Поширений нині поетичний світлий образ берізок у давнину мав згорьовано-каральне забарвлення

 

Серед прадавніх лісових промислів нашого древлянського краю вагому роль відігравали ті, що пов’язані з використанням беріз. Ця лісова порода всякчас обіймала на тутешніх теренах чималі обшири. Свідчення цьому – поташеві, дьогтьові, вугільні та супутні з ними виробництва, що ще з Середньовіччя традиційно розташовувалися у березових гаях чи поблизу з ними. Вказують на це зокрема історичні назви ряду поселень, які засновані були в ту пору і збереглися дотепер разом зі своїми первісними промислово-березовими найменнями: Поташня, Нова Буда, Стара Буда. Здавна послуговувалися поліщуки березовими віниками – для прибирання чи для лазні. Широко застосовується береза в народній медицині.

А от за російського царату березові угіддя слугували ще й місцем заготівлі… різок. Адже тілесні покарання були вагомим елементом імперської політики. Вони цілком офіційно застосовувалися в освітніх закладах, у війську, у в’язницях, не кажучи вже про поширену покару кріпаків поміщиками-самодурами. Чимало подібних прикладів наводиться в тогочасних мистецьких творах.

«В духовних школах старші – а ще в давнину – мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк», – оповідав у романі «Люборацькі» Анатолій Свидницький, описавши розправу, яку часом влаштовували учням учитель та цензор (такий собі по-сучасному староста класу). Одначе герой твору зізнавався, що призвичаївся до різки, бо то йому вже не первина: «Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже…»

Попри християнську традицію освячення у Вербну неділю вербових гілочок, що ними символічно «обдаровували» одне одного, у справжніх екзекуціях використовувалися передусім березові. Недарма здавна поширеним є фразеологізм «березова каша», яким означають покарання різками. Хтозна, можливо, з огляду на наведені біблійні засади залюбки застосовувалися різки, як метод впливу на недбалих учнів якраз у церковно-парафіяльних школах. Як зазначав краєзнавець Микола Осадчий, у російсько-імперській шкільній освіті загалом налічувалося 42 каральних методи впливу на учнів. Позаяк із застосуванням різок подекуди виникали проблеми, бо ж далеко не кожен регіон міг похвалитися відповідними березовими «ресурсами».

У 1849 році до Київського губернатора офіційно звернулися Таврійські та Херсонські губернські правління з проханням повідомити, чи може їм з Київської  губернії щорічно поставлятися відповідно 9 тисяч і 20 тисяч пучків березових різок для покарання злочинців, оскільки в південних губерніях березових гаїв немає.

З Києва подібні циркуляри спрямували у «лісові» повіти, до яких, звісно, належав і найбільш заліснений Радомисльський.

Покарання солдата різками «крізь стрій» зображено на малюнку Тараса Шевченка. 

У 1902 році право засудження селян за дрібні злочини до кари на тіло до двадцяти ударів різками було надане волосним судам. Застосовували його часом і сільські сходи. «Цей пережиток азіятщини дістав широке розповсюдження, – писав у газеті «Рада» її оглядач Хведот Майстренко. – Чи було, чи не було за що, але шмагали березовими дубцями старих і молодих, не минали ні батьків, ні дідів… Селяни не зносили зневаги, моральних мук, часто й густо занепащали себе: вішалися, топились…»

Слід зазначити, що покарані в такий спосіб особи, крім того, назавжди діставали своєрідне прокляття: вони позбувалися будь-яких прав до участі в громадських справах, не могли обиратися чи призначатися на казенні посади. Тогочасна статистика засвідчила, що впродовж якихось двох років «різкове» тавро лише в Радомисльському повіті отримали 1052 селянина.

Зрештою Царським маніфестом від 11 серпня 1904 р. про милості, даровані з нагоди Святого Хрещення спадкоємця престолу, ганебні тілесні покарання було скасовано як для селян, так і у війську. У в’язницях вони подеколи ще діяли до 1917-го…

Різочка тимчасом таки залишилась впливовим засобом у родинному вихованні, хоча теж насамперед умовним. Як, приміром, «подаруночок» для неслухів від Святого Миколая.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 вересня 2023 р.

 

Україна вже має досвід, як вибивати російських зайд із Криму. А у Чонгарському прориві 1918 року відіграв важливу роль наш краянин

 

Після Берестейського миру, укладеного в лютому 1918-го Україною та її союзниками з більшовицькою Росією, Німеччина та Австро-Угорщина, визнавши Україну незалежною й рівноправною державою, уклали з нею союзницькі зобов’язання про військову допомогу з вигнання більшовицьких військ з території УНР. До юрисдикції УНР належав і Крим з розташованим у ньому Чорноморським флотом. Для виконання цієї місії Українська Центральна Рада у тогорічному квітні спорядила Кримську групу армії УНР, очолювану полковником Петром Болбочаном. До її складу входили кілька піших і кінних полків та кінно-гірський дивізіон, озброєні важкими гарматами, броньованими автомобілями, бронепотягами. Загалом мала група близько 9 тисяч бійців.

Головною перешкодою для проникнення в Крим, як і тепер, вважався Чонгарський перешийок. З великою Україною він тоді сполучався залізничним однопутним мостом. Саме уздовж залізничних шляхів у тогочасних баталіях здійснювалися головні військові дії. До того ж, доставити озброєння на півострів видавалося можливим також передусім залізницею. Очікуючи українського наступу бронепотягами, більшовики замінували міст, щоби при спробі прориву його підірвати. Усвідомлювали це і в групі Болбочана.

Відтак виник зухвалий задум захопити міст штурмовим загоном, очолити якій доручили сотнику Петру Зілинському. Пішим ходом та ще й зі зброєю – це теж виглядало малоймовірним, втрачався, крім того, елемент несподіванки. Тож штурмовики для швидкості своєї атаки осідлали звичайнісіньку дрезину – невеличку рухому платформу, що приводилась у рух мускульною силою.

Операцію прориву здійснили у ніч на 22 квітня. Загонові Зілинського на дрезині вдалося непомітно для ворога перетнути міст і вже у більшовицьких бойових порядках приголомшити його щільними кулеметними обстрілами та закидати гранатами. Ошелешений супротивник спромігся підірвати лише одну закладену міну, що, на щастя, не завдала шкоди ані мосту, ані залізничному полотну. Іншу знешкодили козаки.

Це вже слугувало «зеленим» світло для основних сил Кримської групи, що успішно перетнула Чонгар двома бронепотягами і потужним вогнем розбила й розігнала більшовицьку залогу. Шлях на Джанкой і далі було відкрито.

Втім похід Болбочана логічного завершення навесні 1918-го, на жаль, не дістав. Дотримуючись союзницьких угод, керівництво УНР наказало українським воякам вийти з Криму, де тимчасом дислокувалося німецьке військо.     

За твердженнями історика Сергія Громенка, Чонгарський прорив Болбочана та Зілинського – «це не була загальновійськова операція, це був шедевр спеціальних операцій. Й, за великим рахунком, саме так треба розглядати цей бій. І не артилеристам, і не піхотинцям мати тих звитяжців за героя, а саме військам спеціальних операцій. Але складна політична ситуація навколо Криму і необхідність союзу з німцями призвели до того, що Крим тоді, в квітні-травні 1918 року, так і не був приєднаний до України…»

Звитяжець бою за Чонгарський міст 1918-го року сотник Петро Зілинський мав уроджене прізвище Содоль, проте у реєстрах військових старшин армії УНР, значиться за придатком. Як і його брати Йосип та Михайло, що теж, будучи сотниками Другого Запорозького полку, під проводом Петра Болбочана брали участь у легендарній Кримській операції українського війська.

Народжені вони в селі Вирва Вишевицької волості Радомисльського повіту в сім’ї дрібного землевласника Вікентія Антоновича Содоля та його дружини Олени Вікентіївни. Втім належала родина до міщанського стану і була приписана до Малинського міщанського товариства, позаяк мали Содолі кузню, у якій глава родини ковалював. Між тим, походив Вікентій зі шляхетського роду, на належність до якого вказувало придаткове прізвище, що його й використали сини.

Про Петра Содоля відомо, що народився він 14 липня 1893 року. Освіту здобув у Київській гімназії, у 1913 році закінчив Віленське військове училище старшин. Як офіцер, воював на фронтах Першої світової війни, де за хоробрість удостоївся Георгіївської відзнаки. У жовтні 1917 року став до лав Армії УНР.

Петро Содоль-Зілинський.

Відтоді він залишався вірним Україні та її військові, присягу яким склав на прапорі Запорозького Полку:

Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу.
Тебе любить. 

        Тобі служить. 

                      За тебе вмерти біля Стягу.
І прапор наш жовто-блакитний клянусь до віку боронить,
І за народ забутий, рідний, останню кров свою пролить!

Поголос про мужнього командира поширився після боїв під Бердичевом у лютому 1918-го, де сотник Петро Содоль-Зілинський з кількома іншими старшинами зупинив більшовицький наступ і тримав свої позиції до підходу головних сил. 29 лютого «запорожці» розбили «червоних» під Северинівкою, а наступного дня українські частини увійшли в Київ. 2 березня саме Зілинський зірвав з Київської думи та пошматував більшовицький прапор…

Колишній «запорожець» Борис Монкевич у своїх спогадах називає Петра Содоля «легендарно-хоробрим» сотником, чия зухвала і відчайдушна атака на Чонгарський міст спричинила в «червоних» окопах таку паніку, що більшовики зопалу по своїх же позиціях почали стріляти, а потім панічно звідти втекли.

Втім до послужного списку бойового старшини в Українських Арміях під час визвольної боротьби 1917-21 років входить не лише перебування в складі Запорозького корпусу, а й командування  31-м Роменським полком за Директорії та 1-м Куренем 3-го полку Січових Стрільців, комендантство  в Ямпільському повіті на Поділлі, участь у героїчному Першому зимовому поході.

Після поразки першої Української революції ХХ століття Петро Содоль-Зілинський перебував в еміграції. Урядом УНР в екзилі він був підвищений до звання полковника. Спочатку мешкав у Галичині, по Другій світовій на деякий час осів у Західній Німеччині, а затим переїхав до США. У закордонні так само віддано займався українськими справами, активно діяв у Гетьманському Русі та багатьох інших українських організаціях, зокрема заснував і очолював Товариство Запорожців ім. полковника П.Болбочана в Америці. Усіляко пропагував і відстоював ідеї української державності та потребу її належного захисту від ворогів.

«Як військовик, він був переконаний, що вибороти свою Державу і права для свого народу може тільки сильне військо. Тому й козацькі традиції, які плекалися дуже дбайливо в його родині, їх він передав своїм синові і внукові, які, хоч і не в рідних військових формаціях, але служили в Арміях країни поселення...», – написав у прощальному слові по померлому Петру Содолю-Зілинському його соратник Роман Барановський.

Відійшов український вояк і патріот у засвіти в 93-річному віці 18 травня 1987 р. в Олбані, штат Нью-Йорк, США.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 серпня 2023 р.

 

Його поетичне слово кликало українців думати й самовдосконалюватися

 

31 липня 2023-го Національний технічний університет «Київській політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» зі скорботою повідомив, що пішов з життя кандидат технічних наук, доцент кафедри технології виробництва літальних апаратів Навчально-наукового механіко-машинобудівного інституту, заслужений працівник культури України Віталій Вадимович Іващенко.

Примітно, що поряд із його науковими регаліями вказано почесне звання у культурній сфері, адже вів він надзвичайно широку і такою ж мірою плідну діяльність у багатьох галузях. Недарма колеги по вишу та кафедрі, глибоко сумуючи з приводу смерті Віталія Іващенка, відгукуються про нього, як про видатного педагога, вченого, організатора, поета, громадського діяча, справжнього патріота України, добру людину з гострим розумом і жагою до творчості.

Та все ж перші здобутки пов’язані були передусім з науковою діяльністю. КПІ був головним, а тому найріднішим закладом у житті науковця. З відзнакою закінчивши інститут у 1960 році, він відтоді не поривав зі своєю професійною Альма-матер до скону днів. Спочатку працював асистентом, затим – доцентом на кафедрі обробки металів тиском, а з 2018-го – на кафедрі технології виробництва літальних апаратів. У доробку вченого понад 110 наукових робіт, 11 з яких поширилися й в закордонні, а також 25 винаходів. Він був винагороджений знаком «Винахідник СРСР» та медалями ВДНГ.

Ще студентом Іващенко організував в інституті комедійний Естрадний Театр Аматорів КПІ «ЕТА», у якому був і актором, і режисером, і драматургом. Цей самодіяльний театральний колектив, удостоєний звання «народного», неодноразово ставав лауреатом всесоюзних фестивалів, виступав у найвіддаленіших куточках колишнього СРСР і навіть в зарубіжних країнах. Йому, єдиному студентському театру, в Україні було надано статус державного театру-студії. І певний час він навіть працював як професійний. Тоді й було винагороджено керівника театру почесним званням у галузі культури.

Водночас для багатьох українців старшого покоління постать Віталія Вадимовича упродовж ряду літ уособлювалась із … юридичною практикою, адже на Національному телебаченні він свого часу вів популярні телепрограми «Закон є закон», «Запитуйте – відповідаємо», де давав важливі правові й життєві поради. Хоча, звісно, більш близькими йому за фахом були цикли «Наука і життя», «Телетехнотека» та подібні їм. Майже тридцять своїх літ Іващенко присвятив тележурналістиці. Опанував і радіо, щоправда, вже тоді, коли полинув у поетичну творчість.

Поезія увійшла в його життя несподівано й неочікувано, як зізнавався сам поет. Адже первісними життєвими мріями і прагненнями було вивчитися на кваліфікованого інженера чи науковця. І він їх успішно втілив. А вже потім у ньому успішно поєдналися якості хрестоматійних «фізика та лірика», й оте друге дедалі більше почало брати гору. Відтак – пішло-поїхало.

«Першого вірша я написав ще семикласником, коли закохався, – розповідав Віталій Вадимович. – Бо що – поезія? Це інтимний світ, в якому душа говорить з коханою душею. А поетичне слово, що його сприймає Ваша Душа – це чи не основний чинник пробудження особистості, а, значить, і духовного відродження нації...»

Як писав поет, згадаймо –

     друзі, школа, книги, фільми,
     В духовний простір всіх кохання кличе,
     І самоствердження могутній стимул
     Нас піднімає поверхами вище. 

Після того, як вперше прочитав свої вірші в одній з радіопередач, надійшла гора вдячних листів від слухачів, що спонукали автора не лише далі писати, а й видавати їх. У його прижиттєвому доробку – 17 збірок філософської та любовної лірики (саме так жанрово окреслює власну поезію й сам Іващенко, й літературознавці). З-поміж них – «Сьогодні живемо», «Загляньмо в душу», «Сповідь другові», «Українці, прокидайтеся», «Мозаїка життя», «Ми – українці!». Остання книжечка з цього переліку – збірка вибраних віршів – нагороджена спеціальним дипломом «За вагомий внесок у розвиток української поезії» на Київському міжнародному книжковому ярмарку «Книжковий світ-2007».

     Тяжкі часи. Війна і зрада.
     Здається - гірше не було.
     Пішов війною брат на брата.
     Будь прокляте таке родство!
          Гуртуймось, браття!
                            Ми - слов'яни,
          Переживем і цю біду.
          Із нами Бог! Весь світ із нами.
          Ми маєм зупинить орду!

Тимчасом особливої популярності серед читачів набули «Краплинки» – втілені у чотирьох рядках поетичні одкровення й роздуми. 

     Поезії душа завжди відкрита.
     В буденності холодній і жорстокій
     Мене рятують вірші як молитва.
     Читаю - і на душу сходить спокій.

Біля тридцяти його поезій покладені на музику і стали піснями.

Додалися по тому до публічних мистецьких заходів творчі поетичні зустрічі автора з читачами. Проходили вона зокрема у Радомишлі й довкола нього, позаяк для уродженця Сміли, що на Черкащині, радомишльський край став своїм. На межі тисячоліть митець і учений надибав собі у мальовничому Чудині понад Тетеревом дачний будиночок і відтоді час від часу раював у ньому, знаходячи для душі та серця відраду, що надихала до нових творчих надбань.

Звісно, спізнав тут нових знайомств, отримав когорту шанувальників. Чим міг, допомагав односельцям-чудинцям: кому – порадою, кому – сприянням у столичних справах. Місцевим бібліотекам та культосвітнім закладам він щедро дарував свої поетичні збірки. Тож Радомишльщина пізнала й прийняла його, а він її.

Підкосила здоров’я Віталія Вадимовича ковідна епідемія, що спричинила серйозні ускладнення, які, на жаль, на 86-му році життя виявилися фатальними. Поховали вченого, педагога й митця у Києві на Жулянському цвинтарі.

     На жаль, цю істину не кожен знає,
     Що смерті боїмося ми дарма:
     Допоки ми живі - її немає!
     Але як прийде, то вже нас нема! 

Одначе розійшовся світом його багатий науковий та творчий спадок, залишилися численні учні й послідовники, житимуть і цитуватимуться вірші Віталія Іващенка – сумні й гумористичні, громадянські й ліричні. Недарма на зустрічах із любителями поезії він усякчас закликав передовсім її читати, щоби пробуджувати почуття, плакати й сміятися, вболівати й радіти, та головне – осмислювати і самовдосконалюватися.

     Усе життя ми набираєм бали
     Добра чи зла, любові чи ганьби.
     На Сході бали кармою назвали,
     Там кожен знає, що він заробив.
          Ні гроші, ні багата нерухомість,
          Ані звання, кар'єра чи чини -
          Симпатії людей і чиста совість
          Твоїм багатством будуть восени.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 11 серпня 2023 р.

 

Специфічне написання слова «Радомисльський» стало вагомим аргументом у гучній карній справі

 

Упродовж чотирьох днів – від 29 вересня до 2 жовтня 1900 року – повітовий Радомисль заполонила небачена кількість заїжджого люду. У місті в приміщенні з’їзду мирових суддів засідала виїзна сесія 5-го кримінального відділення Київського окружного суду, яка розглядала надзвичайно гучну й резонансну справу шайки підроблювачів векселів. Враховуючи сімох підсудних, тільки присяжних повірених (адвокатів), що їх захищали, прибуло шість. Ще один повірений відстоював інтереси потерпілої сторони. До складу суду тимчасом входили головуючий Леонтій Рижов, судді Володимир Рейгнау, Аристарх Поставський і помічник секретаря Іван Радзієвський. Сторону звинувачення представляв товариш окружного прокурора Микола Толпиго. До Радомисля приїхали кількадесят свідків, а також чималий гурт небайдужих до справи євреїв із Хабного – волосного центру Радомисльського повіту (саме там мешкали й діяли потерпілі у справі та дехто із звинувачуваних). Зацікавила подія кореспондентів ряду губернських і крайових газет.

А от присяжні засідателі були місцевими: дев’ятеро селян і троє представників міської інтелігенції на чолі зі старшиною присяжних – звісним землевласником Євгеном Гарбаровим. Водночас значний інтерес до засідання виявили радомисльські обивателі. Тож, аби вгамовувати присутніх не лише у залі засідань, а й у коридорах, наявного штату місцевої поліції виявилося замало. Вона, за відомостями 1897 року, налічувала лише дев’ять городових поліцейських. Через те для підтримання порядку повітовий воїнський начальник полковник Митрофан Верба дозволив долучити солдатів розквартированої в місті й підпорядкованої йому конвойної команди, у якій вартових служило вчетверо більше. 

Колишня будівля присутствених місць у повітовому Радомислі, де у залі з’їзду мирових суддів розглядалась справа про вексельну оборудку.

Як зазначалося у матеріалах судового розгляду, після смерті у 1895 році власника Хабенської суконної фабрики Івана Юста, чиї статки сягали 200 тисяч рублів, почали відбуватися дивні речі. Спадкоємцям небіжчика стали надходити для сплати векселі, нібито видані Іваном перед його кончиною. Загалом їх налічувалося 37 на 17,5 тисячі рублів. Перші з них справно задовольнили, навіть не підозрюючи, що вони можуть бути несправжніми. Відтак зачули Юсти щось недобре, коли чергова тисячорублева боргова платіжка на ім’я такого собі комісіонера з Романова Менделя Рубінштейна виявилась підписаною 7 жовтня 1894 року в Києві. На ту пору фабрикант уже був тяжкохворим і до смерті Хабного не залишав. Ще 17 векселів на 7300 рублів були виписані на ім’я котроїсь австрійської підданої Ганни Родзевич, про яку ніхто з рідних і близьких покійного зроду нічого не чував. Кредиторка, одначе, передала права на них киянинові Мордуху Адлеру – «адвокатові з вексельних справ», як той себе позиціонував. Тож нащадки забили на сполох і подали судовий позов, тим паче, що, на їх переконання, маючи величезний особистий капітал, Юстові взагалі не було жодної потреби вдаватися до позичок.

Проте окружний суд у Житомирі, де попервах розглядалася підробна оборудка, сфабриковані векселі визнав дійсними. Чи не головним аргументом для винесення судом такої ухвали стали висновки експертів-почеркознавців, що векселі написані і підписані рукою Юста, адже почерк і підписи на них цілковито співпадали з тими текстами, що завідомо писалися ним особисто. 

Натомість Юстові нащадки з таким висновком не погодилися і оскаржили житомирську ухвалу в Київській судовій палаті, котра й призначила повторний судовий розгляд з притягненням підозрюваних до покари.

Окрім згаданих вище аферистів, звинувачувалися у шахрайстві також хабенські купці Аврум і Давид Офенгендени, власник мануфактурного магазину зі Шполи Мендель Зборовський, ще один київський вексельний «фахівець» Мендель Муравчик. Усі вони цілком виглядають людьми зі статками, от тільки на тлі організованої ними гучної вексельної афери доброчесність їхніх прибутків видається доволі сумнівною.

Та чи не головною дійовою особою оборудки виявився 62-річний мешканець Овруча Йось Шехтман, гравер за професією. Саме його вміння бездоганно підробляти різноманітні почерки та ділові папери привернуло увагу шахраїв. І не тільки їх. Про дивовижного підроблювача повідомили Юстам та радомисльській поліції, що розслідувала справу, близькі до небіжчика хабенці Волько Горенштейн та Шая Волошин.

Аби переконатися в мистецтві овруцького майстра та його можливій причетності до вексельної афери, поліційний урядник Павло Цехмейхструк вирішив, так би мовити, зловити вправного краснописця «на живця». Спочатку слідчому через хабенських «посередників» та родича Шехтмана вдалося звести з ним племінника Юста – Олександра, котрий замовив підробити «заднім числом» деякі документи, потрібні, начебто, для оформлення спадкових справ на власну користь. Їх слід було написати на аркушах, що їх завбачливо, певним чином помітивши, надав «замовникові» Цехмейструк разом із так само поміченими купюрами, які призначалися для розрахунку за послуги. «Риба клюнула», і мічені підробки слідство отримало.

Наступного разу вирішено було впіймати генія підробок «на гарячому». Притому нове замовлення стосувалося вже безпосередньо підробки векселів. Зустріч «виконавця» і «замовника» (Юстового племінника) відбувалась у готельному номері, в якому зупинився останній. Сусідні апартаменти обіймав поліційний пристав Василь Равицький, котрий за обумовленим сигналом разом із понятими й «застукав» Шехтмана з усіма його виробами, винагородами та іншими речовими доказами. Їх колекція значно поповнилась після обшуку, вчиненого в помешканні гравера. Цікаво, що після задокументованого арешту підроблювача той поглянув на автограф Равицького і тут же його відтворив настільки достовірно, що, за словами пристава, якби підпис був зроблений на векселі, поліціянт його не вагаючись сплатив, хоча й не мав за собою жодних боргів.

Між тим, Цехмейструк запротоколював й іншу дивовижну витівку Шехтмана, про яку розповів приватний повірений Радомисльського з’їзду мирових суддів Бородянський. За його словами, одного разу Шехтман гостював у батька адвоката. Сам Бородянський у цей час готував якесь позовне подання і, коли вже з половину написав, вимушено вийшов до сусідньої кімнати. А як повернувся, був ошелешений: на столі лежало два примірники прохання, відтворені його почерком настільки точно, що розрізнити, який текст писав він сам, було неможливо.

Отримані слідством неспростовні докази змусили Шехтмана зізнатися у вчинених підробках, але – лише тих, що виготовлялися на замовлення Олександра Юста. Свою причетність до підробки попередніх векселів, навколо яких і закрутилась справа, він категорично заперечував. Мав тут, притому, вагому підставу для захисту: експертний висновок фахівця зі самого Санкт-Петербурга, залученого до попереднього слідства. Проте, слід зазначити, столичне світило криміналістики зганьбилося, бо, за його переконанням, усі підписи на підробних векселях, у тому числі й на тих, що свідомо підроблялися на замовлення слідства, зроблені рукою самого Івана Юста, а його почерк притому цілковито різниться від особистого почерку Шехтмана.

Натомість доморощені тлумачі почерків з викладачів житомирських гімназій, що свідчили у суді, виявилися більш уважними й досконалими, визнавши підписи на всіх 53 документах, які фігурували у справі, підробними, і те, що вони, як і тексти на них, написані однією рукою. Житомиряни зокрема помітили в підроблених паперах невластиві руці Юста подеколи розставлені штрихи, легкість і надто каліграфічне написання та надмірне заокруглення деяких літер, допущені граматичні помилки в іменах, що у бомагах покійного писалися без помилок (для прикладу «Рохля» – «Рухля») тощо. Звернули вони увагу ще на одну надзвичайно важливу деталь: Іван Юст, мов би передбачаючи й водночас застерігаючи майбутні підробні події, з доброго дива «кодував» слово «Радомисльський», виводячи його у власноруч написаних документах в трьох навмання обраних частинах: «Рад-омисль-ський».

Підроблювачі вочевидь з таким шифруванням обізнані не були. На тому й погоріли. Наведені докази житомирські вчителі наочно продемонстрували суду й присяжним.

Промовисто вказували на вчинення підробок й деякі інші важливі деталі. Кілька векселів, за твердженням звинувачених, нібито були видані Юстом у Києві в одному з тамтешніх готелів. Перевірка реєстрів постояльців не тільки цього, а й інших готельних закладів губернського міста, це спростувала, бо в жодному з них у вказані в розписках дати «позичальник» не зупинявся, хоча зазвичай, відвідуючи Київ, неодмінно знімав номер. І, знову таки, дати київського оформлення підробних векселів припадали на період повного занедужання фабриканта.

Згадані хабенські добровільні помічники слідства зуміли, крім того, знайти в Києві Адлера і звернулися до знаного «вексельного адвоката» мовби задля сприяння в стягненні коштів з Юстових нащадків за виготовленими Шехтманом підробними зобов’язаннями для Олександра Юста. Порозумілися вони настільки добре, що той мимохіть розкрив увесь ланцюжок підробок та причетних до них осіб.

Зрештою ці висновки й докази виявилися визначальними для винесення судового вердикту. Суд зокрема встановив, що загалом зловмисники встигли виготовити 42 векселі на 47400 рублів. Тож частина з них ще готувалась до пред’яви.

Усіх підсудних позбавили особливих особистих прав, привілеїв та майна з відшкодуванням ними завданих збитків спадкоємцям Юста. Офенгенденів вислали на проживання в Єнисейську губернію, Зборовського та Рубінштена засудили до трьох років ув’язнення, Адлера, Муравчика та Шехтмана – до трьох з половиною.

Щодо останнього, то один з газетних оглядачів назвав «творіння» овруцького майстра «мистецькою підробкою», а його самого у цій царині – «видатним художником, свого роду генієм, чиє мистецтво ввело в оману Житомирський окружний суд, присяжних фотографів Петербурзької судової палати та інших. Такі генії для суспільства надзвичайно небезпечні», – підсумував журналіст.

Про подальшу долю цього унікуму свідчень немає. Можливо, з огляду на вік, його життя скінчилося в ув’язненні.

Хоча, з іншого боку, поширені випадки, коли фальшивомонетників залучали до справжнього карбування грошових та цінних паперів, використовуючи їхній «досвід» для запобігання підробкам.

Зрештою, й найгеніальніші підроблювачі здатні помилятися. Як, приміром, Шехтман у написанні, здавалося б, звичайного топонімічного прикметника «Радомисльський».

Тимчасом застережливі «кодування» проглядаються подеколи і в нотаріально завірених паперах.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 серпня 2023 р.

 

Жінка з газетного знімка

 

У повідомленні, яке отримав через соціальні мережі, невідома мені дописувачка, зважаючи на її поінформованість про мою роботу в «Зорі Полісся», цікавилась: чи можу щось додати до вміщеної інформації. До тексту долучалась давня вирізка саме з нашої газети десь більш ніж тридцятилітньої давнини: фото жінки з невеличким у кілька рядків фрагментом публікації про неї. 

Героїню твору по світлині впізнав відразу, адже зображено було колишню колегу по газетярському ремеслу, що доволі тривалий час працювала у Радомишльській райдрукарні – Петронелію Іванівну Сосницьку (зазвичай зверталися до неї за скороченим ім’ям Неля). За фахом вона була лінотипісткою – майстринею машинного набору друкарських газетних форм. Для непосвячених поясню, що до 2004 року, відколи було запроваджено сучасний  комп’ютерний набір та друк «Зорі Полісся», газета складалась вручну з відлитих на лінотипі за допомогою машинописної клавіатури свинцевих суцільних текстових рядків. І Неля Сосницька набула у цій царині неабиякої вправності та майстерності.

На моє запитання до авторки звернення, що саме її цікавить, вона відповіла: «Повний текст статті», бо надіслала лишень, що від неї збереглося.

З огляду на те, що газетні підшивки минулих літ в редакції зберігаються, покопирсавшись у них, знайти потрібний номер, звісно, можна. Але, щоби прискорити пошуки, поцікавився деякими часовими аспектами. Позаяк, маючи вже певний досвід, навчився візуально за газетним набором чи версткою та поліграфічними особливостями фоторепродукцій визначати той чи інший часовий період виходу нашого часопису. Тож невдовзі віднайшов «Зорю Полісся» від 27 січня 1987 року, у якій було вміщено нарис Марії Гордієнко «Одна з перших». Ось промовистий фрагмент із нього, що сповна характеризує досвідчену й шановану трудівницю.

«Майже два десятки років за лінотипом. І весь час – на газетному наборі. Бувають і термінові матеріали, і непередбачені правки, і поламки машини в газетні дні, і погана вентиляція в літню спеку… Буває, що нема фази або нема світла, що погано гріється метал, що рябить очко… Буває…

І все ж, коли рівномірно гуде лінотип, і Петронелія Іванівна як справжній віртуоз легенько торкається клавіатури, ми спокійні, бо знаємо: газета вийде вчасно…»

«Набирає здорово!», – не без симпатії свого часу відгукувався про неї колишній радомишльський газетяр Василь Скуратівський, що став згодом відомим українським письменником та етнографом, відзначаючи швидку і якісну роботу машинної складачки Сосницької.

Відтак поцікавився у співрозмовниці, ким їй доводиться жінка з газетного знімка.

«Це моя бабуся», – відповіла Анастасія Берелет, що мешкає в Дніпрі. Притому вона зізналась, що в дитинстві у родинному альбомі всі бабусині нагороди та письмові згадки помалювала й порізала. Тож, натрапивши тепер на отой газетний фрагмент, що дивом вцілів, вирішила у такий спосіб дещо спокутати дитячу провину, щоби зробити рідній людині приємність.

До слова, Петронелія Іванівна Сосницька справедливо належала до кращих трудівниць радомишльської друкарні, до когорти тих, кого колись заслужено називали передовиками виробництва, ударниками праці.

Потрапила вона сюди на роботу на початку 1970-х за направленням після Львівського поліграфічного училища як Неля Жердієва. Її наставниками, яким удячна дотепер своїм становленням, були тодішній директор підприємства Семен Власенко, колежанки Валентина Гальона, Антоніна Гальченко.

А десь через рік по тому молода лінотипістка стала Сосницькою, пов’язавши свою долю з місцевим парубком Леонідом, що мав таке прізвище. З ним у парі викохали трьох доньок – Оксану, Марію, Олену, щоправда, піднімати їх довелося самій. Чоловік зарано відійшов у засвіти…

Набувши пенсійного стажу, роботу залишила і вирушила до середньої доньки (Марічка в заміжжі за теж радомишлянином носить прізвище Норик) на Полтавщину, де у тамтешніх Горішніх Плавнях мешкає дотепер. Пішов їй уже 82-й рік, і на сьогодні вона вже не лише бабуся, а й прабабуся, котрій рідні люди віддячують любов’ю та шаною, що на них вона, безумовно, заслужила.

А ще – вивчають її життєвий та професійний досвід, аби його гідно продовжувати. Гарною підмогою в цьому споконвіку слугували родинні реліквії та альбоми.

Бережіть їх, щоби з літами за ними не жалкувати.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 14 липня 2023 р.

 

 

Пісня, що зорею упала в серце

У Карпатах легенда є давня:

Як дівчина цвіт рути знайде,

То зустріне і долю, й кохання,

Бо чар-зілля до щастя веде.

Про легенду цю пісня чудова

Буде жити роки і віки.

В ній гармонія музики й слова -

Йвасюкові безсмертні рядки...

 

Ця пісня традиційно лунає нині на благодійних концертах, що проводяться в підтримку ЗСУ в різних куточках нашої України й на Радомишльщині зокрема. Додавала вона сил і надії учасникам буремних українських протестів у 2004-му і 2013-14-му. Разом з гімном України вона неодмінно заспівується футбольними уболівальниками на матчах збірної України, надихаючи футболістів на атакувальні дії. Її, як мовиться, впізнають з перших нот та перших слів, адже стала вона нашим знаним пісенним символом. І отак уже впродовж більше ніж півстоліття.

Йдеться про «Червону руту», що злетіла над Україною та світом у 1970-му, і відтоді її тріумфальний політ не припиняється.

Вперше публічно пісню Володимира Івасюка було виконано 13 вересня 1970 року на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою». Її проспівали сам автор і солістка місцевого джаз-ансамблю Олена Кузнецова. Як згадує виконавиця, на майдані тоді зібрався величезний натовп, що вибухнув овацією. І наступного дня «Червону руту» вже наспівувало все місто, а за ним – уся Україна. А її автор, на ту пору 21-річний студент Чернівецького медичного інституту, як мовиться, проснувся знаменитим.

Перше виконання «Червоної рути»: Володимир Івасюк і Олена Кузнєцова.

Втім сестра пісняра Оксана зазначає, що Володя працював над створенням цього невеличкого пісенного шедевру декілька років. Ще у 1967-му він у батьковій бібліотеці натрапив на працю українського етнографа й фольклориста Володимира Гнатюка «Коломийки» видання 1906 року. В одному з народних переспівів згадувалась чарівна «троєзільна червона рутонька», що, як з’ясував юнак, росла у Карпатах і, окрім цілющих властивостей, мала за переказами приворотну силу, а дівчина, яка її знайде та зірве, спізнає щасливе кохання. Отак і народилися всім відомі нині рядки «сонце-руту знайшла і мене зчарувала»... Притому поміж однокурсниками Івасюка розійшлося кілька варіантів слів до пісні, допоки не з’явився той остаточний, що й поширився світом.

Уперше автор виконав пісню вдома, і рідні, зачувши її, почувалися гордими й щасливими.

Цей пісенний твір увійшов до репертуару багатьох тогочасних виконавців. Мова не лише про українських, а й республік колишнього СРСР та зарубіжжя. Тривалий час вона посідала перші рядки популярності в усій східній Європі. Як зазначала свого часу під час нашого спілкування в Радомишлі народна артистка Оксана Білозір, мати в репертуарі українську пісню вважалося у 80-х ознакою якості колективу чи виконавця на союзному рівні. Водночас «Червона рута» дала потужний старт сучасній українській естрадній пісні, визначивши на багато років вагомий орієнтир, на якій рівнялися інші.

За підсумками Всесоюзного телефестивалю «Пісня-1971», що якраз тоді започаткувався, «Червона рута» стала його лауреатом. Це був, по суті, чи не єдиний випадок в історії «Пісні року», коли перемагала пісня самодіяльного автора і самодіяльних виконавців (її виконували солісти ВІА «Смерічка» Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, тріо яким склав сам Івасюк). І такий ось промовистий факт, що теж не має аналогів: після тріумфальної прем’єри «Червоної рути» фірма грамзапису «Мелодія», за часів СРСР державний монополіст у цій царині, одна за однією випустила платівки із записом пісні шістьох виконавців, і всі вони миттєво розійшлися між меломанами.

Стрімкий злет пісні остаточно визначив професійний шлях її автора. Адже вчився він на медика, мав схильність до живопису, але обрав таки музику. Професійну. Відтак позбувся свого «самодіяльного» статусу, що, за словами друзів, дещо його гнітив, і вступив до Львівської консерваторії. А вже у славному місті Лева започаткував творчу співпрацю з багатьма тамтешніми корифеями поетичного слова, бо попервах переважно поєднував музику з власними поетичними рядками.

Слідом за «Червоною рутою» Володимир Івасюк створив цілу низку надзвичайно популярних пісенних творів: «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Пісня буде поміж нас», «Балада про дві скрипки», «Два перстені», «Балада про мальви», «Лиш раз цвіте любов», «Я – твоє крило», «У долі своя весна», «Залишені квіти» (це, до речі, єдина пісня у спадщині митця, де на музику іншого композитора – Валерія Громцева – покладено його вірш) та багато інших, що дотепер не втрачають принадності на сценах і в ефірах. У творчому доробку з’явилися сюїти-варіації для оркестрів та хору, музика до театральних вистав.

Та все ж найбільшої слави зажила «Червона рута», яку не без підстав називають пісенним гімном української ідентичності, адже вплинула вона на розвиток усієї української естради. Музикознавці стверджують, що до її появи українську музику розглядали переважно однобоко і суто з етнографічного погляду. А тут раптом стався її шалений вибух і розвій. Бо всі побачили що вона може бути модною, може бути стильною, може бути танцювальною.

Власне, завдячуючи Івасюковій пісні, неабиякого поширення набуло словосполучення «Червона рута». Таку назву має широковідомий Всеукраїнський пісенний фестиваль, запозичили її знані музичні колективи і не тільки. Приміром, у кризові дев’яності такою собі «квіткою надії» до відродження соціально-економічного розвитку Радомишля стала утворена в місті однойменна фірма, що успішно реалізувала ряд соціальних і господарських проєктів.

Подібні фото, як і ось ці, що їх зробив фотокореспондент газети «Зоря Полісся»  Микола Попович, мабуть, зберігаються в родинних альбомах багатьох радомишлян. Увічнено на них подію, що відбулась у місті в червні 1993-го. Тоді в Радомишлі було відкрито зону відпочинку «Острів». Облаштувало її на міському ставу якраз Акціонерне товариство «Червона рута».

Вусань в окулярах у центрі першої світлини – відомий житомирський письменник Олексій Опанасюк (він, на жаль, пішов за межу Вічності у 2011-му), що брав участь в урочистостях. До слова, того дня в міському парку проводилося також свято книги.

А 2022-го під час загальнодержавних заходів з дерусифікації нашої топоніміки ім’я Володимира Івасюка присвоєне одній із вулиць Радомишля. У ряді українських міст, між тим, з’явилися вуличні топоніми саме з назвою «Червона рута».

Світлій пам’яті Івасюка, що у 1979-му трагічно пішов з життя за так і не з’ясованих обставин, композитор Арнольд Святогоров і поет Віталій Близнюк присвятили щемну пісню «Відлуння вірності». У ній пісенне чар-зілля «Червоної рути» порівнюється із зорею, що упала в самісіньке серце українців...

Лише 30 років життя відміряла доля Володимирові Івасюкові. З жалем наразі доводиться міркувати, скільки ним не написано й недоспівано прекрасних творів, що напевне збагатили б українську культуру вагомим розмаєм неповторних і багатющих поетично-музичних перлин.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 19 травня, 14 липня 2023 р.

 

Хто у водоймі господар...

 

Останніми маловодними роками наші краяни вже дещо відвикли від повеней. Тож розлив навесні 2023-го місцевих річок і передусім Тетерева змусив триматися у всеозброєнні й готовності до надзвичайних ситуацій і відповідні служби, і місцевих жителів. Адже, як і зазвичай, вода підтопила ряд присадибних ділянок на притетерівських околицях Радомишля. Втім у багатьох місцях, куди річковий паводок не дістався, спричинили до цього передусім рясні дощі, що щедро лилися у квітні. Відтак переповнилися суміжні заливні та протічні озерця, рівень води в яких визначав у їхніх заплавах рівень ґрунтових вод.

Зрештою Тетерівська повінь поступово зійшла, а от околична на деяких ділянках залишилася, бо в прилеглому «рівневому» озерці вода чомусь не спадала. Місцеві мешканці швидко з’ясували причину. Високий рівень зберігався через загату, що її влаштувала на струмку, який витікав з озерця, родина бобрів, котра тут уже давно оселилась.

Тож змушені були відчайдухи-господарники вдатися до неординарних заходів і організовувати такий собі авральний «річковий десант», що дав змогу боброву греблю розібрати. Проте наступного дня загата була на своєму місці: проворні будівельники-бобри за одну ніч її не лише відновили, а й влаштували трохи вищою. Довелося водоскидну операцію проводити вдруге – і людям, ... і бобрам. Зрештою вода з городів і садків таки зійшла. Проте самобудна «гідротехнічна» споруда, знову влаштована спритними аборигенами водойми, біля неї зберігається, хоча вже дещо меншою.

Хоча рівень води тут однак зберігся трохи вищим від природного. Але, зважаючи на посуху, що владарює літньої пори останніми роками, це навіть на користь. Бо дає помітну ґрунтову вологу поживу прилеглим садово-городнім ділянкам.

Між тим, лапотворні гатки, зведені бобрами, зустрічаються у багатьох місцях нашого краю. Часом вони виглядають доволі могутніми, бо для греблі гризун використовує не лише товсте гілляччя, як в описаному випадку, а й доладні стовбури прибережних дерев, що їх вправно «під конус» перегризає зубами, ще й звалюючи саме в необхідному для будівництва напрямку.

 

При потребі спритний гатник поділяє стовбурину на колодки певної довжини. Зрештою влаштовуються боброві загати за усіма будівельними правилами: подеколи з палями, конопаченням, зміцненням для надійності підпорками. Залишають ці гідробудівники й такі собі обвідні канали, аби споруду оминали потужні повеневі потоки.

Здебільшого одну невелику водойму обіймає одна боброва сім’я або й «холостяк», що самотужки цілком вправляються з водорегулюванням та обслуговуванням облюбованого ними «маєтку».

Цей гризун та його норов добре відомі на нашому Поліссі, бо бобер є давнім тутешнім поселенцем. Навіть прадавнім. Адже боброві останки, що на них натрапляли місцеві мешканці, сягають доби бронзи. Притому споконвіку бобри були тут об’єктом промислу для видобування хутра, що в середньовіччі слугувало такою собі одиницею оподаткування. Скажімо, у стародавній Руси, до якої належали й древлянські землі, окрім обов’язкової подимної данини, що накладалася на господарський двір – «дим», застосовувалося й так зване «полюддя», як натуральна форма розрахунку з княжим двором. До такої податі, та ще й доволі прибуткової, належало зокрема й хутро. Проте привілей полювання на бобрів надавався лише можновладцям, що влаштовували у своїх володіннях боброві гони.

Приміром, датоване 1545 роком писемне свідчення про село Булгаки (його ототожнюють із сучасними Буглаками на Радомишльщині) вказує на тамтешні «боброві гони, що належать дворянам Панковичам». Позаяк згадувані в історичних джерелах ареали бобрів подеколи ще й слугували орієнтиром для локалізації тієї чи іншої місцевості. А ще ці права власності законодавчо посилювалися нещадною покарою «браконьєрів», котрі зазіхали на приватні мисливські урочища. Скажімо, за Литовським статутом ласого на чужу звірину могли навіть стратити.

Втім отримані «патенти» на «боброві гони» використовувалися не лише для полювання. Господарі не просто оберігали своїх «годувальників», а й сприяли збільшенню їхнього поголів’я. Бобровим господарством зазвичай завідували такі собі «бобровники». Деякі з них залишили у згадку нащадкам про свою первісну професію похідне від неї прізвище, що зустрічається дотепер. Для прикладу, на межі ХІХ і ХХ століть служив у Радомислі поліційний наглядач Іван Бобровник.

Збереглася у наших краях й старовинна «боброва» топоніміка. До басейну Тетерева, приміром, належать річечки Жерев і Жерева. Таку ж назву мають розташовані на них однойменні села. Цими словами у давнину означали боброві угіддя.

У пору Речі Посполитої місцини довкола Радомишля, населені бобрами, перебували у церковних володіннях. Відомо про ревне оберігання своїх прав на боброві урочища Київськими митрополитами. У 1624 році за митрополитства Іова Борецького у гродському суді Києва розглядалась скарга про незаконний вилов бобрів у митрополичих маєтностях понад Тетеревом біля Мигалок. Згодом з подібного приводу, відстоюючи митрополичі привілеї, позивався Петро Могила, що мав у Радомислі заміську резиденцію.

Між тим, у давні часи водоплавних ссавців ототожнювали з рибами. Тож церква дозволяла їх вживати у їжу в піст. А тому боброве м’ясо, яке, до того ж, вважається дієтичним, постачали в монастирі та до дворів церковних ієрархів.

Одначе той давній попит на хутро й тушки бобрів, схоже, таки відчутно перевищував пропозицію. Адже, як зазначав у статистичному описі Київської губернії середини ХІХ століття цивільний губернатор Іван Фундуклей, на ту пору про давнє привільне існування бобрів на тутешніх теренах зосталися лише перекази, бо ця порода давно перевелась.

Століттям по тому біологи та лісівники почали відроджувати її штучним шляхом, завозячи бобрів до місць їх прадавнього перебування. На Радомишльщину, звісно, теж.

Потрапивши у своє звичне й облюбоване середовище, звір віддячив за турботу. Споконвічний природний гідротехнік добровільно узяв на себе функцію відновлення гребель, що здавна тримали на наших річечках водний рівень, підтверджуючи виплекане віками реноме господарів водойм.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 червня 2023 р.