Залізниця – як фактор прогресу, або про деякі порівняльні аспекти історичного розвитку Малина і Радомишля

Міста-сусіди традиційно розвиваються у своєрідному суперництві, з огляду на стан справ іншого. Історичний шлях Малина і Радомишля свідчить, що у кожного з цих міст були злети й падіння, періоди розквіту і занепаду. А шлях той торується вже друге тисячоліття.

Засновані були обидва міста на древлянській землі. Малин вважається містом легендарного князя Мала.

Попередником Радомишля був згадуваний у літописах Мичеськ — Микгород. Тут жило древлянське покоління мичан (минчан). Щодо походження цієї назви існують різні припущення. Одні дослідники вважають, що походить вона від річки Мики, тобто, мичани ті, що заселяють її береги. За іншим поясненням назва і річки, і народу є похідною від поселення-городища, тобто Мик-города. У зв'язку з цим є версія, що назва міста, як це було узвичаєно в ті часи, утворилась від імені його засновника, котрим ймовірно був такий собі Мик.

На думку деяких дослідників історії древлян, зокрема М.Костомарова, їх землі складались із кількох дрібних «областей» — князівств, кожна з яких мала свого князя. Древляни, відомо, жили в непрохідних, місцями заболочених лісах, і діставатися до їхніх городищ-фортець було нелегко. Тому, певно, й існувала тут така своєрідна автономія.

Щоправда, в літописах згадується лише Мал, знеславлений княгинею Ольгою. Однак за Несторовою «Повістю минулих літ», древляни, пропонуючи Ользі взяти за чоловіка Мала, говорять їй про «наших добрих князів». Тобто йдеться про кількох, а не про одного Мала, якого Ольга врешті й обрала для помсти.

З Малом пов'язується заснування Малина. Тож ця назва теж походить від імені засновника. Вживається і самоназва маличі, так само, як з давніх давен — кияни, житичі і т. ін.

Стосовно ж мичан, то цей корінь зустрічається і в інших топонімах краю: Минини, Минійки. Причому, Минійки (Коростишівський район) лежать на Миці. А от Минини, що нині є складовою частиною села Леніного (з древньої історії відоме як Ставки), розташовані на Тетереві. Проте належність до племені мичан так само засвідчується. Є до того ж на Радомишльщині село Миньківка, що взагалі розташоване задалеко від Мики (і якраз на межі з Малинським районом), але має в назві отой же корінь «мин-». До речі, поруч з Миньківкою існує ще два села, назви яких вказують на давність, і не виключено, що то рештки чогось одного цілого і значного. Маються на увазі Дітинець (ця назва означає центральну частину слов'янського городища-фортеці) і Городчин (кореневий «город» у русів означав укріплене поселення). Можливо, до цих меж тяглися землі Мика і мичан, а далі вже йшли володіння Мала — земля малинська.

Історія і мичан, і маличів не залишила більш менш помітних слідів. Врешті, як і загалом древлян.

Така вже доля підкореного народу. Тому всі ці самоназви перестали згодом офіційно застосовуватися, оскільки всі стали русинами. Саме підкорення Ольгою древлян стало початком створення Київської Русі.

Якраз за цих часів з'являються перші літописні згадки про Мичеськ і Малин. Та якщо про Мичеськ йдеться під 1018 і 1150 роками, як про значний оборонний пункт на підступах до Києва, то Малин під 1136 роком (за свідченням Л.Похилевича) згадується лише у зв'язку з його даруванням Десятинній церкві. Не виключено, що Малин-древлянський (можливо, і Мичеськ теж) спіткала така ж доля, що й Іскоростень. Адже написано Нестором: «І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах... І пішла Ольга із своїм сином по древлянській землі, встановлюючи скрізь ... закони і порядок.»

Невдовзі обидва поселення були сплюндровані монголо-татарськими завойовниками. У всякому разі наступну згадку про Малин знаходимо вже тільки за Литовської доби у 1471 році. Втратив на ту пору своє значення і Мичеськ. Відновився він уже як замкове поселення — Радомисль у середині XVI століття.

Ще з XII ст. Мичеськ, а затим і Радомисль були власністю Києво-Печерської лаври. Саме в Радомислі на початку XVII століття, забезпечуючи книговидавничі потреби, лавра збудувала паперову мануфактуру, одну з перших на Україні. (Цікаво, що через 260 років по тому вже Малин перейняв цю естафету у Радомишля. Збудована там 1871 році паперова фабрика нині є одним з найпотужніших підприємств галузі. А засновником фабрики був, між іншим, купець з Радомисля А.Себер.)

У козацькі часи Радомисль за деякими свідченнями став сотенним містом. На півночі межувала Радомисльська сотня з Ворсівською, до якої входило й невелике на ту пору село Малин.

Значення Радомисля значно зросло у XVIII ст. коли польськими конституціями лаврські володіння були передані уніатській церкві. З 1746 до 1795 року в Радомислі містилась уніатська митрополія.

Очевидно, цей факт і спричинив до того, що після приєднання в 1793 році Правобережної України до Росії саме Радомисль став центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а з 1797 року — Київської губернії. Малин увійшов до його складу.

22 січня 1796 року повітовому Радомислю указом імператриці Катерини II було даровано герб. Верхня його частина вказувала на належність до Волині, а в нижній було зображено трьох голубів зі смолоскипами у дзьобах. Використовуючи історичний сюжет стосовно помсти княгині Ольги древлянам (у такий спосіб за легендою було спалено Іскоростень та, ймовірно, інші древлянські міста), герб засвідчував входження в минулому території Радомисльського повіту до древлянської землі. Проглядається тут і зв’язок із підпорядкованістю до повіту Малина, як поселення бунтівного ватажка древлян.

Спільний «повітовий» період став сприятливим для міст сусідів. Для Радомисля то взагалі була «золота пора». Приміром, з 1793 до 1913 року чисельність населення тут зросла у 5 разів і дійшла до 15 тисяч жителів. У повітовому центрі ширились торгівля, ремісництво, промисловість.

Не менш стрімким був прогрес у розвитку Малина. З невеликого села, яке належало у різні роки різним власникам, виросло містечко. У пору утворення повіту тут нараховувалось до 500 мешканців. З 1866 року Малин став центром однойменної волості. Сприяло розвитку містечка будівництво у 1900-1903 роках залізниці Київ — Ковель, яка проходила поруч. І в 1913 році в Малині вже мешкало за чотири тисячі жителів (деякі джерела на початок 1917 року наводять у Малині сім тисяч мешканців).

Радомислю ж щодо шляхів сполучення не пощастило. З давніх давен місто було розташоване на так званому Батиєвому шляху, сполучаючи Київ з Волинню, Галичиною, Західною Європою. Цим шляхом через місто проїздили царі, інші відомі й сановні особи, надаючи містові певних привілеїв. З будівництвом у середині XIX століття Києво-Брестського шосе повітовий центр опинився за 18 верстов від нього. Обминула місто і залізниця. У зв'язку з цим серед радомишлян побутує бувальщина, що винен у цьому був колишній міський голова Гарбаров, який нібито поскупився на хабаря проектувальникам. Хоча згодом залізнична гілка і починала будуватися до Радомисля від Ірші, але завадили перша світова війна і жовтневий переворот 1917 року.

Як би там не було, але транспортне сполучення виявилося визначальним. Малину це допомогло стати значним промисловим центром краю. Розвиток Радомишля з цих же причин навпаки загальмувався.

З 1923 року міста-сусіди стали районними центрами. А кращі перспективи Малина (з огляду хоча б на ту ж залізницю) зробили його в 1923-1924 роках центром округу (хоча статус міста Малинові було надано лише в 1938 році), до якого увійшов і Радомишльський район.

Вдруге подібне об'єднання сталось в 1962-1964 роках. Спочатку, у 1959 році, обидва райони укрупнилися за рахунок сусідніх — Потіївського, Чоповицького, Базарського. А затим їх об'єднали в один ще більший — Малинський, щоправда, ненадовго. Несподіваними «жертвами» цього адміністративно-територіального свавілля опинилися стародавні села Радомишльщини — Городище і Юрівка. Враховуючи те, що населені пункти з такими назвами існували і в Малинському районі, приєднанців аби не було плутанини, перейменували відповідно на Мирне і Нову Юрівку.

А остаточно межі двох районів у їх сучасному вигляді було встановлено у 1967 році, коли з Малинського до Радомишльського району передали села Макалевицької сільради (Макалевичі, Вирва, Садки, Ірша). У цьому переділі теж відіграв роль залізничний фактор. Адже на території Радомишльського району не виявилося жодної залізничної станції. Тому й обрали «для зміцнення економіки» міста і району найближчу з них — Іршу, відстань від якої до Радомишля 30 кілометрів. До речі, майже стільки, скільки і до Малина. 33 кілометри — так віддалені між собою древні міста-сусіди.

«Малинщина у просторі і часі».

Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. 25-27 вересня 1996 р.

Малин , 1996. с.30-32.

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Ольжича та бібліотек Житомирської області

ІнфоМалин

І побував на захмарних верховинах…

У багатотомній Історії міст і сіл України у статті про село Забілоччя є коротенький рядок: «Забілоччя - батьківщина топографа В.Г.Василевського - лауреата Державної премії». Більше згадок про нього в інших довідкових виданнях радянської доби не знайти. Адже Віктор Гнатович Василевський - військовий топограф. А ця наука довгі роки вважалась державним секретом, як не афішувалися особливо установи та люди, що там працювали. І лише 1992 року журнал «Военные знания», оповідаючи про славний шлях російських (?!) топографів, згадав добрим словом і Віктора Гнатовича ВАСИЛЕВСЬКОГО.

НАРОДИВСЯ майбутній топограф у селі Забілоччя Радомисльського повіту Київської губернії 17 квітня 1921 року в збіднілій дворянській родині. Вже в роки незалежної України  Віктор Гнатович довідався, що дворянство було дароване імператорськими указами його пращурові Йосифові-Северину Василевському ще 1727 року, згодом підтверджено дідові Івану Васильовичу. Втім у 1917 році дворянські та інші стани скасували. Батьки ж жили на селі, і, як всі сільські жителі працювали на землі, і бідували, і потерпали від панів. Так само пас худобу, коня, гусей і Віктор. Але походження не давало спокою ще в дитинстві, коли однолітки дражнили хлопця шляхтою, ляхом чи поляком. Проте в сім'ї сповідували православ'я і вважали себе українцями...

1939 року В.Василевський закінчив забілоцьку середню школу і за покликом комсомолу вступив до Ленінградського військово-топографічного училища. У своїй вступній заяві він писав, що приваблює його природа і краса рідної землі, подорожі.

Вчитися попервах було важко. Давалось взнаки незнання російської мови, а ще непросто опановувалися навички топографічного креслення. Та тривожна передвоєнна обстановка підхльостувала і змушувала вивчати топографічну науку з подвоєною енергією. Навчалися щоденно, без канікул, відпусток і навіть вихідних. Трирічну програму група, у якій навчався Василевський, засвоїла за два роки.

У серпні 1941 року після успішних держекзаменів випускників останнім (перед блокадою) ешелоном відправили до Ташкенту на формування. Віктора Василевського зарахували топографом 2-го розряду до Першого військово-топографічного загону. Сформований у м.Джизаку загін за наказом Генштабу був направлений на топографічні зйомки до Ірану. Топографи нанесли на карту чималий район, який обіймали радянські війська. Тоді ж довелося їм і понюхати пороху у сутичках з басмачами, іранськими військами. В ущелині Танг-І-Луліан група, яку очолював В.Василевський, навіть потрапила в оточення іранців, котрих не обеззброїли наші військові. Проте з оточення вийшли без втрат, натомість завдавши їх ворогові, ще й трофеїв прихопили.

Після повернення з Ірану знімали Каракуми, плато Усть-Урт, гори Тянь-Шаню на китайському кордоні. Потім знову був Іран і гори Хоросану, Ельбурський хребет та ін.

У 1945-1949 роках загін виконував зйомки на Памірі. І топографу Василевському 1948 року випала честь побувати і перенести на карту найбільший у світі (не рахуючи Антарктики і Арктики) памірський льодовик Федченка. Його довжина, між іншим, 77 кілометрів, ширина у верхній частині - до 4 кілометрів, а знизу (в чотирьох розгалуженнях) - 2 кілометри, товщина льоду сягає 900 метрів, і кожні 180 років він оновлюється. Щодоби льодовик пересувається на 36-40 сантиметрів.

Виконуючи ці зйомки, доводилося топографам забиратися на захмарну височінь і навіть зійти на вершину біля піку Нанкальди на позначку майже 6000 метрів над рівнем моря (без 12 метрів). До речі, знімалися Памірські гори так званим комбінованим методом: фототеодолітною зйомкою за допомогою аерозйомки. Потім польові матеріали відпрацьовувалися на стереоавтографі. Треба зазначити, що це був прилад відомої Цейсівської фірми. Якраз на ньому працював В.Василевський.

Технологія вимірів була така. За знятими на скляних фотопластинах камерою з постійним фокусом («відстанню») і виміряним базисом за горизонтальними рейками визначали координати, які переносилися на планшетку, а потім стереоавтограф автоматично визначав висоти і розташування вимірювальних точок.

Після Паміру Василевського і його колег направили у Закавказький військовий округ, де їх досвід знадобився на зйомках Кавказьких гір. На це пішло чотири роки.

У 1952 році за створення карт високогірних районів Віктору Гнатовичу Василевському в числі інших військових топографів була присуджена Державна премія СРСР.

Наступного року він перебував у Ленінграді, де підвищував кваліфікацію. А потому його направили до Китаю для надання допомоги сусідній країні у становленні військової топографічної служби, де В.Василевський був радником командира топографічного загону.

Повернувшись, осів на рідній Україні в Чернівцях, де й провів решту свого життя. Звідси виїздив у відрядження на відновлення карт до Росії, в Карпати, у ряд областей України. Випала нагода побувати і в рідних місцях, на топографічних дослідженнях у Радомишльському та сусідньому Коростишівському районах. Водночас Віктор Гнатович викладав геодезію курсантам Кам'янець-Подільського інженерного училища. У 1970 році військовий топограф В.Г.Василевський був звільнений у запас.

Але відпочивати не став. Продовжував ще 17 років діяльність у технікумі, навчаючи студентів геодезії і топографії, кресленню, військово-технічній підготовці тощо. До речі, дехто з його вихованців пішов шляхом учителя, вступивши до того ж таки Ленінградського ВТУ, і навіть служив у тих же військових частинах. Так що традиції живуть.

Згодом таки вийшов Віктор Гнатович на заслужений відпочинок. Як сам жартував - «настав час ставити на ноги онуків», їх подружжю Василевських син і донька (вони викладачі університету) подарували трьох. Дружина, втім, попри пенсійний вік продовжувала працювати лікарем-стоматологом.

За нагоди навідувався В.Г.Василевський на батьківщину. Приїздив до Забілоччя, зокрема, на зустрічі випускників. І щиро зберігалась у серці топографа любов до рідної землі, що зіп'яла його на ноги і дала путівку у велике життя.

Віктор Гнатович Василевський (зліва) на зустрічі в Забілоччі з нагоди 50-річчя шкільного випуску.

Цю любов він згодом сповна виклав у своїх спогадах, що друкувались на сторінках радомишльської районної газети «Зоря Полісся», а потім вийшли друком окремими книжками «Веселі і сумні мої дороги…» і «У колисці військових топографів». Ці видання Віктор Гнатович привіз у дарунок рідним і близьким в останній свій приїзд до рідних країв у 2000 році. Він приїхав попрощатися, бо вже знав, що життя йде під завісу.

Скінчив свій земний шлях Віктор Гнатович Василевський 15 липня 2001 року.

Газета «Зоря Полісся», 21 грудня 1994 р.

Василевський В.Г.  «Веселі і сумні мої дороги».

Львів, 1999. с.1-5.

Стежиною народної пам’яті

Ніби відчуваючи, що дні, відпущені йому долею, минають, він запросив мене до себе, щоб додати ще кілька штрихів до портрета Івана Олександровича Хитриченка, нарис про якого і уривок з його книги спогадів щойно друкувався газетою.

Віктор Якович Вапельник, який через тяжку хворобу, на превеликий жаль, передчасно пішов з життя, був племінником героя-партизана.

Ми зайшли до зовні нічим непримітного звичайнісінького будинку по вулиці 25 Жовтня.

— Ось тут, у цій хаті, воно все й відбувалося,— і господар швидко дістав з полиці книжку «Стежиною народного гніву».— Сторінка двадцять четверта,— сказав по пам'яті, тут же відкрив її й почав читати уривок про збори підпільників на явочній квартирі Вапельників у Радомишлі.

І хто міг подумати, що отут поруч з редакцією і була конспіративна явка партизанів. Адже мало не щодня проходимо повз цей будинок. Втім, скільки ще невідомого оберігають наші вулиці, будинки. А тих, хто зберігає все це у своїй пам'яті стільки років, все меншає і меншає.

Немов прочитавши мої думки, Віктор Якович продовжував:

— Я, звичайно, цього не бачив. Коли війна почалася, ще немовлям був... Мама розповідала. Будинок і тоді був на два ходи. Так у нашій половині підпільники збиралися, а за стіною — не повірите — німці квартирували.

Він неквапом почав вести мову про нелегке повоєнне дитинство, його злидні, тяжкі лихоліття поневірянь і страхів. А потім знову потягнувся до книги. Відкрив фото І.О.Хитриченка.

- Бачите, який до війни був. Волосся взагалі-то на знімку темне. Але, насправді, воно руде було. Пригадую, як повернувся дядько Іван вже з наших радянських таборів. Ми саме на подвір’ї гралися Він увійшов якось наче винувато. А мама глянула і ледь не зомліла: «Ваню,— вигукнула,— ти ж увесь білий став!..»

Мій співрозмовник про щось задумався. Видно, нелегко те було згадувати, як нелегко всі ці роки відчувати і зносити несправедливі наклепи і звинувачення мало не в зраді, кинуті твоїм близьким.

— А було чого посивіти,— продовжив В.Я.Вапельник. — Мені теж довелося побувати т а м.

Я здивовано глянув у його бік.

— Та ні, ні, — зрозумівши мій погляд, відповів Віктор Якович.— Не сидів. Просто після закінчення навчання мене, як молодого спеціаліста, направили працювати економістом на одне з підприємств у «зоні», то набачився всякого… Це тільки зараз почали більш-менш правдиво писати про тамтешні порядочки... Але «політичних» тоді вже, здається, не було. Самі «уголовники»... Тож добре відчув, якого хліба випало Івану Олександровичу скуштувати. І за що?..

Ми знову почали обговорювати звивини складної Хитриченкової долі, обставини, в яких опинився, коли треба було приймати рішення самому. І чим це згодом обернулося для нього. Раз працював у німців без спеціального завдання – значить, зрадник. А хто ж тоді міг дати йому такий наказ, коли кругом були одні вороги? І щоб боротися з ними далі, треба було тимчасово діяти саме так, як підказувало йому серце патріота й антифашиста.

— Життя було таке, - сумно зітхнув мій співрозмовник…

Після похорону Віктора Яковича мені знову пригадалась та наша бесіда. І подумалося, що життя наше ще мало в чому змінилося. Хоча сам факт, що прийшла, зрештою, до читача книга І.О.Хитриченка важить багато. Але ж появу уривків з неї на сторінках газети «Зоря Полісся», як і резонансного нарису М.Іващенка «І під льодом б'ють джерела» про тернисту долі автора книжки, вітали далеко не всі. Дехто погрожував навіть судом. І де в чому таки досяг свого: публікацію мемуарів припинили.

Тим-то й вагомі сьогодні свідчення очевидців тих подій. Адже з незначних, на перший погляд, фактів, прикладів складається загальна картина нашої складної історії. А, скажімо, із свідків тієї нелегкої воєнної пори лишаються вже лічені одиниці. І добре, коли їх пам’ять, як і пам’ять про них, стає надбанням майбутніх поколінь. Цей ланцюг нам у жодному разі не можна поривати.

Газета «Зоря Полісся», 8 червня 1991 року.

Таємничі підземні лабіринти

Вперше про підземні ходи під Радомишлем я почув у дитинстві. Одним з улюблених місць купання на Тетереві була тоді «Гальона», як називали цю стромовину місцеві жителі. Десь у середині 1960-х тут упорядкували набережну, відкрили човнову станцію, джерельну воду з «каплички» городяни заправляли в сифони. Річка ж була доволі повноводною. Проте купатися на «Гальоні» вважалося небезпечним. У цьому місці постійно нуртували вири, де, траплялося, тонули люди. Старші розповідали, що ті нурти утворювалися, певно, через підземелля, які проходять попід річкою.

А ще ця підземна загадка час від часу нагадувала про себе то загадковим замурованим отвором у шкільному підвалі, то несподіваними проваллями, які з’являлися в 1950-70-х рр. у міському парку, біля колишнього музею (поруч із сучасним майданчиком «Рошен»), біля музичної школи, райбібліотеки. Однак провалля ті хутко закидали непотребом і зрівнювали із землею. Згодом, коли почав «осідати» міський кінотеатр, подейкували, що повинні в тому теж підземелля.

Втім  дещо з дитячої цікавості все ж угледіти вдалося. Принаймні грот, який відкрився, коли утворилося провалля біля школи в парку, добре закарбувався в пам’яті .

Підземний хід являв собою доволі простору нішу. У всякому разі дитина могла іти нею не горблячись. Стіни були обмуровані каменем, а склеписта стеля викладена з червоної цегли. Далеко піти тим підземеллям ніхто не наважувався: кріплення стін не викликало довіри, - а от задля інтересу заглядали, посвічуючи сірниками і ліхтариком. Із гроту віяло холодом і невідомістю.

Такими ж невідомими ті підземелля зостаються й донині.

Аналізуючи їх улаштування, можна, проте, припустити, що побудовані підземні лабіринти під Радомишлем були в пору володіння містом уніатськими митрополитами. Саме для середньовіччя була найбільш узвичаєною традиція влаштовувати підземелля, які б давали змогу рятуватися на випадок несподіваного нападу ворога чи розбійничих ватаг. Певно, недарма у деяких документах XIX століття зазначено, що місто закладене й розбудоване було митрополитом Ф.Володковичем у 1737 році. І хоча заснування Радомисля найвірогідніше відбувалося у ХVІ столітті, все ж посилання на уніатський період спонукає до роздумів. Бо саме у цей час зведені були будівлі, біля яких уже в сучасну пору виявлено сліди підземель.

Їх мережа під містом уявляється досить розгалудженою. За переказами, підземні ходи сполучали, зокрема, митрополичий будинок (нині Будинок культури), семінарію (школа № 5), Троїцьку церкву (стояла на горі над «капличкою») і вели із замку за межі міста.

Основні напрямки умовно вибудованого за цими розповідями пролягання підземель дивним чином нагадують мережу зовнішніх укріплень радомисльського замку. Ймовірно відтак, що будувалися підземні ходи водночас із зведенням навколо Радомисля захисних земляних валів, а, можливо, й прокладені вони були безпосередьо у валах.

Земляні вали від замкових споруд на плані центру міста початку ХІХ століття.

Археологи стверджують, що підземні ходи, галереї, підвали при будівництві замків робилися у той час повсюдно.

Існує версія і про те, що радомисльські підземелля значно давніші. І є вони нічим іншим, як залишками стародавнього монастиря, влаштованого у печерах на кручі на зразок Києво-лаврських ще за часів стародавнього Мичеська. З огляду на те, що входи до гротів, які, за переказами старожилів, вимивало дощами на березі річки, нагадували залишки печер. Одна з неймовірних легендарних міських оповідок взагалі стверджує, нібито київські і радомисльські печери сполучалися між собою довжелезним підземним ходом.

В архівних джерелах жодних згадок про ці таємничі підземні лабіринти не виявлено. Хоча це, мабуть, закономірно. Адже будь-який письмовий документ міг потрапити до ворога, і тоді таємне стане явним. Тому про існування підземель зазвичай знало обмежене коло осіб, яких було посвячено у таємницю й обізнано з мережею ходів. Нерідко траплялося, що будівничих підземних гротів після їх побудови вбивали або виривали їм язики, щоб запобігти розповсюдженню відомостей про підземелля. Тож не виключено, що таємницю радомисльських підземних лабіринтів забрали із собою вигнані з міста уніатські проводирі.

Скептики, проте, вважають, що проваллля, які з’являються час від часу в місті, є рештками звичайнісіньких стародавніх льохів  (на зразок того, що був у середині ХІХ століття влаштований попід міським майданом і слугував таким собі «холодильником»), а тому жодного стосунку до справжніх підземель не мають.  А усі ті розповіді про таємничі підземні лабіринти під Радомишлем, на їх погляд, є лише типовою красивою легендою. Це врешті підтвердили й аматори-пошуковці, що прагнули дослідити їх на міському майдані у 2008 році. Принаймні у пошуках підземель вони якраз і дісталися до одного з «холодильників».

Фото з «Форуму радомишлян».

Проте у легенди, тим більше красиві і таємничі, завжди хочеться вірити, як і властиве людям прагнення шукати ключі до розгадки будь-яких таємниць. У всякому разі хочеться сподіватися, що справжніх своїх дослідників підземні споруди під Радомишлем ще таки дочекаються.

  

Газета «Зоря Полісся», 14 квітня 2001 р.

Радомишльські адреси декабристів

Свого часу з Державного му­зею історії Ленінграда як да­рунок було передано Радомишль­ському історико-краєзнавчому музею портрет декабриста Іва­на Семеновича Повало-Швейковського. Його життєва доля була тісно пов'язана з Радомишлем, відтак і місто увійшло до літо­пису декабристського руху.

На початку XІX століття Радомисль (так тоді звалося місто) був повітовим центром Київської губернії. З 1803 році тут постійно перебували на постої військові. Саме у військовому середовищі формувалися майбутні «смутьяни», що після війни з Францією і закордонних походів заволоді­ли задумами зміни державного устрою в Росії. Якраз після тих походів у Радомислі було роз­квартировано Алексопольський піхотний полк, яким з 1816 р. командував полковник Повало-Швейковський.

І.Повало-Швейковський в пору командування

 Алексопольським полком.

Походив він із смоленських дворян. 14-літнім підлітком потрапив на службу до Мос­ковського гренадерського полку. У його подальшому послужному списку – участь у бойових ді­ях 1805, 1806-1807, 1808-1812, 1813-1814 р.р. У тих баталіях Іван Швейковський неодноразо­во відзначався бойовими нагородами за мужність і хороб­рість, серед яких - георгіївські відзнаки, золоті іменні шпаги, орден святого Володимира та ін. Згодом у показаннях по спра­ві декабристів, оповідаючи про свій життєвий шлях, він напи­ше, що «був же у вогні проти противника 32 чи 33 рази».

Період перебування І.С.Повало-Швейковського в Радомис­лі співпав з розгортанням ді­яльності таємних товариств. У 1823 році під час наради в Бобруйську він увійшов до Півден­ного товариства. За завданням керівників товариства, а його «мозковий центр» базувався у Василькові, Повало-Швейковський зокрема вів перегово­ри з польським визвольним То­вариством об'єднаних слов'ян, керівники якого перебували у Новоград-Волинську. Можли­во, маючи польське коріння, він контактував з Новоград-Волинськими змовниками й раніше. У всякому разі Іван Семенович всіляко сприяв його зближенню, а потім і з'єднанню з Півден­ним таємним товариством. Здій­снював Швейковський зв'язок і з Північним товариством, зустрічався зокрема з князем С.Трубецьким. За де­якими свідченнями саме через нього П.Пестель передав М.Бестужеву-Рюміну, який, до ре­чі, приїздив для зустрічей з ко­мандиром Алексопольського пол­ку до Радомисля, текст «Русь­кої правди».

Разом з С.Муравйовим-Апостолом, М.Бестужевим-Рюміним, М.Муравйовим-Апостолом та іншими І.Повало-Швейковський розробляв плани збройного виступу, походу на Москву й Пе­тербург з метою арешту царя і захоплення влади. Щоправда, він висловлювався за початок повстання навесні 1826 року.

Незадовго до повстання Чер­нігівського полку полковника Швейковського «за неблагонадійність» (1824 року був при­четним до спроби арешту Олек­сандра І) перевели до Сара­товського полку. Але в бунтів­ному грудні він знову в Радомислі, сподіваючись підняти вір­них йому алексопольців. Саме тут на міському караулі 27 груд­ня 1825 року його й заарешту­вали. А от М.Бестужев-Рюмін, що також перебував у той час в Радомислі, арешту уник. Він був заарештований через кіль­ка днів. Ареш­тованих відправляли до Петер­бурга. 7 січня 1826 року в ка­зематі №10 Петропавловської фортеці ув'язнили І.С.Повало-Швейковського як «злочинця пер­шого розряду».

8 липня 1826 р. йому в чис­лі ще 31 «смутьяна» було ви­несено смертний вирок — відру­бання голови. Та невдовзі «по­милували», замінивши ту кару каторгою.

Події, пов'язані з арештом Повало-Швейковського і наступним виведенням з Радомисля Алексопольського полку, вразили в ту пору багатьох радомислян. Та чи не найболючіше сприйня­ла трагічні звістки з Петербур­га Юлія Дуніна-Вонсович, донь­ка місцевого шляхтича. Вона бу­ла нареченою Івана Семенови­ча, і ось-ось вони мали од­ружитися. Юлія вирішує розді­лити гірку долю свого коханого і звертається з височайшим проханням до государя: дозво­лити вирушити за нареченим на Нерчинські рудники, де вони могли б обвінчатися. Більше ро­ку тривало її листування з різ­ними установами, але дозволу дівчина так і не отримала. Нев­довзі Ю.Вонсович змушена бу­ла переїхати до Бердичева. Сі­м'я всіляко перешкоджала їй у здійсненні задуму. Відтак не мог­ла вона здійснити далеку поїзд­ку за свій кошт, так як це зробили легендарні жінки-«декабристки».

До речі, доля однієї з них — Марії Волконської-Раєвської також пов'язана з Радомислем. У 1811-1812 р.р. сім'я генерала М.М.Раєвського, зго­дом відомого своїми «продекабристськими» настроями, меш­кала в Радомислі. І хтозна, чи не товаришували тоді юні Юля і Маша.

Проте спротив родини Вонсовичів щодо планів доньки був, очевидно, вимушеним, на дого­ду «общественному мнению». Ад­же через декілька років граф Йосип Дунін-Вонсович взяв най­активнішу участь у польському повстанні 1830-31 р.р. І вже на собі відчула його родина репресійні заходи. Маєтки у Став­ках, Юрівці та інших селах нав­коло Радомисля, що їм належа­ли, були конфісковані і пере­дані у розпорядження військо­вого міністерства, а сам бунтівник заарештований і відданий до суду.

Нащадки Повало-Швейковських нині як найціннішу релік­вію зберігають перстень, виго­товлений власноруч Іваном Се­меновичем на каторзі із своїх кайданів. Можливо, такий же призначався й коханій, якій не судилося стати йому дружиною.

12 років був на каторжних роботах І.С.Повало-Швейковський. М.Басаргін, брати Бестужеви, з якими він розділив усі каторжні лихоліття, називають його в своїх листах і спогадах душею товариства. Він зокре­ма завідував артільною кухнею, виконував обов'язки лі­каря.

У 1840 році Повало-Швейковського пе­ревели на поселення до Курга­ну Тобольської губернії. Але, підірвавши на рудниках здоро­в'я, пожив він там недовго: по­мер від туберкульозу 10 (23) травня 1845 року.

Бережуть про нього пам'ять, як про одного із славної когор­ти наших земляків — «провісни­ків волі», сьогоднішні поколін­ня поліщуків.

«Звягель древній і вічно молодий».

Тези Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.

Новоград-Волинський, 1995, с.68-70.

Зведений каталог Житомирської обласної наукової бібліотеки ім. О.Ольжича та бібліотек Житомирської області

Світ тримається на диваках

Таких людей називають диваками. Але, погодьтесь, без них нецікаво було б жити. Адже недарма подейкують, що світ тримаєть­ся на диваках. Отож, наш співрозмовник — Олександр ПИРОГОВ, чия неординарність і рідкісні захоплення, які він характеризує звичайнісіньким хоббі, приваблює до себе багатьох. Передусім його знанням минулого Радомишля і нашого краю. Саме про це й піде розмова.

–   Олександре, чи давно ти до­сліджуєш історію Радомишльщини?

– Серйозний інтерес до минувшини рідного краю у мене виник десь у 1990 році. Подума­лося, що все спливає, а ще — що історія міста, району набагато цікавіша і повчальніша, ніж та, що безкінечно переписується і переробляється у підручниках.

– Але ж ти не історик. Рані­ше, знаю, працював на радіовуз­лі, торгував, а ще відомий горо­дянам як фотограф, телемай­стер...

– Захоплення історією прий­шло саме по собі. Адже історія — це те, що було до нас. На жаль, зараз багато хто прагне очорнити минуле, дехто —навпа­ки занадто його вихваляє. Та найцікавіше те, що одні й інші не знають, що робити нині. А коли вивчаєш історію, що невід’ємна від географії і літератури, якось по іншому дивишся на світ і людей. Свого часу я навчався у школі №6, де у мене були пре­красні вчителі.

– Одначе маємо в районі де­сятки дипломованих істориків, подвижницької діяльності яких щось непомітно...

— А як же принцип: якщо не я, то хто ж? Всі тільки й ганять: і тут погано, і там. А де ж то­ді добре? Древні мудреці колись казали: «Ніж базікати про су­цільну темряву, чи не краще за­палити малесеньку свічку…». Ко­ли б кожен громадянин нашої держави кожного дня робив один добрий вчинок, я впевнений, що наша Україна розквітла, і жит­тя у людей налагодилося б.

– Наскільки мені відомо, ти багато що колекціонуєш. Звідки береш кошти?

– Тим, хто у своєму житті ні­чого не колекціонував, це важ­ко зрозуміти. Мене в першу чер­гу цікавить усе, що пов'язане з Радомишлем і районом. Це, на­самперед, старовинні листівки, фотографії з видами міста, сіл, етикетки, афіші, документи, сло­вом усе — де є відбиток «Радо­мишль». Іншу старовину продаю або ж здебільшого міняю.

– І що ти особисто з цього маєш?

– Дуже не люблю цього пи­тання, яке мені ставили сотні разів. Уяви собі, що нічого. Все це я роблю за свій кошт. І вва­жаю, що взагалі у справі духов­ного відродження ні про який зиск не може бути мови. Украї­ну врятує тільки культура. А людей нині треба вчити навіть тому, як любити рідний край.

– А що тобі найдорожче?

— Мене цікавить все невідо­ме, загадкове і таємниче. А то­му приємно іноді відчувати се­бе немов першовідкривачем. Ме­ні дорогі всі старожитності, що зосталися в Радомишлі, на його око­лицях. Особливо цікавлять лю­ди, що жили і живуть тут.

– Перші твої дослідження були надруковані у райгазеті «Зоря Полісся»...

– І не випадково. Бо це газе­та, де з розумінням ставляться до відродження нашого історич­ного минулого. Недарма найви­щу оцінку нашій районці з цьо­го приводу і зокрема її тематичній щомісячній сторінці «Край рідний» дав президент науково-краєзнавчого товариства дослід­ників Волині Микола Юхимович Костриця, ставлячи «Зорю Полісся» у приклад іншим райгазетам області. Саме цій газеті довірятиму й подаль­ші свої дослідження.

— І які маєш плани щодо цьо­го?

— Зараз не модно вести мову про планування. Але у мене в полі зору біля шести десятків різноманітних краєзнавчих тем. Приміром, готую публікації про гроші Ра­домишля з їх фотознімками (так, були такі!), про таємничі підзе­мелля у місті, про колишніх на­ших співгромадян німецької на­ціональності, про табір німець­ких військовополонених, про родину італійця Бузетті та її до­лю, про жінок-радомишлянок, репресованих і розстріляних ор­ганами НКВС, про нагороди, які мало місто в минулому і т. ін.

У задумах — дослідницькі ессе про Рудню, Чудин. Готую до пу­блікації багато рідкісних фото. Хіба не цікаво, скажімо, меш­канцям Леніного побачити зні­мок своєї знаменитої каплички, зроблений на початку століття у свято Маковея? Готуються на­риси про наших видатних земляків. Зокрема, про одного з про­відних архітекторів Канади чайківчанина Василя Томашевського, про відомого шевченкознавця Миколу Мацапуру, уродженця Радомисля. А ще — знайомства із співач­кою Марією Савицькою, одним з авторів відродженого в Києві пам'ятни­ка княгині Ользі скульптором Миколою Срібнюком, і багато-бага­то іншого.

Записав розмову

Володимир Молодико.

Газета «Зоря Полісся», 4 грудня 1996 р.

Свідки слави козацької

ПРОМИНУВШИ ЧИМАЛУ улоговину з невеличкого річечкою, дорога стрімко вибігає на узвишшя, де височать могутні красені-дуби. Упродовж віків на них неодмінно звертають увагу подорожні, котрі їдуть до Радомишля. І не лише спостерігають за цими велетнями, а й зупиняються, щоби спочити в затінку величних крон, набратися сили, попити води з цілющого джерела, яке струменить з-під стовбурів...

Легенди розповідають, що колись так само перед боєм за Бердичів відпочивало під цими деревами козацьке військо Богдана Хмельницького. І ця народна оповідь має реальне історичне підґрунтя. Адже у пору Визвольної війни українського народу через Радомисль, котрий лежав на роздоріжжі багатьох шляхів, не раз проходили війська ворогуючих сторін. Відтак містечко повсякчас перебувало у вирі подій.

Полум’я визвольної боротьби, яке спалахнуло 1648 року, охоплювало значні регіони України. Не проминуло воно, звісно, й нашого краю. Знаний магнат А.Кисіль, котрий був у ту пору Київським воєводою і мав владу над Радомислем, доповідав польському королю, що повсюдно «холопство гору бере, а брати наші з домівок своїх виїжджають». Випадки втечі селян і міщан від своїх господарів були на Радомишльщині в першій половині ХVII століття надзвичайно поширеними. Напередодні народного вибуху 1648 року вони ще більш почастішали. Задля цього велась агітаційна робота посланцями Б.Хмельницького. В околиці Радомисля, зокрема, було відряджено козака Я.Концевича.

Зборівська битва.  Картина радомишльського самодіяльного художника А.Політа.

Після перемоги козацького війська під Корсунем у містечку осіли залишки розгромлених польських військ, які вихлюпнули свою лють на радомислян. Згодом, поляків тут, за переказами, «поскуб» козацький загін, який ішов з Чорнобиля, аби пристати до батька Хмеля. Втім, стояли ляхи в місті недовго, бо натхнені перемогами козаків Б.Хмельницького, жителі Радомисля влітку 1648 підняли повстання, проголосивши й себе козаками. У Радомисльській волості виникають «повстанські купи», сформовані з селян. Значною мірою сприяли цьому послані Хмельницьким козацькі загони. На Радомишльщині, відомо, діяли угрупування Голоти і Гладкого.

У 1651 році після поразки українського війська під Берестечком, через Радомисль пройшли загони Кримського хана Іслам-Гірея, який зрадив Хмельницькому і захопив гетьмана у полон. Татарські мурзи добряче пограбували містечко.

У багатьох історичних працях стверджується, що за козацьким адміністративним устроєм Радомисль був сотенним містечком. Проте достовірних підтверджень цьому фактові не віднайдено. Визначальним тут вважається Реєстр війська запорозького, складений 1649 року після Зборівської угоди. На підставі цього договору Радомисль відійшов до козацької юрисдикції. Найближчі до містечка козацькі сотні стояли тоді у Ворсовці і Коростишеві. Якій з них безпосередньо був підпорядкований Радомисль, сказати важко, бо містечко рівновіддалене між ними. Зі сходу й півдня з Радомишльщиною межували Макарівська й Ходорківська сотні.

Проте після Переяславської ради 1654 року було запроваджено новий адміністративний поділ козацької території. Не виключено, що, можливо, тоді до переліку сотенних міст увійшов і Радомисль. Радомисльська сотня (а йменувалися вони за назвами населених пунктів) належала ймовірно до Київського полку.

Сотенний устрій передбачав сотенну адміністрацію на чолі з сотником, якого призначав гетьман. Його помічниками були сотенний писар, сотенний осавул і сотенний хорунжий. Діяв сотенний суд, що розглядав на території сотні цивільні та карні справи. Проте юрисдикція сотенного управління щодо селян і міщан була обмеженою, селяни безпосередньо підлягали владі панів, а справи міщан розглядалися війтами (старостами).

Примітно, що Радомисль означено на видрукованій у ту пору карті України, складеній Г.Бопланом. З-поміж інших населених пунктів сучасної Радомишльщини. значиться на ній лише Веприн. Певно, недарма довгий час зберігалися у цьому селі залишки цегляного льоху, де, за переказами, у пору Визвольної війни було козацьке сховище пороху.

В польських хроніках під 1638 роком наводиться лист шляхтича Я.Єрлича, якому добряче дісталося під Кочеровом від козацьких загонів Б.Хмельницького.

Спонукає до роздумів й історія Заньок. Відоме з давніх часів під назвою Осеча, в першій половині ХVII століття це село було власністю панів-самодурів Тиша-Биківських. Від «козацької ребелії» ці магнати втекли до Польщі. І вже з середини ХVІІ ст. з’являється назва Заньки. У народних тлумаченнях цю назву пов’язують із якимось славним козаком на ймення Зіновій (Зінько). Але ж відомо, що Богдан Хмельницький був охрещений двома іменами і його друге ім’я – Зіновій. Цікавий збіг, чи не так?

...Якби дерева вміли говорити, вони б напевне оповіли про події 350-літньої давнини, свідками яких були, про мужніх і хоробрих українських вояків, що зупинялися під ними перепочити.

Богданові дуби здавна шанувалися радомислянами, які з покоління в покоління берегли пам’ять про славних козацьких звитяжців. Нині городяни зовуть це місце «Криниченькою», «Три дуби». А у XIX - на початку XX сторіччя його називали й «Майданом». Тодішні міщани любили діставатися сюди на відпочинок вихідного дня на фаетонах, бричках, аби порозважатися, погойдатися на гойдалках, влаштованих між деревами.

У наш час до «Трьох дубів» приїздять подружні пари, щоби вклонитися пам’яті предків, а ще неодмінно попити джерельної води з коханих долонь.

Місцем біля легендарних дубів тепер опікуються лісівники. У 1960-х р.р. дуби було обгороджено, впорядкували й джерельце, над яким зробили гарний зруб і дашок.

Вік цих дерев, які нині сягають висотою за 30 метрів, а стовбури мають діаметр до двох метрів, фахівці визначають у 450-500 років. Ці прадавні дуби, розташовані у 71-му кварталі Поташнянського лісництва, входять до мережі заповідних об’єктів області і включені до каталогу природних комплексів Житомирщини.

Хоча дубів тут уже зосталося лише два. Третій не витримав руйнівного впливу нашого бурхливого часу і почав усихати, а під час буревію впав. Залишки його могутнього стовбура зоставили на місці, де стояв колись цей велетень. 

    3 решти вирішено було виготовити арку-браму, як символічний в’їзд до Радомишля. Додали ще кілька стовбурів мореного дуба, піднятого з дна Тетерева, де вони пролежали бозна скільки десятиліть. Самодіяльні художники вирізали з дубових колод дерев’яні скульптурні зображення стародавніх мичан, що немов зійшлися на раду. Встановлене на роздоріжжі в лісі, це означення є нині своєрідною візитівкою міста.

На жаль, і у такій представницькій ролі легендарні дерева довго не послужили. За двадцять літ по тому довелося їх змінити і поновлювати арку.

Біля трьох дубів у 1970-1980 роках діяло кафе з промовистою назвою «Криниченька». Економічна криза зробила його зайвим. Можливо, завдяки підприємливим людям воно колись іще відродиться. Хоча реконструйований автошлях проходить тепер уже в стороні від цього пам’ятного місця. Та певен, що городяни і патріоти Радомишля так само торуватимуть дорогу до величних дубів - свідків слави козацької.

Газета «Зоря Полісся», 25 листопада 2000 р.

Сайт «Мій Веприн»