальному закладі?», – що ним та йому подібними нерідко «завалювали» здібних абітурієнтів...

Чи звертала увагу радомишльська молодь на ручки в міських кінотеатрах, – історія замовчує. Проте достеменно відомо, що їхні будівлі залишили свій слід у житті містян. Зокрема – як місце пам’ятних стріч і побачень.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.