Як виходили у Донецький степ молоді хлопці та дівчата з Радомишльщини

Відновлення поруйнованої під час німецько-радянської війни економіки починалося відразу після вигнання гітлерівців із захоплених ними територій. Звісно, це вимагало значних людських ресурсів, якими СРСР в ту пору був обмежений, адже війна ще тривала і масштаби того, що потребувало відновлення, були величезними. І якщо місцеве господарство сяк-так відбудовувалося наявними літніми людьми, жінками чи підлітками, то індустріальні центри на зразок вугільного Донбасу, котрі ще й до війни поповнювалися робочою силою насамперед з інших регіонів, тим більше розраховували на так званий «оргнабір».

Щоправда, той «організаційний набір», який почав застосовуватися ще з 1931 року для колгоспників і передбачав добровільність в укладанні трудових договорів, діяв вряди-годи. А переважно в «кочегарці СРСР», як називали шахти Донецького басейну, працювала «трудова армія» з колишньої «контрреволюції», і такі кадри, зважаючи на огром репресій, туди всякчас «направлялися».

Продовжилося це і в 1943-му, адже у визволеному від гітлерівців вугільному регіоні налічувалося лише 10 відсотків довоєнної чисельності робітників, а загальний склад місцевого населення становив ледь половину до 1941 року.

Тож у міру просування Радянської армії на захід, зростала кількість українських областей, котрі отримували обов’язкові рознарядки для залучення населення для праці на Донбасі та відбудови вугільних шахт. На початку 1944 р. до таких регіонів додалась Житомирська область, а в її складі – й Радомишльщина.

Як розповідала жителька села Чудин Олена Леонова, вже у березні 1944-го її сімнадцятилітньою відправили піднімати Донбас. Потрапила вона туди не з власної волі, адже «вербувальники» мобілізовували на ті роботи передусім членів сімей «зрадників», які співробітничали із німцями: поліцаїв, службовців, старост. Останніх, до речі, на відміну від тих, хто йшов служити в окупаційних адміністраціях добровільно, окупанти не призначали – їх обирала громада. Але тавро «зрадника» отримували так само. Адже як і за Радянської влади голова сільради мав сумлінно виконувати доведені згори директиви, так і староста мусив підкорятися окупаційним управам, комендатурам тощо.

Олена була донькою сільського старости, тож потрапила до реєстру «мобілізованих у трудармію» в першу чергу і без жодних відмов. До 1949-го трудилась вона в донецькому селищі Путилівка на місцевому заводі «Точмаш»: спочатку на його відбудові, а потім стала токарем. Праця була надзвичайно виснажливою й важкою для дівчини, що не раз у відчаї та в безнадії навіть хотіла накласти на себе руки. Але таки вистояла і переборола незгоди й поневіряння.

Згадує Олена Леонова. 

З радіопередачі "Студії "Радомишль" від 10 травня 2006 р.

Додавалися до «мобілізаційних» ресурсів також репатрійовані, військовополонені та їм подібні категорії робочої сили.

У звіті однієї з рейдових груп УПА, яка проходила Радомишльщиною в грудні 1944-го, повідомлялося, що в Межирічці, куди навідалися повстанці, тамтешній голова колгоспу попервах сприйняв їх, як чергових представників НКВД, що «приїхали в село ловити дівчат на Донбас».

Та все ж влада розглядала примусові роботи, як тимчасовий варіант, адже йшлося таки про підневільну працю, віддача від якої за канонами класиків марксизму-ленінізму високою не буває. Відтак уже за рік по війні акцент у формуванні постійних кадрів індустріального та шахтарського краю зокрема почав робитися на вільнонайманих робітників, котрих набирали передусім за «оргнабором». В першу чергу залучався колгоспний «пролетаріат» з областей України.

Зважаючи на неврожай та голод 1946-47 років, кадри поволі комплектувалися. А ще пізніших «оргнаборівців» заохочували перспективою попереднього навчання  у школах ФЗН, ремісничих училищах, де була нагода здобути робітничу професію, що потому могла прислужитися деінде.

 

 

Та чи не найвагомішим аргументом слугувало те, що оргнабір передбачав обов’язкову видачу селянським дітям паспортів, а відтак гарантував майбутнє вільне пересування неосяжними просторами СРСР. Хоча з певними обумовленнями. Адже самовільне полишення місця роботи каралося виправно-трудовими роботами, а то й кримінальною відповідальністю. Ця норма, що попервах стосувалася «мобілізованих», поширилась і на добровольців. Позаяк, зіткнувшись з жахливими Донбаськими реаліями умов життя та праці, чимало з них прагнули накивати звідти п’ятами. Зрештою, відпрацювавши певний термін, їм це подеколи вдавалося.

Знаю це на прикладі маминої родини. Четверо її  братів та сестра, що хотіли вирватися із села, де довелося б злидарювати, подалися у світи транзитом через Донбас і осіли згодом вже на просторах Сибіру та на інших більш соціально привабливіших об’єктах Союзного значення.

Одначе ресурси в українських регіонах теж були не бездонними, та й охочих дедалі меншало, бо реальні звістки, що надходили рідним з Донбасу, різнилися від тих, що з агітаційною метою друкувалися в тогочасних місцевих газетах.

Оргнабір невдовзі доповнили такі собі громадські «вербувальники», коли молодь направлялась на шахти та інші Всесоюзні будови за комсомольськими путівками. Як зазначає у своїх спогадах колишній перший секретар Радомишльського райкому комсомолу Петро Михайленко, за 1956-57 роки з Житомирщини на шахти Донбасу та на будівництво алюмінієвого заводу в Павлограді і каналу «Сіверський Донець - Донбас» за комсомольськими путівками вирушило 4311 юнаків і дівчат.

Рознарядки згори, одначе, стосувалися не тільки людських ресурсів. Райони Житомирщини звітували по війні про виконання «бойового завдання» із заготівлі та вивезення на відвантажувальні пункти кріпильного та будівельного матеріалу для розвитку вуглепромисловості Донбасу. Поряд із рознарядками, доведеними до місцевих колгоспів, на ці роботи так само за «оргнабором» набирали колгоспників, яким пропонували низку тарифних заохочень, «прогресивки», преміювання, сезонні надбавки, «орсівське» харчопостання та інші стимули, що про них пересічні колгоспники, які працювали за мізерні трудодні, могли тільки мріяти. Притому, додатковий фураж передбачався навіть для коней, які направлялися на лісозаготівлю для українського вугледобувного регіону.

Врешті тодішні реальні зведення засвідчували величезну плинність робочої сили у вугільному регіоні, поповнювати яку самотужки Україна вже була не спроможна. Тож рознарядки з донбасівського «оргнабору» на Союзному рівні почали спускатися в інші республіки та їхні області. Вугільний край, відтак, став втрачати своє українське обличчя, як і загалом місцеві історичні та культурні традиції. Втім таке перемішування та нівелювання не лише соціальних, а й національних особливостей, було лише на користь комуністичній асиміляційній політиці, що пропагувала створення нової історичної спільноти – радянського народу.

 

 

Марія та Іван – найпопулярніші радомисльські імена півтора століття тому

 

За демографічними підрахунками райвідділу РАЦС, у 2020-му році на Радомишльщині новонародженим найчастіше давали імена Матвій, Денис, Іван, Микита, Соломія, Мілана, Вікторія, Вероніка, Злата, Марія…

Цікаво, а яким іменам для своїх діток радомисляни віддавали перевагу в минулому? Ось, скажімо, як виглядала іменна ситуація 150 років тому. Її ілюструє зокрема метрична книга Радомисльського собору Святої Трійці за 1871 рік, адже в ту пору ведення метричних записів про народження (тут, власне, йдеться передусім про охрещення), одруження (вінчання), смерть покладалося на церкву.

Радомисльська церква Святої Трійці. Фото початку ХХ століття. 

Втім документи Свято-Троїцької церкви подають лише відомості про імена новонароджених в родинах парафіян храму, тобто мирян православної віри, і не є повним віддзеркаленням тодішнього поширення імен в Радомислі, адже подібні реєстри так само вели в ту пору й інші конфесії. До відома, статистика 1870 року засвідчує, що з 8517 жителів 51 відсоток жителів міста були іудеями, 45 відсотків – православними, 3 – католиками, 1 – інших віросповідань.

І коли за метричним записами йшлося про 160 народжених і охрещених у храмі дітей (75 хлопчиків і 85 дівчаток), то це був лише певний їх відсоток стосовно всіх новонароджених у місті. Позаяк охрещено було православними кількох діточок зі «змішаних», переважно православно-католицьких родин. А ще охрестився в ім’я Антона 11-річний римо-католик, син місцевого дворянина з іменем Роберт, приєднаний до православ’я.

Притому хрестили у Свято-Троїцькій церкві не лише радомислян, а й діток приписаних до неї парафіян з Лутівки, Папірні, Микгорода, Рудні, Сухарки, Кевлича та інших довколишніх сіл.

Зрештою, ведучи мову про порівняння з теперішніми іменами, послуговуватимуся лише православною статистикою, оскільки нині на наших теренах саме до цієї віри відносить себе переважна кількість населення.

За узвичаєною тоді традицією новонароджених нарікали за іменами святих або інших небесних покровителів, чиє пошанування відбувалося в дні уродин чи хрестин немовляти. Відтак двоє хлопчиків, яких охрещували в перші новорічні дні, дістали наймення Василів, а дівчинку нарекли Василиною. Адже діяв тоді лише юліанський календар – «старий стиль», як його називають тепер, і «другий празник – Святого Василя» – припадав на перший день Нового року. Відповідно хрестилися й інші січневі іменинники – Тетяни, Григорії, як і більшість новонароджених в наступні дні та місяці року. Примітно, що зазвичай малюків прагнули охрестити вже в найперші дні життя, тож від уродження до хрестин проминало переважно до трьох днів.

Загалом у переліку наводиться 72 імені, що їх надавали того року новонародженим. Позаяк «популярність» певних з них пояснюється з одного боку їх кількістю у різні дні в святцях: приміром, чи не найчастіше представлені серед майбутніх небесних покровителів Марії та Івани, що, так би мовити, стали переможцями тогорічного рейтингу (такими іменами охрещені відповідно 11 та 8 діточок). А з другого – впливала кількісна народжуваність діток у певні дні. Бо вийшло, що на вересневий день Лисавети припадало відразу п’ять новонароджених дівчинок, так само чотирьох Михайлів – на 21 листопада. Дещо не пощастило натомість Миколам: по одному охрещено у дні весняного й зимового святителя. А Віри, Надії та Любові взагалі не представлені.

Услід за Марією та Іваном найбільше новонароджених хрестилися іменами Єлисавета (6), Євдокія, Олександр (по 5), Михайло, Параска, Софія, Степан, Тетяна (4), Агафія, Андрій, Василь, Володимир, Ганна, Єфросинія, Зіновія, Наталія, Олена, Ольга, Павло, Федір, Феодосія (3), Анастасія, Акилина, Данило, Дарія, Дмитро, Євген, Йосип, Леонтій, Макар, Микола, Петро (2). По одному разу надано 38 імен, серед яких цілком сучасні Віктор, Георгій, Ілля, Кирило, Максим, Олексій, Роман, Семен, а також Антоніна, Євгенія Ірина, Катерина, Ксенія, Марта, Юлія тощо. Можна сказати – класика, бо екзотичних імен на зразок деяких теперішніх, ясна річ, немає, хоча й у ті часи радомисляни не вибирали, приміром, не зовсім звичних не тільки для сьогодення Єротиїд чи Акакіїв, що наводяться у святцях. Одначе представлені тоді були й рідкісні як натепер Андронік, Васса, Купріян, Спиридон.

Щодо іншої статистики народжуваності, то «найурожайнішим» місяцем у 1871-му видався січень, у якому народилося 17 діток, у вересні новонароджених було 16, у травні й грудні – 15, а найменше – у лютому, квітні й серпні: по 11.

Не оминає півторастолітньої давнини реєстр і незвичної з погляду сьогодення категорії «незаконнонароджених» дітей, тобто – позашлюбних. Таких упродовж року було 10. Але примітно, що саме ними означені обидва в тому році випадки народження близнюків.

Зважаючи на наведену чисельність жителів міста, народжуваність можна вважати досить високою (для порівняння – торік у Радомишльському РАЦСі, тобто по всій міській громаді за втричі більшого населення, зареєстровано було 189 малят).

Водночас вкрай сумною виглядає у 1871 році статистика дитячої смертності. Тогоріч померло 42 дитини віком до 15 років. Найуразливішими виявилися найменшенькі: в перший рік життя померло 16 немовлят, одно – п’ятилітніх діток: 23…

А повертаючись знову до уподобаних наймень, привертає увагу факт, що і в давнину, і тепер свідомо й навіть несвідомо прагнуть батьки нерідко надати новонародженим імена своїх пращурів: як з найближчого покоління, так і з давнішого. Свідомий вибір у таких випадках зазвичай робиться із шани до предка, що був успішним у житті чи уславив родовід своїми добрими справами та звершеннями, залишивши по собі добру пам’ять, аби їх перейняло й продовжило дитя. На таких традиціях, врешті, й тримається рід людський.

 

Хрестини.

Картина відомих сучасних українських майстрів пензля Олексія Кулакова та Наталії Папірної експонувалась у Радомишльській галереї «Карпатія-АРТ» на виставці художників, що проходила в лютому-березні 2011 року. Це полотно нині прикрашає інтер’єр готелю «Карпатія» в Радомишлі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 квітня 2021 року.

  

«Вчителько моя…»

 

Освіта, схоже, чи не найперша державна галузь, до роботи в якій у Російській імперії дозволили залучати жінок. Позаяк спричинило до цього насамперед запровадження жіночої освіти як такої. Початок їй було покладено реформами 1861 року, притому йшлося не тільки про навчання та освітнє виховання дівчаток із селянських чи міщанських верств, а й дворянства, де жінки, всупереч розповсюдженим уявленням, мали рівні права з чоловічою половиною на управління маєтностями, а це, зрозуміло, вимагало певного освітнього рівня. Втім у переписних тогочасних реєстрах, подаючи відомості про освіту, жінки-дворянки переважно вказували: «домашня». Бо ж дворянство могло собі дозволити розкіш тримати домашнього вчителя чи вчительку або гувернантку.

Врешті ще XVIII століття на імперських теренах існували училища шляхетних дівчат, але – поодинокі і для найвищого аристократичного світу. Згодом їх коло поширилося, хоча йшлося про приватні чи доброчинні заклади, не державні. А ще за реформаторським положенням 1864 року жінкам надавалося офіційне право вчителювати.

Відтак на хвилі згаданих реформ дістали законодавчий статус спочатку міністерські жіночі училища, а з 1868 р. – гімназії. Проте шлях до їхнього відкриття часом бував задовгим.

Скажімо, у повітовому місті Радомислі Київської губернії, казенна жіноча освіта набула офіційного статусу в 1869 році, коли в місті відкрилося міське чоловіче й жіноче училище з окремими класами для обох статей. До першого класу нововідкритого закладу пішло, однак, лише 8 дівчаток. Та поступово їхній контингент відчутно зріс. У 1899 р. в училищі навчалося 123 дівчини, у 1909-му – 170 (майже нарівні з хлопцями). А через три роки кількість дівчаток вперше переважила (156 проти 154).

Попервах навчали дівчаток чоловіки, а жінки були наглядачками – такими собі піклувальницями. З 1876 року тривалий час працювала наглядачкою і, до того ж, викладала малювання Олександра Молчанова, що закінчила Павлівський інститут шляхетних дівчат, її помічниця Аделаїда фон Левен мала гімназійну освіту. Викладали жінки насамперед рукоділля: в перші роки – Марія Квітницька, з 1896 року – Лідія Прокопенко-Чопівська, випускниця училища, що закінчила, крім того, школу крою.

«Моїм коханим учням…» - такий напис залишила 26 грудня 1898 року вчителька Вікторія Бернацька на світлині, зробленій у радомисльській фотомайстерні Миколи Дубравського.

Фото з Радомишльського краєзнавчого музею. 

Разом з хлопцями навчалися дівчатка і в національних освітніх закладах. Приміром, у восьми німецьких міністерських школах, що відкрилися в колоніях довкола Радомисля (Казимирівська, Негребівська, Папірнянська, Філонівська, Шнуроволісна та ін.), за відомостями 1899 року рахувалося 99 дівчаток.

Єврейські дівчата тим часом вчилися у відкритому 1893 року в будинку Артеменка на вулиці Дворянській (нині - Горького) єврейському жіночому приватному училищі, яке утримувала Хая-Клара Рацька. В анкетах зазначалося, що засновниця закінчила курс міського училища.

Сучасна вулиця ім.Горького із забудовою кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Ще через три роки запрацювала в повітовому місті школа праці для дівчат усіх станів, завідувала якою Юлія Васькова. 

Втім у школах нижчого рівня, зокрема церковно-парафіяльних, навчання хлопчиків та дівчаток теж було спільним. Скажімо, за реєстрами 1882 року в ЦПШ Радомисльського повіту дівчатка становили 10 відсотків до складу всіх учнів (власне, такий показник обліковано і загалом по губернії), хоча в школах на території, окресленій межами нещодавнього Радомишльського району, їх було значно менше – 5 відсотків.

Разом з тим саме на Радомишльщині було відкрито першу ЦПШ для дівчаток – така школа почала працювати у Ставках після відкриття в селі земського училища. Останнє заснувала тут у 1887 р. меценатка й просвітниця Ольга Вангенгейм.

Ольга Вангенгейм зі Ставецькими школярами.

Цікаво, що у ній працював майже суціль жіночий вчительський колектив: разом із фундаторкою навчали тут діток Єлизавета Воронкова, Надія Савіна, Софія Пашкова, Марія Островська, Олімпіада Пащенко (перші троє по смерті фундаторки в різні роки завідували школою), потому Ольга Титова, Марія Калиновська, Віра Щербина.

Надія Савіна, що свого часу завідувала Ставецькою школою, в радянський час учителювала в Радомислі у Руднянській школі.

Примітно, що в ці роки почали з’являтися і в церковних школах вчителі-жінки, переважно – доньки або дружини місцевих священиків, котрі до того разом з дячками одноосібно становили учительський персонал ЦПШ. Єпархіальною радою зокрема відзначалися за старання й завзяття вчительки Н.Біляновська (Чудин), О.Буткевич (Ставки), О.Квітницька (Котівка), Н.Комарівська і М.Меленєвська (Юрівка), Є.Таргоній (Лутівка).

Поступово і в земських школах жіноцтва серед учительського складу ставало дедалі більше.

У 191З році міське двокласне училище реорганізували в  окремі чоловіче та жіноче вищі початкові училища. В жіночому навчалося 100 дівчаток, завідувала ним Софія Верниківська, викладаючи також історію та географію, разом з нею вчителювали Олена Сеферовська (математика), Раїса Куликівська (крій та шиття), Олександра Пашкова (іноземна мова, вона єдина з-поміж жінок на ту пору викладала також і в чоловічому училищі).

 

Жіноче вище початкове училище вірогідно містилось у цій будівлі.

Вчителі та учні жіночого училища. 1902 р.

Природничим дисциплінам навчала дівчаток Олена Мельничук, котра у радянську пору обиралась депутатом першого скликання Верховної Ради УРСР і першою на радомишльських теренах була удостоєна звання заслуженого вчителя.

Олена Мельничук.

У міському однокласному училищі на вул. Бульварній (тепер  Шевченка), що відкрилось 1913 року, викладали Аделаїда Соколовська (у тому ж році її було нагороджено золотою медаллю «За старання» на Аннинській стрічці), Надія Сокольвак (рукоділля).

В сільських земських училищах навчали дітей Лідія Костецька та Анастасія Гусакова (Борщів), Антоніна Мількова (Веприн), Ольга Сташевська (Мірча), Євгенія Рузі (Глиниця), Євгенія Здоренко-Пащевська (Забілоччя), Ольга Чикіна (Кримок), Ірина Ахтирська (Нова Буда). При Борщівському училищі, опікувалась яким місцева поміщиця Юлія Єремієва, крім того, було відкрито окремі класи рукоділля для дівчаток.

Той же 1913-й був означений запровадженням в Радомислі вищого гімназійного рівня жіночої освіти. До речі, випускники гімназій отримували право вчителювати в училищах – школах.

Між тим, ще напередодні відкриття в Радомислі чоловічої гімназії (1909 р.) тодішній міський голова Феодосій Гринцевич звернувся з клопотанням до губернатора, щоби в новому закладі дозволили спільне навчання хлопчиків і дівчаток (до 4 класу). Міністерство народної освіти, проте, таку пропозицію не підтримало. Натомість через чотири роки в місті відкрилась жіноча гімназії. Для неї збудували власне приміщення на вулиці Присутственій (нині тут мистецька школа).

Будівля колишньої жіночої гімназії в Радомислі на вулиці Присутственій.

Завідувала закладом Валентина Годованюк, викладали в ньому жінки-вчителі З.Ісаєвич, Н.Конахевич, М.Гертопан, В.Гертопан, А.Доманицька, С.Лисицька, А.Костецька, А.Юркевич, Н.Долгушина. До всього, опікувалися гімназистками так звані «класні дами» (наглядачки): Т.Бадаєва, М.Гарбарова, А.Кубицька, О.Туржанська.

Радомисльські гімназистки зі своїми вчительками. (maloratsky-vinitsky.weebly.com)

Та працювала Радомисльська жіноча гімназія лише до 1919-го року, коли її закрили більшовики. А згодом туди переїхали комуністичний райпартком і райвиконком.

У радянський час, проте, жіноцтво сповна опанувало освітню сферу, і тепер вчительську професію цілком можна вважати «жіночою», позаяк чоловіки тут явно в меншості. Зрештою саме жінкам насамперед присвячують поетичні та пісенні твори, звернені до освітян. Згадаймо хоча б неперевершену Малишкову «Вчителько моя», що не втрачає своєї популярності попри плин років і поколінь.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.

Незабутній голос дитинства і українського радіо

 

Серед найпопулярніших українських мультиків представники різних поколінь практично одностайно називають знаного «Капітошку», що досі зберігає свою популярність та привабливість попри те, що пішов йому вже п’ятий десяток (ця анімаційна стрічка вийшла на екрани у 1980-му). Тільки на офіційному ютуб-каналі «Укранімафільму» вона має майже 11 мільйонів переглядів. Зворушила глядачів не лише дружба Вовченятка, що намагався стати страшним, з життєрадісною крапелькою дощу – Капітошкою, а й лагідний голосочок дощового створіннячка, що наспівувало невибагливу пісеньку.

Співав улюблений мультяшний герой голосом вокалістки Олени Слободяник. Втім її спів, що надзвичайно часто лунав зокрема в радіоефірах (тривалий час вона працювала солісткою хору Українського радіо), теж часто-густо залишав виконавицю «за кадром».

А шлях до професійного співу починався для Олени Модестівни з села Осички, що на Радомишльщині. Відтак її походження, можна сказати, також із води, адже перейменували колись це поселення за назвою річечки Осечі, що в давнину протікала у цих краях. Щоправда, історична назва села до 1946 року було Ляхова. Тут і народилась в багатодітній дружній і працьовитій селянській родині Ковальських 14 січня 1938 року донечка, яку нарекли Оленкою.

Її чудовий голос привернув до себе увагу земляків ще у шкільні роки, тож вона зазвичай заспівувала у шкільному і сільському хорах.

– Уявіть лишень, які тоді були хори – до сімдесяти учасників, – згадує ті літа Галина Пількевич, шкільна подруга Олени Ковальської.

Керував обома співочими колективами знаний на Радомишльщині хормейстер, музикант та педагог Юрій Мілієнко. Він відразу запримітив унікальний голос і природний дар Олени. Тож юнка прислухалась до настійних порад та наполягань маестро і після закінчення школи вступила на вокальний факультет Київського музичного училища ім. Глієра, а через чотири роки закінчивши його, – «транзитом» стала студенткою столичної консерваторії ім. П.Чайковського. У виші навчалась вона у класі вокалу професорки Марини Єгоричевої (до слова, з гордістю називають себе її учнями зокрема народні артисти Діана Петриненко, Олександр Трофимчук).

Наставниця була навдивовижу прихильною до своїх учнів, більшість із яких прийшли сюди просто із села, оточувала увагою, запрошувала до себе додому на гостини.

Консерваторію Олена Ковальська закінчила з «червоним» дипломом. Відтак мала «фору» у подальшому працевлаштуванні. Але попервах обрала інше – вийшла заміж і стала Оленою Слободяник. Чоловік на ту пору був ще студентом (навчався в медінституті), і, хоча марила вона, звісно, оперою, куди її гукали з ряду міст, з реалізацією мрії не склалося з побутових проблем: молода родина заледве зводила кінці з кінцями, тож елементарно бракувало грошей, щоб поїхати на прослуховування.

Так само ненадовго затрималась Олена у славнозвісній Капелі бандуристів, куди її запросили солісткою. Працювала вона там лише три роки. Подіяла вже інша вагома особиста причина: народження першої доньки (загалом набуло подружжя Слободяників двійко дівчаток – Оксану і Тетяну). Це зрештою й прислужилося до того, що обрала вона місцем своєї подальшої роботи радіо. Адже робота в капелі вимагала постійних гастрольних поїздок.

Українське радіо стало на довгі роки рідним домом для Олени Модестівни, як і вона для нього самобутньою й чудовою солісткою. Тут Слободяник співпрацювала з уславленими композиторами К.Данькевичем, П.Майбородою, І.Карабіцем, Є.Станковичем, співала під орудою метрів диригентської справи А.Бобиря, В.Гнєдаша, Г.Куляби, П.Муравського, С.Литвиненка та інших. По-батьківському опікувався вокалісткою відомий концертмейстер Бенціон Щупак, що керував колективами УР. Він продовжував шліфувати її голос, навчав тонкощам жанрів, стилів, епох, а іноді, як зізнавалась співачка, «опускав з небес на землю».

Понад двісті записів зроблено нею для фонотеки Українського радіо. Більшість із них зберігається в архівних фондах – класичні твори, народні й авторські пісні, широко представлені вони й на різноманітних інтернет-ресурсах.

Записано нею зокрема цикл з майже тридцяти романсів на вірші О.Олеся. Навдивовижу проникливо звучить відома пісня «Тихо над річкою» в її дуеті з Олександром Таранцем. 

Співала вона також у парі з Віктором Зарковим, Василем Бокачем, іншими виконавцями.

Цікаво, що свого часу дуетне фото співачки, яке вона надіслала поштою батькам, спричинило певне непорозуміння з ними. На світлині був момент вистави консерваторського театру-студії «Таня» Г.Крейтнера, у якій Олена виконувала роль подруги головної героїні, притому грала у весільній сукні. Як з’ясувалося, відкрила мама конверт, а звідти знімок випадає. Подивилась вона – і ледь не зомліла, отетерівши: «Он яку дочку маємо, навіть не повідомила нам, що заміж вийшла». Втім зміст листа звинувачення розвіяв.

Батькам вона, звісно, і писала, й приїздила перевідати. А коли відійшли у вічність, щороку навідувалась до рідних Осичок, аби вклонитися їхнім могилам.

У 1982-му О.Слободяник раптом дізналась з газет, що стала заслуженою артисткою України. Це виявилося для співачки приємною несподіванкою, адже не велося жодних розмов щодо представлення її до відзнаки. Як дізналася згодом Олена Модестівна, поклопотав про присвоєння їй почесного звання якийсь шанувальник із високих владних кабінетів, що не раз зачаровувався її голосом. Хоча почув він його в не надто узвичаєний спосіб. Прямих ефірів тоді не було, і все, що записане було до трансляції, попередньо прослуховувалося «нагорі» на предмет крамоли. Отой цензор, поцікавившись, хто вона і що, звелів відзначити виконавицю, адже вона на те безумовно заслуговувала. Звання, крім того, додало ще й доважок до заробітку: 50 рублів на ті часи були цілком пристойним додатком.

За словами Олени Слободяник, не відмовлялася й «підхалтурити» на кіно- і телестудіях: зважаючи на радіодосвід, її з колегами залюбки залучали до озвучення не тільки мультиків, а й музичних, художніх стрічок (до речі, вся музична озвучка «Капітошки» виконана жіночим складом хору УР). А ще її голос із дитячою пісенькою «Олівці чудові – різнокольорові, наші любі друзі олівці…» став музичною заставкою популярної свого часу дитячої телепередачі «Олівці-малювці». Час від часу з приємністю впізнавала себе, коли на екранах з’являлися ті чи інші ролики з її голосом. Втішало, що запав він у душу й глядачам. Одного разу, скажімо, співачку надзвичайно зворушило, коли сідала в автобус, а звідти веселий молодечий гурт виходить, наспівуючи знайоме Капітошкіне «Ля-ля-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля…»

Капітошка в подарунок…                   Світлина з газети «Новая».

До речі, досвід підробітку вона надбала ще зі студентських часів, коли майбутніх співочих зірок залюбки запрошували до пісенного оздоблення різного роду урочистостей, подій. Часом гукали композитори на підспівку іменитим (кажучи сучасною мовою, «бек-вокал») для запису своїх творів на радіо. Відтак мали вони такий собі принагідний доважок до куцої стипендії. Водночас Олена та її співкурсники оволодівали навичками студійного запису, коли доводилося записуватися «з листа» і мало не з першого дубля. Тож, коли згодом прийшла працювати на Українське радіо, радійна кухня вже була для неї знайомою.

А провела вона на цій «кухні» 32 роки. У 2000-му Олена Слободяник вийшла на заслужений відпочинок, хоча нудьгувати на пенсії їй не довелось. Повернулась зрештою до Капели бандуристів: покликали її у цей уславлений мистецький колектив викладати вокал у студії.

Учні й дочки стали для неї відрадою й турботою, коли останніми роками занедужала (подружнє життя, на жаль, не склалося), до того ж, майже втратила зір (короткозорістю притому страждала ще з дитинства). Попри тяжку хворобу, сповна відчула вона, наскільки важливі турбота і підтримка добрих людей. На деякий час недуга, здавалося б, відступила, але 6 грудня 2020-го донька Тетяна повідомила: «Мама пішла... Але назавжди з нами…»

Так, назавжди залишиться з нами той незабутній і неповторний голос нашого дитинства та українського радіо – голос славної землячки Олени Слободяник.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.

  

З історії поселень Радомишльщини. ГЛУХІВ ПЕРШИЙ

 

Це село розташоване біля витоків річечки Глухівки на автошляху Радомишль – Потіївка за 5 км на північний захід від Радомишля. Село обіймає площу в 0,739 кв. км. У Державному класифікаторі об'єктів адміністративно-територіального устрою України населений пункт має код 1825010101.

Сусідніми для Глухова Першого є Радомишль, а також села Глухів Другий (2 км), Філонівка (3 км), Верлок (4 км), Борщів (4 км), Осички (5 км), з якими існує шляхове сполучення.

Назва пов’язується здебільшого з розташуванням і річки, і села у глушині лісів, що колись росли довкола. За іншими тлумаченнями – у цих місцях водилося колись багато глухарів.

Топонім з такою назвою відомий на Радомишльщині з давніх давен. Під 1572 роком згадується він як «острів» (так у давнину означали місцевість з характерними ознаками, на кшталт урочища). Тоді Києво-печерська лавра, якій належав Радомисль, здійснила обмін володіннями з власником Пилиповичів магнатом Стефаном Пилиповським, надавши йому замість «острова Глухів» угіддя в інших місцевостях.

1783 року острів Глухів вказано в генеральній візиті Радомисльської Парохіяльної Церкви Пресвятої Трійці. Зазначено, що з нього сплачується на користь храму медова данина. Серед її «платників» названі Михайло Воєвода, Грицько Довгаленко та інші.

Глухів Перший відомий з кінця ХІХ століття (тоді просто Глухів), як хутір Кичкирівської волості Радомисльського повіту. Тоді ці землі (534 десятини, що оцінювалися в 23 759 рублів) придбала поміщиця Наталія Фроленко, яка й заснувала тут поселення. У реєстрах зазначалося, що господарює на них власниця за трипільною системою. У 1900 році на хуторі рахувалося 4 двори, де мешкало 19 жителів (11 чол., 8 жін.), які займалися хліборобством. В маєтностях було закладено сад, споруджено два ставки.

Під час Столипінської аграрної реформи, отримавши землі довкола хутора, тут оселялися жителі сусідніх сіл – Ляхової (Осичок), Верлока, Філонівки, Городчина та інших.

Населених пунктів з такою назвою у цих місцях утворилося три (до сучасного адміністративно-територіального поділу входить два). Тож їх, щоб не плутати між собою, пронумерували.

З початком світової війни, яка спалахнула 1914 року, чимало глухівських новоселів мобілізували на фронт. Зникли без вісти у воєнному вирі Іван Карбієвський, Андрій Березівський, пораненими та ушкодженими повернулися додому Дмитро Ніцкевич, Олексій Блоцький, Адам Кириченко, Семен Білоусов, Антон Войналович.

У 1923 році Глухів Перший підпорядкували Верлоцькій сільській раді. За переписом 1926 року в ньому нараховувався 181 мешканець.

За часів НЕПу тут працювало два молочарних кооперативи, діяли кузня, вітряк, на якому господарював Федір Кравчук.

У 1930 р. в Глухові Першому утворено колгосп «Новий шлях». Контору господарства розмістили в колишньому будинку поміщиці (його розібрали після ліквідації колгоспу).

Під час колективізації, що їй зазвичай найбільше опиралися хуторяни-одноосібники, чимало їхніх господарств було розкуркулено, а мешканців вивезено у Сибір чи на Соловки. Із тавром «куркулів-експертників» як «соціально-небезпечних елементів» рішеннями опертрійки при Волинському ОВ ДПУ в березні 1930 р. було «вислано на Північ» Андрія Березівського, Семена Корзуна, Бонегарта Рахальського та їхніх рідних.

Розправи з «ворогами народу» продовжилися і в 1937-38 рр., коли жертвами репресій, за матеріалами меморіального видання «Реабілітовані історією», стали п’ятеро жителів Глухова Першого. За сфабрикованими справами у причетності до «контрреволюційної німецької націоналістичної організації» були звинувачені й розстріляні хуторяни Юліус Клюкас і Густав Палай, антирадянську агітацію інкримінували Івану Березівському, Максиму Димничу, Андрію Мохорту.

У роки голодомору 1932-33 рр. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби 1933 року» Верлоцьку сільську раду було занесено на «чорну дошку».

Як зазначав у своїх спогадах колишній мешканець села Микола Гаранжа,  через батькове небажання вступати в колгосп, на їхнє господарство наклали «твердий» план здачі хліба. Як розрахувалися – накинули ще, потім ще. І таки примусили сім’ю вступити до того «Нового шляху». А якось заявилась до них бригада з «викачки» хліба, очолювана головою сільради. Обшукали залізними гострими палицями біля хати весь город. Нічого там не було закопано. А у току знайшли трохи неочищеного зерна і все забрали. Нишпорили по горищах, у печі, під ліжком, навіть за іконами. Відтак родина залишилася без будь-яких запасів і почала голодувати. Щоб не померти з голоду, ходили розгрібати полову, аби знайти якусь жменю зерна. Одного разу із лляної полови навідвіювали посліду, в якому були зерна бур’яну, що його називали житником. Розтовкли те у ступі, і мати наварила баланди. Як наїлися того «супу», потруїлися, напали на всіх кров’яний пронос і сліпота. Рятував їх лікар Салач, з яким Леонтій Гаранжа служив у армії.

А другий випадок був уже навесні 1933 року. Як розтанув сніг, на полях, де була картопля, гуртом назбирали перемерзлих бульб. Наробили з них крохмалю, мати його запарила, а щоб було більше їжі, додала дрібної гречаної полови, із того напекла млинців, які були схожі на торф’яний брикет, і знову довелося звертатися за порятунком до лікаря.

Уже навесні, як зазеленіло все навкруги, їли кропиву, «заячий» щавель, корінці щириці. Ще тільки хліба наливалися, виминали з колосків жито, перетирали його, а мати з того варила затірку. Але голод брав своє: ноги поопухали, були наче налиті водою, і та вода бралася пухирями.

За твердженнями оповідача, в Глухові Першому ніхто із односельців від голоду не помер. Але йому довелося бачити, як у колгоспному дворі лежала мертва жінка, а по ній повзало і ледь чутно пищало грудне дитя. Воно тоненькими рученятами прагнуло щось знайти на неживій неньці. Як виявилося, жінка та була з Русанівки. Дитину відвезли в притулок.

У 1941 році в поселенні було обліковано 87 дворів з 389 жителями.

З початком німецько-радянської війни Глухів Перший було окуповано німецькими військами ­­11 липня 1941 р. 11 листопада 1943-го окупантів із села було вигнано, однак через три дні вони знову заволоділи селом, остаточне вигнання гітлерівців прийшло до Глухова 26 грудня 1943 р.

Звитягою на фронтах Другої світової відзначились зокрема Микола Чернишевич, нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня і Червоної зірки, Володимир Ковальський (Ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ст., медалі), Василь Борисюк (Ордени Червоної Зірки і Слави ІІІ ст, медаль «За відвагу»), Зіновій Березівський (Орден Слави ІІІ ст., дві медалі «За відвагу»), Анатолій Баранівський (Орден Слави ІІІ ст.), Володимир Мельниченко (Орден Червоної Зірки, чотири медалі), Сергій Тужик (медаль «За відвагу»).

У грудні 1943 р. під Глуховом Першим точилися запеклі бої. Тут тоді вели бойові дії за Радомишль частини 328-ї стрілецької дивізії, 3-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії радянської армії. 346 воїнів, що загинули в тих боях, поховані в братській могили на північній околиці села. У 1946 році на могилі було встановлено гранітний обеліск. У 1986 році до могили було підзахоронено останки загиблих з одиночних поховань довкола села. Тоді ж перед обеліском поклали гранітні плити з викарбуваними на них прізвищами 335 відомих полеглих, а також воїнів-земляків, що загинули на фронтах Другої світової.  У цьому скорботному списку – глухівці Григорій Іжицький, Олександр Березівський, Сергій Кучерявий, Михайло Семенцов, Степан Назаренко, Микола Рахвальський, Лука Павленко, Петро Попович, Андрій Новицький, Карпо Тужик та інші.

Вісім жителів села загинуло від розривів снарядів та стрілянини під час грудневих баталій 1943-го, серед них – Марія Борисюк з п’ятирічним сином Володею та трирічною донькою Галею, 78-річний селянин Євстрат Курган. Жертвами окупантів стали також батько і син Леонтій та Василь Гаранжа.

Здійснивши втечу зимової ночі 1943 року з табору для радянських військовополонених, що був на північній околиці Радомишля, у Глухов Першому знайшов пристановище червоноармієць Олександр Доронін, який тут потім одружився й оселився.

З 1946 року Глухів Перший має статус села. Тут було побудовано клуб, магазин, початкову школу. Добрий слід залишили по собі перші вчителі Глухівської дітвори – Василь Гарбаренко, Володимир Симоненко, Галина і Федір Старжинські.

 

У 1950 р. при укрупненні колгоспів Глухівську артіль об’єднали з господарствами Радомишля та Папірні під назвою ім.Леніна з центральною садибою в Радомишлі.

У Глухові Першому відтоді діяла комплексна бригада (з 1992 р. – бригада сільгосппідприємства «Нива»).

Серед передовиків хліборобської ниви були механізатори Андрій і Володимир Пастушенки (Володимир Гнатович згодом був удостоєний найвищої урядової нагороди СРСР – ордена Леніна), Володимир Придибайло, Володимир Дяченко.

Після розпаювання колишніх колгоспних земель також господарювали на Глухівських землях фермерські господарства «Глухівське», «Мрія» та ін.

Уродженцями Глухова Першого є військовий льотчик першого класу Василь Шевчук, учений-агроном Леонід Березівський, самобутній художник і майстер Анатолій Карбієвський, працював тут свого часу знаний на Радомишльщині майстер пензля Анатолій Політ.

Виставка живопису і художніх виробів Анатолія Карбієвського в краєзнавчому музеї Радомишля. 1995 рік. 

З 1954 р. Глухів Перший підпорядковується Радомишльській міській раді.

За переписом 1989 р. в Глухові Першому мешкало 235 жителів (106 чол. і 29 жін.), у 2001-му – 215.

У 2004 р. село було газифіковане.

З 2017 р. Глухів Перший з населенням у 229 жителів входить до Радомишльської громади.