Гімназисти останнього випуску

Перейти до попередньої публікації

У 1919 році радомисльська гімназія видала атестати зрілості останнім своїм випускникам. Був серед них і добре знаний радомишлянам середини ХХ століття педагог і громадський діяч Микола Іванович Осадчий.

Вчителював він у Борщеві (там, до речі, ступив на свою педагогічну ниву, плекав яку сорок літ), Глиниці, Кичкирях, Новаках (нині Коростенський район), у Радомишльській школі №4. Завідував Борщівською початковою школою,  Радомишльським дитячим містечком (дитбудинком), директорував у Вепринській, Раковицькій та першій міській школах.

У 1943-47 рр. він очолював міську раду, неодноразово обирався її депутатом. Входив до кола фундаторів міського історико-краєзнавчого музею, що відкрився у 1959-му. А через літ 25 разом з такими ж ентузіастами та однодумцями Микола Іванович домігся відкриття в місті Музею освіти, наповнивши його цікавими та унікальними експонатами. За байдужості й потурання чиновників той музейний заклад, на жаль, канув у Лєту разом зі своїм наповненням.  Втім написані М.Осадчим змістовні нариси з історії Радомишля та освітньої справи на Радомишльщині, на щастя, залишилися, як і деякі інші документи епохи, що їх дбайливо зберігають нащадки подвижника.

З-поміж них – і оця світлина того останнього гімназійного випуску. У верхньому ряду стоять (зліва направо): Д.Слабченко, М.Мацапура, В.Лядов, Г.Гарбаренко, Д.Прозоровський, Є.Рибак, М.Поліщук, М.Осадчий, Ф.Голецький. У другому ряду сидять І.Гавінський, Є.Іванов, М.Вінницький, класний наставник Г.М.Таргоні, Л.Туровець, В.Лобачевський, В.Лотоцький, С.Полінковський. Попереду на підлозі вмостились І.Шаціло, А.Крігер, І.Молдавський.

Як зазначав Микола Осадчий у своїх гімназійних спогадах, дружні стосунки упродовж навчальних років та й потому він підтримував з Миколою Мацапурою, що став відомим шевченкознавцем, протягом багатьох років був директором Харківського, а затим Київського музеїв Тараса Шевченка, Семеном Полінковським – багаторічним головлікарем Павлівської психіатричної лікарні в Києві, Володимиром Лобачевським, що присвятив своє життя лісівництву і очолював Управління лісового господарства в Ставропольському краї.

Завдяки листуванню Осадчого з Лобачевським збереглась можливість не лише назвати останніх випускників з фотокартки, а й навести деякі свідчення про них.

Незважаючи на різнобарвний соціальний, майновий та й національний склад, між гімназистами складалися тісні та приязні стосунки. Вони, на жаль, загострились у революційну пору 1917-1921 років, коли почали виявлятися політичні розбіжності. Вчорашні однокласники часом опинялися по різні боки барикад. Дехто не сприйняв Жовтня та його комуністичних ідей, емігрувавши за кордон. Серед останніх, приміром, І.Гавінський, що був сином повітового справника.

У протистоянні з українським повстанським загоном Соколовських загинув Мендель Вінницький, що входив до керівництва місцевого більшовицького осередку.

Декого попри лояльність до нової влади не оминула хвиля репресивних гонінь. Така доля спіткала Рибака, що став хірургом, – сина знаного Радомисльського торговельника, чия лавка була в престижному місці на Соборному майдані. В.Лобачевський, зокрема, згадує про його ранні сіоністські погляди. Він, хоча й вступив до компартії, але під нищівний репресивний каток усе ж потрапив.

Жертвою репресій став один із братів Рудзевичів, які переїхали до Житомира, тож не змогли сфотографуватися разом з однокласниками. Немає на випускному знімку й О.Полянського, що теж залишив Радомисль, відсутні також П.Карпенко, С.Лядов, І.Шмульзон, В.Молодико.

С.Лядов і Шмульзон обрали тимчасом військовий фах, Поліщук присвятив життя хірургії. Мій однофамілець В.Молодико (дотичних родинних ліній, між тим,  на простежено) походив з поштових службовців (поштмейстери з таким прізвищем працювали свого часу зокрема в Горностайполі та Радомишлі).

Григорій Миколайович Таргоні прийшов працювати в гімназію в 1914 році. Він викладав російську мову та літературу. За радянської влади працював у школі №2 і вважався провідним фахівцем у викладанні цих предметів.

Описуючи навчальні будні, колишні гімназисти згадують передусім дружні взаємини, котрі збереглися на все життя. Адже не єдиними уроками запам’яталися їм гімназійні роки. Вони ходили один до одного в гості, знайомились із родинами, бували на сімейних торжествах. В гімназії влаштовувалися диспути, «суди», проводилися вечори, де читалися вірші та уривки з прозових творів, ставилися вистави. Іноді виступали справжні артисти.

Багато учнів свій вільний час проводили у бібліотеці, добре наповненою не тільки програмною літературою, а й пізнавальною, науковою, художньою. Подеколи влаштовувалися цікаві екскурсійні поїздки.

З гімназійних лав вийшло чимало кваліфікованих лікарів, інженерів, юристів, військових, викладачів, агрономів та ін. Рівень освіти, здобутий в гімназії, давав змогу знайти кваліфіковану роботу, впевненіше почуватися та орієнтуватися у багатьох життєвих аспектах.

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.

У стінах Радомисльської гімназії

22 (за старим стилем 9) вересня 1909 року в повітовому Радомислі Київської губернії сталась непересічна подія, що підняла місто на значно вагоміший культурно-освітній рівень. Тут на Бульварній вулиці (нині – Шевченка) відкрилась чоловіча гімназія – навчальний заклад середнього освітнього рівня, що давав змогу його випускникам вступати до вишів. До того радомишляни здобували початкову освіту у міських вищопочаткових чоловічому та жіночому училищах, парафіяльних школах, діяли в повітовому місті також німецька школа та єврейські освітні структури.

Гімназія розрахована була на вісім основних класів і один підготовчий, тобто загальний навчальний цикл тривав дев’ять років.

Це не був привілейований навчальний заклад, адже за чинними на ту пору законодавчими нормами приймали до гімназії дітей усіх соціальних станів та національних груп. Проте їх кількість регламентувалась. Для євреїв, приміром, діяла шестивідсоткова квота. Низький відсоток відводився селянському прошарку.

Втім головними вимогами для вступу та здобування освіти були успішні вступні іспити, таке ж успішне навчання та плата за нього (вона упродовж існування закладу зросла від 30 до 60 рублів на рік, за підготовчий клас – 20 руб.).

Тож навчались тут діти купців, дрібних поміщиків, орендарів, а також чиновників, ремісників, селян, кваліфікованих робітників. Діти з бідних родин, що добре вчилися, здобували освіту безплатно. Звільнялися від оплати також третій та четвертий учень з родини, незалежно від її статків. Притому гімназистами ставали не тільки радомишляни, а й діти з інших місць — як з найближчих  сіл, містечок, так і з інших міст краю.

Очолювали гімназію директор та інспектор, що призначалися піклувальником Київського навчального округу (ним у 1909 р. працював титулярний радник Петро Зілов). За імперським штатом їм нараховувалась річна платня відповідно у 1800 та 1500 рублів. Крім того, казенним коштом вони забезпечувалися житлом, харчуванням та отримували особливу платню за уроки.

Посадовий оклад вчителя становив 60 рублів за річний курс уроку, через п’ять років роботи в одній гімназії платня зростала до 75 руб. Класні наставники додатково отримували в рік 160 рублів, а вчителі латини – 100. Наглядач опікувався учнями переважно в позаурочний час.

Всі вчителі, наглядач та інспектор входили до педагогічної ради, очолюваної директором, де розглядалися навчальні та виховні питання.

Директор, звісно, головував і в гімназійному господарському комітеті, у складі якого перебували інспектор та троє обраних на трирічний термін вчителів.

Першим директором Радомисльської гімназії був призначений Микола Лукич Сеферовський. Він закінчив Київський університет св.Володимира, відлічуючи свій педагогічний стаж з 1873 року. За фахом був учителем російської мови та літератури.

У 1916-му директором гімназії призначили Миколу Федоровича Даденкова, що закінчив Ніжинський педагогічний інститут. Його фахом була педагогіка. Її він згодом викладав у згаданому виші, став звісним ученим, професором.

У період Центральної Ради директором працював Борис Максимович Білецький, випускник Варшавського університету, зусиллями якого в навчальному закладі було впроваджено викладання української мови та літератури, українською почали читатися й деякі предмети. За Гетьманату гімназію знову очолив М.Даденков.

Серед перших викладачів гімназії були законовчитель Петро Іванович Робаківський, вчителі Роман Йосипович Красуський (математика), Созонт Васильович Соколовський (підготовчий клас і співи), Михайло Венедиктович Тарасюк (чистописання й малювання), Іван (Йоган) Карлович Куфельд (німецька мова), Олександра Степанівна Юркевич (французька мова), Іван Іванович Кошоровський, Степан Демидович Шадрін. Письмоводителем (діловодом) служив брат міського голови Василь Костянтинович Гринцевич.

Одначе заїжджі педагоги здебільшого надовго тут не затримувалися. Тож надалі педагогічний колектив поповнювали Володимир Іванович Гусовський (інспектор, викладач російської мови та літератури), Семен Іванович Вишневський і Олександр Данилович Костецький (наглядачі), Михайло Володимирович Феофілов (історія), Олександр Всеволодович Носов (математика), Петро Іванович Куклін (географія та природничі дисципліни), Ернест Фрицович Вейдеман (німецька мова), Петро Васильович Соколов (російська мова та література), Андрій Андрійович Русаков (латина), Григорій Никанорович Хребтов (гімнастика), Михайло Юхимович Головань (письмоводитель), Степан Костянтинович Коломацький (законовчитель), Олександр Гнатович Сахаров (малювання), Михайло Дмитрович Бартничук (співи), Микола Іванович Воробйов, Євген Єфремович Іваненко, Андрій Давидович Нечипоренко, Софія Вікторівна Мошинська та інші.

Гімназійним лікарем був тогочасний очільник медичної галузі в місті Юлій Гродецький.

Педагоги також мали переважно вищу університетську освіту. Хоча деякі з них були дивакуватими в оцінці знань гімназистів. Могли, скажімо, виставити всьому класові «одиниці», щоб на наступному уроці виправити їх на… «четвірки» (оцінювалися учні за п’ятибальною системою), часом намагалися підловити учня на незнанні. Додаткові заняття не практикувалися, натомість ті, хто їх потребував, мусили звертатися до репетиторів.

З відкриттям у 1913 році в Радомислі жіночої гімназії її директором вважався очільник чоловічої. Ряд викладачів чоловічої гімназії притому працювали в жіночій за сумісництвом.

У 1912 році, коли в п’яти основних та у підготовчому класі навчалося 145 учнів, а працювало в школі 14 педагогів, на утримання гімназії було відпущено з державної казни 23607 рублів (у т.ч. 6000 – від міста), від сплати за навчання надійшло 5480 руб., інших надходжень було 453 руб. 16 коп. Таким чином загальні витрати на утримання закладу становили 29540,16 руб.

Через чотири роки кількість учнів зросла до 270, а загальний кошторис збільшився до 40,9 тис. руб.

Як зазначав у своїх спогадах випускник гімназії Максим Карбовський, до всіх гімназистів, навіть до тих, хто навчався у підготовчому класі, вчителі і директор зверталися винятково на «Ви». Про жодні фізичні покарання для тих, хто завинив, не могло бути й мови. Позаяк за провину учнів виставляли з класу під час уроку, залишали на годину чи дві після уроків (це називалось «зоставити без обіду на годину чи дві»). Більш суворим покаранням був карцер. У такому випадку учня, що завинив, за розпорядженням директора або педагогічної ради у недільний день залишали в будь-якому класі з ранку до восьмої вечора без сніданку і обіду. І, нарешті, найсуворішим покаранням вважалося виключення з гімназії за неуспішність або тяжку провину. Проте без пустощів і покарань, звісно, не обходилося.

Вимагалося суворе дотримання дисципліни гімназистами й поза стінами навчального закладу. Взимку після восьмої вечора, а влітку після десятої гімназист міг перебувати на вулиці або в громадському місці тільки в супроводі старших (батьків, їх знайомих, старшого брата, дядька). Наглядач постійно перевіряв, чи вдома у пізню пору учні, котрі приїздили на навчання з інших місць, не мали батьківського нагляду і мешкали на квартирах.

Позаяк у гімназії виховували ввічливість, вміння поводитися в товаристві, за столом, вчили танцювати, виховували поважному та лицарському ставленню до дівчат і жінок, повазі до вчителів, батьків, старших, літніх людей, всіляко прищеплювали учням почуття гуманізму.

Майже всі випускники гімназії продовжували освіту далі. За час існування гімназії у ній відбулося чотири випуски – з 1916 по 1919 роки. Припинила вона свою діяльність зі встановленням Радянської влади.

Будинок чоловічої гімназії зберігся і нині залишається в Радомишлі одним з небагатьох зразків архітектурної забудови початку ХХ століття. Припускається, що його міг спроектувати архітектор Федір Олтаржевський, що на ту пору обіймав посаду архітектора Київського навчального округу. Вказує на це й те, що стиль радомишльської гімназійної будівлі схожий з іншою відомою спорудою зодчого – Галицькою синагогою в Києві.

У різні роки в колишніх гімназійних стінах функціонували соціально-економічна професійна школа, сільгосптехнікум, військова школа. У 1959 році тут облаштували школу-інтернат для дітей-сиріт, а після розформування інтернатного закладу з 2013-го діє санаторна школа.

Читати далі про гімназистів останнього випуску

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.

Йшов другий місяць війни…

«У Потіївському районі, Житомирської області, частини Червоної Армії під час відходу знищили міст через річку Тростяниця. Фашистські війська витратили чимало часу і зусиль на будівництво нового мосту. Дізнавшись про це, партизанський загін, який оперував в районі села Миньківка, здійснив сміливий напад на охорону мосту і знищив збудований німцями міст. В одному з сіл партизани розстріляли куркуля Лісовського, залишеного фашистами в якості сільського старости, і зібрали ряд цінних відомостей про розташування німецьких військ. На основі здобутих відомостей наша авіація успішно розбомбила позиції німецької дивізії та мотомехполку».

Таке повідомлення Радінформбюро пролунало в ефірі увечері 13 серпня 1941 року, на 53-й день війни…

Так само, як Радянська Армія у Другій Світовій готувала плани бойових дій винятково на ворожій території, там так само планувалося розгортати й партизанський рух. Притому до початку Німецько-радянської війни можливі партизанські дії на своїй території розглядалися як зрадницькі та поразницькі. «Якби ще 20 червня 1941-го хтось заїкнувся про те, що підпільну боротьбу в разі нападу гітлерівської Німеччини доведеться вести в Україні, Білорусії, Прибалтиці чи під Смоленськом, того б назвали панікером, з усіма відповідними наслідками», – зазначав згодом начальник Українського (радянського) штабу партизанського руху Т.Строкач. Тож стрімкий наступ гітлерівців у червні 1941-го змусив радянське керівництво спішним порядком корегувати й ці плани.

Фронт швидко котився на схід. 18 липня гітлерівські війська вступили на Потіївщину. А за два тижні перед тим з Києва до Потіївки потайки прибула машина зі зброєю, яку передали місцевому лісникові Кузьмі Дружинському, що порядкував у Миньківській лісовій дачі. Там, у лише йому відомих лісових закапелках, й було обладнано потаємні схрони, адже саме наглядачу цих угідь доручили очолити створений для протидії гітлерівцям, що наближалися, винищувальний загін. Та майже відразу довелося «вини-щувачам» перейти на нелегальне партизанське становище.

До складу загону увійшли перевірені й особисто знані Дружинським земляки – Григорій Шлямар, Йосип Гуринович, Іван Макарчук, Олександр Журавський, Володимир Кравченко,  Олексій і Тетяна Осипови, Адам Денисенко, Андрій Плющ, Спиридон Бабак та інші, був поруч з батьком син Микола.

Під Малином тимчасом точилися запеклі бої. Їх вели з ворогом 87-а та 45-а стрілецькі дивізії, мужньо утримуючи рубежі, що перешкоджали посиленому ворожому наступу на Київ. Гітлерівці прагнули подолати заслін із річки Тростяниці, відновлюючи міст через неї, що його перед відступом зруйнували  червоноармійці.

До речі, тримав там оборону підрозділ чайківчанина, старшого політрука  Марка Остапчука, що налагодив взаємодію із загоном Дружинського. На партизан поклали завдання будь-що перешкодити відновленню переправи. Втім, коли вони потайки підійшли до місця, загарбники вже завершили зведення нової дерев’яної споруди. Тож, оточивши доволі численну мостову варту з усіх боків, партизани з настанням сутінків відкрили вогонь. Імітуючи напад з неочікуваного ворогом місця, їм поталанило заманити в ту пастку та перестріляти головні сили охоронців і навіть полонити кількох з них, у тому числі й офіцера, що командував вартою. Невдовзі міст запалав, а месники з почуттям виконаного обов’язку відійшли до свого табору разом з «язиками».

Про прихоплений «трофей» зв’язковий повідомив Остапчукові. Під ранок до загону прибув перекладач з кількома червоноармійцями. Допитавши полонених, вдалося дізнатися про подальші плани та дислокацію противника. І вже наступного дня ворожі позиції успішно бомбила радянська авіація. А до фронтових штабів полетіла звістка про успішну партизанську операцію та інші їхні дії. Її й оприлюднило згодом Радінформбюро.

Але на ту пору партизанського командира та його бойових товаришів уже не було серед живих.

Під потужним наступом гітлерівців радянські війська все ж змушені були відступити. Партизани Дружинського хоча й залишилися на самоті із загарбниками і, до того ж, без зв’язку, зуміли, проте, ще пошкодити міст через Візню, провести кілька диверсій. Натомість каральні загони ворога, оточивши ліси довкола Миньківки, почали їх ретельне прочісування. Одначе, знайшовши кілька лазівок, месникам, пощастило вислизнути з кільця. Та арештів вони не оминули.

4 серпня у своїй хаті були схоплені Кузьма та Микола Дружинські, яких розстріляли на одній з лісових розвилок дорогою на Нераж, потрапили до лабет й інші їхні побратими. 24-х перших партизан та колишніх активістів було розстріляно карателями зокрема в Заньківському лісі…

Кузьму та Миколу Дружинських іхні рідні та односельці згодом перепоховали на Миньківському кладовищі у братській партизанській могилі.

Між тим, жодної світлини Кузьми Дружинського не збереглося для нащадків. Марно намагався віднайти їх свого часу дослідник історії партизанського та підпільного руху на Потіївщині Анатолій Онищенко. Як з’ясувалося, маючи досвід підпільної боротьби ще з революційних часів, завчасно подбав лісник і про таку конспірацію: сподіваючись, вочевидь, на тривалу підпільну боротьбу, перед приходом окупантів перевідав рідних та близьких, непомітно вилучивши у них усі свої фотокартки, які потім спалив.

Проте народна пам’ять збереглась про мужнього патріота-командира та його загін, що діяв лише 17 днів.

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.

Партизани, що розмовляли українською, видалися чекістам підозрілими

В архівних фондах Російського Міністерства оборони, де зберігаються відомості про особовий склад Радянської Армії, що брав участь у Другій світовій війні, він досі числиться серед зниклих безвісти. Зокрема в донесенні обліково-статистичного управління Наркомату оборони СРСР від 18 грудня 1943 року зазначено, що з лейтенантом Василем Никифоровичем Панасенком, який з 14 квітня 1941 року командував танковою ротою 44-го окремого розвідувального батальйону 44-ї дивізії, зв’язок втрачено в 1941-му році…

На сільському кладовищі в Гуті Забілоцькій на Братській могилі воїнів, що поклали тут свої голови в оборонних і наступальних боях листопада-грудня 1943 року, на невеликому обеліску, спорудженому ще 1959 року, прилаштовано меморіальну табличку з фото та написом: «Лейтенант Панасенко Василь Никифорович (Сєдов) 1914.01.01 – 1943.25.07». На жаль, на збляклій з часом світлині залишилися лише ледь помітні обриси силуету…

  

Позаяк дата смерті радянського лейтенанта аж ніяк не співпадає з періодом запеклих осінньо-зимових боїв 1943-го, а подане у дужках друге прізвище Сєдов дає певні конспіративні натяки. Втім саме так називали командира таємничого партизанського загону, що діяв у пору окупації в Радомишльських і Коростишівських лісах. А означена таємничість пов’язана була з обставинами загибелі Сєдова та його бійців. Згадки про це у відкритих джерелах почали з’являтися лише в незалежній Україні.

Завісу мовчання та таємності перервав зокрема у 1998 році секретар Всеукраїнського об’єднання ветеранів і очільник Житомирської обласної структури цієї організації Володимир Плотницький. За оприлюдненою ним інформацією, влітку 1943 року в Радомишльських лісах радянські чекісти-десантники поглумилися над командиром місцевого партизанського загону Василем Сєдовим і його бійцями, бо ті, бачте, розмовляли українською мовою, а отже були вони, мабуть, націоналістами…

*     *     *

Уроджений в селі Залізному на Донбасі Василь Панасенко перебував на службі в Червоній Армії з 1936 року. Він закінчив військове училище  і служив в одній із частин у Токмаку, що в Киргизії. Звідти у квітні 1941-го молодого командира перевели в новосформовану і розгорнуту в литовському прикордонні 44 дивізію (попередню розформували після ганебного розгрому на Фінській війні). Проте стрімкий наступ гітлерівських військ 22 червня призвів до нової відчутної поразки розташованих на кордоні радянських військ, їх подеколи панічного відступу, оточення та полону.

Панасенко невдовзі опинився у сумнозвісному Житомирському концтаборі, звідки його змогла «викупити» Надія Форманюк – молода жіночка з Минійок, що на Коростишівщині. В гурті багатьох інших солдаток вона напитувала серед полонених своїх рідних і зглянулась над змарнілим бійцем, що назвався Василем Сєдовим.

В селі всі їх відтак сприйняли як чоловіка й дружину. Оклигавши, Василь роззнайомився з місцевим людом. Згодом з ним навело контакти місцеве підпілля, і саме йому, як офіцерові, запропонували очолити невелику партизанську групу.

Згаданий колишній підпільник-партизан і літописець партизанського та повстанського руху на Житомирському Поліссі В.Плотницький в своїх спогадах оповідає про це угруповання як про загін «Васьки Сєдова». За його словами, партизани роздобули зброю і здійснили напад на комендантський склад, де обзавелися провіантом, кіньми і навіть бричкою, схилили на свій бік власівців з підрозділу РОА, що воювали на боці гітлерівців.

Базувалися сєдовці спочатку у Левківських лісах, на тамтешньому Березовому Болоті. Проте після потужної облави, влаштованої німцями у перші червневі дні 1943-го, зазнавши втрат, передислокувалися у Коростишівсько-Радомишльські лісові масиви. Між тим, тут загін суттєво збільшився кількісно, об’єднавшись з партизанською розвідгрупою на чолі з лейтенантом «Чайкою», що прийшла з Білорусії. Під орудою Сєдова було вже за півсотню бійців.

Директор Коростишівського краєзнавчого музею Володимир Слівінський розповідає, що загін Сєдова, який у офіційних реєстрах іменувався Коростишівським партизанським загоном, у 1943-му оперував з північного боку Києво-Житомирського шосе, здійснюючи вилазки на цю стратегічну трасу. Протилежний бік шляху тримав під прицілом знаний загін Цендровських.

За твердженням В.Плотницького, в групі «Чайки», одначе, було кілька бійців, десантованих до партизанських лав з «Великої землі», що зазвичай трималися відокремлено від загального гурту. А ще у сєдовців викликало підозру, що новоприбулі цікавилися, чому загін спілкується між собою лише українською, чому не має радянських розпізнавальних знаків. До того ж «Муравйов», котрий позиціонував себе як старший групи десантників, раз по раз намагався заводити розмови про «вільну Україну», натякаючи, що нібито є її прихильником. Між бійцями з цього приводу почали виникати конфлікти.

Слід зазначити, що влітку 1943-го рейдувала Притетерівськими лісами ще одна партизанська сила – похідна група УПА «Романа» (Кудрі), котра завдавала клопотів не лише гітлерівцям, а й радянським спецслужбам. Відтак десантура НКВД, що, діставши серйозний вишкіл у спецшколах, вирушала у партизанські райони для диверсійних та контр-розвідувальних операцій, отримувала, крім того, завдання виявляти підрозділи упівців та ліквідовувати їх.

Адже після Сталінградської битви, коли настав перелом у війні, Центр поставив вимогу партизанським загонам значно посилити підривну й диверсійну діяльність. За архівними відомостями, в партизанські формування України було заслано біля 400 співробітників НКВС, у тилу ворога діяли спеціальні чекістські групи, що, крім того, здійснювали агентурне обслуговування, виявляючи серед партизанів ворожих елементів та зрадників.

Позаяк чергова суперечка між групами виникла під час переходу загону Сєдова на Радомишльщину. Біля Гути Забілоцької вона завершилась трагічно. Після словесної перепалки з боку «муравйовців» раптом пролунали постріли, від яких загинули Сєдов та двоє його бійців, проте черги у відповідь прошили й самого «Муравйова», і його оточення. Решта сєдовців тимчасом розпорошилася.

Над Надією Форманюк, що була в загоні разом з чоловіком, чекісти хотіли позбиткуватися. Але жінка змогла вирватися від них і щодуху побігла в ліс. Услід засвистіли кулі, одна з яких її поранила.

Тамуючи біль, бідолашна тікала подалі від пострілів. Врешті дісталась вона до невеличкого лісового джерельця, припала спраглими вустами до життєдайної води і… знепритомніла.

Наступного дня на закривавлену Надію натрапила група «Романа», якій вона розповіла про те, що сталося. Надавши жінці допомогу, упівці доправили її до своєї перевіреної явочної хатини в Кримок.

Після цих трагічних подій партизанський загін Сєдова своє існування припинив. Члени його групи тимчасом пристали до з’єднань С.Маликова, М.Наумова та інших. «Чайка» притому навіть увійшов до керівного складу одного з них.

*      *     *

Колишні бійці партизанського загону Василя «Сєдова» (Панасенка), які пережили війну, так само підтверджували факт загибелі свого командира і бойових товаришів під час нічного трагічного зіткнення під Гутою Забілоцькою двох партизанських груп.

А на табличці, що на Гуто-Забілоцькому погості, услід за прізвищем Панасенка, означеному цифрою 1, гравіровано також позначки 2 і 3, вказуючи, вочевидь, на похованих тут разом із «Сєдовим» ще двох партизанів з його групи, прізвища яких залишилися невідомими.

Достеменно невідомо й те, як склалась подальша доля дружини партизанського командира. В архівах, однак, зазначено, що у жовтні 1944 року Житомирський обласний військовий комісаріат надав Надії Кузьмівні Форманюк засвідчену ним довідку Токмацького райвійськкомату Киргизької РСР, у якій вказується, що її чоловік Василь Никифорович Панасенко, перебуваючи на фронті, пропав безвісти в 1941 році. У повідомленні, крім того, вказано, що цей документ є підставою для клопотання про призначення жінці пенсії на підставі наказу Наркомату оборони СРСР №220. Між тим, у складеному в грудні 1943 року переліку офіцерського складу частин діючої армії, що підлягали виключенню зі списків, як зниклі безвісти, в інформації про В.Панасенка місцем проживання його дружини Н.Форманюк названо виправно-трудову колонію НКВД…

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.

Ставецький палац та його зодчий

Надзвичайно вагому новину повідомив нещодавно мені пошуковець та дослідник старовинних маєтків житомирянин Ігор Довбиш. Він надіслав фотокопію сторінки з книжки польського письменника-мемуариста та історичного публіциста Євстахія Івановського «Спогади минулих років» («Wspomnienia lat minionych»), на якій йдеться про архітектора, що спроектував палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках. Ним був Ян Рембертович.

Ось що оповідає про нього автор «Спогадів»:

«Рембертович з академії Краківської був не тільки досконалим геодезистом, а й архітектором. Залучався він комісією казенною до виготовлення різних планів, до побудови каналів у Литві для організації сполучення між Балтійським та Чорним морями. Плани ті через ліквідацію Речі Посполитої реалізовані не були. Після поділу Польщі переїхав на Україну, де займався вимірюваннями.  За свої розробки та роботу отримував гарну винагороду, тож заробив чималий капітал. Орендував великі угіддя в маєтностях Ілінських, але швидко витратився на господарчих оборудках і повернувся до проектування.

Він виміряв усі володіння гетьмана Браницького, залучив до геодезичних робіт молодих сільських хлопців, які вміли читати й писати. Тож Білоцерківщина зі своїх підданих отримала власних геодезистів.

Затим осів у Коростишеві, де мав власну садибу. Був землевпорядником у тамтешніх маєтностях. За його малюнками було побудовано палац Вонсовичів у Ставках, цвинтарну готичну погребальну каплицю Моршковських у Ходоркові. Виконав гарний план костелу в Мошнах для графа Воронцова, що був одружений з графинею Браницькою і мав намір новий костел побудувати, але цей задум не втілився. Для цього плану Воронцов замовив йому в Лондоні геодезичні інструменти».

Втім у розповіді Івановського зодчий ставецького «палацику» (так дослівно написав мемуарист) вказаний просто Рембертовичем. Звали ж його Яном. Саме Ян Рембертович означений під 1790 роком в списку геодезистів, яким Його Королівською величністю надано привілей на здійснення такої діяльності (отримання привілею було запроваджене в 1788 р.).

Слід сказати, що професія Рембертовича за версією Івановського подана польскою «geometra», що дослівно перекладається як геодезист. Власне, геодезія як наука почала набувати розвитку у 17 столітті, коли було винайдено барометр та зорову трубу. Завдяки останній на озброєнні землевпорядників та будівничих з’явилися перші спеціальні геодезичні інструменти – нівелір та теодоліт. Ймовірно якраз про такий інструментарій для Рембертовича попіклувався М.Воронцов.

У ХVIII столітті геодезист був уже поширеним і затребуваним фахівцем на європейських теренах. На нього покладалося встановлення меж, вимірювання та картографування земельних територій, їх ландшафтне впорядкування та інше.

Відомо також, що як фаховий землевпорядник Ян Рембертович у 1782 році був залучений каштеляном кам’янецьким Л.Швейковським для владнання земельного спору з Четвертинськими з приводу розмежування суперечливого лісового масиву. Проєкт врегулювання Рембертович підготував, зазначивши, проте, що частина лісу є спадщиною Четвертинського. І це засвідчено відповідними документами. Відтак ті ділянки їм належать законно, а тому будуть задокументовані у їхній власності. Фахівець наголосив, що вчинити інакше не може, бо це буде «чистою фабрикацією», за що доведеться відповідати перед судом. Тобто, репутаційні ризики для нього важили більше, ніж матеріальні чи покровительські чинники. Недарма запрошений він був до роботи в маєтностях Браницьких, Воронцова, Олізарів, виявивши хист і в архітектурному плануванні. До речі, Я.Ліпоман, коли став управителем Білоцерківських володінь великого коронного гетьмана Ф.-К.Браницького, рекомендував господареві для землевпорядкувальних робіт Я.Рембертовича як найкращого тогочасного фахівця у цій сфері.

Цікаво, що в польській історіографії першої половини ХІХ ст. згадується інший Рембертович і теж з технічним профілем – Кароль, що вірогідно міг бути Яновим племінником. Він входив до Польського Корпусу військових інженерів і очолював саперний батальйон, а у 1830-31 рр. брав участь у Листопадовому повстанні, щоправда, потрапивши у полон, публічно відновив присягу російському імператорові. Його нащадки означені в реєстрі дворян Київської губернії 1906 р. 

Між тим, у «Спогадах минулих років» про Яна Рембертовича розповідається в розділі, присвяченому іншому Яну – Ваксману, впливовому шляхтичеві, що певний час мешкав у Приворотті, а затим спорудив маєток у Романівці Брусилівської волості Радомисльського повіту. Івановський, власне, переповів мемуарні спогади, залишені Ваксманом, що підтримував дружні зв’язки з місцевою знаттю – Т.Чацьким та його секретарем і економом Я.Ліпоманом, К.Свідзінським, Г.Олізаром, Й.Булгаком, Е.Михаловським, а також Рильськими, Єрличами, Чайковськими, митрополитом Євгенієм Болховітіним та іншими. Долучався до цього аристократичного товариства Рембертович, належали до нього й власники ставчанського маєтку Дуніни-Вонсовичі.

Вочевидь, Ваксман і сам бував у Ставках, залишивши невеликий опис тамтешнього маєтку. Його окрасою, зазначає він, був ошатний будинок, довкола якого розкинувся парк з віковими гарними деревами, липовими алеями. На садибі містилась також кам’яна католицька каплиця.

Палац у Ставках. 1912 р.

Власник Ставків граф Адам Дунін-Вонсович тривалий час служив у Варшаві, маючи титул шамбеляна Його Королівської величності (російський аналог камергера), нагороджений був орденом Святого Станіслава. До ставчанських володінь входили також Мар’янівка, Ставецька Слобідка та Юрівка. Належали Вонсовичам, крім того, маєтки на Волині – у Волиці Костянтинівського повіту, де мешкала Адамова мати Франциска, та Темногайцях Кременецького (там осідав рідний брат Францішек). Одружений Адам був на Анні-Марії з Немиричів.

Молодший син Йозеф з дружиною Елеонорою мешкали у Ставках. Якраз він і запросив Рембертовича до спорудження родинного палацу. Старший – Станіслав – служив у польському війську, а згодом пристав на службу до французького імператора Наполеона і під час Російського походу 1812 року перебував ординарцем та походним перекладачем Бонапарта.

Йозеф тимчасом теж був не надто лояльним до російського режиму, позаяк долучився до згаданих бунтівних Листопадових подій. На покару частину його ставчанських маєтностей конфіскували в казну, а згодом розпродали іншим власникам. Останньою спадкоємицею Вонсовичевих володінь стала Адамова донька Кордуля, що вийшла заміж за Прота Чайковського – ще одного з примітних персонажів та співавторів оповідей Івановського. Він зокрема залишив свідчення про Коліївщину та загін Бондаренка, мав наміри висвітлити обставини Кичкирівської «змови» Хоржевських під час повстання Т.Костюшка. Втім зоставив по собі цікаві й курйозні бувальщини та оповідки і сам каштелян Адам. До речі, писав про нього Генрик Ржевуський, називаючи «польським бардом». Зазвичай вважали його надзвичайно шанованою, шляхетною, милою й приємною людиною, що ставала душею будь-якого товариства. Він пересипав свої розповіді чи замальовки жартами, анекдотами, надаючи їм неповторного колориту.

І добре, що всі ті нотатки потрапили до рук Євстахія Івановського, теж уродженого на Житомирщині – в Халаїмгородку Бердичівського повіту (нині Городківка Андрушівського району). Додав він до них інші рукописні та усні свідчення, що втілилися в цілу низку друкованих праць про  історію, як Речі Посполитої, так і українських земель, на яких і сам жив та творив. Свої праці літератор друкував під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz. Цінними видаються його посилання на недоступні архівні матеріали чи ті, які вже взагалі не існують.

Наразі слід віддати належне Є.Івановському за подвижництво, за збережені сторінки далекої минувшини, на яких і донесені до нас згадки про ставецький палац та його зодчого.

З корифеїв української сцени та екрану

У 1960-ті роки, коли набувало становлення й розвою національне українське телебачення, популярними серед його глядачів стали перенесені на блакитний екран спектаклі провідних театрів України. Помітне місце серед них обіймав Чернівецький музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської, чиї постановки класичних п’єс та творів сучасних драматургів ставали справжнім виявом акторської та режисерської майстерності, привертаючи увагу широкої глядацької аудиторії.

В 1970 році вистава чернівчан «Полум’яні серця» була удостоєна республіканської комсомольської премії ім.М.Островського, а звання лауреата отримав головний режисер театру і постановник спектаклю Костянтин Артеменко. До слова, у 1964-му званням заслуженого артиста України була відзначена його режисура відомої п’єси М.Кропивницького «Титарівна». З приємністю зустріли ці звістки на Радомишльщині, адже йшлося про знаного й шанованого краянина.

Очолив постановочну частину театру він у 1965-му, і тоді ж чернівецький театральний колектив виступив з гастролями в Радомишлі, де показав декілька кращих своїх робіт. Через шість років по тому артисти з Чернівців ще раз завітали сюди, представивши землякам режисера поставлену ним виставу «Суд матері».

Свій життєвий ряст Кость Артеменко починав топтати у Хомівці, де народився 24 лютого 1925 року. Ще в ранньому дитинстві від запалення легень помер батько хлопця (Григорій Денисович столярував і застудився на будівництві мосту). Родина жила у батьків матері, які у 1930-му потрапили під «розкуркулення». Через п’ять літ маму Лізавету Федотівну засватав вишевичанин Василь Сташенко, і вона з трьома синами переїхала до нього. Але у лиховісному 1937-му під жорна репресій потрапив і вітчим.

Зростали Артеменки у Вишевичах. Тут Кость скінчив середню школу, тут причастився до самодіяльного драмгуртка, керував яким талановитий місцевий самоук Василь Січкар, тут хлопця й застала війна.

Вже в кінці червня старших хлопчаків відрядили погоничами колгоспної худоби аж за Дніпро, а коли повернулися, – в селі вже господарювали гітлерівці, окупаційні порядки яких юнак не сприйняв. Навесні 1943-го він увійшов до партизанського з’єднання ім.Хрущова, яким командував Іван Хитриченко – дядько його товариша і тезка.

Тогорічний серпень став для партизан з’єднання багатим на звитягу: в ніч з 4 на 5 число ними було розгромлено німецький гарнізон у Радомишлі, затим загони передислокувалися під Новошепеличі, щоб підготувати переправу через Прип’ять для наступу Радянської армії. Там 25 серпня доброволець з партизанського загону Костянтин Артеменко став стрільцем 151-го стрілецького полку 8-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, у складі яких пройшов з боями через Україну до Словаччини. Демобілізувався старшим сержантом, з трьома медалями «За відвагу» і орденом Слави ІІІ ступеня на грудях.

По війні Костянтин Артеменко певний час завідував Вишевицьким клубом, а у 1946-му вступив до Київського театрального інституту, де закінчив спочатку режисерський, а затим – акторський факультети.

У Чернівцях, куди отримав призначення, відбулося його становлення як митця. Наставником постановника-початківця став відомий театральний режисер Борис Борін.

Попри зайнятість у театрі, не полишав Костянтин Григорович увагою й кіномистецтво, до акторської гри в якому долучився ще студентом. Його першою кінороллю став епізод у фільмі «Тарас Шевченко» режисера І.Савченка. В доробку Артеменка – до півсотні ролей, робота з метрами української (і не тільки) кінорежисури: А.Бучмою та О.Швачком («Земля»), Т.Левчуком («Довга дорога в короткий день»), М.Макаренком («Кров людська – не водиця», «Дмитро Горицвіт»), Г.Коханом («Народжена революцією», «Ярослав Мудрий», «Циганка Аза», «Страчені світанки»), М.Орловим («Серце Бонівура»), Л.Осикою («Гетьманські клейноди»), В.Денисенком («Сон», «Високий перевал»), Б.Савченком («Меланхолійний вальс»), О.Біймою («Пастка», «Острів любові»), І.Миколайчуком («Вавілон-20»), М.Ільїнським («Довіра»), С.Клименком («Камінна душа», «Вир», «Тарас Шевченко. Заповіт»), М.Іллєнком («Фучжоу»), С.Бондарчуком («Тихий Дон»).

Костянтин Артеменко на схилі літ.

Встиг актор засвітитися і в телесеріалах. Зокрема у примітному для українського телебачення «Дні народженні Буржуя» К.Артеменко зіграв разом з дружиною – народною артисткою України Валентиною Зимньою.

Свої долі вони поєднали ще у Чернівцях, де актриса грала у знакових для театру виставах – «Земля», «У неділю рано зілля копала». Відтоді йшли поруч по життю рука в руку.

В 1970 р. подружжя переїхало в Київ, де Костянтин Григорович став головним режисером театру оперети, а Валентина Іванівна почала викладати в театральному виші. Її учнями були Олесь Санін, Назар Стригун, Лілія Ребрик, Сніжана Єгорова, Петро Мага, Анатолій Гнатюк, Андрій Середа, два міністри культури – Василь Вовкун та Євген Ніщук.

1991 року театральний педагог В.Зимня отримала учене звання професора. У 2012-му була удостоєна Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття».

Уродженка Поділля, вона, можна сказати, двічі поєдналась родинними зв’язками з Радомишльщиною. В Радомишлі жила і працювала її сестра, світлої пам’яті Майя Іванівна Єзепчук. Тож мистецьке подружжя було частим гостем у нашому краї. Костянтин Артеменко притому неодноразово влаштовував творчі зустрічі із земляками на міській і сільських сценах.

Він залишив цей світ у 2006-му.

Ось як розповідала про чоловіка і свої стосунки з ним Валентина Іванівна: «Маю одну таку негативну рису — я однолюб. У мене був один чоловік, якого я любила. Не можу сказати, що життя було раєм. Ні. В кого воно ідеальне? Якщо хтось так каже – то це брехня. Але мені Господь послав любов, є люди, які не знають, що це таке…»

Валентина Зимня відійшла у вічність 18 липня 2019 року.

Наразі залишило талановите творче подружжя вагомий та яскравий слід у літописі українського театрального та кіномистецтва, зоставило по собі добру пам’ять в серцях вдячних шанувальників, колег, послідовників, учнів, друзів і краян.

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2019 р.

Колізей по-радомишльському

Назва цієї будівлі серед багатьох радомишлян побутує як «колізей». Поширилась вона три десятиліття тому з легкої руки знаного місцевого журналіста, доброї пам’яті Анатолія Пилипенка. Так він її охрестив, коментуючи ось цю світлину, опубліковану тоді в райгазеті «Зоря Полісся».

Фото 1988 р.

До речі на дверях там ще й табличка із суворим написом «Постороннім ліцам вход воспрєщьон». Але оті «сторонні» скоріше за все не надто зважали на застереження. Бо попри замкнені для годиться двері зяяли пусткою вікна та інші отвори-діри по периметру споруди. А, зважаючи на відсутність у центрі міста в достатній кількості громадських відхожих місць, завдяки шпаринам ті, кому припекло, без проблем діставалися всередину. Врешті, ця сумна тенденція, а, може, й сила звички, на жаль, зберігається, щоправда, використовується для справляння нужди вже тільки частково зовнішній периметр «колізею».

Історія цієї будівлі тимчасом сягає початками 1960-х років. Її побудували замість іншого такого собі спорудження, що теж всякчас було об’єктом критики. Бо хіба ж вабило око незграбне й занедбане одоробло, що бовваніло у середмісті? А містилась у ньому в 1957-му, коли було зроблене це фото, промислова артіль з гучною назвою «Більшовик».

В новозведеному приміщенні спочатку працювало фотоательє та розташовувалися побутові майстерні. Потому вони перебралися у збудований двоповерховий побуткомбінат, а в «колізеї» осіла столярна майстерня, що функціонувала там аж до перебудовчих років, коли потреба у ній відпала, як, мабуть, і в самій будівлі.  

Між тим, попервах, ще з ХІХ століття, на цьому місці містилась візнича контора, що займалася перевезенням вантажів і пасажирів до залізничної станції Ірша чи в інші місцевості. Частину тієї будівлі видно на цьому ось знімку 1939 року.

  

Втім на тлі розвалюхи 1988-го заслуговує на увагу ще один об’єкт, притулений до неї. Йдеться про неодмінний атрибут нещодавнього нашого минулого, що був у кожному великому чи малому місті – телефонну будку з телефоном-автоматом. Таких телефонів, офіційна технічна назва яких – таксофон, у Радомишлі було декілька. Встановлено їх було зокрема на автостанції, біля кінотеатру, ательє, готелю, універмагу («Дитячого світу»), «колгоспного» магазину, прохідної машинобудівного заводу, їдальні «Сільгосптехніки», в профтехучилищі, на вулиці 60-річчя Жовтня (нині – Незалежності), навіть у під’їзді одного з будинків по провулку Шевченка. Назовні таксофони, як правило, мали таку собі напівкабінку – накриття. Будка біля «колізею» була, здається, єдиною в місті.

Зазвичай телефони-автомати встановлювали у людних місцях, бо зухвальці нещадно трощили ці пристрої. Хто заради роздобутого мікрофона чи телефона («навушника»), що містились у трубці, хтось намагався видобути «касу», яка наповнювалась двокопійчаними монетками – такою була такса за одну розмову. Хоча виготовляли таксофони посиленим, так би мовити, варіантом, але ж – проти лому, як кажуть, не було прийому, себто захисту. Втім подеколи правоохоронці ловили розкрадачів таксофонного обладнання, застосовуючи спеціальну незмивну фарбу. Зловмисниками виявлялися здебільшого підлітки.

Та ламали й розкрадали, як бачимо, не лише громадські засоби зв’язку, а й будівлі, біля яких їх лаштували, особливо занедбані чи недоглянуті. Як і оцей пам’ятний радомишльський «колізей».