Петро ЧУЙКО. «Певно, в тому і є та найважча провина моя…»

На початку липня 1944 року Радянська Армія вела активні наступальні бої на фронті, що тягнувся від Білорусії до Карелії. В Україні тим часом спостерігалося певне затишшя, яке врешті розродилося бурею 18 липня. Форсований наступ 1-го Українського фронту по лінії Львів - Чернівці за кілька місяців потому завершився повним і остаточним вигнанням гітлерівських військ за межі України.

І хтозна, чи не підштовхнула командування СРСР до таких рішучих дій подія, яка відбувалась 11-15 липня біля підніжжя карпатської гори Виділок в захованому від стороннього ока урочищі на Самбірщині. Там, у затишній лісничівні, упродовж п’яти днів проходив Великий установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — такого собі новоутвореного підпільного парламенту і уряду України, що мала представляти Україну, як одну із воюючих сторін в стосунках з іншими країнами. Адже в політичних колах світу тоді взагалі не розглядалась навіть можливість існування незалежної української держави. Тож утворення УГВР, головною бойовою одиницею якої була Українська Повстанська Армія, мало стати на думку засновників першим вагомим кроком на шляху до здобуття реальної незалежності.

На Великому зборі були представники з усіх регіонів України - від Донбасу до Карпат, промовисто засвідчуючи, що національна визвольна ідея однаково близька українцям в усіх куточках рідної їм землі. Учасники Збору представляли також різні українські політичні сили. Серед них були відомі діячі національно-визвольного руху – галичани Роман Шухевич, Євген Стахів і Дарина Ребет, киянин Кирило Осьмак, вибраний на Великому Зборі УГВР її президентом, Іван Вовчук із Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська, волинянин Павло Шумовський та ряд інших.

Житомирщину на зібранні представляв професор Петро ЧУЙКО.

Втім Петро Васильович Чуйко на установчих зборах УГВР міг цілком вважатися представником інших українських регіонів, у тому числі й зросійщеного нині півдня. Адже народився він на Запорожжі в містечку Рогачику, у краї прадавнього українського духу і козацької вольності. Тож у буремному 1917-му молодий 24-річний учитель не вагаючись підтримав українську національну ідею і опинився у бурхливому й суперечливому вирі революційних подій та протистоянь.

Поразка українських визвольних змагань змусила його податися до інших місць, бо радянська влада не дарувала спокою тим, хто боровся проти неї. Зваживши на пропозицію дружини, подружжя Чуйків перебралося до її сестри – в село Журбинці на Бердичівщину.

Петро Васильович повернувся до вчительства, цілком поринувши в улюблену царину фізики й математики. Фахові й організаторські здібності талановитого педагога не зосталися непоміченими, і у 1926 році його призначають директором Радомишльської 1-ї трудової школи ім.Т.Шевченка. Для школи та її очільника то були роки становлення, розвитку і ствердження. Проте особисто для Петра Чуйка і його родини радомишльський період затьмарився трагічними обставинами. Підступний туберкульоз скосив у розквіті літ дружину Надію Василівну, яка пішла з життя у 1929 році. На руках у Петра Васильовича залишилося двійко діточок – донька Галина і син Юрко. Водночас йому надходить пропозиція перейти на викладацьку й наукову роботу до вищої школи. 

Прихистивши дітей тимчасом у Журбинцях, Петро Чуйко починає успішно торувати свій шлях у науку. Його дослідження мали на ту пору надзвичайну вагу, бо стосувалися математичних розрахунків стрілецького озброєння. Невдовзі він стає відомим ученим, викладає у вишах Києва, Дніпропетровська, Донецька, Житомира, а з 1939 року - Львова. У місті Лева професор Чуйко входить до кола місцевої інтелігенції, що сповідувала одвіку близькі йому українські національні ідеї.

Саме у Львові застала вченого гітлерівська навала. Петра Чуйка було заарештовано. Невдовзі українські патріоти домоглися його звільнення з-під арешту, і професор Чуйко включається в підпільну визвольно-українську діяльність, залучаючи до неї своїх колег, друзів, рідних.

Надійною підпорою і однодумцем стала батькові донька Галина. Петро Васильович віднайшов її на Заході. Туди вона потрапила ще до війни, перебуваючи, як майбутній філолог, у відрядженні на закордонній практиці.

Відтак невипадково Петро Чуйко увійшов до кола основників УГВР, що зібралися влітку 1944-го на свій перший Великий збір. Його обрали співпрацівником Закордонного представництва УГВР, що повинно було репрезентувати політичну боротьбу українського народу в закордонні.

Згодом Петро Васильович очолив Український комітет в Авгсбурзі. Там українцям, які внаслідок військових протистоянь опинилися на чужині далеко від рідних домівок, допомагали з оформленням потрібних документів, з розшуком рідних, знайомих тощо. Саме зусиллями авгсбурзьких комітетників у травні 1945-го вивозили з радянської окупаційної зони пораненого провідника ОУН Я.Стецька, за яким полювали енкавеесівці.

Українська повстанська армія вела збройну боротьбу з режимом на українських теренах до 1952 року. Наразі діяльність УГВР потому цілковито перейшла за межі України. На ту пору Петро Васильович Чуйко вже осів у США, де у Вашингтоні й провів решту свого життя.

Поруч з батьком за океаном була Галина, що працювала редактором в українських еміграційних видавництвах і виданнях. Ще в Німеччині серед українських патріотів знайшла вона свою долю. Зятем Петра Чуйка став Роман Петренко, один з бойових командирів УПА-Північ. В еміграції він працював співробітником бібліотеки американського Конгресу. Їхні сини Юрій і Орест обрали військовий фах. А от невістка Ганна стала репортеркою української служби радіостанції «Голос Америки».

Мабуть, за велінням долі на початку дев’яностих привела її журналістська стежина в Україну. І невдовзі вона розшукала у Радомишлі рідного брата своєї свекрухи – Юрія Петровича Чуйка.

Юрій назавжди запам’ятав, як тато фактично врятував їх із сестрою від голодної смерті, коли чорного 1933-го вивіз із Журбинців, де тітчина родина й без цих зайвих ротів заледве животіла. Оговтавшись від голодних потрясінь, діти продовжили навчання й зростання. Востаннє син бачився з батьком перед війною.

З перших днів радянсько-німецької бійні Юрій Чуйко перебував на фронті - льотчик, штурман, лейтенант, командир взводу. У боях був тяжко поранений. 33 осколки витягли лікарі з його тіла, один з них втрапив йому в око і назавжди спотворив обличчя.

Демобілізувавшись, Юрій повернувся до Радомишля, де навіки упокоїлась єдина близька, як гадалося йому на ту пору, людина. Батька і сестру він вважав назавжди зниклими безвісти у горнилі війни, принаймні такі відповіді отримав на свої запити.

Юрій Петрович, до речі, з відзнакою закінчив Житомирський педінститут, де свого часу викладав батько. Як і батько, вчителював, працював також у райвідділі народної освіти.

Натомість Петро Васильович з Галиною упродовж багатьох років усвідомлювали, що за радянського режиму шлях в Україну для них заказаний. З тих же міркувань, щоб не накликати переслідувань КДБ, не сповіщали вони про себе щонайменшої звістки найріднішим людям.

1993-го року Юрій Чуйко побував у далекій Америці. Батько на ту пору вже спочивав у Бозі. У 1970 році в 68-му числі Українського щоденника «Свобода» президія і члени закордонного представництва УГВР з великим сумом сповістили Українську Громаду, що 15 квітня відійшов у вічність славної пам’яті професор Петро Васильович Чуйко, член-основник Української Головної Визвольної Ради, член Закордонного Представництва УГВР, політичний діяч, викладач математики і фізики у високих та середніх школах…

Тож син зміг лише прихилити голову до батькової могили. 

*     *     *

Петрові Васильовичу Чуйку так і не судилося повернутися на милу його серцю Україну, на Житомирщину, що була і залишилась йому рідною до скону днів. Адже саме на Поліських теренах, у Радомишлі, він провів чи не найяскравіші роки свого шкільного учительства. Тут промайнули тернисті життєві роки його сина, котрий, як і дружина, знайшов у радомишльській землі свій вічний прихисток. Тут залишились його нащадки і близькі люди.

Одна з них - правнучка Реґіна, яка стала істориком-архівістом й нині навчається в аспірантурі. Відтак у своїх наукових пошуках вона нерідко перетинається з діяннями та звершеннями свого славного пращура, що присвятив життя визволенню з-під імперського поневолення рідної України. Та, як не прикро і не парадоксально, отаку любов до неї дехто й досі вважає провиною.

Газета «Зоря Полісся», 11 липня 2014 р.
Газета «Слово Просвіти», ч.29, 23-30 липня 2014 р.

Радомишль - наш дім

Переможний літопис Радомишльщини

Презентацію четвертого обласного тому історико-меморіального-видання «Книга Пам’яті України. Переможці» офіційно було приурочено Дню вшанування жертв тоталітарних режимів, хоча відбувалась вона напередодні іншої сумної й трагічної події - Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Втім зв’язок між цими датами цілком закономірний. Адже саме протиборство двох найодіозніших тоталітарних систем ХХ століття – гітлерівської Німеччини і сталінського режиму СРСР призвело до однієї з найжахливіших трагедій людства – Другої світової війни, в яку два диктатори втягнули увесь світ, спричинивши величезні жертви.

Саме жертвам цієї війни присвячене багатотомне видання Всеукраїнської Книги Пам’яті, започатковане ще у 1989 році.

Проте, реалізуючи заходи, визначені Законом України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», Житомирська обласна рада продовжила видання серії томами пам’яті тих, хто пройшов через криваве горнило війни і повернувся з полів битв додому живим, повернувся переможцем. Відтак саме назву «Переможці» отримав новий книжковий цикл.

У четвертому його томі вміщено імена учасників бойових дій у Другій світовій війні Овруцького, Олевського, Попільнянського і Радомишльського районів, імена військовослужбовців, які загинули у вирі тієї війни та з різних причин не були внесені до попередніх випусків «Книги Пам’яті України. Житомирська область», а також уточнені або додаткові відомості про воїнів, увічнених у попередніх томах. Опубліковано у виданні й короткі історико-публіцистичні нариси про звитяжців.

На жаль, уже відійшли у вічність доброї пам’яті П.Жудра, В.Скуратівський, В.Корзун, які починали цю копітку справу на Радомишльщині, залучивши широкий актив громадських пошуковців, ветеранів, бібліотекарів, культармійців, учителів історії,  працівників сільських рад. Продовжили патріотичне починання спеціалісти райвідділу культури В.Михальченко і В.Науменко.

- У моїх рідних Кичкирях на меморіалі пам’яті загиблих у лихолітті війни викарбувані імена мого батька, двох його братів, - зазначає заслужений журналіст України А.Онопрійчук, який був керівником авторського колективу радомишльського розділу тому. - І це тільки з однієї родини. А скільки їх було таких родин, долі скількох поколінь перервала і поламала війна. Працюючи над виданням, ці долі мимоволі пропускалися через моє серце, додаючи на ньому карбів пам’яті і величі нашого народу.

Оповідаючи про проблеми і труднощі, з якими стикався редакційний актив, спеціаліст з охорони культурної спадщини В.Науменко зауважив, що впродовж двох років, коли тривала робота над книгою, пошуковцями було виявлено 37 одиночних могил загиблих бійців, встановлено місця поховань 74 полеглих, що вважалися зниклими безвісти. Пошукові роботи триватимуть і надалі, аби зберегти для нащадків імена усіх фронтовиків, партизанів, підпільників, трудівників тилу, яким присвячена книга.

На жаль, ряди ветеранів-переможців з року в рік все рідшають. Тим вагомішими стають їхні спогади, їхня роль у патріотичному вихованні наступних поколінь.

- Навіть через сім десятиліть війна й досі зачіпає наш народ за живе, - розповідає сільський голова з Раковичів О.Марчук, один з місцевих активістів групи «Пошук», яка вишукує останки полеглих вояків у місцях колишніх кровопролитних боїв, перепоховуючи їх у меморіалах полеглим звитяжцям. – Тож потреба патріотичного виховання була і залишається актуальною, аби образ воїна, захисника Вітчизни завжди був шанованим у народі.

Прикро, одначе, усвідомлювати, але про бойові дії наші сучасники нині обізнані не тільки за музейними експонатами, книжковими виданнями та спогадами ветеранів. У військовому протистоянні на Донбасі нові покоління українців кладуть свої голови за свободу й незалежність Батьківщини, захищаючи її від новітнього, тепер уже, як не гірко це визнавати, російського агресора.

- Час невблаганний,  і нині вже діти переможців – літні люди, - ділиться враженнями від книги голова районної ради В.Міхненко. – І хоча публікація «Книги пам’яті» йде до завершення, пошук не припинятиметься. Бо важливо не залишити безіменним жодне поховання полеглих, встановити імена усіх звитяжців війни. І не менш важливо, щоби такі видання повсякчас були запитувані нащадками, широко використовувались у виховній роботі.

Тож честь і хвала усім, хто долучився до створення книги, за огром виконаної роботи. Хоча відколи «Книга Пам'яті» побачила світ, лунають непоодинокі нарікання на «пропущені» прізвища, невірні відомості про звитяжців тощо. Втім упорядники й самі не приховують, що у вміщених у книзі списках можливі неточності й помилки. Адже довелося їм послуговуватися джерелами зі значним терміном давності, подеколи нерозбірливих, пошкоджених, чимало документів взагалі було безповоротно втрачено. Тож уточнення і доповнення робитимуться у відповідних розділах наступних томів. Адже немає меж величі народного подвигу, наразі тривають пошуки нових імен, встановлюються нові місця поховань жертв воєнних потрясінь. Як мовиться – далі буде…

Газета «Зоря Полісся», 27 червня 2014 р.

Легендарний танк та ядерний щит, що гартувалися Радомишлем

Танк Т-34 не без підстав вважали кращим танком Другої світової війни. «Броня міцна і танки найшвидкіші…» - саме цій фортеці на сталевих колесах якнайліпше підходила пропагандистська пісня про радянських танкістів. Розробив і створив легендарну бойову машину у Харкові конструкторський геній Михайла Кошкіна. Його витвір справді був унікальним: потужна зброя, висока маневреність, відмінний броньовий захист. Втім оспіваному броньованому щиту танк має завдячувати відомому ученому Андрію Анатолійовичу Бочварю, представникові славної династії металознавців, життєпис якої починався у повітовому місті Радомислі Київської губернії.

1868 року на посаду городового лікаря Радомисля було призначено Михайла Андрійовича Бочваря. А за два роки по тому у місцевій Свято-Троїцькій церкві було охрещено новонародженого сина подружжя Бочварів – Анатолія. Проте лікарська професія тоді несла в собі й певний ризик, адже саме лікарям доводилося безпосередньо стикатися з різноманітними, ще не досить вивченими на ту пору хворобами, у тому числі й інфекційними, наражаючи себе на смертельну небезпеку. Через тяжку недугу лікар Бочвар змушений був припинити лікарську практику і у 1877 році - помер.

Анатолій залишився напівсиротою, відтак навчатися почав лише у 14-річному віці. Родина переїхала до рідних у Петербург, де юнак у 1891 році закінчив реальне училище і вступив на хімічний факультет Імператорського Московського технічного училища, відоме затим як МВТУ ім.Баумана. Закінчивши виш з відзнакою, Анатолій Бочвар залишився працювати у ньому викладачем.

У 1902 він тут уперше організував підготовку фахівців за спеціальністю металургія, у 1904 році заснував першу металургійну лабораторію, а у 1908 – металографічну. Тож недарма у науковому світі уродженця Радомисля, професора Анатолія Михайловича Бочваря вважають засновником московської металознавчої школи. Величезний внесок він зробив у впровадження антифрикційних, підшипникових сплавів, поліпшення якості металів, розробку нових сплавів і матеріалів для оборонної промисловості тощо.

Подвижництво ученого було відзначене орденами Леніна і «Знак пошани», він вшанований званням заслуженого діяча науки і техніки РРФСР.

Його школу пройшло чимало послідовників, що стали відомими фахівцями металургії та металознавства, видатними діячами науки, промисловості і вищої освіти.

Та чи не найкращим учнем Анатолія Бочваря і гідним продовжувачем його металознавчої школи був син ученого – Андрій, що народився 1902 року.

Закінчивши те ж МВТУ, він, як і батько, поринув у світ металів, їх досліджень та наукових пошуків. Андрій Бочвар створив нову теорію кристалізації металів і сплавів, встановив температурну закономірність їх рекристалізації (у металознавчому середовищі її називають правилом Бочваря), заклав основи структурної теорії жаротривкості, розробив метод кристалізації сплавів під тиском.

Саме ці його розробки й прислужилися створенню надзвичайно міцної броні для танка Т-34, до виробництва якого вчений був залучений. Поєднання конструкторської й наукової думки дозволило створити справді унікальний захист, що поєднував надзвичайно міцні елементи броні, зібраної з катаних плит і листів, які після складання піддавалися ще додатковому поверхневому загартуванню.   Броньовий корпус танка забезпечував надійний протиснарядний та рівноміцний захист усіх конструктивних елементів та вузлів. У найбільш вразливій лобовій частині броньові плити були змонтовані під найраціональнішим захисним нахилом.

Танк Т-34 впевнено вів бойові дії і в оборонних, і в наступальних операціях на усіх фронтах та був надійним прихистом і могутньою силою для матінки-піхоти.

Якнайкраще зарекомендували себе те-тридцятьчетвірки у знаменитому танковому протистоянні у грудні 1943-го на рідній Бочварям Радомишльщині – під Заньками, Ходорами, Заболоттю.

За участь у виробництві легендарної бойової машини Андрій Анатолійович Бочвар був удостоєний Сталінської премії. На ту пору він уже був академіком, провідним науковцем галузі.

У 1946 році його залучили  до радянського уранового проекту, що у стислі терміни мав забезпечити стратегічний ядерний паритет. Бочвар-молодший очолив групу вчених, котрі у так званому московському НДІ-9 (потім - Всесоюзний науково-дослідний інститут неорганічних матеріалів) зуміли виробити металевий плутоній, з якого отримали сплав збройового плутонію для виготовлення деталей першої радянської атомної бомби.

У квітні 1949 року потрібну кількість матеріалу було отримано, і атомники приступили до збирання виробу.

Потому науковий колектив Андрія Бочваря брав участь вже у виготовленні водневої (термоядерної) бомби.

Його внесок у здійснення цих проектів було двічі відзначено званням Героя Соціалістичної праці. Наукові здобутки видатного вченого винагороджені шістьмома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, багатьма медалями. 5 разів він удостоювався державних премій.

На посаді директора ВНДІНМ Андрій Анатолійович працював до кінця своїх днів. Після його смерті у 1984 році Інститут неорганічних матеріалів назвали іменем академіка А.А.Бочваря. Його ім’я носить також одна з московських вулиць. Поховані батько і син Бочварі у Москві (Анатолій Михайлович пішов з життя у 1947 році).

Газета «Зоря Полісся», 9 травня 2014 р.

Радомишльський слід в долі автора улюбленої пісні Леніна

Неодноразово у дитячі роки і в загальноосвітній школі, і в музичній доводилося чути розповіді на тему «Музика і Ленін», з яких закарбувалося в пам’яті, що улюбленою піснею «вождя світового пролетаріату» була «Замучен тяжелой неволей». Цей твір називали пролетарським траурним гімном. Автор його музики невідомий, а вірші написав революціонер і письменник Григорій МАЧТЕТ.

Мачтета у радянських і російських джерелах називають «русским» літератором і діячем. Проте родовід у нього аж ніяк не російський. Його пращур був британцем, що, маючи войовничу вдачу, свого часу пристав до війська шведського короля Карла ХІІ, котрий рушив у військовий похід проти Росії. У Полтавській битві вояка було поранено, він потрапив у полон, відтак залишився у Малоросії, як тоді називали Україну. Невдовзі одружився на українці, тож у нащадках уже був вагомий домішок української крові, який потому додавався наступниками.

Мачтети  у ХІХ столітті отримали дворянський титул, змінивши, щоправда, військові традиції роду на цивільні.

Батько майбутнього бунтаря Олександр Осипович Мачтет закінчив у 1847 році юридичний факультет Імператорського університету святого Володимира у Києві зі ступенем кандидата. Невдовзі одружився, і, отримавши ранг колезького секретаря, був направлений у Волинську губернію, де попервах працював засідателем повітового суду у Луцьку.  Саме тут 3 вересня 1852 року (за старим стилем) у подружжя Мачтетів народився син Григорій.

На ту пору Олександр Осипович вже був переведений у відомство губернського прокурора і з підвищенням у чині призначений стряпчим спочатку Ковельського повіту, затим – Новоград-Волинського. Стряпчим називався помічник прокурора з кримінальних справ, до компетенції якого входив також правовий захист казенних інтересів та нагляд за місцями ув’язнення.

У 1857 році титулярний радник О.Мачтет змінив місце служби на Київську губернію і дістав призначення стряпчим до Радомисльського повіту. Проте радомишльський період біографії Мачтетів виявився нетривалим і пов’язаним, на жаль, з трагедією родини.

Після хвороби раптово померла дружина повітового стряпчого Мачтета – Ніна Григорівна. Залишившись без матері, шестирічний Гриць потрапив під опіку німкені-гувернантки, а батько змінив нещасливий Радомисль на Бердичів. Втім, ймовірно, така зміна могла бути пов’язаною з певними протекціоністськими обставинами, адже водночас на посаду Бердичівського городничого призначили Олександра Рузі, що до того обіймав пост очільника Радомисля.

Потому вже у ранзі колезького асесора Олександр Мачтет служив стряпчим у Літині.

У 1865 році Олександр Осипович Мачтет пішов з життя, і Григорій залишився круглим сиротою. На ту пору хлопець навчався у Немирівській гімназії графа Потоцького, куди його віддали на навчання у 1861 році.

Одначе того ж 1865-го вільнодумного гімназиста Мачтета виключили з навчального закладу, звинувативши в прихильності до «польського духу». Це стало наслідком придушення Польського повстання 1863-64 р.р., що відчутно прокотилося Поділлям, Волинню і Поліссям, і до учасників якого 13-річний гімназист ставився співчутливо. Мати Григорія до того ж мала польське коріння, а її батько свого часу брав участь у декабристському русі.

За рік, щоправда, йому дозволили навчатися у Кам’янець-Подільській гімназії, але вільнодумство юнака так само призвело до його виключення з гімназійних лав та ще й з позбавленням права вступу до будь-якого навчального закладу Російської імперії. Наразі він займався самоосвітою і таки домігся невдовзі здобути право працювати вчителем.

Проте головною справою життя для Григорія стало не вчительство, а революційна і, кажучи сучасною мовою, опозиційна діяльність. Він пристав до нелегального народницького руху, виношуючи зокрема ідею створення хліборобської комуни. Аби реалізувати свій задум, навіть кілька років перебував в Америці, але й там такі спроби виявилися безуспішними.

Після повернення Мачтет знову долучився до революційної боротьби і невдовзі був заарештований, ув’язнений на півтора року, а затим засланий на Північ. Саме в засланні він написав більшість із своїх публіцистичних творів і оповідань.

А от власні поезії Григорій Олександрович майже не друкував, оцінюючи їх доволі критично. Символічно, що згаданий на початку найвідоміший його вірш вперше був надрукований на батьківщині предків Мачтета – в Англії - під назвою «Последнее прости».

З огляду на тодішню імперську мовну політику писав він, звісно, російською. Тож з таких позицій російська публіка вважає його своїм. Насправді ж Григорій Мачтет був затятим українофілом. Свого сина він, до речі, назвав Тарасом на честь Шевченка. Відтак ім’я та по-батькові у дитини були як у Кобзаря – Тарас Григорович.

Врешті у його творчості українська тема теж знайшла широке відображення. А один з небагатьох оприлюднених віршів («Мамі») був надрукований українською мовою.

В Україні Григорій Олександрович осів після заслання і нетривалих поневірянь російськими містами. Тут він познайомився і заприятелював з М.Коцюбинським, О.Пчілкою, Л.Українкою, Л.Старицькою-Черняхівською, повсякчас цікавився українськими справами, літературою. В українській землі Григорій Мачтет 1901-го і знайшов свій вічний прихист.

Вже по його смерті у революційному вирі 1905 року серед українства набув поширення український переклад відомої траурної пісні:

В неволі скатований люто,

Ти смерть за свободу прийняв.

Б'ючися за право народне,

Ти голову чесно поклав…

Та знаємо всі ми напевно,

Що нас пам'ятатиме світ,

І всім ворогам нашим грізно

Відплатить трудящий нарід.

Слід зауважити й те, що в кінці ХІХ століття життєва стежина Григорія Олександровича Мачтета знову промайнула нашим Поліським краєм. У 1896-1900 роках він жив у Житомирі, де працював у губернському акцизному управлінні та газеті «Волинь», у якій друкував свої нариси, оповідання, фейлетони. Достовірних відомостей про те, чи відвідував письменник і революціонер тієї пори повітовий Радомисль, з яким певною мірою були пов’язані його дитячі роки, тим часом немає.

Газета «Зоря Полісся», 18 квітня 2014 р.

Останній бій отамана Орлика

8 січня 1922 року на хуторі Таборище (нині – однойменне село на Радомишльщині) було тяжко поранено відомого повстанського ватажка отамана Орлика. На ту пору його слава гриміла не лише на Київському Поліссі, де загін переважно базувався й діяв, та  звідки були родом і сам Орлик, і більшість його бійців, а й повсюдно по Україні, в українських колах закордоння.

На хуторі Тростянка під Кодрою місцева лікарка надала пораненому отаманові медичну допомогу, а затим товариші доправили його під Гостомель до батьків, котрі у дачному будиночку як могли виходжували сина. Та місцеперебування отамана виказав на допитах один з його полонених поплічників, і 22 січня знесиленого Орлика, його рідних і всіх, хто був біля нього, заарештували.

Вже за три дні потому газета «Пролетарская правда» з радістю сповістила «Уничтожена последняя опора Петлюры на Киевщине – банда Орлика…»

А 26 лютого 1922 р. за постановою колегії Київської губернської ЧК отамана і полонених бійців його загону було розстріляно.

Так на 24-му році обірвався життєвий шлях одного з найяскравіших провідників українського повстанського руху початку 1920-х років.

Отаманові Орликові (таким було конспіративне псевдо полковника армії УНР Федора Артеменка) присвятив свою історичну оповідь знаний дослідник української революційної отаманщини письменник Роман Коваль*.

У вміщеній у книзі біографії звитяжця зазначено, що народився він 23 грудня 1898 р. в Гостомелі на Київщині. Екстерном закінчив шість гімназійних класів, а потім, у 1916 р., – школу прапорщиків. У Першу світову командував ротою Порхівського полку 34-ї дивізії російської армії. За часів УНР, змінивши погони поручника на полковницькі, очолював штаби фастівського і козятинського гарнізонів вже українського війська. Потому був помічником командирів бронепотяга і Окремого куреня, ад’ютантом начальника Могилів-Подільського гарнізону. З 1920 року полковник Артеменко перейшов на нелегальне становище і під легендарним іменням Орлик став отаманом повстанського загону на рідній Київщині.

Орликівці роззброювали червоноармійські загони, які проходили місцями їхньої дислокації, ставали на заваді грабіжницьким рейдам і здирству більшовицьких «продзагонів», повсюдно вели мобілізацію місцевого населення до повстанських лав (факти підтримки селянами Орлика підтверджуються й чекістськими документами).

Їхні рейди завжди були несподіваними й зухвалими. Р.Коваль наводить зокрема приклад, коли 10 квітня 1921 р. бійці Першого партизанського загону імені С.Петлюри під орудою отамана Орлика «навідалися» до націоналізованого 4-го шкірзаводу під Радомишлем, аби дістати матеріалу для пошиття козакам нових чобіт. А наступного дня вони вже відзначилися наскоками на «червоні» залоги під Гостомелем і на станції Тетерів.

Українські повстанці 1920-1930-х років дійсно вважали себе партизанами. Таке їхнє означення застосовували навіть чекісти. Загін Орлика, скажімо, підпорядковувався Центральному українському повстанському комітету та його Повстансько-партизанському штабові, підтримував зв’язки з закордонним урядом УНР, з якими координував і узгоджував усі свої головні військові дії.

Хоча офіційна радянська пропаганда нагороджувала учасників українських визвольних змагань дещо іншими соковитими епітетами. Ось, приміром, цитати з радомишльських газет радянського періоду про події громадянської війни в нашому краї.      

«Мов кровожадні хижаки накинулися на молоду радянську країну «отамани-козаки» і різномасні бандити…»

«Банди Мордалевича, Струка, Орлика, Соколовського й інших, що влаштували в нашому повіті свої вовчі лігва, грабували й тероризували край…»

«Тільки окремі радянські острівці палали святим вогнем боротьби з довколишнім бандитським болотом розбійників з куркульсько-петлюрівських банд…»

Щонайперше привертає увагу те, що всі, хто боровся проти більшовиків, однозначно називаються бандитами. І не інакше. Але цитата з останнього наведеного абзацу, так би мовити, сама себе висікла. Бо коли все навкруги підпорядковано «куркульсько-петлюрівським» військам, то слово «банда» вже більше підходить до отих поодиноких «радянських острівців». Втім академічний словник української мови, виданий у 1970 році, категорично стверджує, що бандою можуть іменуватися тільки контрреволюційні загони або ж ворожі (звісно, радянському режимові) війська.

Та все ж, незважаючи на народну підтримку, партизанські методи боротьби з потужною державною військовою машиною були приречені на поразку. Так врешті сталося і з загоном Федора Артеменка.

Поранив Орлика Пилип Шуліпенко з Раївки, який недарма командував розвідувальним чекістським загоном. Всі шість випущених ним з револьвера куль влучили у ціль. По дві з них перепало трьом повстанцям. Двох було вбито, а Орлик дістав наскрізне поранення в груди, друга куля пошкодила отаманові хребта.

Шуліпенко, до речі, навідувався до Орлика, коли той перебував у лікарні Лук’янівської в’язниці. Влучного «червоного розвідника» за героїзм і відвагу нагородили золотим годинником, щоправда, чекіст згодом віддав його «для потреб індустріалізації країни Рад». На ту пору він осідав у рідній Раївці, де тривалий час був головою сільради. В пору німецько-фашистської окупації, перейнявши досвід бійців Орлика, вже й сам партизанив, переховуючись у лісах. Полюбляв розповідати землякам про Таборищенський епізод.

Селяни, проте, подейкували, що Шуліпенки перебралися до села з самотнього обійстя на лісовому хуторі, де жили раніше, побоюючись помсти за поранення і полонення Орлика. Тож навіть у, здавалося б, уже благополучні часи, коли «радянська влада запанувала остаточно і безповоротно», почувалися її вчорашні збройні захисники не зовсім спокійно.

Слід сказати й те, що оповіді П.Шуліпенка, які наводилися в офіційній радянській пресі, дещо відрізнялися від наведених у його справі. Герой-розвідник, приміром, оповідав, що зустрів Орлика  і його бійців гордо сидячи у хаті за столом, а потім, миттєво вихопивши револьвер, надіслав з нього кілька влучних пострілів і вистрибнув у вікно. У показах повстанців, одначе, йдеться про те, що Шуліпенка виявили у підполі, звідки той несподівано почав стріляти.

Втім у радянські часи для художнього відтворення тих збройних протистоянь зазвичай застосовували два кольори: «червоні» - тобто «наші», і «чорно-білі», яким означали ворогів радянської влади. При цьому не жалкували епітетів, щоб прикрасити «геройські подвиги» червоних бійців та висміяти «контру», або ж описати звірства «бандитів і відщепенців», замовчуючи розбійні «геройства» своїх.

За тогочасною військовою логікою у війні зазвичай перемагав той, хто вбив більше людності супротивника. І коли порівняти втрати «червоних» і тих, хто протидіяв ним, то на користь перших вони будуть різнитися у рази. Якщо ж користуватися терміном «громадянська війна», який  радянська історіографія визначила для того військового протистояння, то виходить, що переможці в ній, тобто – більшовики, вбили значно більше своїх ворогів. Відтак надто вже кощунно  виглядають ознаки героїзму в громадянській війні. Бо за такою логікою «герой» – це той, хто десятками, сотнями, а то й тисячами відправляв на той світ своїх земляків, односельців, близьких і навіть рідних.

Симпатизуючи, одначе, повстанцям, які боролися за свою волю і волю рідної землі, Роман Коваль водночас відверто описує вчинені ними покари і страти зайд та їх прибічників, що насильницьки насаджали лад, який українство і насамперед селяни не сприймали й не хотіли сприймати. Бо не випадково ж мали повстанці широку й повсюдну підтримку. За неї більшовики, і в першу чергу їхній бойовий чекістський авангард, карали нещадно.

Підтримку повстанського руху на Радомишльщини засвідчує наведений у книзі чималий перелік населених пунктів краю, якими проходили шляхи Орлика і його загонів – Білка, Вишевичі, Дубовий**, Забілоччя, Кримок, Потіївка, Соболів, Ставки, Раївка, Раковичі, Хомівка… Таборище стало останнім на звитяжному шляху отамана.

Таку долю він обрав собі сам. Бо рішуче відкидав пропозиції перейти кордон. «У себе в краю помру зі зброєю в руках», — пояснював свою позицію бунтівний отаман.

А ще на одному з допитів 24-річний полковник Федір Артеменко (Орлик) зазначив, що вів боротьбу за національне визволення України проти окупантів – німецьких, польських, московських, не переслідуючи нікого як націю. «Ми не звірі, а люди, ми хочемо щастя Україні», - заявив він.

Певно, в цьому й полягала, на думку чекістів, його головна провина. Такою, зрештою, була трагедія більшості українських патріотів, що зі зброєю в руках відстоювали засади української самостійності, а пізніше вже без зброї, але відкрито подавали свій голос за незалежну Українську державу.

Проте тих, хто зробив це у серпні 1991 року підняттям руки, у переважній більшості назвали Героями України, нагородили державними нагородами. А от істинні патріоти, які боролися за незалежність України в тоталітарні імперські часи, й досі подекуди вважаються «бандитами», «зрадниками» чи «ворогами народу». Промовисте підтвердження цьому - висновок прокурора Київської області по реабілітаційній справі повстанців Холодноярської республіки – борців за волю України: «реабілітації не підлягають». Зроблений цей висновок у 1990-х роках, вже у незалежній українській державі. Коментарі, як мовиться, зайві.

* Коваль Р. «Отаман Орлик. Історичний нарис». Київ, «Стікс», 2010 р.

** Вочевидь ідеться про хутір Дубовець, що в першій половині ХХ ст. містився між сучасними селами Раївка, Негребівка, Раковичі. У книзі, одначе, припускається, що це може бути село Дубовик Радомишльського району (під Потіївкою), проте до нього від описаних у творі місць подій аж надто задалеко.

Газета «Зоря Полісся», 14 березня 2014 р.

P.S. Мабуть, Революція гідності була недаремною. Їх таки реабілітують:

http://www.umoloda.kiev.ua/number/0/196/106952/

Мийдодір для рідного слова

Значну загрозу нашій рідній українській мові несе не лише русифікація, що викликає в українців найбільше спротиву і опору, а й латинізація, на яку чомусь не надто звертають увагу.

26 липня 2011 р. було терміново скликано позачергову сесію Житомирської обласної ради. Чим же була викликана нагальна потреба у її скликанні, може, якимись надзвичайними й неординарними подіями? Ні, причини виявилися з одного боку надто банальними, а з іншого – просто дивними і водночас сумними.

Депутатів спішним порядком зібрали до Житомира для перейменування обласної комунальної установи «Житомирський обласний центр охорони здоров’я матері і дитини» на Житомирський обласний перинатальний центр.

А поспішність, з якою це робилося, пояснювалась бюрократичною казуїстикою, за якою чималі асигнування та сучасне і вартісне медичне обладнання, що призначалися для центру згори за відповідною державною програмою, мали бути спрямовані винятково на перинатальні центри. Житомирський центр матері і дитини слова «перинатальний» ні у назві, ані в статуті не мав, відтак омріяного медиками і громадою устаткування, як і відповідного фінансування, за чиновницькою логікою не міг отримати.

Що ж то воно за таке слово, яке так переполохало житомирян?

Скажу відверто, що саме тоді почув я його вперше. І був подивований, що латиною воно поєднує в собі вагітність, пологи, післяпологовий період – власне, те, що ми означаємо материнством,  як функцію жінки народжувати й виходжувати дитину.

І коли запитую котрогось із далеких від медичної галузі співрозмовників, чи знають вони, що таке перинатальний центр, більшість лише стинає плечима. А центр матері й дитини – цілком ясно і зрозуміло. Власне, й комп’ютер такого чужого українській мові слова не розуміє, бо підкреслює його за правописною програмою як помилку.

І такі масові перейменування відбувалися майже повсюдно в Україні…

Це лише один, але досить промовистий приклад того, як зрозумілі громадянам рідномовні поняття штучно замінюються й засмічуються чужими словами. У наведеному випадку - на догоду коштодавцю. Бо Національний проект «Нове життя - Нова якість охорони материнства та дитинства», у відповідності з яким виділялися значні кошти на створення перинатальних центрів, був профінансований рядом міжнародних організацій. Одначе зверніть увагу: у наведеній назві проекту жодної згадки про перинатальність нема, а йдеться натомість про охорону саме звичного нам материнства і дитинства. Але чиновники бачили тут тільки те, що хотіли бачити, а фінансовий чинник у їхньому погляді виявився визначальним.

Взагалі медична галузь, як на мене, стає однією з найнебезпечніших у впровадженні в нашу бутність чужих слів. Приміром, звернув якось увагу, що замість теж зрозумілих колись центрів чи станцій переливання крові, у яких зокрема збиралась донорська кров,  почали з’являтися трансфузіологічні заклади.

Або – з дитинства цілком усвідомлював, чим займається лікар, якого називали «вухо-горло-ніс». Можливо, звучить воно і не зовсім оковирно, але принаймні зрозуміло, бо узвичаєне тепер «отоларинголог» дитина (і не тільки) не лише не зрозуміє, а й не вимовить. Так само порівняйте наймення «зубний лікар»  і «стоматолог», «підвищений тиск» і «гіпертензія», «належний до тіла»  і «соматичний» та багато інших медичних понять.

А ще зараз масово вводиться в обіг термін «хоспіс», яким називають благодійну установу по догляду за безнадійно хворими людьми. Один з таких закладів, до речі, планують відкрити у нашому Радомишльському районі. Хоча здавна існують українські визначення для подібних установ - богадільня, притулок тощо.

Та медицина, на жаль, непоодинока у такій майже примусовій латинізації.

Грішать цим і освітяни, котрі, здавалося б, як ніхто інший мав би піклуватися про захист рідного слова. Днями, наприклад, в одній з педагогічних публікацій зустрів термін «пропедевтичний». Спеціаліст, до якого звернувся з цього приводу, детально намагався роз’яснити, що ж воно означає, і знаходив для такого тлумачення цілком слушні українські відповідники.

Я вже не кажу про нашестя іншомовних слів, пов’язаних з комп’ютерізацією: файли, смайлики та їм подібні буквально заполонили обігову мову. А чому не теки й малюночки?

Додайте сюди наймення окремих закладів, гучно розрекламовані з вивісок. Який, питається, стосунок до Радомишля мають «Фул-хаус», «Мак-дак», «Шервуд», втілені у назвах магазинів та барів?

Павло Загребельний якось на одній із зустрічей з читачами обурювався тим, що у київських ресторанах з’явилися сомельє. Так французи називають фахівців з розливу вин. Але ж, зауважив наш велет письменного слова, у рідній мові ще з прадавніх княжих часів існують власні назви для таких професій – чашник, підчаший, виночерпій. То навіщо ж приставати до французького визначення?

Полюбляють вставити екзотичне модне слівце у свої виступи й наші політики. Приміром, декілька років тому доходило до сміху, коли поважні нардепи, немов мавпуючи один одного, у своїх дискусіях раз по раз згадували чиюсь «харизму» або «харизматичність» (на зрозумілій мові – це вміння особи подобатися людям і впливати на них). Напевне тому і вподобали вони це слівце, бо надто важливою є така здатність під час виборчих перегонів.

То нехай там собі медики, педагоги та іже з ними у своєму колі вправляються на зрозумілих собі термінах (хоча це теж не зовсім і не завжди виправдано), не виносячи їх на широкий загал.

У ряді країн існує законодавча заборона на офіційне правописне використання іншомовних термінів та слів, якщо є відповідник цьому у своїй державній мові. От нам би такий підхід! Бо складається враження, що нині про чистоту рідного слова дбають лише поодинокі диваки-ентузіасти. Як скажімо, журналіст Юрко Зелений, котрий, мов казковий Мийдодір, разом з однодумцями намагається впроваджувати в обіг взамін іншомовних слів свої, придумані ним і ними відповідники.

Наприклад, замість маркера пропонується вживати слово «мітник», журналіст – це «новинар», афіша – «оголоска», спідометр – «швидкомір» тощо. І деякі з його слів уже починають уживатися.

Дехто, одначе, цим обурюється: мовляв, навіщо зайвий раз винаходити велосипед (нещодавно, між іншим, з приємністю почув, як у гурті підлітків між собою вони називали цей транспортний засіб «крутилом»), і, приправляючи сюди політику, починає волати при цьому про насильницьку українізацію, якою у нас і не пахне, та, власне, суттєво ніколи й не пахло. На жаль.

Бо коли надумаємо на ділі взятися рятувати рідну мову, то предмета порятунку вже може й не виявитися…

До речі. За висновками мовознавців-славістів серед слов’янських мов  найменш  засміченою  словами  іншомовного  походження  вважається чеська.  Для  прикладу,  автомобільні  фари  чеською  –  «свєтломети», маркер – «значкова». Слідом ідуть поляки, у яких, приміром, автомобіль – «самохід»,  той  же  маркер  –  «мазак».  Найбільше  чужорідних  слів –  у російській.  Мабуть,  невипадково  росіяни  найгірше  з-посеред  слов’ян розуміють  мову  інших  слов’янських  народів,  і  для  них  досить проблематично спілкуватися без перекладача з тим же чехом чи поляком. На  відміну,  скажімо,  від  українців  (звісно,  тих,  що  знають  українську), котрі  цілком  можуть  порозумітися  з  ними  сам  на  сам,  бо  мають  значно більше схожих споріднених слів. Поки що…

Газета «Зоря Полісся», 8 листопада 2013 р.

Газета «Слово Просвіти», 25 січня 2014 р.

Одна з яскравих сторінок нашого життєпису

У нього в дитинстві, як і у кожного з нас, було чимало захоплень. Завдяки трофейному батьковому акордеону,  маминим співочим талантам та дружбі з родиною знаних музикантів Мілієнків бавила юного Володю Шуневича музика, і він здобув початкову музичну освіту у радомишльській музшколі. Відвідуючи гурток авіамоделізму в Будинку піонерів, захопився хлопець повітроплаванням.

Та врешті пересилили таки батьківські гени. І коли після закінчення другої міської десятирічки настала пора вибирати подальший життєвий шлях, Володимир обрав учительську професію  і філологічний фах, вступивши до Київського педінституту. Після закінчення вишу навіть деякий час учителював. Але гору взяло прагнення творити та огранювати слово самому, і юнак обрав журналістику. Бо на ту пору вже почав подавати свої перші проби пера до газет.

Однією з них стала для Володі наша «Зоря Полісся», з якою він відтоді плідно й віддано співпрацює, а одного з корифеїв місцевого газетярства Анатолія Пилипенка, котрий (пухом йому земля!) нещодавно скінчив свій земний шлях, вважає своїм учителем і наставником, бо ж недарма приїхав на похорон востаннє йому вклонитися…

Газетярську стежину почав Володимир Шуневич топтати з багатотиражки Київського авіазаводу, що певною мірою змогла втілити в реальність його дитячі літакобудувальні мрії. Затим Володя працював у таких знаних столичних виданнях, як «Прапор комунізму» («Київський вісник»), «Правда України», співробітничав з «Комсомольськім знамєнєм».

«Правду написати не дадуть, а брехати не хочу», - розповідав згодом про ті часи в інтерв’ю з ним один з його тодішніх колег. Тому надто цінувалося вміння доносити до читача потрібну думку навіть поміж рядками.

Та попри чітко окреслені ідеологічні шори й недремне око цензури, робота у компартійних виданнях стала для молодого журналіста не лише чудовою школою журналістської майстерності, а й газетярської пильності.

Він часто нині згадує, як чергуючи у газеті, ретельно стежив за тим, щоби раптом не потрапили на газетні шпальти після помилок набірників ляпсуси на зразок «Леонід Брехнєв», «нескорений Сталінгад», «історичні (замість «істеричні») промови Гітлера» та їм подібні. Та одного разу все ж ледь не вляпався. Вже коли майже третину тиражу нового номеру «Прапора…» було надруковано, черговий редактор Шуневич раптом помітив, що в публікації матеріалу про гончарів іде заголовок «Поезія глини і говню». Друкарську машину довелося зупиняти, а наклад друкувати спочатку, уже з «вогнем».

Сьогодні це сприймається зі сміхом, тоді ж подібний «жартик» у газеті міг мати найсерйозніші наслідки.

З розвалом комуністичної імперії наказали довго жити більшість провідних газет радянської епохи і сповідувані ними принципи. Їм на зміну прийшли сучасні, вільні, розкуті. Одним з лідерів українського газетного тепер уже ринку стали в лихі 1990-ті «Київські відомості», де було зібрано тодішній цвіт столичної журналістики. Запросили до роботи у виданні й Володимира Шуневича.

Як зазначав Володя, особливо перебудовуватися потреби для нього не було, бо завжди тримав, кажучи журналістським штампом,  руку на пульсі часу, писав про цікаві події, цікавих людей, намагаючись у будь-якому явищі,  у людині побачити щось таке, чого інші не помічають. Бо саме це зрештою виходить цікавим для читача. Визнанням творчої майстерності стала премія журналістської спільноти «Золоте перо».  І ця його здатність повсякчас підтверджувалась у «Відомостях…» та додатку до них «Сільське життя», а затим у «Фактах і коментарях», куди він перейшов після розколу колишньої провідної газети і де працює донині.

З-під пера журналіста Володимира Шуневича вийшли тисячі газетних публікацій, розповідей, репортажів, досліджень. Він побував у багатьох «гарячих» точках і просто куточках колишнього СРСР, України та за їх межами. Не раз бував у горнилі чорнобильського лиха у 1986-му і в наступні роки, продовжуючи висвітлювати «чорнобильську» тему й досі. Володимир працював поруч з нині такими відомими метрами журналістики як Олег Ситник, Віктор Безкоровайний, Володимир і Юлія Мостові, Микола Луків, Володимир Кулеба, Іван Коваль, Євген Якунов, Юрій Хлистун, Сергій Доценко, Олександр Швець, багато з яких ставали для нього не лише колегами по перу, а й друзями.

Героями його розповідей були провідні діячі і відомі особистості сучасності: політики, військові, космонавти, вчені, господарники, митці, з якими Володимир не лише спілкувався особисто, а й підтримував потому дружні зв’язки. Серед них - Павло Попович і Віталій Жолобов, Михайло Калашников і Олексій Маресьєв, Володимир Дурдинець і Валентина Шевченко, Борис Патон і Олег Антонов, Микола Касьян і Руслан Аушев, Микола Олялін і Вадим Ільєнко.

Проте, якими б світами не водила його журналістська стежина, він повсякчас тримав зв’язок з рідною Радомишльщиною. І тоді, коли живі були батьки, і дотепер. Володимир залюбки приїздить до місць свого дитинства і юності, гідно пропагує рідну землю на всеукраїнському рівні. У його творчому доробку  - опубліковані у центральній пресі розповіді про подвиги земляків-героїв, про танкістів-кантемирівців під Заньками (до речі, одним з ініціаторів і натхненників встановлення танка-пам’ятника в селі була його мама Зінаїда Іванівна), про звитяжні сторінки життя Івана Хитриченка, Петра Жудри і Миколи Крепченка, Петра Шкідченка, Івана Туркенича і Валентини Прушківської, авіаінженера Михайла Березюка, про творчі злети Риви Балясної та Ніни Матвієнко.

У свої 60 він, як мовиться, не збавляє темпу і охоче співпрацює з обласною газетою «Ехо», яку очолює знайомий йому ще зі шкільних лав Володимир Яцкевич, і, звісно, із «Зорею Полісся», оповідаючи про батьків, рідних, друзів, вчителів, наставників. Брав Володимир участь у творенні чотирьох томів книги «Незгасний вогонь пам’яті».

- Наша радомишльська земля, її люди і минувшина такі цікаві, що писати про них журналістам і дослідникам вистачить ще на багато років, - зазначав з цього приводу В.Шуневич.

В одній з останніх своїх публікацій у нашій газеті Володя відкрив землякам свого батька Петра Івановича, шанованого фронтовика і педагога, ще й як літописця Радомишльщини, що залишив у спадок землякам чимало цікавих і унікальних, зроблених ним піввіку тому світлин з краєвидами рідного краю. Власне, творчий доробок самого Володимира теж є вагомою спадщиною для краян.

Захоплюють читачів його розповіді про минуле Радомишля і рідної Потіївки, де народився 17 січня 1954-го. У краєзнавчих публікаціях журналіста – дослідження місцевих переказів, легенд, топонімів, версій їх походження. Приміром, повідав він свого часу власне тлумачення назви Радомишля,  вважаючи її похідною від котрогось знаного місцевого можновладця.

«Кожен з нас – це сторінка в історії Радомишля, з яких складається велика книга його життєпису», - написав свого часу В.Шуневич в одній зі своїх журналістських публікацій. Життєвий і творчий шлях Володимира – це, безумовно, одна з яскравих таких сторінок.

«Зоря Полісся»,  17 січня 2014 р.