З історії сіл Радомишльщини. РАКОВИЧІ

Раковичі – село, розташоване при рівчаку Жилівка (Жиловець) за 20 км на південний схід від Радомишля і за 9 км від автошляху Київ – Житомир. Сусідні села: Лисиця (2 км), Садки (3 км), Негребівка (4 км), Раївка (4 км), Шнуров Ліс (4 км), Товсте (5 км), Строївка (5 км)

Назву цього давнього поселення пов’язують здебільшого з тим, що у навколишніх водоймах у давнину водилося багато раків. В історичних джерелах зустрічається також написання його назви як Раковщизна, Раковщина.

Про давність Раковичів свідчать артефакти, які віднаходили на цих теренах місцеві жителі. Серед знахідок – речі, монети, зразки зброї трипільських часів, Руської держави, середньовіччя та ін.

Відоме село з початку XVI століття, як володіння магнатів Лозків з давнього шляхетського року володарів Київщини. У 1507 році після смерті Бориса Лозки належні йому землі, що тяглися від Макарова понад Здвижем до Забілоччя і річечки Білки, дісталися у спадок синові Якову. Його права на дідичні маєтності, з належним до них селом Раковщизною, підтвердив король польський Сигізмунд І, поновивши давні привілеї Великих князів литовських Вітовта й Сигізмунда та короля Казимира.

У 1522 р. після смерті Якова Лозки володіння були розподілені між синами Філоном, Богданом, Василем. Останньому дісталась Раковщизна з селищами Рожевом, Високим, Ситняками.

По його смерті раковицькі маєтності перейшли до сина Степана. Він мав також землеволодіння у Мінському воєводстві, де обіймав посади річицького войського (коменданта) та збирача податей, згодом маршалка мозирського. Відтак його грунти на Київщині часом не мали належного догляду. Тож у 1577 році розглядалась скарга Степана Лозки про обідрання Брусилівськими міщанами, за наказом тамтешнього володаря Яна Бутовича, десяти колод бджіл в раковицькому маєтку.

Ще за угодою між Василем Лозкою та його швагром Київським городничим Іваном Служкою маєтностями над Здвижем у Раковщизні опікувалась Печерська архімандрія, де її люди «бортництвом промишляли і про Лозку, як про дідича, не забували». Вірогідно тому й звернувся архімандрит М.Хребтович з пропозицією до Степана Лозки щодо обміну належних йому сіл Рожів, Раковичі та Ставища, прилеглих до Радомисльських володінь Києво-печерського монастиря, на інші монастирські села. Такий обмін у 1590 р. навіть погодив грамотою польський король Сигізмунд ІІІ.

Але угода ця не відбулась, вірогідно тому, що Степан Лозка перейшов на службу до Київського воєводства, обіймаючи посади підчашого, збирача податків, підкоморія, судді. Відтак наступник Хребтовича архімандрит Є.Плетенецький у 1602 році засвідчив вивезення з Раковичів різних речей та майна і водночас вимагав повернення заставних 240 грошей кіп литовських.

У 1600 р. Лозка продав частину свого маєтку, що по правому берегу Здвижа, Київському хорунжому Яну Бутовичу. Цю угоду було підтверджено актом розмежування проданих маєтностей від сіл Рожів та Раковичі.

Разом з тим на початку XVII століття Раковичі згадуються у ряді судових розглядів, пов’язаних з претензіями на них магнатів Киселів, А.Олізара, Д.Єльця, що владарювали на сусідніх землях. Одначе їхні зазіхання були відкинуті наданими Лозкою підтвердженнями на ці землеволодіння ще від 1507 р.

У 1606 році Степан Лозка, котрий певний час удовував, одружився вдруге – на Єлизаветі (Галшці) Гулевич, що увійшла до історії України, як одна з найвідоміших жінок-просвітительниць та меценаток, знаною даруванням будинку в Києві та довколишньої землі Братському монастирю для відкриття при ньому школи, що згодом стала славетною Києво-Могилянською академією.

Разом з тим, як дружина, вона стала співвласницею маєтностей С.Лозки, тож її ім’я присутнє на багатьох актових документах, що стосувалися раковицьких володінь. Йшлося у них передусім про майнові суперечки, про повернення підданих, які збігали до інших місць. Після повстання С.Наливайка та селянських і козацьких протестних виступів такі випадки надзвичайно поширилися. У 1609 р. власники Раковичів позивалися зокрема до Ф.Стриболя з приводу викраденого його людьми коня із села, про повернення слуги, що втік до Кичкирів.

Після смерті Степана Лозки раковицькі маєтності перейшли до сина від першого шлюбу – Йосипа, а Галшка з Михайлом спочатку порядкували у Рожеві, а потім переїхали на Волинь.

У 1618 році, проте, було звернення шляхтичів Прощицьких і Новицьких з приводу грунтів необжитих у Раковичах, певно тому сюди залюбки збігали піддані з інших маєтностей. Того ж року така скарга надійшла від власників Великого Ставка.

Декрети 1628 року підтвердили, що при Й.Лозці зосталися Рожів, Ставища, Раковичі. За встановленим того ж року подимним (погосподарським) тарифом у Раковичах обліковані 5 димів і 1 городник.

Після смерті Й.Лозки володіння успадкувала його удова Єлизавета Рей. Відомі з історичних джерел ряд скарг, поданих нею та її другим чоловіком Петром Кучборським на дії урядників Печерського монастиря, що зазіхали на їхні маєтності, в переліку яких називаються села Ставища, Раковичі, Реєве (Раївка), Негребівка, Копилов, Високе.

У XVIII столітті Раковичі вірогідно входили до Рожівського староства, в описі якого зазначалося, що межує воно по р.Білка з Вишевицькими землями, належними до радомисльського ключа Київської митрополії.

Раковичі між тим мали зручне розташування, адже здавна через село проходив старий поштовий шлях, що вів з Києва через Радомисль на Житомир і далі на Захід. Під час єврейської колонізації краю тут оселилась єврейська родина, яка відкрила придорожній шинок (за реєстром 1778 р. в Раковичах записано 7 євреїв, належних до Брусилівського кагалу) 1784 р. – 4, 1787 р. – 2.

Цим трактом не раз проїздили сановні особи. В переказах місцевих жителів зберігаються згадки про урочистий проїзд через село у першій половині ХІХ століття кількох російських монархів.

У XVIII–XIX століттях село рахувалося за Ставищанською православною парафією і тамтешнім маєтком, який у різні часи належав Й.Дев’ятковському, підстарості Луцькому В.Понінському, Подоським, затим литовському князю Р.Гедройцю, як посаг його дружини Варвари Подоської. Останній мав значні володіння у Литві, а також резидував у с.Містечку (нині – Брусилівський район).

У 1863 р. у Раковичах мешкало 158 православних та 50 католиків. Село входило до Брусилівської волості Радомисльського повіту.

У 1884 р. у ньому проживав 561 мешканець.

Після реформи 1861 року селяни почали викуповувати поміщицькі землі для самостійного господарювання. Станом на 1887 р. тут нараховувалося 89 ревізійних селян, які мали земельні наділи в 301 десятину, сплачуючи за них 170 руб.39 коп.

У кінці ХІХ століття довколишні угіддя скупив інженер Григорій Шлейфер, за даними 1897 р. йому належало 7505 дес. землі. Переважно він надавав їх у орендне володіння, зокрема – німецьким колонізаторам. Так чинили й інші землевласники. Тож навколо Раковичів утворилися колонії Гордів, Дубовець, Жиловець, Красне, Райки, Садки, Строївка, Товсте, Шнуров Ліс та ін.

Станом на 1900 рік у Раковичах обліковано 71 двір з 347 жителями (174 чоловіків і 173 жінки). Населення займалося головним чином хліборобством. Із 488 облікованих десятин земельних угідь 316 належали селянам, 172 – іншим верствам. Господарі послуговувалися трипільною системою землеробства. Крім того деякі селяни вирушали на заробітки до Києва.

В селі працювала школа грамоти, а ще - казенна винна лавка («монополька»), водяний млин, сховище («магазин») хлібних запасів, де зберігалося 89 четвериків озимого зерна та 45 – яровини. Пожежний обоз складався з трьох діжок. Згодом було збудовано церкву.

У 1910 р. в Раковичах сталися заворушення через відмову селян сплачувати податок. Волосний старшина і староста силоміць відібрали у заворушників майно в рахунок податку, активістів було заарештовано.

У революційні 1918-1922 рр. тут діяли українські повстанські загони Орлика, І.Струка, Ю.Мордалевича. Місцеві селяни неприхильно ставилися до більшовицької влади. Делегат губернського з’їзду рад раковичанин Яків Панасюк на волосному зібранні у 1921 р. зазначав, що «червоні» зайди не вміють працювати на землі, а хочуть «щоб ми на них працювали і щоб ми їх годували».

Після встановлення в селі Радянської влади раковичани утворили комнезам на чолі з К.Богданенком. У 1923 р. було утворено сільську раду. Того ж року в селі організувалась комуна «Червоний промінь», що у пору колективізації була перетворена в однойменний колгосп. Господарство славилося зокрема своєю пасікою.

За переписом 1926 р. в Раковичах нараховувалося 933 жителі.

Як зазначалося у зведеннях НКВС, під час колективізації жителі Раковичів, що традиційно віддавали перевагу одноосібним селянським господарствам, до усуспільнення ставились вороже, і виявляли спротив та пасивність до різного роду комунорадянських політичних кампаній. За опір колективізації у 1931 р. було заарештовано одноосібника Олександра Гарбуза.

У 1933 рр. раковичани спізнали лихоліття голодомору. За зробленими вже у 1990-ті роки приблизними підрахунками, від голоду тоді померли біля сорока жителів села. Зокрема повністю вимерли сім’ї Бобрів, Тищенків, коса голодної смерті нещадно пройшлась родинами Волонців, Єльчиків, Гарбузів, Зимовських, Ковальчуків, Корбутів, Лисиць, Лобковських, Прокопенків, Пурхаленків, Руденків, Свириденків, Сичів, Сідельських, Тимошенків, Уніченків.

А за кілька років селом прокотилась потужна хвиля репресій. Значною мірою вона торкнулась осіб німецької національності. За участь у сфабрикованій «німецько-фашистській військово-повстанській організації» у 1938 р. були розстріляні уродженці Раковичів Стефан Гейнц, Генріх Гаус, Густав Ніц, Фрідріх Розе. Така ж трагічна участь спіткала Адольфа Альбрехта, Еміля Гайзлера, Юліуса Гартвіха, Фрідріха Літвіца, Еміля Марцинковського, Данила, Едуарда та Еміля Опатерних, Райнгольда Тротнера, як і поляків Дмитра та Олександра Муравських, Матвія Суходольського та інших.

12 липня 1941 року село було окуповане військами німецького Вермахту. Під час окупації у навколишніх лісах діяли партизанські загони. 7 сельчан карателі розстріляли. 65 жителів села були вивезені на примусові роботи до Німеччини

На фронтах Другої світової війни воювало 198 раковичан, 101 воїн загинув. За мужність і героїзм 100 учасників війни були відзначені орденами і медалями.

Вперше з Раковичів було вигнано окупантів 11 листопада 1943 р., проте 23 листопада ворог знову заволодів селом. В пору боїв кінця листопада-грудня під селом точилися запеклі бої. Тут проходив Рубіж мужності військ І Українського фронту. Мужньо вели бойові дії 30-а, 71-а, 99-а, 129-а стрілецькі дивізії, 395-а, 13-й артилерійський корпус. У Братській могилі в центрі села було поховано 289 воїнів (відомі прізвища 114 з них), кількість захоронених у Братській могилі на сільському кладовищі невідома, у реєстрі зазначено лише 12 встановлених прізвищ. У 1950-х роках на цих похованнях споруджено пам’ятники. У 1988 р. на меморіалі в центрі села встановили гранітні плити з прізвищами загиблих у Другій світовій війні земляків.

У 2011-2015 роках пошуковцями було віднайдено на місцях колишніх боїв під селом останки 30 невідомих радянських боїв, яких урочисто перепоховали.

У боях за Раковичі відзначився звитягою командир легендарної підпільної організації «Молода гвардія» Іван Туркенич, що згодом був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У 2011 р. на полі колишнього бою йому було встановлено пам’ятник.

Остаточне визволення прийшло 26 грудня 1943 р.

Проте село зазнало значних руйнувань та збитків. Згоріло 140 будинків і 5 господарських споруд (вціліло лише 16 будівель, у числі яких 7 жител), у Німеччину було вивезено 380 центнерів зерна, 95 свиней, 68 овець, 4930 голів птиці. Вщент було поруйновано пасіку.

У 1945 році по сільраді рахувалося 206 дворів з населенням у 616 чоловік.

Повоєнної пори навколо Раковичів неодноразово рейдували пропагандивні групи ОУН-УПА, яких підтримувало місцеве населення. За зведеннями НКВС, на раковицьких теренах діяла підпільна група ОУН з місцевих жителів, які тримали зв’язок з повстанцями. За приналежність до неї у 1952 р. були заарештовані й засуджені на тривалі терміни Іван Бичківський, Леонід Жигалюк, Галина Уніченко.

У повоєнні роки село і господарство, яке дістало назву ім.Тельмана, були відбудовані. У 1950 р. до раковицького колгоспу приєднали колгоспні артілі Негребівки та Товстого.

За колгоспом ім.Тельмана закріплялося 2821 га сільгоспугідь, у т.ч. 2201 га – орної землі. Господарство займалося вирощуванням зернових культур, льону, картоплі, розвивало молочне тваринництво. За статистикою 1958 року тут утримувалося 929 голів великої рогатої худоби (у тому числі 298 корів), 709 свиней, 604 вівці, 107 коней. За трудові здобутки більше 30 колгоспників були відзначені державними нагородами, зокрема орденами «Знак Пошани» - голова колгоспу Євдоким Березюк і комбайнер Микола Тимошенко, орденом Трудової Слави третього ступеня – тракторист-машиніст Іван Гайфер.

У селі було збудовано школу, Будинок культури на 400 місць, бібліотеку з книжковим фондом у 13 тис. томів, ФАП, встановлено пам’ятник В.Леніну.

Сільська школа.

Пам’ятник В.Леніну.

Одними з перших у району Раковичі були електрифіковані.

У 1972 році в селі нараховувалося 217 дворів з населенням у 541 жителя. У восьмирічній школі 15 учителів навчали 350 учнів.

У 1974 р. раковицький колгосп увійшов на правах бригади до Забілоцького «Червона зоря». Проте через п’ять років самостійне господарство у Раковичах відновили під назвою ім.Гагаріна. У 1992 р. воно було реорганізоване у сільгосппідприємство, 1998 р. – у сільгосптовариство «Раковицьке».

Після земельної реформи 1990-х рр. розпайовані між колишніми членами колгоспу земельні наділи взяло в оренду сільгосптовариство «Агровіва».

У 2012 р. стараннями сільського голови Олександра Марчука відкрився музей історії села.

Експозиції сільського музею.

А у 2015-му в сільському меморіалі у пам’ять про полеглих в боях під селом воїнів встановлено артилерійську гармату часів Другої світової війни.

У 2015 р. у Раковичах створено виробничу базу ВТО «Будівельник», яке займається будівництвом ЛЕП. Тут оселилися декілька родин його працівників.

На початку ХХІ ст. в селі було утворено церковну громаду, якій тимчасово дозволили проводити богослужіння в колишньому клубі. З 2011 р. в селі громадським коштом споруджується церква в ім’я Спаса Нерукотворного образу. Служіння у ній почалося з 2015 р., коли храмові було даровано ікону Великомучениці Катерини.

За переписом 1989 р. в Раковичах нараховувалося 299 жителів (117 чоловіків, 182 жінки), у 2000 р. – 220, у 2015 - 111. Попри зменшення постійного населення, останніми роками спостерігається зростання кількості дачників, а також вихідців із села, які повертаються з великих міст та оселяються у помешканнях батьків, рідних тощо (у 2015 р. тут постійно проживало 29 таких громадян).

Сучасна забудова у Раковичах.

Газета «Зоря Полісся», 27 листопада 1999 р.

З історії сіл Радомишльщини. ВИРВА

   Це село розташоване на однойменній річці, від якої й дістало назву, за 30 км на північний схід від Радомишля і за 1 км від залізничної станції Ірша. Через Вирву проходить автошлях Радомишль-Ірша. Сусідні села: Ірша (1 км), Садки (1 км), Веприн (5 км), Федорівка (7 км).

   Існує легенда, за якою назва поселення пов’язується з його засновниками – селянами-кріпаками, котрі вирвались на волю з-під поміщицького гніту. Проте більш вірогідним є тлумачення назви населеного пункту та річки від слова «вирва», яке в українській мові означає яму в дні річки або ж вибиту кимось велику яму.

   В деяких документах назва села подається також як Вирова, Вировка (Віровка).

  Перші писемні згадки про Вирву стосуються XVII століття, коли це поселення належало до Чорнобильських маєтностей князів Кмітив. У 1618 р. тодішні його власники Софія з Кмітив та її чоловік Лукаш Сапіга заставили свої володіння в угоді з К.Кевлічем.

  У 1624 р. магнат Т.Сущанський-Проскура звертався до каштеляна київського Ю.Вишневецького щодо повернення селян, збіглих з Мохнача до Вирви. Того ж року на село здійснили наїзд козаки П.Конашевича-Сагайдачного.

   Під 1650 р. в листі воєводи Київського А.Киселя, котрий позичив 50 тисяч злотих у каштеляна київського М.Бржозовського, Вирву названо у переліку заставних маєтностей під цю позичку.

    У 1765 році Вирва згадується в документах уніатської митрополії у зв’язку з єврейською колонізацією краю. За зробленим переписом тоді тут мешкало троє євреїв, належних до Коростишівського кагалу, родина яких тримала в селі корчму, у 1784 р. їх було вже п’ятеро.

   З 1772 р Вирва входила до Вепринського маєтку, що належав овруцькому підсудку Юрію Галецькому. У 1840-х роках тодішній власник села Михайло Галецький відновив тут давній рудний промисел, оселивши для роботи на ньому десять родин радомисльських міщан. У середині ХІХ ст. маєтності у Вирві з 1517 десятинами землі у Галецьких викупив Тарасій Джержанівський.

   4000 десятини лісу поблизу села за 35 тис. рублів придбав київський купець Кельн для свого цукрового заводу на дрова. Тому місцеве населення окрім сільського господарства було зайняте також на лісопильнях.

   За даними 1850 року тут проживало 177 жителів, у 1863 р. - 200, приписаних до Вепринського православного приходу. Вирва входила до Вишевицької волості Радомисльського повіту.

   У 1869 році власницею земельних угідь Вирви стала капітанша Єлизавета Калиновська, яка викупила 465 дес. ріллі,135 – лісу, 270 – неугідь, згодом ці землі перейшли до Григорія Бондаревського і оцінювалися у 28,6 тис. руб.

    У 1884 р. у Вирві мешкало 247 жителів.

   Станом на 1887 рік в селі нараховувалось 102 ревізійних селянина, які після селянської реформи 1861 року дістали в користування 381 дес. землі з викупною платою у 213 руб. 86 коп. Вирванська міщанська община об’єднувала 71 жителя.

   У 1900 р. Вирва налічувала 76 дворів, у яких мешкало 589 жителів (285 чол. і 304 жін.), що переважно займалися хліборобством. За селом рахувалося 1285 дес. землі. Порядкувало на ній товариство селян, котрі обробляли ріллю за трипільною системою. Запасний продовольчий капітал становив 1300 руб.

   В селі працювала школа грамоти, був водяний млин. Діяв пожежний обоз із двома діжками та двома баграми.

   У 1902 році з прокладанням залізниці Київ – Коростень біля Вирви було збудовано залізничну станцію з назвою Ірша. В подальшому ряд жителів Вирви працювало там на пристанційних спорудах, виробництвах, пунктах тощо.

   Напередодні 1917 року у Вирві обліковувалося 100 дворів. У користуванні місцевих жителів було 450 дес. землі.

   У 1918 р. в селі було проголошено Радянську владу. Радянський актив складався з 27 жителів, серед яких відомі Ф.Литвиненко, Ф.Музика, О.Андрійчук.

   За переписом 1926 року у Вирві обліковувалося 156 дворів з населенням у 718 чоловік.

  У 1929 р. 25-тисячник комуніст Соболь організував тут колгосп «Червоний Жовтень», котрий через рік об’єднано було з колгоспом «Достаток» с.Садки.

   Нищівно прокотилась селом хвиля сталінських репресій. Під приводом приналежності до надуманої контрреволюційної організації «Спілка визволення України» у 1933 р. було заарештовано і розстріляно секретаря сільради Дмитра Гавриленка, ув’язнено й вислано на Північ Артема Литвиненка, Михайла Литвиненка-Марковського, Арсена, Дем’яна та Дмитра Музик, Арсенія та Йосипа Осадченків. У 1937-1938 рр. під суворі каральні заходи потрапили громадяни польської національності, що свого часу переїхали сюди з Волині, – Григорій, Йосип та Флоріан Бочковські, Франц Вишинський, Франя та Рафаїл Голембіовські, Домінік Звольський, Віталій Зінкевич, Станіслав Новаковський, Альбін Павицький, Герасим Рудницький, Ксаверій Соболевський. Така ж трагічна доля спіткала одноосібника Івана Куліша-Романчука, колгоспників Павла Музику, Павла Недашківського, Антона Осадченка, станційного робітника Федора Осадченка, цигана Петра Муринкіна.

   У 1941 році чисельність населення Вирви становила 527 жителів, налічувався в селі 151 двір.

   Під час німецької окупації (з липня 1941 до грудня 1943 р.) колгоспне майно було розграбоване, зруйновано школу, деякі садиби селян. 15 юнаків і дівчат було вивезено до Німеччини.

   У грудні 1941 р. у Вирві було створено підпільну антифашистську групу, до якої увійшли Павло Канюка, Павло Литвиненко, Харлампій Миненко, Сергій Литвиненко, Прокоп Буркало, Петро Осадченко, а також патріоти Садків та Ірши. Очолював підпілля житель Садків Сергій Євдокименко. Підпільники тримали зв’язок з малинським підпіллям Ніни Сосніної та Павла Тараскіна, партизанським з’єднанням Івана Хитриченка, до якого влився ряд місцевих жителів. Серед народних месників сельчанами вшановується пам’ять підпільниці Мотрі Канюки-Литвиненко, котра загинула в бою з окупантами.

   На фронтах Другої світової війни полягло 52 жителя Вирви.

   У повоєнні роки артільне господарство було відбудоване. В селі з’явилися клуб, бібліотека, новий продовольчий магазин.

   1958 року місцевий колгосп об’єднали з Макалевицьким ім.Сталіна під назвою «Червоний жовтень». Згодом Вирва, як бригадне село, входило до укрупнених Вишевицького, Вепринського, знову Макалевицького колгоспів.

   У 1973 р. у Вирві нараховувалось 138 дворів.

   В 1990 р. колгосп «Червоний Жовтень» у Вирві було відновлено,а 1992 року його реорганізували у виробничий підрозділ Поліської дослідної станції ім.Засухіна (с.Федорівка Малинського району).

  У 1923-1966 рр. село входило до Малинського району, підпорядковуючись Макалевицькій сільській раді. З 1967 р. передано разом з іншими селами цієї сільради до Радомишльського району. Затим було в складі Вепринської сільради, з 1992 р.- Іршанської.

Уродженець Вирви, учасник Другої світової війни з 1939 до 1945 рр. Петро Осадченко. У 1961-1971 рр. він був головою Макалевицької сільради.

У 2007 р. при сільському клубі був створений фольклорно-етнографічний ансамбль «Хуторяни», до якого увійшли жителі Вирви та Ірши. Серед його засновників та активних учасників – завідувач клубу Володимир Кузьменко (керівник), Галина Литвиненко, Родіон Зайцев, Юлія Воловень, Раїса Ролінська, Ольга Старовойт, Валентина Яковенко та ін. Ансамбль брав участь у багатьох фольклорних фестивалях, концертних програмах, у 2012 році удостоєний звання «народний – аматорський».

Уродженцем Вирви є діяч українського національно-визвольного руху Петро Зілинський-Содоль (1893-1987) - сотник армії УНР, учасник Першого Зимового походу.

   За переписом 1989 року у Вирві проживав 231 мешканець (93 чоловіки і 138 жінок). У 2000 р. тут нараховувалося 183 жителі.

За матеріалами газети «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.

Історія Вирви - у Вікіпедії.

Біля колиски книгодрукування

Після Люблінської унії 1569 р., яка об’єднала князівство Литовське із шляхетською Польщею в одну федеративну польсько-литовську державу – Річ Посполиту, почалась масова полонізація України, значна частина якої перебувала під владою Литви. Ця польська експансія особливо була помітною в сфері культури. І вона ще більше посилилась після церковного собору 1596 року в Бресті, який «благословив» Уніатську Церкву на існування. Тож православ’я на українських землях поступово відтіснялося на другорядні ролі.

Саме у церковній сфері головним чином оберталося тодішнє національне і культурне життя. І тому у вищих колах Української Православної Церкви зріли задуми щодо захисту своєї духовності, аби протистояти ополяченню нації. Відтак центр української культури став переміщуватися з Галичини, де найбільш відчувався вплив уніатства, до Києва, гуртуючись навколо Києво-Печерської лаври, Значною перешкодою для повсюдного запровадження унії в Україні стало Київське братство, що відновило церковну ієрархію, створило власну школу. Серед фундаторів братства були гетьман Петро Сагайдачний і архімандрит лаври Єлисей Плетенецький.

Завдяки зусиллям Плетенецького в лаврі 1616 року почала працювати друкарня, яка налагодила масове друкування українських книг, підручників, Обладнання для неї закупили в Стрятині. До книговидання архімандрит залучив відомих книжних людей того часу: З.Копистенського, П.Беринду, Т.Земку, С.Зизанія, О.Митуру, І.Борецького, К.Саковича, Г.Дорофієвича та інших.

Для забезпечення друкарні папером Єлисей Плетенецький заснував у Радомислі, що як вважається, входив до лаврських володінь ще з ХІІ століття, паперову фабрику. В історичних джерелах є документальні свідчення про неодноразове відвідування печерським архімандритом містечка у 1609-1612 роках. Очевидно саме цим періодом і має бути окреслене заснування радомисльської папірні.

Архімандрит Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецький.

Це була не перша паперова мануфактура в Україні. Відомі були на той час, наприклад, папірні у Львові, Янові, Буському, виробляли свій папір також знані магнати Острозькі, Але, дбаючи про духовне національне відродження, лавра і братство прагнули уникнути будь-якої залежності, спираючись на власні сили.

Лаврська друкарня швидко стала найпродуктивнішою в Україні. Вже 1617 року побачив світ первісток київського друку – «Часослов». За перші вісім років свого існування (до смерті Є.Плетенецького) лавра надрукувала ще десять великих книг. Зокрема,   «Анфологіон» (1619 р. – 1048 арк.), «Книга про віру єдину» (1619 р.), «Божествена літургія» (1620 р.), «Новоканон» (1620, 1624 рр.), «Бесіди Златоуста» (1624 р.), «Псалтир» (1624 р.) та ін. А загалом з 1616 по 1630 рр. лаврою було випущено більше книжок, ніж до того вийшло по всій Україні. Виходили переважно церковні книги, щоби протидіяти поширенню унії (так звана «полемічна література»). Проте друкувалися й віршовані, пізнавальні твори.

На аркушах багатьох з цих книг виразно проглядаються філіграні радомисльської папірні – водяні знаки герба Є.Плетенецького, а згодом  – З.Копистенського, його наступника і послідовника.

Філіграні радомисльської папірні — герби Є.Плетенецького і З.Копистенського.

Про книгодрукування і виробництво паперу попервах у лаврській друкарні піклувався Памво Беринда, поет і педагог, лексикограф, друкар і гравер. Фахівцем друкарської справи він став ще у згаданій стрятинській друкарні. Тож у Києві й  Радомислі його досвід прислужився якнайліпше.

Кращі свої книги лавра посилала до Москви, в дарунок патріархові і цареві. Возив їх до «білокам’яної» якраз Беринда. І чимало з тих фоліантів видрукувані були на радомисльському папері. Окрім вищеперелічених, відомі також видання «Триодь постная» П.Беринди, «Візерунок цнотпревелебного отця Єлисея Плетенецького» О.Митури, «Полінодія» З.Копистенського.

За переказами, спочатку для розгортання паперового виробництва в Радомислі до цієї справи були залучені іноземні майстри, зокрема з Німеччини. А тогочасна технологія виготовлення паперу була нескладна і доволі примітивна.

Папір виробляли з ганчір’я, яке сортували, вибивали од пилу, добряче виварювали. Сіре ганчір’я йшло на обкладинковий папір та картон, біле – на книжні аркуші. Паперова фабрика являла собою кілька цехів. Рушієм її були водяні колеса, що як у млині рухали вали з дубовими стриженями – ступенями. На них було влаштовано гнізда, оббиті бляхою, на зразок тертушки, до яких майже торкалися рубчасті кільця. Коли на ступені накладалося ганчір’я, отими зубцями воно дерлося на шматки і розтиралося до утворення білуватої рідини. Ця рідина розливалась рівним тонким шаром у чотирикутні форми з сітчастим дном. Вода збігала через сітку, залишаючи на формі загуслий осад. На формі, крім того, тонким дротом було вишито згадані вище філіграні. Тому паперова маса виходила в цих місцях тоншою, ніби проолієною, утворюючи «водяні знаки» - філіграні. Затим той паперовий осад, підсихаючи, ущільнювався, перекладався сукном, пресувався і просушувався на дощечках. Сухі аркуші проклеювалися клейовою сумішшю, щоб не розходилися фарба або чорнило, і глянсувалися на ковадлі молотом. Після чого паперовий аркуш був готовий.

Будівлі радомишльської папірні містилися на березі річки Мики, де, як вважають дослідники, 1612 року було збудовано паперового млина, і являли собою житлове приміщення з підвалом-коморою на краю греблі, безпосередньо виробниче приміщення для ступ, заставки з лотком і водяним колесом та приміщення для сушіння і сортування паперу.

Продуктивність цієї мануфактури була досить високою. Тож книгодрукування завдяки цьому успішно розвивалося, роблячи неоціненний внесок у розвиток і становлення української культури і книги зокрема. Недарма під час панахиди по Єлисею Плетенецькому (помер у 1624 році) у виголошеній про заслуги небіжчика промові новообраного архімандрита Захарія Копистенського пролунало: „Папірню в Радомислі побудував коштом немалим на подивення у тім краю, і як річ небувалу виставив і  поніс..."

Паперова мануфактура стала по суті першим промисловим підприємством Радомисля і, можна вважати, що достатньо прибутковим. У подимних податях Київського воєводства за 1628 рік зазначено, що від папірника сплачено 12 злотих податку, від товариства - 12 злотих і 12 грошей. У 1631 році папірники сплачували вже по 23 злотих. Це була чимала подать, адже міські шевці й ковалі сплачували по 6 злотих, подимний податок становив по 24 гроші,  з халуп збиралося по 12 грошей. Тоді, до речі, в Радомислі рахувалося 45 димів (будинків), 5 городників, 15 халупників, 1 священик, 1 млинар, 1 рудник, 1 тесляр, 1 склодув, 1 коваль, 1 папірник з товариством.

Виробництво паперу було вкрай потрібне для розвитку національної духовності і культури. Ця справа вабила багатьох тогочасних діячів. Припускається, що відвідував папірню в Радомислі гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, бували тут інші відомі діячі тієї доби.
Радомисль був заміською резиденцією Київського митрополита Петра Могили. В історичних джерелах наводяться його листи за 1629-1638 роки, писані з Радомисля.

Митрополит Петро Могила.

Згодом з радомисльською папірнею був пов’язаний життєвий шлях видатного українського патріота і культурного діяча Пантелеймона Кохановського, якого вважають вірогідним автором «Синопсису», найпопулярнішого в минулому історичного твору. Призначений радомисльським старостою, Кохановський водночас завідував папірнею. Тоді ж, у пору визвольної війни українського народу, на папері з Радомисля друкувалися універсали гетьмана Б.Хмельницького.

Радомисльській паперовій фабриці присвятили ряд своїх історико-дослідницьких праць М.Грушевський, І.Огієнко, І.Крип’якевич, докладно змальовано її у відомому історичному романі З.Тулуб «Людолови».

Вважається, що діяла папірня в Радомислі до ХVІІ століття. Принаймні подальші відомості про це виробництво відсутні.

А несподіване його продовження відбулося вже у XIX столітті, коли Радомисльський повіт став одним із центрів паперової промисловості на українських теренах. Значні виробничі потужності мали Дитятьківська, Малинська, Коростишівська паперові фабрики. Останні дві діють і донині. До речі, одним із засновників паперової фабрики у Малині був радомисльський купець А.Себер, а на початку ХХ століття серед її співвласників значився один з найбагатших фабрикантів Радомишля Н.Горенштейн.  І нині це підприємство тримається серед лідерів галузі в Україні.

Зразки книг, видрукуваних на радомисльському папері, зберігаються в Київському музеї Книги і книгодрукування (він розташований на території Києво-Печерської лаври). А в радомишльському історико-краєзнавчому музеї виставлено серед експонатів макет будівель легендарної папірні, виготовлений свого часу місцевими краєзнавцями-ентузіастами за стародавніми описами.

Макет Радомисльської папірні, виконаний за

стародавніми описами художником М.Криворуком.

На жаль, саме місце де містилась папірня, невідоме. У 1960-х рр. його намагалися відшукати науковці. З місцевих жителів, яких вони тоді опитали, ту місцину нібито знав лише 90-літній дід Михеров. Але він через старість дістатися туди не міг, розповівши, проте, що розташована вона на лісовій галявині, через яку протікає невеликий ручай, де довгий час зберігалися сліди підмурів.

З огляду на пошуки науковців і наведені свідчення старожила виглядають сумнівними твердження власників музейного комплексу «Замок «Радомисль», що нібито стародавня папірня містилась на місці колишнього млина Пекарських, у якому облаштовано музей. Одначе заслуговує на увагу встановлення на водному плесі музейних теренів пам’ятника Єлисеєві Плетенецькому і запроваджене для відвідувачів виробництво паперу за стародавніми технологіями. Відтак численні туристи опосередковано дізнаються тепер і про одну з найдавніших радомишльських історичних пам’яток.

Навколо паперової мануфактури в пору її діяльності сформувалося село що й дістало згодом назву Папірня. Воно, як самостійна адміністративна одиниця проіснувало аж до шістдесятих років ХХ століття, коли з’єдналося офіційно з Радомишлем і стало його передмістям. А назва за ним так і збереглась. І хай завжди буде, як згадка про наше славне історичне минуле.

«Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу».

Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.

ВКФ «Поліграфіка», Житомир, 1996 р. с.30-32.

Зведений каталог Житомирської обласної універсальної бібліотеки ім.О.Ольжича та бібліотек Житомирської області.

«Запрошую у небо!», або – Крила Володимира Кукси

Коли вперше побачив у небі цю дивну крилату машину, що мов реліктовий чудернацький птах кружляла над полем, чомусь спав мені на думку анекдот про чукчу, котрий називав літака залізною птицею, вертольота — залізною дзиґою. Доісторична аналогія напросилась сама по собі. А як же, подумалося, справді назвати цей літальний пристрій, що гуркотів і водночас парив у височині?..

Спочатку це було в дивину городянам. Нині вони вже звикли до цих польотів і залюбки пояснюють цікавим, котрі вперше спостерігали за таким явищем:

– Це наш Володька Кукса літає на своєму дельтаплані...

Коли я обговорював з Володимиром місце зустрічі, аби докладніше дізнатись про його захоплення, він жартома запропонував:

– Запрошую у небо!

Щоправда, потім, ніби вибачившись, пояснив, що машина його не розрахована на перевезення пасажирів, так що скласти йому компанію можна лише осідлавши такого ж апарата.

А назва йому, до речі, мотодельтаплан. Від звичайного дельтаплана, з яким наші краяни, певно, більш знайомі, він різниться хіба що доданим двигуном, який дає змогу рухатися у будь-якому напрямку, а не лише у повітряних потоках.

...Небо захоплювало Володю Куксу з дитинства. І колись уперше випробувавши відчуття польоту, він уже марив ним. А що був обізнаний із технікою, адже добре знаний у районі як водій автопідприємства, всерйоз замислив скласти собі літальний пристрій. Коли ж натрапив на креслення мотодельтаплана, ота рожева мрія почала ставати реальністю. Згодом він побував на зльоті дельтапланеристів у Ризі, де додалося знань, навичків для вдосконалення крилатої машини.

Принагідно познайомився Володимир з однодумцями, такими ж захопленими небом людьми. Їх об’єднав аероклуб, що діє на аеродромі в Старосільцях сусіднього Коростишівського району. Є в цих ентузіастів чимало цікавих планів, як приносити користь, скажімо, сільгосппідприємствам, обробляючи посіви та ін. Щоправда, нинішня скрута тут є серйозним чинником. Бо просто так не надто налітаєшся: пальне – річ дорога.

Були хлопцям запрошення на свята міст у райцентри, де вони кружляли під час святкових дійств, скидаючи згори різнобарвні листівки-вітання. Щоправда, у Радомишлі свого часу здійснити такий задум завадила негода. А потім такі заходи теж стали не по кишені.

Про технічні можливості свого мотодельтаплана Кукса може розповідати годинами. Втім апарат цей і справді навдивовижу ефективний. Однієї заправки може вистачити до чотирьохсот кілометрів. Конструкція є й надзвичайно надійною на випадок можливих поламок. Якщо відмовить двигун, апарат плавно спланерує на посадку як звичайний дельтаплан.

– А чи траплялося щось подібне? — цікавлюсь.

– Та було якось... На злеті поблизу нашого ставу виникла несподівана поламка, то спланерував у воду. Але нічого, обсушився і полетів собі далі...

Проте навіть за умов надійності мотопланеристи мають уникати польотів над великими містами.

– А як же тоді щодо лаврів легендарного Руста? — жартома запитав свого співрозмовника (пригадуєте авантюру 18-річного німецького спортивного льотчика Матіаса Руста, який, непомітно прослизнувши через радянську ППО, 25 травня  1987 року приземлився на Красній площі в Москві).

– Бензину не вистачить, хоча такий політ здійснити не так уже й важко!..

І Володимир Кукса знову й знову розповідає про свій пристрій, про небо, що так манить його своєю неосяжністю.

А коли згодом його мотодельтаплан планерував понад Тетеревом, хлопчаки, що купалися, мчали услід крилатій машині із радісними і захопленими вигуками. Може, навздогін і за своєю мрією?

Газета «Зоря Полісся», 11 червня 1997 р.

Радомишль із дельтаплану

«Знову влада міняється…», або - Як тасувалися назви

У 1795 році із загарбанням краю Росією Радомислю було даровано імперський статус повітового міста. Разом зі статусом змінилися підходи та принципи управління, планування, будівництва. Ставши повітовим центром, Радомисль почав стрімко розвиватися й рости.

Приблизно з того часу стало вимальовуватися обличчя міста, розташування будівель, проїздів, вулиць і площ. Офіційно відтоді почали вживатися й назви вулиць. Проте з’явилися вони не на голому місці, бо були не надумані, чи запозичені звідкись. Ці назви підказало й дало саме життя міста, його багатюща історія, давні традиції. І здебільшого вживалися вони городянами — нашими предками мимоволі, спираючись на зовнішні ознаки місцевості, де робилась вулиця, господарську чи іншу діяльність жителів або конкретних причетних до неї осіб.

План Радомишля середини ХІХ століття, на якому позначені перші назви, надані міським вулицям.

Відтак чимало вулиць іменува­лися за напрямками, якими вели шляхи, що проходили ними: Вели­ка і Мала Житомирські, Велика і Мала Чорнобильські, Велика і Мала Київські, Русанівська. Саме цими вулицями простували містяни та подорожні до зазначених міст і сіл.

Околичні хутори зазвичай називали за прізвищами їхніх власників (Кевліча, Гарбарова, Ястрембовича).

Ряд назв пов’язаний був із географічним розташуванням: Борщагівська (від навколишньго бору), Микська, Набережно-Микська (від річки), Велика і Мала Руднянські, Коробочка, Папірнянська, Гранична, Північна, Лутовецька (місцевість). Поширеним було увічнення святих або церков (Покровська, Петрівська, Соборна).

Меткими і виразними були імена й новоутворених вулиць. Ряд назв виникало від закладів, що містилися на них.

Нині багато що видається тут незрозумілим. Приміром, на вулиці Присутственій, що вела від Соборної площі на північ, містилися всі присутствені місця. Так звалися тоді урядові установи — присутствія: земство, управа, жандармерія, військовий начальник і т. н. Тож назва ця в ті часи означала приблизно те ж, що нинішня Міськради. На Дворянській розташоване було дворянське зібрання. Назва «Вокзальна» також з’явилася невипадково. Бо тут мав будуватися вокзал у зв’язку із запланованим прокладанням до міста залізничної колії.

Спостерігається цікава деталь: жодна з цих назв не пов’язувалася з конкретними історичними особистостями, якими б визначними вони не були. Хоча перші такі зразки усе ж з’явилися, коли на початку ХХ століття утворилися Пушкінська й Гоголівська. Причому, зверніть увагу, не Пушкіна і не Гоголя, як це чомусь широко практикується зараз, а саме у прикметній, ознаковій формі. І це була тоді повсюдна практика. Адже вважається, що назва вулиці має відповідати на питання «яка», а не «кого».

У своєрідний спосіб вшанувала громада повітового Радомисля своїх очільників, котрі зробили значний внесок у розвиток міста в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, – міських голів Никодима Гарбарова та Феодосія Гринцевича, найменувавши на їх честь новоутворені вулиці Никодимівською та Феодосійською.

На жаль, той же початок XX століття дав і перші приклади перейменувань. Приміром, коли встановлено було на площі пам’ятник Олександру Другому - визволителю, вулицю, навпроти якої він був, тобто Малу Житомирську, нарекли Олександрівською.

Кажуть, що назви — вони як імена. Наразі те, що давалося одного разу і заслужено, житиме завжди. Бо, скажімо, не узвичаєно ж змінювати ім’я дитини в залежності від влади. А от з вулицями так робили. І не раз. Мабуть, невипадково змінені одного разу назви потім давали привід чинити ще і ще. Бо все одно не приживалися.

Справжня вакханалія почалася у топонімічній царині після 1917 року. У двадцятих роках після відомих радянських декретів про зречення від усіх символів, що характеризували добільшовицьку епоху, і одночасне увічнення всього нового й комуністичного, промайнула перша масова хвиля вуличних (та й інших) перейменувань. І не тільки перейменовували, звільняючись від буржуазного, увічнити треба було й усіх нових вождів. Зазначу, що вожді самі ж подавали в цьому приклад, з легкістю позбуваючись своїх власних прізвищ і живучи за псевдонімами: Ленін (Ульянов), Сталін (Джугашвілі), Зінов’єв (Радомисльський) та ін. Тому особливо не мізкували. Тож Велика Житомирська стала вулицею Федоровського, Мала Київська – Шейнблата (жертва революційних подій, зрозуміло, з «червоного» боку), Чорнобильські – Рози Люксембург і 9 Січня, Лутовецька – Дзержинського, Русанівська – Карла Лібкнехта, Присутствена — Іллічівською, Петрівська — Комуністичною, Велика Київська — 25 Жовтня, Соборна — Червоною, Дворянська — Горького, Купальна — Володарського, Гранична — Близнюка, Микгородська — Чкалова, Феодосіївська — Пролетарською, Романівська — Радянською, Никодимівська — Червоноармійською, хутір Гарбарова — Незаможником. Ясна річ, не встояла й Олександрівська, що перетворилася у Поштову. Тут містилась, до речі, поштова контора, так що зміна однак була досить влучною, хоча і проіснувала недовго, бо згодом отримала ім’я загиблого Науменка.

Наступне масове перейменування сталося вже 1953 року. Тепер уже не втрималися й щойно отримані назви. Федоровський поступився місцем Сталіну, Науменко — Леніну, вулиця Шейнблата (певно, на ту пору вже забули, хто він такий), майже повністю зруйнована у війну, дістала назву Шкільного провулка. Восторжествувала однак справедливість у поверненні історичної назви Микгороду. Мабуть, зіграло свою роль те, що тоді там проводилися розкопки на місці древнього городища. Вокзальна стала вулицею Котовського, Борщагівська – Калініна, Микська – Ватутіна, Цегельна (названа від заводу) – Кірова, Іллічівська (теж не сподобалося?!)— XIX партз’їзду, Набережно-Микська – Чкалова, Північна –Хрущова, Покровська – Ворошилова, Коробочка – Лесі Українки, Мала Руднянська — Жданова, Велика Руднянська — Будьонного, Клепичино – Чехова, Сухарка – Чапаєва, Кевліч – Пархоменка, Незаможник – Мічуріна, Стадіонна – Герцена...

Навіть Червона площа не встояла, а стала іменуватися площею Молотова. Проте такі кон’юнктурні назви не могли втриматися довго, бо дехто з недавніх геніїв і вождів невдовзі теж потрапив у немилість. Відтак через декілька років площа знову обернулась у Червону, вулиці у Північну і Покровську, Руднянську (замість Будьонного), а от на заміну Сталіну вже вибрали нібито нейтрального від політики Ломоносова.

Спражній парадокс, одначе, незабаром відбувся з вулицею Покровською, яку непомітно стали називати іменем сталінського історика Покровського. Не втримався довго і Жданов: вулицю перейменували 1989 року на Шкідченка, а провулок – на Мотрушенка. А імена Будьонного, Ворошилова виринули, проте, згодом на інших вулицях. Та чи надовго? Бо чужорідне тіло, кажуть, організм все одно виштовхне.

Ще одна, не менш парадоксальна, топонімічна радянська практика породила масу цифрових, здебільшого ювілейних, назв вулиць. У Радомишлі такими в різні часи були зокрема «60 років Жовтня», «60 років СРСР», «40-річчя Перемоги». До речі, у пору колективізації новоутворені колгоспи, що часто-густо не вирізнялися назвами, демонстрували такий собі календар подій та дат на кшталт «13 років Жовтня», «14 років Жовтня», «15 років Жовтня».

У зв’язку з цим майже анекдотична історія вийшла з вулицею 25-го жовтня (у її назві увічнено дату жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді, що за новим стилем відзначалась 7 листопада), яку з огляду на ювілейну традицію зазвичай називали і навіть писали «25 років Жовтня». А тепер підрахуйте, в якому році минуло 25 літ жовтневому переворотові – у 1942-му, коли в Радомишлі владарювала окупаційна німецька адміністрація. Отаке ось цікаве вимальовувалося найменування…

Тож у радянський час від міста, що має багатовікову і багату подіями історію, практично не лишилося нічого, що б пов’язувало його з минулим. Адже більшість назв вулиць у містах України стали схожими як дві краплини води, немов друзки одного величезного поселення, що розлетілися по всій нашій землі частками казкового злого дзеркала Снігової королеви, яке уособлює колишню систему. Але ж повинен мати щось своє, відмінне від інших, Радомишль, втім, як і інші його близькі й далекі родичі.

Та й те сказати: на початок ХХІ століття з-поміж 132 вулиць і провулків міста 26 носили імена російських діячів, 23 – комуністичних, у той час, як українські історичні постаті були увічнені лише в 13 назвах, ще в 13 – видатні земляки-радомишляни.

Звичайно, повернути зруйновані в імперсько-радянський період замок, Троїцьку церкву, драмтеатр (потім — кінотеатр) або палаци Куперницької, Любанської чи Горенштейна, що колись вважалися окрасою міста, вже неможливо. А от відновити колишні незаідеологізовані назви вулиць можна і потрібно.

Хоча тут знову подекуди спостерігається мітингова ейфорія, коли замість існуючих, двічі-тричі змінених назв, пропонуються ще новіші, в залежності від сучасної політичної ситуації. Щоб вчинити перейменування одним замахом, точніше одним розчерком пера, з огляду вже на розпорядження Президента або вимоги котроїсь політичної сили. Так, як це у 1990-х вчинили майже повсюдно в колгоспах (це, врешті, тема окремої розмови). Навіть не замислюючись, виправдано це чи ні, та чи є тут якийсь зв’язок з історичним минулим міста.

Бо раз уже взялися виправляти колишні помилки, не варто породжувати нових.

Газета «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.