А письменницьке перо сповна так і не використав…

Його наймення було майже таким, як у відомого російського композитора, що на тлі сучасного військового вторгнення росіян в Україну став мітником російської імперської та колоніальної культурної політики. Втім на відміну від свого майже тезка шанований в аристократичних київських губернських та радомишльських повітових колах камер-юнкер імператорського двору Прот Чайковський промовисто позиціонувався відданим не російській національній ідеї, під ярмом якої перебував, а польській. Водночас зі співчуттям ставився до так само пригноблених українців. Адже в його родоводі переплелося коріння обох цих народів, що мають і спільну історію, і спільні долі.

На малюнку – уявний портрет Прота Чайковського, згенерований на прохання автора за допомогою ШІ на основі історичних відомостей.

Ось якими словами, для прикладу, він охарактеризував український вільнолюбний дух:

«Український народ з найдавніших часів схильний до заворушень; де ще можна побачити стільки могил, стільки поховань, стільки людських кісток, розкиданих по степах, як на Україні… Ні час, ні прогрес цивілізації, ні найжорсткіші поліційні репресії не можуть змінити настрою духу, з яким народжується і живе українець».

Його батько Міхал належав до давнього гербу Ястшембець. Дослужився він до полковника королівської кавалерії. Вірогідно на честь цього хвацького гусара брат Станіслав, що захоплювався ним, назвав Міхалом свого сина, який згодом став легендарним Садик-Пашею.

Водночас із болем мусимо констатувати, що підрозділ Міхала-старшого (він, щоправда, був тоді ще поручником) брав участь у придушенні Колївщини і в боях полонив її козацьких ватажків. Проте до розправи над бранцями стосунку не мав. Коденськими карателями й катами стали інші. Притому, посилаючись на батькові свідчення та розповіді, Прот зазначав, що заподіяні козаками кривди і наруги шляхетству були надто перебільшеними, як і неспівмірними та жахливими винесені ним покари.

Власне, кавалерійська стежина готувалась й новонародженому 7 січня 1786 року Проту. Вже у трирічному віці він увійшов до шанованого реєстру польської національної кавалерії. Проте після навчання юриспруденції у Житомирській школі для хлопчиків обрав таки цивільну службу. Її сімнадцятирічний юнак почав писарем Радомисльського повітового суду. Через чотири роки став його підсудком (помічником судді), а у 1813-му – суддею. У 1816 повітове дворянське зібрання обрало його підкоморієм – головою шляхетського суду. У 1832-33 рр. він обирався повітовим маршалком шляхти (предводителем дворянства).

На сконі літ свої життєві підсумки Прот Михайлович окреслив такою собі епітафією:

«Помер, віддаючи щедру данину людям… Не гуляв, не пив, пішов з життя у нужді та скруті. Бо на службі в тій країні не крав і не брав хабарів...»

І це аж ніяк не була завищена самооцінка, бо так про нього відгукувалися й сучасники.

Хорошим сусідом і другом вважав його відомий діяч та поет Густав Олізар, що обирався волинським та київським губернським маршалком і також слугував взірцем чесності й добропорядності, прагнучи з вищих владних щаблів боротись із ганебними суспільними явищами.

Знаний польський письменник, історик та мемуарист ХІХ століття Євстахій Івановський у своїх «Споминах минулих літ» називає Прота Чайковського одним із найшанованіших і найталановитіших громадян Київської губернії. Його, як зазначає оповідач, кілька разів одноголосно висували на голову Київського головного суду. На такий пост призначали лише найповажніших, здібних та юридично підкованих, тих, хто мав практичний досвід у ділі. Чайковський, одначе, кожного разу відхиляв своє подання на посаду, якої він справді заслуговував, посилаючись на власні невеликі статки.

Притому поміркований, розсудливий і вдумливий, він чітко вирізнявся у губернському і повітовому громадському житті. Позаяк справді був чесним у справах і дійсно задовольнявся досить скромним майном та капіталом, не примножуючи їх.

Свого часу батько Прота, полишивши військову службу, придбав маєтності у Житомирському повіті, однак 1792 року раптово помер. По його смерті опікуни малолітніх хлоп’ят (мав Прот ще брата Симфоріана) волинські володіння відставного гусара продали, натомість придбали для дітей село Минійки на Радомишльщині, де на межі XVIII-XIX століть осіло кілька Чайковських – братів померлого полковника, що наглядали за племінниками.

Одружився Прот Чайковський на доньці Ставецького володаря Адама Дуніна-Вонсовича, колишнього королівського шамбеляна, – Кордулі. Відтак землеволодіння родини приросли її тамтешнім понад тисячадесятинним посагом.

Колишній палац Вонсовичів в Ставках. Зі світлини 1912 року, поліпшеної та колоризованої ШІ.

До речі, мати Прота Богуміла походила з роду Проскур, які володіли в середині XVIII століття Ставками, що їх якраз і продали Вонсовичам. А в родоводі шамбеляна присутня гілка Немиричів, чиї пращури в кінці XVI-XVIІ ст. претендували на те, щоб стати власниками земель довкола поруйнованого літописного Мичеська-Мицька-Микгорода.

Від Проскур Проту Чайковському у спадок дісталися півтисячі десятин землеволодінь у Германівці на Київщині. Орендував він, крім того, у звісних коростишівських володарів Олізарів село Мінини.

Краєзнавець Лаврентій Похилевич, котрий після земельної реформи 1861 року досліджував її впровадження, зауважив, що, не сприйнявши недосконалі зміни, Прот Михайлович позбувся своїх орних земель і доживав віку у Минійківському маєтку, де залишив у володінні лише 34 десятини лісу та стільки ж неугідь.

У мемуарних «Спогадах Садик-Паші» відомий бунтар та шукач пригод змальовує кузена Прота відданим та прихильним родичем, дбайливим і відповідальним господарем. До того ж, Михайло Чайковський, що мав не лише авантюрну та відчайдушну вдачу, а й неабиякий письменницький хист, зробив Прота та інших Чайковських і дотичних до них осіб персонажами своїх художніх творів «Старокияни. 1809», «Дивне життя поляків і польок», що висвітлюють радомишльську тематику і оповідають про місцеві події початку та першої половини ХІХ століття.

Чи не за прикладом свого двоюрідного брата Прот Чайковський теж не полишав намірів присвятити себе красному письменству. Хоча, за словами сучасників, щоденника він не вів, проте занотовував певні враження, спогади, перекази, приповідки, жарти. У його паперах зберігалося чимало документів, указів, судових позовів, слухань, проваджень, селянських справ тощо. Відтак мав наміри переповісти цікаві та часом кумедні історії і про батькову, і про материну рідню київських чашників Проскур, і про тестя Адама Вонсовича, що тримав славу неперевершеного оповідача та гумориста.

А ще планував висвітлити свій погляд на згадані вище події українсько-польської минувшини, як і ті, що пов’язані з козацьким повстанням Івана Бондаренка, чиї загони орудували навколо Радомисля.

Хотів він оприлюднити обставини так званої Кичкирівської змови 1794 року. Тоді власник Кичкирів Ян Харжевський потайки зібрав для підтримки повстання Тадеуша Костюшка довколишню, здавалося б, довірену й перевірену шляхту. Нібито усі присутні засвідчили відданість національно-визвольній боротьбі і пообіцяли допомогу. Та скорим часом учасників таємного зібрання заарештували й спровадили на Сибірську каторгу.

За розхожим твердженням, начебто зрадив змовників парафіяльний ксьондз з Коростишева Куликівський. Одначе Прот Чайковський, вивчивши обставини справи, був переконаний, що пастиря обмовили безпідставно: донос учинив хтось інший, що був замаскованим шпигуном.

Письменницьким пером Прот Михайлович заходився оволодіти у вже доволі похилому віці. Щоправда, тривалий час по-справжньому за нього не брався.

На тлі запроваджених російським царизмом після Січневого 1863 року повстання переслідувань поляків його звернення до польських дієписів, хай і творче, могло негативно позначитися на долі сина Ярослава, що на три роки був висланий до Казані.

Зрештою щонайперше він почав працювати над твором про знамениті польські кінні табуни, що слугували надійною та важливою основою зокрема й військової кавалерії, усіляко відданим якій був батько письменника. Та його творчі задуми так і не зреалізувалися: під завісу літ Прот Чайковський цілковито втратив зір. Відійшов він у засвіти 5 червня 1874-го 87-річним.

Лише дещо з його окремих завершених начерків переповів Євстахій Івановський, звертаючи увагу на вишуканий і майже ідеальний писемний стиль, точність викладу, прагнення приперчити оповідь дотепами та цікавинками.

Тож літературна спадщина цього громадського мужа залишилась лише у сховках і чернетках.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 7 листопада 2025 р.

 

Двері в історію

  

За прадавніми народними традиціями двері, як конструктивний елемент помешкання, не лише призначалися для входу-виходу. В уяві наших пращурів вони вбачалися символом єдності, злагоди та добробуту родини, а також оберігали житло від нечистої сили і лиха, що вона його могла заподіяти. Недарма освячення будинку зазвичай починали саме з вхідних дверей та одвірку. Так само оберегову сутність вкладали й у декоративне оздоблення входу.

Втім широкі, тим паче відчинені двері вказували на привітних і гостинних господарів дому. І коли сім’я жила в згоді й гараздах, цим не в останню чергу завдячували й дверям. У протилежному випадку народні повір’я ставали безжальними до головного хідника.

Якщо будинок оминали благополуччя й достатки, такий негатив нерідко пов’язували з дверима, що їх ворожбити часом радили замінити. Траплялося, що нові господарі, які оселялися у чиїйсь хаті, щонайперше поновляли вхід до неї.

Хтозна, чи враховувалися зазначені особливості, коли при потребі й без неї замінювалися вхідні двері до будинків, які становлять певну історичну спадщину, не кажучи про цінність.

До речі, серед сучасних критеріїв для включення старовинних будівель до реєстру пам’яток минувшини є вимога щодо первозданності й оригінальності усіх конструкцій споруди. Стосується вона не лише стін, дахів, зовнішнього й внутрішнього оздоблення, а й подеколи навіть вікон та дверей. На жаль, у теперішніх умовах, коли вдаються до так званої теплосанації чи ремонту будинків, цими вимогами здебільшого нехтують, спотворюючи колишню велич і красу задля економічної ефективності. Хоча, слід зазначити, існує чимало технологій, щоб уміло поєднати одне з іншим.

Натомість нині, для прикладу, в Радомишлі залишилися лише кілька оригінальних зразків дверей, що у повітову пору прихорошували фасади місцевих особняків, адміністративних споруд, освітніх, медичних та інших закладів, які збереглися до нашого часу.

Одні з них дотепер прикрашають знану родзинку стародавньої радомишльської повітової архітектури – будинок Горенштейна на вулиці Присутственій, де зараз міститься адміністрація лікарні.

 

Так, саме прикрашають, адже не використовуються за призначенням як вхідні вже понад півстоліття, ще коли в цих стінах містилась тодішня міська школа №6. Вхід до школи колись було обладнано з протилежного боку будинку, лікарняний тимчасом влаштували з бічного. А первісні вхідні двері слугують наочним експонатом і зразком бережливого ставлення до минувшини. Адже причепурені різьбленими орнаментами й візерунками є справжнім мистецьким витвором. Позаяк дерево, з якого вони виготовлені, – матеріал недовговічний. Подовжити його термін придатності могла б своєчасна реставрація та консервація, що, ясна річ, зроду не проводились.

У такий же спосіб зберігаються у будинку народного краєзнавчого музею Радомишля двері другого входу, в якому нині теж немає потреби.

 

Як декоративна прикраса тримаються й стародавні двері на давнішньому особняку на теперішній вулиці Михайла Грушевського (донедавна – Горького).

 

На щастя, не торкнулась сучасна мода на металопластик вхідних дверей до булого помешкання Вержбицьких-Зельонків (до речі, як і бічних).

  

Вони, до речі, слугували антуражем одного з епізодів художнього фільму «Гроза над полями», що знімався у 1957 році в Радомишлі. Тож увічнені на кінокадрах.

Щоправда, сама велична будівля, відома як колишній суд, нині у стані занепаду й запустіння. Хотілося б, сподіватися, що тимчасово.

Так само ще тримаються давні дерев’яні двері (та чи автентичні?) на вході до міської бібліотеки на розі Малої Житомирської та Петрівської, де колись був один із будинків Гринцевича.

 

Зрештою первозданні двері на давніх міських спорудах переважно зосталися лише на світлинах, котрі таки зберегли для нащадків змогу їх побачити. Давні фото зафіксували зокрема вхідні двері минулих чоловічої та жіночої гімназій, повітового земства (лікарня), а також Свято-Миколаївського храму.

Вхід до лікарні з інтервалом у років тридцять.

Двері до храму на світлинах 1941 року.

  

Фото 1980- 2000 рр. 

Вхідні двері до колишньої чоловічої гімназії:

 

гімназійного періоду, …

 

… інтернатного …

 

… та санаторного.

Такий вигляд мала в давнину Радомисльська жіноча гімназія і входи до неї.

 

Тепер – це мистецька школа.

 

Тут лишилися лише завіси…

Колишнього входу до прокуратури з дверима  і кованим піддашком вже й не зосталося. 

Хоча ще нагадують про нього оздоби і муровані сходи.

Нині не існує цього будинка, що колись розташовувався на розі Присутственої та Малої Житомирської і мав такі оригінальні двері.

 

Під завісу ХХ століття такий вигляд мали входи 

  

до відділу освіти, 

 

Банку (Пенсійного фонду), 

музею. 

А у згаданій кінокартині «знявся» й зберігся на пам’ять також хід до давнього Папірнянського млина.

 

Свого часу в одному зі столичних старовинних будинків власники таки змушені були замінити прадавні дерев’яні двері, що понад століття прикрашали парадний доступ до споруди і вже, як не прикро, фізично своє відслужили. Нові стилізували під старовину, а старі вирішили зберегти, причепуривши і влаштувавши їх у передпокої на вільній стіні, мов уявний вхід до суміжної кімнати. Чим не приклад для наслідування…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2025 р.

 

Така дивна й загадкова Нарба

 

Переглядаючи колись старовинні мапи, з приємністю й цікавістю віднаходячи на них, звісно, Радомишль, точніше – Радомисль, якщо зважати на минувшину, мою увагу привернула мапа венеційського картографа Паоло Форлані 1568 року. Власне, інакше й бути не могло. Адже на звичній притетерівській локації між Києвом та Житомиром у тому місці, де розташоване там поселення зазвичай латиницею позначалося як Radomisl, Radomijsl, Radomysl чи іншими варіаціями, на цій мапі стоїть напис «Narba».

Від нього відразу повіяло таїною й загадковістю, адже населеного пункту з такою дивною назвою у документальних джерелах ніколи зустрічати не доводилось. Водночас впевнювало переконання, що йдеться таки про Радомисль, адже саме його бачимо на цьому місці на іншій тогочасній мапі українських земель, відомій як «карта Мотіеля», датованій 1580 роком, та на звісній мапі Радзивіла 1613 року.

 

Радомисль на мапі Мотіеля…

 

…і Радзивіла.

Попри те, що дослідниками зверталась увагу на не завжди точні локації тих чи інших міст, містечок, річок, позначених на мапі Форлані, як, між тим, і на інших старовинних, не могла ж позначена десяток-півтора літ тому Нарба просто так зникнути. Так само не міг раптово та нізвідкіля з’явитися й Радомисль.

Зрештою, якраз часовим проміжком між двома картодруками окреслюється започаткування замкового міста Радомисля. Вже через рік після мапи Форлані, як фіксує історик Василь Ульяновський, Радомисль вперше згадується в історичних документах в якості церковної власності в особі Києво-Печерської лаври.

У 1579-му король польський та великий князь литовський Стефан Баторій за зверненням лаврського архимандрита Мелетія Хребтовича надав йому дозвіл на осадження на городищі над річкою Тетерів, де в неї річка Мика впадає, замка й міста. Дістали вони назву Радомисль, яка відтоді майже незмінно представлена на наступних графічних зображеннях регіону. Тож якраз Narba-Нарба найвірогідніше передувала його з’яві.

Що ж вона могла означати?

Слово «нарба» надзвичайно поширене у світовому вербальному розмаїтті, відтак лунає у багатьох мовах, вказуючи при тому на своє аж ніяк не слов’янське походження. Притому часто-густо йдеться про мови аборигенних народів Азії, Африки, Латинської Америки, які навряд чи відомі широкому загалу.

Для прикладу, німецькою, данською, латиською, литовською, люксембурзькою та поруч з ними амхарською (Ефіопія) та малаямською (Індія) воно тлумачиться як шрам. Чим не означення для скелястих берегів Тетерева?

Корсіканською Нарба перекладається як борідка, що з додаванням можна представити як таку-собі історію «з бородою».

У мальдівській, креольський, курдській, ряді індійських, індіанській та доволі екзотичних ілоканській (народність Філіпін), аймарській (Анди) та іже понад десяток з ними – означає руйнацію та нищення. Як тут не згадати поруйнований ординцями літописний Мичеськ-Микгород – історичний попередник Радомисля.

А є ще, скажімо, дитина (на казахській та вірменській), хлопчик (на ірландській), речі (на гренландській), тихий (на бенгальській). У народності кхоса з ПАР «нарба» означає ствердне «так» – хтозна, чи не тотожне назві кенгуру, що її так «іменували» австралійські аборигени візитерам, котрі цікавились дивовижною твариною, просто відповідаючи «не розумію». До всього, терміном «нарба» називають навіть наркотики (індонезійською) та пістолет (киргизькою), що, ясна річ, з жодного боку до нас не припасовуються.

Існує слово «нарба» у човнобудівній термінології поморської говірки. Хоч її тлумачник не пояснює, що воно саме означає, закидаючи лишень на котрийсь спосіб кріплення.

Присутня тимчасом Нарба і в топонімах. Вона зокрема є складовим придатком у назві двох знаних копалень Монте-Нарба – в Сардинії та Саксонії. Можливо, використання цього наймення в Радомислі слугує натяком на давні місцеві рудні та на гранітні поклади.

Зустрічається також твердження, що таким собі «тимчасовим» терміном «Narba» могли означати щось невідоме чи неусталене. З огляду на принагідне тогочасне відродження й новоосадження стародавнього Микгорода, котрий лише набував нової назви, його могли так умовно позначити на мапі без офіційного наймення.

Згадуване у королівському привілеї городище існувало, вірогідно, як залишки літописного Мичеська-Микгорода, і господарювали на ньому певно з давніх часів. Та коли Київська лавра вирішила прибрати поселення до своїх рук, постала потреба його легалізувати.

Позаяк у польській історіографії з подання Едварда Руліковського заснування Радомисля над Тетеревом датовано 1572 роком. А вже 1593-го однойменне замкове містечко подане в інвентарному реєстрі монастирських володінь.

Далебі загадковим і незрозумілим терміном скоріше за все означили Радомисль на мапі саме чужоземні картографи, щоправда, вірогідно, за місцевими свідченнями. Зрештою, Форлані, варто нагадати, був венеційцем. Цікаво, що венеційською мовою Google тлумачить Нарбу як «коло». Так її перекладають також сусідня лігурійська (генуезька) мова і ще з два десятки мов з усіх кінців світу – Африки, Північної Америки, Центральної Азії і навіть Латвії.

Здавалося б, до чого тут коло? Проте здавна у народних традиціях воно символізує зокрема початок і кінець, спільноту та єднання, відродження й життя, цілісність та досконалість, захист та священний простір. Згадаймо хоча б містичне захисне коло Хоми Брута у Гоголевому «Вії». Тож релігійна складова могла бути використана й для позначення нової церковної вотчини. А рознести повсюдну новину про нове монастирське поселення на кручах понад Тетеревом було до снаги мандрівним монахам.

Серед відомих поселень, які могли бути позначені у притетерівській місцині під назвою Нарба, зринає хіба що Коростишів. Проте відомий він під таким своїм найменням з 1499 року, а до ординської руїни начебто іменувався Хміничами.

З інших географічних припущень доводилося чути й версію про Негребівку, проте вона не витримує критики через те, що це поселення поблизу Радомисля було засноване як слобода у 1638 році, тобто через сім десятиліть після створення мапи Форлані. Заснував її (до речі, означивши власним прізвищем) та ще й спричинив ряд судових тяганин із сусідами, що угледіли порушення меж та належних їм володінь, тодішній державець лаврських маєтностей Іван Негребецький. Відтоді подеколи й позначалася Негребівка, Негребець або ж Негребка, на мапах 17-го й пізніших століть.

Вчувається, між тим, деяка схожість з відомим історичним містом Нарва, що в Естонії. Воно, як стверджують дослідники, дістало свою назву від однойменної річки, на якій розташоване, і що має кілька тлумачень, пов’язаних, одначе, з особливостями річища та потоку.

Примітно, що представлена на мапі Форлані ще одна Нарба, розташована на північ від «нашої» десь у білоруських болотах в чотирикутнику Глуськ, Слуцьк, Мінськ, Бобруйськ. Вочевидь, там розташовувалося так само незрозуміле для картографів поселення. Бо, всупереч присутності на території сучасної Білорусі теж річки з назвою Нарва (Нарев), вона є притокою Вісли і бере початок на заході в Біловезькій пущі. Тимчасом місцевість довкола міфічної білоруської Нарби за архівними джерелами кінця ХVI століття теж входила до володінь Києво-печерського монастиря. От вам і «церковне коло»!

 

Ще одна Нарба на мапі Форлані, що на білоруських просторах.

Тож, скоріше за все, годі шукати задокументовану Нарбу на наших теренах в писемних реєстрах тогочасних оселених місць.

Отаких цікавих загадок та версій подарувало нам дивне й таємниче поселення на радомишльському березі Тетереві з мапи Форлані. Втім однозначна відповідь захована таки у глибині віків.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2025 р.

 

Передовики з крохмального

 

Здавна присутній на календарі професійних свят День працівників харчової промисловості, що відзначається у третю жовтневу неділю. Свого часу до цієї галузі належав і Радомишльський крохмальний завод, котрий виробляв надзвичайно важливу продукцію – картопляний крохмаль, що завжди користувався попитом у громадян, тож, як і інші продукти харчування за часів СРСР часто-густо потрапляв до категорії дефіцитів.

З іншого боку – присутність такого  промислового об’єкта на радомишльських теренах давала змогу місцевим колгоспам відвантажувати вирощену ними картоплю безпосередньо в районі, а не везти світ за очі. Більше того – приймали крохмальники на переробку так звану несортову бульбу – дрібну, пошкоджену, некондиційну, яка в іншому випадку вряди-годи могла піти на годівлю худобі або ж просто бути утилізованою. Зрештою, вхідний контроль сировини діяв таки доволі прискіпливо.

Завод цей уже давно, як мовиться, канув у Лєту. У 1989 році його закрили через порушення підприємством екологічних вимог, адже річка Мика та довкілля постійно забруднювалися відходами, розповсюджуючи по місту нестерпний сморід. Нині, щоправда, «смердючі аромати» нікуди не поділися, адже час від часу поповнюються іншими джерелами.

А стосовно колишньої «крохмалкі», що по народному так називали в Радомишлі завод понад Микою, то, як і на кожному підприємстві у часи СРСР, тут велося так зване трудове суперництво, що іменувалося «соціалістичним змаганням», визначалися й відзначалися передовики виробництва. Їхні портрети заносилися на Дошки пошани, пропагандистькі стенди, фото, крім того, публікувалися в пресі. Радомишльська районка «Зоря Полісся» не була винятком.

І добре знали свою справу фотокореспонденти, що до цифровізації та комп’ютеризації відігравали значну роль у процесі творення газети. Останнім з могікан на цій посаді був доброї пам’яті Микола Попович.

Фотокор Микола Попович.

Досконало він володів усіма технологічними тонкощами фотосправи, як то режими експозиції, знімання та обробки, особливостей та добору потрібних фотоматеріалів. Знався у тодішньому «фотошопі» – колажах, ретуші. Був чудовим майстром репортажної, портретної, пейзажної зйомки, або ж так званої «постановочної» – коли гуртові людей потрібно було надати не статичну, а живу й динамічну «картинку». Серед його персонажів час від часу ставали й трудівники крохмального заводу.

Чимало таких світлин збереглося в редакційному архіві. Представлені у цій в публікації – теж з доробку Поповича. Їх віднайшов серед родинного спадку колишнього редакційного фотокора і подав до газети радомишлянин Олександр Пирогов. Цим знімкам уже понад сорок літ.

Отже, на першому фото – бригада з виготовлення сухого крохмалю, очолювана В.Мазуркевичем, що, як зазначалося в газеті, працює під девізом «Жодного відстаючого поруч» і неодноразово досягала найкращих результатів у роботі серед інших таких осередків підприємства. До складу цього невеличкого виробничого підрозділу входили (зліва направо): пакувальники Надія Сергіївна Іваненко та Володимир Ілліч Лісовець, апаратник і бригадир Володимир Андрійович Мазуркевич, лаборантка Валентина Євгенівна Сахневич.

На іншій світлині – працівниці станції з перетирання картоплі: гідротранспортувальниця Олена Павлівна Михайлішина і машиністка Лідія Андріївна Вовк.

 

Тож згадаймо і цих трудівників та трудівниць, і знаного фотомайстра, який увічнив їх для історії.

 

Газета «Зоря Полісся», 10 жовтня 2025 р.

 

Згадуючи першу вчительку

 

У спогадах вдячних учнів усякчас зберігається в пам’яті перша вчителька. На цій світлині 1956 року з альбому радомишлянки Людмили Довгополової (вона у першому ряду в центрі) – учні першого класу Радомишльської школи №6 зі своєю вчителькою Поліною Йосипівною Гориловською.

Для Людмили Михайлівни вона була однією з найулюбленіших шкільних учителів, що вирізнялась однаковим ставленням до всіх без винятку учнів, оточуючи їх увагою та любов’ю, прищеплюючи прагнення до навчання і обдаровуючи знаннями. Перша вчителька організовувала захоплюючі позакласні заходи, «тимурівські» команди, влаштовувала цікаві й пізнавальні екскурсії Радомишлем та його околицями, кращі учні закріплювалися за тими, хто не встигав у навчанні. Запам’яталась і така оригінальна форма відзначення успіхів школярів в навчанні чи позакласних заходах: з цього приводу класовод надсилала їхнім батькам вітальні телеграми. Втім слалися вони усе ж не через телеграфістів, а передавалися учнями, і  писалися, звісно, від руки, хоча й на справжніх телеграфних бланках. Одначе успіх і позитивний ефект справляли неабиякий.

Поліна Йосипівна стояла біля витоків цього навчального закладу, що відкрився у 1946 року. Вона була його директором упродовж 1946-1948 років і вела один з класів.

Учениця першого шкільного набору доброї пам’яті Юлія Феодосіївна Герасько (Осадкіна) згадувала тогочасних вчительок початкових класів як молодих, гарних, але згорьованих війною, у невибагливому, майже військовому форменому вбранні, та водночас ерудованих, інтелігентних, добрих педагогів.

Про таких народна мудрість стверджує, що вчитель лише відчиняє двері до знань, а заходить у них кожен сам. І ці двері вони упродовж усієї своєї педагогічної діяльності завжди тримали відчиненими.

 

 

Газета «Зоря Полісся» від 10 жовтня 2025 р.

 

 

В окупаційну пору Другої світової промисловість Радомишля виконувала замовлення Вермахту

 

У ніч з 4 на 5 серпня 1943 року радянське партизанське з’єднання під орудою нашого земляка Івана Хитриченка здійснило зухвалий штурм Радомишля, розгромивши місцевий окупаційний гарнізон. Залишаючи по тому місто, партизани, одначе, завдали, за їхніми звітами, чималої шкоди ворогові, знищивши сільськогосподарську техніку для збирання врожаю, запаси пального, спалили міст через Тетерів. А ще було виведено з ладу електростанцію та радіовузол, телефонний і телеграфний зв’язок, заводи «Сільмаш» та маслоробний, суконну фабрику (на її виробничих площах згодом містився крохмальний завод) і склади з сукном для потреб Вермахту.

Відомо, проте, що у пору нацистської окупації під час Другої світової війни Радомишльська суконка виконувала також замовлення сільськогосподарських машиновиробників Німеччини, щоправда, під військовим контролем.

Як зазначає коростишівський краєзнавець Дмитро Дубівка, про це йдеться у Військовому щоденнику озброєнь за 1942 рік. Як бачимо, реєстри держзамовлень – далеко не сучасний винахід, та й статистичні рукописи, образно кажучи, теж, виявляється, не горять.

Отже, закарбовано, що дві фабрики ковдр у Радомишлі та Коростишеві, які раніше отримували замовлення від Відділу постачання Вермахту, за погодженням з Інспекцією з озброєнь до 1 вересня 1942 р. мали виготовляти цукрові фільтрувальні тканини та тканини для комбайнів CLAAS, які щойно прибули. Відділ постачання Вермахту наголосив, що це не повинно відбуватися за рахунок виробництва постільної білизни, яке гарантовано контрактом.

А на світлині, що зберігається в історичних анналах всесвітньовідомої машинобудівної компанії, продукцією якої нині залюбки послуговуються й українські аграрії,  - зернозбиральний і снопов'язальний комбайн CLAAS (MBD) розробки 1936 року.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 жовтня 2025 р.

 

На знаному перехресті: чайна, ресторан, їдальня, банк, магазин…

  

Так сьогодні виглядає одне з найголовніших і найвідоміших радомишльських перехресть на перетині Малої Житомирської та Присутственої вулиць і Соборного майдану.

Якщо порівняти це місце із зображенням більш ніж столітньої давнини, видрукуваним на відомій фото листівці Радомишля початку ХХ століття, та навіть світлинами 1980-х, то можна цілковито стверджувати, що змінилося воно невпізнанно.

 

Світлина Віктора Березюка.

Притому зміни ці сталися в останнє тридцятип’ятиріччя, коли спочатку розібрали будинок на розі і на його місці облаштували міську Дошку пошани, а потім замість давньої двоповерхівки спорудили Центр зайнятості.

Тож по праву руку від початку Малої Житомирської з трьох перших будинків до нашого часу «дожив» лише один, та й той суттєво змінив свій первозданний вигляд.

Нині в ньому міститься магазин одягу, а перед тим там розташовувалося відділення банку «Аваль» («Райффайзен-банку»).

 

Далебі свого часу це був один з найпопулярніших закладів громадського харчування, як іменували цю сферу в часи СРСР. Починався він колись із так званої чайної, вказуючи на своє первісне безалкогольне призначення, натомість тривалий час мав статус ресторана (до будівництва у 1962 р. на майдані двоповерхової торговельної споруди з відповідним закладом на другому поверсі). Втім тривалий час містяни називали його здебільшого «верхньою забігайлівкою» або «верхнім генделиком» (таким чином у радянську пару охрестили торговельні місця, де продавали на розлив спиртні напої). Саме так, бо були ще й «нижні»: одна з них містилася на розі теперішніх вулиць Троїцької та Купальної, а після її закриття титул перейняла інша, що стала сучасною «Династією».

Чого гріха таїти, фінансовий план подібні «злачні місця» виконували передусім завдяки «розливу». Зрештою, аби позбутися сумнозвісної «злачності», у 1980-му було зроблено спробу повернути заклад до «тверезого способу життя». Тут виконали капітальний ремонт, реконструювавши обідню залу і запровадивши потокову лінію обслуговування відвідувачів, оновили інвентар та посуд. Після капітального ремонту він усе ж став «Їдальнею» (певний час на ньому ще красувалась вивіска «Варенична», що за своїм призначенням мала насамперед поживно й смачно годувати трудящих.

Попервах так і було (це засвідчують й пропоновані тогорічні світлини), але згодом означені вище фінансово-економічні важелі таки знову почали брати гору.

 

 

Світлини Миколи Поповича.

Із запровадженням ринкової економіки будівля перейшла до приватника, котрий нібито мав наміри відкрити там пивбар. Але потім вирішив за краще перепродати, тож заклад отримав суто фінансове, але – вже банківське спрямування. Втім, згодом таки повернувся до своїх торговельних початків.