Крок у безсмертя...

 

26 квітня 1986 року о 3.15 до чергового офіцера 427-го окремого полку Цивільної оборони, що базувався в Києві, надійшло тривожне повідомлення: «На атомній станції в Чорнобилі – аварія. Горить трансформатор». Жодних подробиць не повідомлялося. У частині її сприйняли як цілком «штатну», адже аварійних ситуацій, що виникали через людський фактор чи з технічних причин, на режимних об’єктах вистачало. Тож підняли по тривозі розквартирований особовий склад, підготували потрібну техніку та прилади, і за кілька годин мобільний загін, очолюваний комполку Володимиром Гребенюком, вирушив на місце події.

«Цивільники» – не пожежники, і вони досконало знали своє завдання у випадку такого тривожного сигналу, що мав кодовану назву «Теодоліт». Ці військові формування Радянської армії були призначені для дій у зонах застосування зброї масового знищення – хімічної, біологічної, ядерної. Тут, звісно, слід було розглядати останню з них, і починалося все з радіаційної розвідки. Дані, які отримав підрозділ, усіх приголомшили: йшлося про жахливе радіаційне випромінювання, що стало наслідком вибуху енергоблоку 4-го реактора.

Командиру 4-ї механізованої роти полку капітану Петру Зборовському, що залишився у частині, поставили завдання: оперативно розгорнути на базі полку батальйон хімічного захисту, що згодом дістав 731-й номер. Він, до речі, призначався на випадок війни і формувався із «запасників», яких почали звозити з усіх військкоматів Київщини. Новоприбулих скорим порядком переодягали у військові однострої, розподіляли в підрозділи.

У цій колотнечі Зборовський ледь устиг отримати з дому «тривожну валізку» й польові штани, бо ж, думалося, це, як звичайно, на день-два.

До Чорнобиля колона дісталась 29 квітня і, розгорнувшись за 6-7 кілометрів від розбурханої станції, відразу – під вертольоти, завантажуючи їх піском, доломітом, свинцем. Усю цю багатотонну масу скидали на палаючий реактор.

Першого травня, коли у Києві проходила сумнозвісна показушна парадно-святкова демонстрація, від реактора у бік майданчика 731-го посунула зловіща червона хмара. Батальйону наказали негайно перебазуватися на інше місце – під Дитятки. Ледь облаштували новий табір, у якому, до слова, усіх бійців вимили в лазні й переодягнули, у намет до Зборовського зайшли незнайомі генерал-майор та полковник, повідомивши, що його терміново викликає голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії Іван Силаєв, і за ним вони прибули.

Як згадував згодом ті події Петро Павлович, все ж дозволили йому повечеряти, бо після сніданку й крихти в роті не тримав.

Розмова в штабі комісії була короткою. Силаєв по-військовому чітко віддав наказ: «Товаришу капітане, вам поставлене урядове завдання відкачати воду з-під четвертого блока. Подробиці дізнаєтесь у військовому штабі. Готовність до роботи – 9.00». Відповідь кадрового офіцера однозначна: «Єсть!»

Свого часу академік Євген Вєліхов, що теж був залучений до роботи в комісії, пояснив, чому подібні завдання слід ставити військовим: вони його виконають без зайвих питань і умов висувати не будуть…

*     *     *

На ту пору ситуація навколо поруйнованого реактора виникла надзвичайно загрозлива. Температура в реакторі досягла небезпечної межі і, за обчисленнями вчених, його бетонна основа, не розрахована на такі екстремальні умови та ще й під додатковим тягарем з п’яти тисяч тонн скинутої на реактор захисної суміші, загрожувала не витримати. І тоді розпечена до 3,5 тисячі градусів реакторна маса, зіткнувшись з кількома тисячами кубометрів води, що нею охолоджувався реактор у робочому режимі, спричинила б жахливий паровий вибух, від якого могли б здетонувати інші три, здавалося б, безпечні блоки станції. І тоді б суцільні руйнування могли охопити 200-кілометрову зону довкруж Чорнобиля, а над усією планетою розверзлися велетенські хмари високорадіоактивної води та ядерного палива. А це – так звана ядерна зима, наслідком якої є загибель усього живого на Землі.

Тимчасом поголос, що поширився українською столицею та довкола неї, цей апокаліптичний сценарій вже перетворив у дійсність. Відтак слід було будь-що відкачати воду не лише з охолоджувальних резервуарів (за технічною термінологію – барбатерів), а й довколишніх підвалів, притому відповідні призначені для цього комунікації та системи не працювали, а засувки до того ж перебували під 5-метровою товщею води у приміщеннях, ще від початку по вінця залитих під час гасіння нібито звичайної пожежі.

Ось таке доленосне для світу завдання поставила урядова комісія перед Петром Зборовським. Саме його порадили для цих робіт експерти, адже мав він за плечима 14-літній військовий стаж у сфері цивільної оборони, що був насичений багатьма ліквідаціями аварій, зокрема й на об’єктах підвищеної небезпеки, і, важливо, – трубопровідний та насосний досвід під час дій в екстремальних умовах… 

Капітан Петро Зборовський. 1987 р.

*     *     *

Полісся, до якого входить і Чорнобильська зона, – Петрів рідний край. Тут, у селі Луки ще донедавна Малинського району він народився 1952-го в учительській родині. Батьки завжди слугували для нього прикладом, особливо у навчанні, адже знання й освіченість у сім’ї надзвичайно цінувалися. Після успішного закінчення місцевої восьмирічки хлопець продовжив здобування освіти в середній школі майже сусідньої Гуто-Потіївки – вже Радомишльського району.

Гуто-Потіївська десятирічка була на ту пору певною мірою унікальною. Адже у ній навчалися учні з чотирьох районів, які «сходилися» у цьому куточку Житомирщини. Сюди з Луків було 7 кілометрів, що їх Петро долав кожного навчального дня – велосипедом, пішки, а взимку – на лижах. Попри те, що при школі діяв гуртожиток для учнів з віддалених сіл, та й рідня в Гуто-Потіївці мешкала, він діставав для себе додатковий гарт – «екстрим», за термінологією теперішньої молоді.

– Відповідальним, серйозним був, а ще – заводним, компанійським, ініціативним, міг повести за собою інших, – згадує школяра Зборовського колишня вчителька  Галина Іванівна Ільїнська.

Юнак полюбляв математику, захоплювався технікою. Школу він закінчив із «золотою» медаллю, а, до того ж, знайшов у ній свою майбутню «половинку» – однокласницю Лілію Гнітецьку, корінну гуто-потіївчанку.

Врешті отой «екстрим», певно, вплинув і на майбутню професію. Хоча, як розповідає Лілія Іванівна, Петро зізнавався їй, що попервах хотів стати лікарем-стоматолом, за прикладом свого дядька. Батьки, одначе, такий його вибір не схвалили. Тож спробував вступити до льотного навчального закладу, але – не вийшло. Натомість подався в Балашиху, що під Москвою, де у тамтешньому військовому училищі цивільної оборони готували офіцерів до найстрашніших війн сучасності.

Такі війни, на щастя, людство допоки стримує. А от у мирному житті на цивільних об’єктах аварій та надзвичайних ситуацій з «бойовими» наслідками вистачає. Чорнобильська у цьому трагічному реєстрі посідає одне з чільних місць…

*     *     *

Отримавши завдання, капітан Зборовський відчув себе «смертником», адже за замірами, що їх зробив розвідник-однополчанин Олександр Логачов, рівень радіації біля стіни реактора становив 2080 рентген, притому ще з училища Петро добре закарбував: смертельна доза для людини – 700. Та будь-які особисті сумніви з огляду на загальнолюдську загрозу, відкинув. Насамперед вирушив до Києва в частину за потрібним технічним спорядженням та оснащенням. Потім підібрав команду. На ранковому засіданні комісії, одначе, узгодженого рішення ще не було: ні звідки, ні куди перекачувати воду.

Врешті вирішили, що відкачуватимуть з барбатера, до якого люди Зборовського мають дістатися, зробивши «якимось чином» дірку в бетонній стіні. «Якимось чином» означало «лупати цю скалу» вручну, бо про підрив, як було б найпростіше, у тій ситуацій не могло бути й мови.

Якщо завдання командирові поставили наказовим порядком, то тих, хто мав разом з ним видовбувати пролом, він обирав добровільно. Зголосилися піти з ним п’ятеро: Павло Авдєєв, Олександр Коршунов, Іван Максимчук, Ігор Молодцов, а також його заступник лейтенант Геннадій Хецев. Офіцера, проте, Зборовський залишив для командування рештою бійців.

Під’їхавши до реактора бетеером, вояки по черзі підбігали до стіни і кувалдою трощили її. Прорахували, що кожному на все про все відводилося не більше 12 хвилин. Важкувато, але бетон таки піддавався. В утворений для початку отвір проліз обіп’ятий «про всяк випадок» мотузкою Зборовський для пошуків доступу до води і місця облаштування насосної станції. У напівтемряві блукав тунелями, коридорами, врешті під ногами почало хлюпотіти, а він надибав технологічний зал між третім і четвертим блоками, цілком придатний за розмірами для розгортання насосів та ще й з ворітьми. Там, до всього, й залізнична колія була.

Стосовно «куди» – комісія вказала на розташоване за метрів двісті сховище рідких паливних відходів. Але Зборовський рішуче заперечив: це вірна смерть для його обслуги, бо за зробленими «цивільниками» вимірами радіація там зашкалювала. На схемі станції, якою керувалась комісія, цифри виглядали цілком безпечними. Як з’ясувалось, високопосадовий військовий подав благополучні цифри навмання (з нього, до речі, на засіданні комісії командувач Округу за це привселюдно зірвав генеральські погони), що підтвердили повторні вимірювання Зборовського. Відтак комісія пристала на пропозицію капітана відкачувати воду у відкриті водосховища, розташовані вже за межами станції. Їх місткість дозволяла прийняти аварійні обсяги з-під реактора. Крім того, він наполіг на використанні потужніших і більш мобільних насосних станцій з пожежного відомства.

4 травня почалися монтажні роботи. В умовах величезного випромінювання територією ЧАЕС проклали 2,5 км труб, встановили муфти. Були й непередбачені «дрібниці» у вигляді огорожі з колючого дроту під невідключеним високовольтним струмом і необхідності її ламати спішним порядком, як і сходові марші, що заважали монтувати пожежні рукави. З огляду на радіаційну небезпеку додатково надані групі Зборовського пожежники з Білої Церкви та Житомира змонтували насосні станції за 5 хвилин – втричі швидше нормативу.

Відкачування почалось 6 травня о 20.00 і тривало для капітана та його розрахунку 32 години. Було ж воно не менш «гарячим», адже кілька разів «глох» у надміру задимленому приміщенні насос, станцію, до того ж, доводилося постійно дозаправляти пальним. Один з насосів, що вийшов з ладу, мусили замінювати. «Допомогли» й суміжники, ненароком пошкодивши трубопровід. І все це робилося в умовах позахмарної радіації.

Вранці 8 травня капітан Зборовський доповідав Силаєву про те, як іде робота, а вона вже наближалась до завершення. Під час доповіді Петро Павлович раптом знепритомнів. Голова комісії, почувши про це, наказав негайно відправити його команду у військовий шпиталь. Одеським «цивільникам», що змінили їх, залишилося відкачати 15-20 сантиметрів води. І вже наступного дня на ЧАЕС почали прибувати люди та техніка для розчищення території. Страшна небезпека минула…

*     *     *

У шпиталі капітан умовив лікаря відпустити його бодай до світанку додому. Та в квартирі було порожньо. Від рідних дізнався, що дванадцятирічний син Павло перебував у них, а дружину поклали на планову операцію в лікарню. В кишені був конверт з тисячею рублів, що їх йому вручив Силаєв. Петро викликав таксі, і посеред лікарняного двору та ночі голосно прокричав: «Лілю, я живи-и-ий!». Вона його почула.

Звідти він поїхав до друзів, і… відключився на добу. Врешті його відшукали лікарі, бо побоювались за життя героя-ліквідатора.

Потому подейкували, що Петра Зборовського та його колег нібито представили до звань Героя. Та попри те, що про чорнобильську звитягу київських «цивільників» кілька разів розповідала головна військова газета СРСР «Красная звєзда», а політуправління  КВО розіслало у всі частини спецвипуск «Бойового листка», присвяченого подвигу Зборовського, про них ніби забули, хоча раз по раз лунали офіційні повідомлення про нагородження перших ліквідаторів. Певно, недарма іронізували радянські гострослови, що в СРСР зазвичай карають невинних, а нагороджують непричетних.

Зборовський цим особливо не переймався, бо найбільшою нагородою для нього було те, що після перебування у смертельній зоні залишився живим.

Втім через рік після Чорнобильської аварії нагорода таки знайшла героя. Указом Президії Верховної Ради СРСР Петра Павловича нагородили орденом Червоної Зірки. Але героїчна участь у ліквідації аварії на ЧАЕС в Указі жодним словом не зумовлена. Натомість містилося традиційне у ту пору ідеологізоване формулювання: «За освоєння нової техніки та зброї, за успіхи у бойовій і політичній підготовці»…

Нагородження капітана Петра Зборовського. 1987 р. 

У 1993 році у званні майора Зборовського відправили на пенсію, невдовзі вже як «запаснику» присвоїли підполковника. Поки дозволяло здоров’я, він працював у різних сферах, адже будь-яку техніку знав досконало.

Колеги втовкмачували йому: іди, оформлюй інвалідність, домагайся, вимагай, тобі ж бозна скільки пільг передбачено, квартира, приміром. Хоча жили вже двома родинами (у сина з невісткою зростали двоє діток-онучат) у тій самій двокімнатці. Але він цього ніколи не робив і дружині забороняв. Як розповідають рідні, більше полюбляв згадувати свої дитячі та юнацькі роки, шкільні та студентські, аніж тривожні чорнобильські дні.

Ордер на нову квартиру родина таки отримала, але через кілька років після смерті героя-чорнобильця. 

Родина Зборовських (справа – наліво): Петро Павлович, Лілія Іванівна і Павло (на ту пору курсант військового училища зв’язку).

Хоча ніхто з учасників тієї унікальної операції критичних доз опромінення не отримав, радіаційний зашквар Чорнобиля все ж даремно не минув і своє таки наздогнав. У Зборовського почали з’являтися невідомі раніше болячки, почастішали випадки втрати свідомості. У 1997 таке сталося за кермом власного «Москвича», яким Петро і Лілія поверталися з гостин у рідні. Машину кілька разів перекинуло й поставило догори дригом. Дружина, на щастя, відбулась лише переляком, а от чоловік дістав серйозні травми.

Коли Петро Павлович лікував їх у військовому шпиталі, лікарі були приголомшені: людина, яка дістала у Чорнобилі 65 рентгенів опромінення, досі не перебувала у них на обліку, хоча тут не раз грюкали кулаками по столах і мало не ламали двері ті, хто накопичив їх десяток-другий. Між тим, коли почав Зборовський готувати потрібні документи, зіткнувся з вражаючим фактом: в архівах рідного полку без проблем віднайшовся наказ про його відбуття на ЧАЕС, а от відмітки про повернення звідти чомусь не поставили. Тож виходило, жартував Петро, що він увесь цей час перебував у зоні.

У лютому 2007 року в 55-річному віці герой-чорнобилець відійшов у засвіти. З його команди натепер залишилися серед сущих на врятованій ними Землі лише одиниці…

*     *     *

Ситуацію з відкачуванням води з-під палаючого Чорнобильського реактора багато хто нині уявляє через значною мірою спотворені й міфологізовані літературні оповіді та кіноверсії тих буремних і трагічних подій. У багатьох з них, навіть у деяких офіційних джерелах, як не прикро, героїчний подвиг військових-«цивільників» і не згадано.

Позаяк їхню справжню вікопомну роль та реальну історію з погодинною та й похвилинною хронологічною точністю відтворено в одній з експозицій Національного музею «Чорнобиль». Чільне місце у ній відведено учасникам унікальної рятувальної операції – Петру Зборовському та його бойовим побратимам по Чорнобилю, що зробили мужній крок у ядерне пекло. Крок у безсмертя…

 

Газета «Зоря Полісся», 23 квітня 2021 р.

 

N.B. 20 липня 2023 р. пішла у засвіти Лілія Іванівна Зборовська. Царство Небесне їй і наша пам'ять...

Як виходили у Донецький степ молоді хлопці та дівчата з Радомишльщини

Відновлення поруйнованої під час німецько-радянської війни економіки починалося відразу після вигнання гітлерівців із захоплених ними територій. Звісно, це вимагало значних людських ресурсів, якими СРСР в ту пору був обмежений, адже війна ще тривала і масштаби того, що потребувало відновлення, були величезними. І якщо місцеве господарство сяк-так відбудовувалося наявними літніми людьми, жінками чи підлітками, то індустріальні центри на зразок вугільного Донбасу, котрі ще й до війни поповнювалися робочою силою насамперед з інших регіонів, тим більше розраховували на так званий «оргнабір».

Щоправда, той «організаційний набір», який почав застосовуватися ще з 1931 року для колгоспників і передбачав добровільність в укладанні трудових договорів, діяв вряди-годи. А переважно в «кочегарці СРСР», як називали шахти Донецького басейну, працювала «трудова армія» з колишньої «контрреволюції», і такі кадри, зважаючи на огром репресій, туди всякчас «направлялися».

Продовжилося це і в 1943-му, адже у визволеному від гітлерівців вугільному регіоні налічувалося лише 10 відсотків довоєнної чисельності робітників, а загальний склад місцевого населення становив ледь половину до 1941 року.

Тож у міру просування Радянської армії на захід, зростала кількість українських областей, котрі отримували обов’язкові рознарядки для залучення населення для праці на Донбасі та відбудови вугільних шахт. На початку 1944 р. до таких регіонів додалась Житомирська область, а в її складі – й Радомишльщина.

Як розповідала жителька села Чудин Олена Леонова, вже у березні 1944-го її сімнадцятилітньою відправили піднімати Донбас. Потрапила вона туди не з власної волі, адже «вербувальники» мобілізовували на ті роботи передусім членів сімей «зрадників», які співробітничали із німцями: поліцаїв, службовців, старост. Останніх, до речі, на відміну від тих, хто йшов служити в окупаційних адміністраціях добровільно, окупанти не призначали – їх обирала громада. Але тавро «зрадника» отримували так само. Адже як і за Радянської влади голова сільради мав сумлінно виконувати доведені згори директиви, так і староста мусив підкорятися окупаційним управам, комендатурам тощо.

Олена була донькою сільського старости, тож потрапила до реєстру «мобілізованих у трудармію» в першу чергу і без жодних відмов. До 1949-го трудилась вона в донецькому селищі Путилівка на місцевому заводі «Точмаш»: спочатку на його відбудові, а потім стала токарем. Праця була надзвичайно виснажливою й важкою для дівчини, що не раз у відчаї та в безнадії навіть хотіла накласти на себе руки. Але таки вистояла і переборола незгоди й поневіряння.

Згадує Олена Леонова. 

З радіопередачі "Студії "Радомишль" від 10 травня 2006 р.

Додавалися до «мобілізаційних» ресурсів також репатрійовані, військовополонені та їм подібні категорії робочої сили.

У звіті однієї з рейдових груп УПА, яка проходила Радомишльщиною в грудні 1944-го, повідомлялося, що в Межирічці, куди навідалися повстанці, тамтешній голова колгоспу попервах сприйняв їх, як чергових представників НКВД, що «приїхали в село ловити дівчат на Донбас».

Та все ж влада розглядала примусові роботи, як тимчасовий варіант, адже йшлося таки про підневільну працю, віддача від якої за канонами класиків марксизму-ленінізму високою не буває. Відтак уже за рік по війні акцент у формуванні постійних кадрів індустріального та шахтарського краю зокрема почав робитися на вільнонайманих робітників, котрих набирали передусім за «оргнабором». В першу чергу залучався колгоспний «пролетаріат» з областей України.

Зважаючи на неврожай та голод 1946-47 років, кадри поволі комплектувалися. А ще пізніших «оргнаборівців» заохочували перспективою попереднього навчання  у школах ФЗН, ремісничих училищах, де була нагода здобути робітничу професію, що потому могла прислужитися деінде.

 

 

Та чи не найвагомішим аргументом слугувало те, що оргнабір передбачав обов’язкову видачу селянським дітям паспортів, а відтак гарантував майбутнє вільне пересування неосяжними просторами СРСР. Хоча з певними обумовленнями. Адже самовільне полишення місця роботи каралося виправно-трудовими роботами, а то й кримінальною відповідальністю. Ця норма, що попервах стосувалася «мобілізованих», поширилась і на добровольців. Позаяк, зіткнувшись з жахливими Донбаськими реаліями умов життя та праці, чимало з них прагнули накивати звідти п’ятами. Зрештою, відпрацювавши певний термін, їм це подеколи вдавалося.

Знаю це на прикладі маминої родини. Четверо її  братів та сестра, що хотіли вирватися із села, де довелося б злидарювати, подалися у світи транзитом через Донбас і осіли згодом вже на просторах Сибіру та на інших більш соціально привабливіших об’єктах Союзного значення.

Одначе ресурси в українських регіонах теж були не бездонними, та й охочих дедалі меншало, бо реальні звістки, що надходили рідним з Донбасу, різнилися від тих, що з агітаційною метою друкувалися в тогочасних місцевих газетах.

Оргнабір невдовзі доповнили такі собі громадські «вербувальники», коли молодь направлялась на шахти та інші Всесоюзні будови за комсомольськими путівками. Як зазначає у своїх спогадах колишній перший секретар Радомишльського райкому комсомолу Петро Михайленко, за 1956-57 роки з Житомирщини на шахти Донбасу та на будівництво алюмінієвого заводу в Павлограді і каналу «Сіверський Донець - Донбас» за комсомольськими путівками вирушило 4311 юнаків і дівчат.

Рознарядки згори, одначе, стосувалися не тільки людських ресурсів. Райони Житомирщини звітували по війні про виконання «бойового завдання» із заготівлі та вивезення на відвантажувальні пункти кріпильного та будівельного матеріалу для розвитку вуглепромисловості Донбасу. Поряд із рознарядками, доведеними до місцевих колгоспів, на ці роботи так само за «оргнабором» набирали колгоспників, яким пропонували низку тарифних заохочень, «прогресивки», преміювання, сезонні надбавки, «орсівське» харчопостання та інші стимули, що про них пересічні колгоспники, які працювали за мізерні трудодні, могли тільки мріяти. Притому, додатковий фураж передбачався навіть для коней, які направлялися на лісозаготівлю для українського вугледобувного регіону.

Врешті тодішні реальні зведення засвідчували величезну плинність робочої сили у вугільному регіоні, поповнювати яку самотужки Україна вже була не спроможна. Тож рознарядки з донбасівського «оргнабору» на Союзному рівні почали спускатися в інші республіки та їхні області. Вугільний край, відтак, став втрачати своє українське обличчя, як і загалом місцеві історичні та культурні традиції. Втім таке перемішування та нівелювання не лише соціальних, а й національних особливостей, було лише на користь комуністичній асиміляційній політиці, що пропагувала створення нової історичної спільноти – радянського народу.

 

 

Марія та Іван – найпопулярніші радомисльські імена півтора століття тому

 

За демографічними підрахунками райвідділу РАЦС, у 2020-му році на Радомишльщині новонародженим найчастіше давали імена Матвій, Денис, Іван, Микита, Соломія, Мілана, Вікторія, Вероніка, Злата, Марія…

Цікаво, а яким іменам для своїх діток радомисляни віддавали перевагу в минулому? Ось, скажімо, як виглядала іменна ситуація 150 років тому. Її ілюструє зокрема метрична книга Радомисльського собору Святої Трійці за 1871 рік, адже в ту пору ведення метричних записів про народження (тут, власне, йдеться передусім про охрещення), одруження (вінчання), смерть покладалося на церкву.

Радомисльська церква Святої Трійці. Фото початку ХХ століття. 

Втім документи Свято-Троїцької церкви подають лише відомості про імена новонароджених в родинах парафіян храму, тобто мирян православної віри, і не є повним віддзеркаленням тодішнього поширення імен в Радомислі, адже подібні реєстри так само вели в ту пору й інші конфесії. До відома, статистика 1870 року засвідчує, що з 8517 жителів 51 відсоток жителів міста були іудеями, 45 відсотків – православними, 3 – католиками, 1 – інших віросповідань.

І коли за метричним записами йшлося про 160 народжених і охрещених у храмі дітей (75 хлопчиків і 85 дівчаток), то це був лише певний їх відсоток стосовно всіх новонароджених у місті. Позаяк охрещено було православними кількох діточок зі «змішаних», переважно православно-католицьких родин. А ще охрестився в ім’я Антона 11-річний римо-католик, син місцевого дворянина з іменем Роберт, приєднаний до православ’я.

Притому хрестили у Свято-Троїцькій церкві не лише радомислян, а й діток приписаних до неї парафіян з Лутівки, Папірні, Микгорода, Рудні, Сухарки, Кевлича та інших довколишніх сіл.

Зрештою, ведучи мову про порівняння з теперішніми іменами, послуговуватимуся лише православною статистикою, оскільки нині на наших теренах саме до цієї віри відносить себе переважна кількість населення.

За узвичаєною тоді традицією новонароджених нарікали за іменами святих або інших небесних покровителів, чиє пошанування відбувалося в дні уродин чи хрестин немовляти. Відтак двоє хлопчиків, яких охрещували в перші новорічні дні, дістали наймення Василів, а дівчинку нарекли Василиною. Адже діяв тоді лише юліанський календар – «старий стиль», як його називають тепер, і «другий празник – Святого Василя» – припадав на перший день Нового року. Відповідно хрестилися й інші січневі іменинники – Тетяни, Григорії, як і більшість новонароджених в наступні дні та місяці року. Примітно, що зазвичай малюків прагнули охрестити вже в найперші дні життя, тож від уродження до хрестин проминало переважно до трьох днів.

Загалом у переліку наводиться 72 імені, що їх надавали того року новонародженим. Позаяк «популярність» певних з них пояснюється з одного боку їх кількістю у різні дні в святцях: приміром, чи не найчастіше представлені серед майбутніх небесних покровителів Марії та Івани, що, так би мовити, стали переможцями тогорічного рейтингу (такими іменами охрещені відповідно 11 та 8 діточок). А з другого – впливала кількісна народжуваність діток у певні дні. Бо вийшло, що на вересневий день Лисавети припадало відразу п’ять новонароджених дівчинок, так само чотирьох Михайлів – на 21 листопада. Дещо не пощастило натомість Миколам: по одному охрещено у дні весняного й зимового святителя. А Віри, Надії та Любові взагалі не представлені.

Услід за Марією та Іваном найбільше новонароджених хрестилися іменами Єлисавета (6), Євдокія, Олександр (по 5), Михайло, Параска, Софія, Степан, Тетяна (4), Агафія, Андрій, Василь, Володимир, Ганна, Єфросинія, Зіновія, Наталія, Олена, Ольга, Павло, Федір, Феодосія (3), Анастасія, Акилина, Данило, Дарія, Дмитро, Євген, Йосип, Леонтій, Макар, Микола, Петро (2). По одному разу надано 38 імен, серед яких цілком сучасні Віктор, Георгій, Ілля, Кирило, Максим, Олексій, Роман, Семен, а також Антоніна, Євгенія Ірина, Катерина, Ксенія, Марта, Юлія тощо. Можна сказати – класика, бо екзотичних імен на зразок деяких теперішніх, ясна річ, немає, хоча й у ті часи радомисляни не вибирали, приміром, не зовсім звичних не тільки для сьогодення Єротиїд чи Акакіїв, що наводяться у святцях. Одначе представлені тоді були й рідкісні як натепер Андронік, Васса, Купріян, Спиридон.

Щодо іншої статистики народжуваності, то «найурожайнішим» місяцем у 1871-му видався січень, у якому народилося 17 діток, у вересні новонароджених було 16, у травні й грудні – 15, а найменше – у лютому, квітні й серпні: по 11.

Не оминає півторастолітньої давнини реєстр і незвичної з погляду сьогодення категорії «незаконнонароджених» дітей, тобто – позашлюбних. Таких упродовж року було 10. Але примітно, що саме ними означені обидва в тому році випадки народження близнюків.

Зважаючи на наведену чисельність жителів міста, народжуваність можна вважати досить високою (для порівняння – торік у Радомишльському РАЦСі, тобто по всій міській громаді за втричі більшого населення, зареєстровано було 189 малят).

Водночас вкрай сумною виглядає у 1871 році статистика дитячої смертності. Тогоріч померло 42 дитини віком до 15 років. Найуразливішими виявилися найменшенькі: в перший рік життя померло 16 немовлят, одно – п’ятилітніх діток: 23…

А повертаючись знову до уподобаних наймень, привертає увагу факт, що і в давнину, і тепер свідомо й навіть несвідомо прагнуть батьки нерідко надати новонародженим імена своїх пращурів: як з найближчого покоління, так і з давнішого. Свідомий вибір у таких випадках зазвичай робиться із шани до предка, що був успішним у житті чи уславив родовід своїми добрими справами та звершеннями, залишивши по собі добру пам’ять, аби їх перейняло й продовжило дитя. На таких традиціях, врешті, й тримається рід людський.

 

Хрестини.

Картина відомих сучасних українських майстрів пензля Олексія Кулакова та Наталії Папірної експонувалась у Радомишльській галереї «Карпатія-АРТ» на виставці художників, що проходила в лютому-березні 2011 року. Це полотно нині прикрашає інтер’єр готелю «Карпатія» в Радомишлі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 квітня 2021 року.

  

«Вчителько моя…»

 

Освіта, схоже, чи не найперша державна галузь, до роботи в якій у Російській імперії дозволили залучати жінок. Позаяк спричинило до цього насамперед запровадження жіночої освіти як такої. Початок їй було покладено реформами 1861 року, притому йшлося не тільки про навчання та освітнє виховання дівчаток із селянських чи міщанських верств, а й дворянства, де жінки, всупереч розповсюдженим уявленням, мали рівні права з чоловічою половиною на управління маєтностями, а це, зрозуміло, вимагало певного освітнього рівня. Втім у переписних тогочасних реєстрах, подаючи відомості про освіту, жінки-дворянки переважно вказували: «домашня». Бо ж дворянство могло собі дозволити розкіш тримати домашнього вчителя чи вчительку або гувернантку.

Врешті ще XVIII століття на імперських теренах існували училища шляхетних дівчат, але – поодинокі і для найвищого аристократичного світу. Згодом їх коло поширилося, хоча йшлося про приватні чи доброчинні заклади, не державні. А ще за реформаторським положенням 1864 року жінкам надавалося офіційне право вчителювати.

Відтак на хвилі згаданих реформ дістали законодавчий статус спочатку міністерські жіночі училища, а з 1868 р. – гімназії. Проте шлях до їхнього відкриття часом бував задовгим.

Скажімо, у повітовому місті Радомислі Київської губернії, казенна жіноча освіта набула офіційного статусу в 1869 році, коли в місті відкрилося міське чоловіче й жіноче училище з окремими класами для обох статей. До першого класу нововідкритого закладу пішло, однак, лише 8 дівчаток. Та поступово їхній контингент відчутно зріс. У 1899 р. в училищі навчалося 123 дівчини, у 1909-му – 170 (майже нарівні з хлопцями). А через три роки кількість дівчаток вперше переважила (156 проти 154).

Попервах навчали дівчаток чоловіки, а жінки були наглядачками – такими собі піклувальницями. З 1876 року тривалий час працювала наглядачкою і, до того ж, викладала малювання Олександра Молчанова, що закінчила Павлівський інститут шляхетних дівчат, її помічниця Аделаїда фон Левен мала гімназійну освіту. Викладали жінки насамперед рукоділля: в перші роки – Марія Квітницька, з 1896 року – Лідія Прокопенко-Чопівська, випускниця училища, що закінчила, крім того, школу крою.

«Моїм коханим учням…» - такий напис залишила 26 грудня 1898 року вчителька Вікторія Бернацька на світлині, зробленій у радомисльській фотомайстерні Миколи Дубравського.

Фото з Радомишльського краєзнавчого музею. 

Разом з хлопцями навчалися дівчатка і в національних освітніх закладах. Приміром, у восьми німецьких міністерських школах, що відкрилися в колоніях довкола Радомисля (Казимирівська, Негребівська, Папірнянська, Філонівська, Шнуроволісна та ін.), за відомостями 1899 року рахувалося 99 дівчаток.

Єврейські дівчата тим часом вчилися у відкритому 1893 року в будинку Артеменка на вулиці Дворянській (нині - Горького) єврейському жіночому приватному училищі, яке утримувала Хая-Клара Рацька. В анкетах зазначалося, що засновниця закінчила курс міського училища.

Сучасна вулиця ім.Горького із забудовою кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Ще через три роки запрацювала в повітовому місті школа праці для дівчат усіх станів, завідувала якою Юлія Васькова. 

Втім у школах нижчого рівня, зокрема церковно-парафіяльних, навчання хлопчиків та дівчаток теж було спільним. Скажімо, за реєстрами 1882 року в ЦПШ Радомисльського повіту дівчатка становили 10 відсотків до складу всіх учнів (власне, такий показник обліковано і загалом по губернії), хоча в школах на території, окресленій межами нещодавнього Радомишльського району, їх було значно менше – 5 відсотків.

Разом з тим саме на Радомишльщині було відкрито першу ЦПШ для дівчаток – така школа почала працювати у Ставках після відкриття в селі земського училища. Останнє заснувала тут у 1887 р. меценатка й просвітниця Ольга Вангенгейм.

Ольга Вангенгейм зі Ставецькими школярами.

Цікаво, що у ній працював майже суціль жіночий вчительський колектив: разом із фундаторкою навчали тут діток Єлизавета Воронкова, Надія Савіна, Софія Пашкова, Марія Островська, Олімпіада Пащенко (перші троє по смерті фундаторки в різні роки завідували школою), потому Ольга Титова, Марія Калиновська, Віра Щербина.

Надія Савіна, що свого часу завідувала Ставецькою школою, в радянський час учителювала в Радомислі у Руднянській школі.

Примітно, що в ці роки почали з’являтися і в церковних школах вчителі-жінки, переважно – доньки або дружини місцевих священиків, котрі до того разом з дячками одноосібно становили учительський персонал ЦПШ. Єпархіальною радою зокрема відзначалися за старання й завзяття вчительки Н.Біляновська (Чудин), О.Буткевич (Ставки), О.Квітницька (Котівка), Н.Комарівська і М.Меленєвська (Юрівка), Є.Таргоній (Лутівка).

Поступово і в земських школах жіноцтва серед учительського складу ставало дедалі більше.

У 191З році міське двокласне училище реорганізували в  окремі чоловіче та жіноче вищі початкові училища. В жіночому навчалося 100 дівчаток, завідувала ним Софія Верниківська, викладаючи також історію та географію, разом з нею вчителювали Олена Сеферовська (математика), Раїса Куликівська (крій та шиття), Олександра Пашкова (іноземна мова, вона єдина з-поміж жінок на ту пору викладала також і в чоловічому училищі).

 

Жіноче вище початкове училище вірогідно містилось у цій будівлі.

Вчителі та учні жіночого училища. 1902 р.

Природничим дисциплінам навчала дівчаток Олена Мельничук, котра у радянську пору обиралась депутатом першого скликання Верховної Ради УРСР і першою на радомишльських теренах була удостоєна звання заслуженого вчителя.

Олена Мельничук.

У міському однокласному училищі на вул. Бульварній (тепер  Шевченка), що відкрилось 1913 року, викладали Аделаїда Соколовська (у тому ж році її було нагороджено золотою медаллю «За старання» на Аннинській стрічці), Надія Сокольвак (рукоділля).

В сільських земських училищах навчали дітей Лідія Костецька та Анастасія Гусакова (Борщів), Антоніна Мількова (Веприн), Ольга Сташевська (Мірча), Євгенія Рузі (Глиниця), Євгенія Здоренко-Пащевська (Забілоччя), Ольга Чикіна (Кримок), Ірина Ахтирська (Нова Буда). При Борщівському училищі, опікувалась яким місцева поміщиця Юлія Єремієва, крім того, було відкрито окремі класи рукоділля для дівчаток.

Той же 1913-й був означений запровадженням в Радомислі вищого гімназійного рівня жіночої освіти. До речі, випускники гімназій отримували право вчителювати в училищах – школах.

Між тим, ще напередодні відкриття в Радомислі чоловічої гімназії (1909 р.) тодішній міський голова Феодосій Гринцевич звернувся з клопотанням до губернатора, щоби в новому закладі дозволили спільне навчання хлопчиків і дівчаток (до 4 класу). Міністерство народної освіти, проте, таку пропозицію не підтримало. Натомість через чотири роки в місті відкрилась жіноча гімназії. Для неї збудували власне приміщення на вулиці Присутственій (нині тут мистецька школа).

Будівля колишньої жіночої гімназії в Радомислі на вулиці Присутственій.

Завідувала закладом Валентина Годованюк, викладали в ньому жінки-вчителі З.Ісаєвич, Н.Конахевич, М.Гертопан, В.Гертопан, А.Доманицька, С.Лисицька, А.Костецька, А.Юркевич, Н.Долгушина. До всього, опікувалися гімназистками так звані «класні дами» (наглядачки): Т.Бадаєва, М.Гарбарова, А.Кубицька, О.Туржанська.

Радомисльські гімназистки зі своїми вчительками. (maloratsky-vinitsky.weebly.com)

Та працювала Радомисльська жіноча гімназія лише до 1919-го року, коли її закрили більшовики. А згодом туди переїхали комуністичний райпартком і райвиконком.

У радянський час, проте, жіноцтво сповна опанувало освітню сферу, і тепер вчительську професію цілком можна вважати «жіночою», позаяк чоловіки тут явно в меншості. Зрештою саме жінкам насамперед присвячують поетичні та пісенні твори, звернені до освітян. Згадаймо хоча б неперевершену Малишкову «Вчителько моя», що не втрачає своєї популярності попри плин років і поколінь.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.

Незабутній голос дитинства і українського радіо

 

Серед найпопулярніших українських мультиків представники різних поколінь практично одностайно називають знаного «Капітошку», що досі зберігає свою популярність та привабливість попри те, що пішов йому вже п’ятий десяток (ця анімаційна стрічка вийшла на екрани у 1980-му). Тільки на офіційному ютуб-каналі «Укранімафільму» вона має майже 11 мільйонів переглядів. Зворушила глядачів не лише дружба Вовченятка, що намагався стати страшним, з життєрадісною крапелькою дощу – Капітошкою, а й лагідний голосочок дощового створіннячка, що наспівувало невибагливу пісеньку.

Співав улюблений мультяшний герой голосом вокалістки Олени Слободяник. Втім її спів, що надзвичайно часто лунав зокрема в радіоефірах (тривалий час вона працювала солісткою хору Українського радіо), теж часто-густо залишав виконавицю «за кадром».

А шлях до професійного співу починався для Олени Модестівни з села Осички, що на Радомишльщині. Відтак її походження, можна сказати, також із води, адже перейменували колись це поселення за назвою річечки Осечі, що в давнину протікала у цих краях. Щоправда, історична назва села до 1946 року було Ляхова. Тут і народилась в багатодітній дружній і працьовитій селянській родині Ковальських 14 січня 1938 року донечка, яку нарекли Оленкою.

Її чудовий голос привернув до себе увагу земляків ще у шкільні роки, тож вона зазвичай заспівувала у шкільному і сільському хорах.

– Уявіть лишень, які тоді були хори – до сімдесяти учасників, – згадує ті літа Галина Пількевич, шкільна подруга Олени Ковальської.

Керував обома співочими колективами знаний на Радомишльщині хормейстер, музикант та педагог Юрій Мілієнко. Він відразу запримітив унікальний голос і природний дар Олени. Тож юнка прислухалась до настійних порад та наполягань маестро і після закінчення школи вступила на вокальний факультет Київського музичного училища ім. Глієра, а через чотири роки закінчивши його, – «транзитом» стала студенткою столичної консерваторії ім. П.Чайковського. У виші навчалась вона у класі вокалу професорки Марини Єгоричевої (до слова, з гордістю називають себе її учнями зокрема народні артисти Діана Петриненко, Олександр Трофимчук).

Наставниця була навдивовижу прихильною до своїх учнів, більшість із яких прийшли сюди просто із села, оточувала увагою, запрошувала до себе додому на гостини.

Консерваторію Олена Ковальська закінчила з «червоним» дипломом. Відтак мала «фору» у подальшому працевлаштуванні. Але попервах обрала інше – вийшла заміж і стала Оленою Слободяник. Чоловік на ту пору був ще студентом (навчався в медінституті), і, хоча марила вона, звісно, оперою, куди її гукали з ряду міст, з реалізацією мрії не склалося з побутових проблем: молода родина заледве зводила кінці з кінцями, тож елементарно бракувало грошей, щоб поїхати на прослуховування.

Так само ненадовго затрималась Олена у славнозвісній Капелі бандуристів, куди її запросили солісткою. Працювала вона там лише три роки. Подіяла вже інша вагома особиста причина: народження першої доньки (загалом набуло подружжя Слободяників двійко дівчаток – Оксану і Тетяну). Це зрештою й прислужилося до того, що обрала вона місцем своєї подальшої роботи радіо. Адже робота в капелі вимагала постійних гастрольних поїздок.

Українське радіо стало на довгі роки рідним домом для Олени Модестівни, як і вона для нього самобутньою й чудовою солісткою. Тут Слободяник співпрацювала з уславленими композиторами К.Данькевичем, П.Майбородою, І.Карабіцем, Є.Станковичем, співала під орудою метрів диригентської справи А.Бобиря, В.Гнєдаша, Г.Куляби, П.Муравського, С.Литвиненка та інших. По-батьківському опікувався вокалісткою відомий концертмейстер Бенціон Щупак, що керував колективами УР. Він продовжував шліфувати її голос, навчав тонкощам жанрів, стилів, епох, а іноді, як зізнавалась співачка, «опускав з небес на землю».

Понад двісті записів зроблено нею для фонотеки Українського радіо. Більшість із них зберігається в архівних фондах – класичні твори, народні й авторські пісні, широко представлені вони й на різноманітних інтернет-ресурсах.

Записано нею зокрема цикл з майже тридцяти романсів на вірші О.Олеся. Навдивовижу проникливо звучить відома пісня «Тихо над річкою» в її дуеті з Олександром Таранцем. 

Співала вона також у парі з Віктором Зарковим, Василем Бокачем, іншими виконавцями.

Цікаво, що свого часу дуетне фото співачки, яке вона надіслала поштою батькам, спричинило певне непорозуміння з ними. На світлині був момент вистави консерваторського театру-студії «Таня» Г.Крейтнера, у якій Олена виконувала роль подруги головної героїні, притому грала у весільній сукні. Як з’ясувалося, відкрила мама конверт, а звідти знімок випадає. Подивилась вона – і ледь не зомліла, отетерівши: «Он яку дочку маємо, навіть не повідомила нам, що заміж вийшла». Втім зміст листа звинувачення розвіяв.

Батькам вона, звісно, і писала, й приїздила перевідати. А коли відійшли у вічність, щороку навідувалась до рідних Осичок, аби вклонитися їхнім могилам.

У 1982-му О.Слободяник раптом дізналась з газет, що стала заслуженою артисткою України. Це виявилося для співачки приємною несподіванкою, адже не велося жодних розмов щодо представлення її до відзнаки. Як дізналася згодом Олена Модестівна, поклопотав про присвоєння їй почесного звання якийсь шанувальник із високих владних кабінетів, що не раз зачаровувався її голосом. Хоча почув він його в не надто узвичаєний спосіб. Прямих ефірів тоді не було, і все, що записане було до трансляції, попередньо прослуховувалося «нагорі» на предмет крамоли. Отой цензор, поцікавившись, хто вона і що, звелів відзначити виконавицю, адже вона на те безумовно заслуговувала. Звання, крім того, додало ще й доважок до заробітку: 50 рублів на ті часи були цілком пристойним додатком.

За словами Олени Слободяник, не відмовлялася й «підхалтурити» на кіно- і телестудіях: зважаючи на радіодосвід, її з колегами залюбки залучали до озвучення не тільки мультиків, а й музичних, художніх стрічок (до речі, вся музична озвучка «Капітошки» виконана жіночим складом хору УР). А ще її голос із дитячою пісенькою «Олівці чудові – різнокольорові, наші любі друзі олівці…» став музичною заставкою популярної свого часу дитячої телепередачі «Олівці-малювці». Час від часу з приємністю впізнавала себе, коли на екранах з’являлися ті чи інші ролики з її голосом. Втішало, що запав він у душу й глядачам. Одного разу, скажімо, співачку надзвичайно зворушило, коли сідала в автобус, а звідти веселий молодечий гурт виходить, наспівуючи знайоме Капітошкіне «Ля-ля-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля…»

Капітошка в подарунок…                   Світлина з газети «Новая».

До речі, досвід підробітку вона надбала ще зі студентських часів, коли майбутніх співочих зірок залюбки запрошували до пісенного оздоблення різного роду урочистостей, подій. Часом гукали композитори на підспівку іменитим (кажучи сучасною мовою, «бек-вокал») для запису своїх творів на радіо. Відтак мали вони такий собі принагідний доважок до куцої стипендії. Водночас Олена та її співкурсники оволодівали навичками студійного запису, коли доводилося записуватися «з листа» і мало не з першого дубля. Тож, коли згодом прийшла працювати на Українське радіо, радійна кухня вже була для неї знайомою.

А провела вона на цій «кухні» 32 роки. У 2000-му Олена Слободяник вийшла на заслужений відпочинок, хоча нудьгувати на пенсії їй не довелось. Повернулась зрештою до Капели бандуристів: покликали її у цей уславлений мистецький колектив викладати вокал у студії.

Учні й дочки стали для неї відрадою й турботою, коли останніми роками занедужала (подружнє життя, на жаль, не склалося), до того ж, майже втратила зір (короткозорістю притому страждала ще з дитинства). Попри тяжку хворобу, сповна відчула вона, наскільки важливі турбота і підтримка добрих людей. На деякий час недуга, здавалося б, відступила, але 6 грудня 2020-го донька Тетяна повідомила: «Мама пішла... Але назавжди з нами…»

Так, назавжди залишиться з нами той незабутній і неповторний голос нашого дитинства та українського радіо – голос славної землячки Олени Слободяник.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.