Пороховий слід Веприна

 

У краєзнавчих дослідженнях про минувшину стародавнього Веприна згадуються залишки старого льоху, що в давнину нібито слугував сховищем козацького пороху. Одначе такий факт у відомих натепер історичних джерелах не задокументовано. Проте підтверджений пороховий слід в історії села таки присутній. Щоправда, ближчий за часом.

У 1861 році тодішня власниця Веприна Анна Неуман продала свої вепринські володіння – небагато-немало 3980 десятин – шляхтичеві Мечиславові Еразмовичу Бардецькому. Відомо, що перед цим йому належав маєток у Пилипках Житомирського повіту.

Мечислав Бардецький.

Але господарював він у Веприні недовго. Через два роки Бардецький долучився до польського національно-визвольного Січневого повстання, що спалахнуло на землях поневолених росією народів у Польщі, Литві, Білорусі й Україні.

Офіційно підготовку до повстання його проводирі почали у 1862-му. Проте не виключено, що окремі кроки до цього робилися й раніше. І придбання Бардецьким Вепринського маєтку могло слугувати цій меті, адже давало змогу створити на Київщині збройну базу.

Проте виступ бунтівників захлинувся і зазнав поразки.

Одним з промовистих його епізодів став бій у травні 1863-го під близькою до Веприна Бородянкою. Тут повстанська залога, що відступала від Києва, попри запеклий і стійкий опір, була розбита регулярним імперським військом, що значно переважав чисельно, й полонена.

Потому російська влада застосувала до учасників повстання масштабні репресії та гоніння. Сотні повстанців були страчені, віддані у солдати та вислані за Урал. Їхнє майно конфісковувалося.

24 лютого 1864 року вепринського володаря заарештували і ув’язнили у Київській фортеці. Йому інкримінували створення порохової лабораторії, у якій виготовлявся порох для повстанців (чи не у згаданому вепринському «козаць-кому» льосі?), а також стрілянину з вогнепальної зброї.

Невдовзі Мечислава Бардецького засудили на 15 років каторжних робіт. Спочатку в 1866-1868 роках він відбував покарання на рудниках в Усольї-Сибірському. Назва поселення напряму вказує на соляні родовища. Тимчасом саме після польського бунту тамтешні солеварні стали казенними, і на них почали застосовувати працю засланих сюди каторжан.

Проте не тільки роботою на копальнях обмежувався побут польських засланців. Вони дбали про облаштування поселення, про створення в ньому умов для задоволення власних духовних і матеріальних потреб. Архівні джерела зазначають, що Бардецький, для прикладу, обладнав у селищі громадський прогулянковий сквер-сад, відкрив там лікувальні лазні, брав участь у спорудженні місцевого костелку, у якому облаштував вівтар в готичному стилі та обшив шпалерами внутрішній інтер’єр. У вільні години колишній поміщик, крім того, створював вишиті власноруч картини на полотні, захоплювався також плетінням гачком, отримуючи приробіток від продажу своїх рукотворних виробів.

 

Мечислав Бардецький у засланні.

У 1866 році російський імператор оголосив амністію засудженим польським бунтівникам. Їм скорочувалися каторжні терміни, декого перевели на заслання, розсореджуючи на сибірських та приуральських обширах.

Бардецького спочатку доправили в Іркутськ, де він теж виявив підприємницьку жилку: деякий час працював у товариша в магазині, потім відрив власний ресторан. Крім того, завів і тримав корів, продаючи молокопродукти. Наступним місцем поселення для колишнього вепринського володаря стала В’ятка, де Бардецький перебував під наглядом у 1870-1873 рр. Водночас його муштрували до можливої служби у війську.

Зрештою отримав «вільну» та паспорт з дозволом оселитися на Галичині. Там він з’єднався з родиною, що також зазнала поневірянь.

Вепринський маєток після арешту й засудження свого володаря був конфіскований у казну і підлягав розпродажу на торгах. Оцінювався він у 40 тисяч рублів, частину яких мали сплатити дружині каторжанина Леонорі, але тільки після продажу майна. Одначе новий власник «знайшовся» лише через 15 років, коли вже сплив термін покарання засланого повстанця. Тож Леонора жила з дітьми (подружжя надбало двох синів та дочку) за рахунок приватних уроків, які давала в Києві.

У 1878 році значився Мечислав Бардецький серед управителів маєтку Сангушків у Підгірцях.

Подальший його життєпис пов’язаний із Краковом, де осіла родина. Як зазначають польські хронікери, там він, продовжуючи свій усольський досвід, управляв ванними кімнатами та будинками Марфієвича, отримуючи платню в 300 гульденів. У знаному парковому комплексі Планти, до того ж, відновив готель «Краків», опікуючись ним.

У Кракові 1889 року колишній власник Веприна й відійшов у засвіти.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 липня 2025 р.

  

ШЛЯМАРКА: що в імені твоєму

 

Річка Шлямáрка та відповідне давнє поселення на Радомишльщині вже давно полонять незрозумілістю й навіть певною загадковістю своєї назви.

Ставок на річці Шлямарка. Сучасне фото.

В газеті «Зоря Полісся» 28 березня 2025 р. наводилась версія про її можливе походження від прізвища Шлямар. Як аргумент використано віднайденого у переписному реєстрі 1791 року в селі Чайківці селянина на прізвище Шлямар, котрий, за припущеннями, міг мати земельний наділ понад річкою, до якої потім начебто й пристала назва землевласника.

Наведений факт справді можна взяти до уваги, але в такому разі виникає резонне питання: а що означає прізвище Шлямар? Адже українські прізвища переважно доволі легко піддаються тлумаченням. Та, як бачимо на цьому прикладі, далеко не всі.

Фонетично слово «шлямар» за своєю будовою стоїть в одному ряду з так званими професійними означеннями, як, скажімо, популярні і давно розшифровані й зрозумілі бондар, гончар, винар, гарбар, кухар, токар, слюсар та їм подібні. Проте в сучасних українських тлумачних словниках таке майстрове поняття відсутнє.

Натомість наводяться в них кореневі слова «шлям» і «шлам». Відомі вони здавна.

Передусім – перше. У Словнику застарілих та маловживаних слів ним названо шкіру з боків лисиць або рисі.

У словнику Б.Грінченка «шлям» тлумачиться трьома означеннями: як мул та бруд, як хутро і як довгий шов у кожусі. Є в ньому й однокореневі слова: шляма – відколоте, а не відділене місце на кінці дошки; а ще – ключиця; шлямівка – очищення дна ставка; шлямувати – очищати дно ставка, або ж – перемивати кішки для приготування ковбас.

Сучасні тлумачники визначають, проте, лише «хутряно-кожушні» терміни – другий та третій. Водночас «шлам», що його немає в давніх словозбірнях, трактується ними як малорозчинний осад, що утворюється сполуками або дрібними твердими частинками при очищенні фільтруванням, відстоюванням і т. ін. котроїсь рідини; як порошкоподібна проміжна речовина металургійного виробництва, що містить домішки металів; як подрібнена гірська порода.

Як бачимо, варіантів для пояснення етимології прізвища Шлямар більш ніж достатньо. Тож твердженням про можливе походження назви річки Шлямарки від прізвища цілком можна було б вдовольнитися, якби не «але». І не одне. Адже річок таких декілька.

Для прикладу, «Словник гідронімів України» (1979 р.) наводить дві з них. Власне, нашу, як праву притоку Візні, а далі – Ірші, ліву Тетерева і праву Дніпра, що протікає через Потіївку, Морогівку, а також Шлямарку на межі колишніх Олевського та Лугинського районів Житомирщини – ліву притоку Жерева, а потім Ужа, праву – Прип’яті та Дніпра. Згадано, крім того, річку Шлямівку на Львівщині – басейну Сяну та Вісли.

У «Словнику географічному Королівства Польського» («SGKP») подані, крім того, річка Шлямиця та озера Шляма і Шлями у Сейненському повіті в Польщі.

Зважаючи на це, навряд чи всі вони отримали свої назви від прізвища, яке, притому, не надто поширене. Скажімо, генеалогічний сайт «Рідні» станом на травень 2025 року зафіксував в Україні двадцять одного Шлямара: 8 носіїв цього прізвища мешкали в Житомирі, 7 – у Києві і 3 – в Чайківці.

У польській мові словотвори від «szlam» («шлам») тимчасом тлумачаться цілком з водоймним означенням – бруд, слиз, замуленість, грузькість тощо. А от, здавалося б, похідні від них, що втілені в наведені вище гідроніми, мають інші пояснення.

Словник польської мови під редакцією В.Дорошевського, для прикладу, трактує «шлямарку» з  одного і теж «м’ясопереробного» погляду, як пристрій для очищення кишок забитої худоби, а з другого – як пристосування для очищення глини від шламу. А «шлямівка» – це шламове долото для м’яких рудних порід або ж «ложка» для видалення грунту з бурових отворів.

Мабуть, недарма існує припущення, що назвали Шлямарку з огляду на розташований на ній рудний промисел, де зокрема відділяли породу та її похідні від шламу, вимиваючи в річці, яка забруднювалась, накопичуючи осад, мул, бруд тощо. Тож шлямарем міг називатися і той, хто виконував таку роботу, і той, хто очищав річище.

Зрештою, географічна назва Шлямарка вказує не тільки на річку, а й на однойменне поселення на ній. Воно, як відомо, здавна пов’язується якраз із рудництвом й іменувалося колись Облітківською руднею і звісне ще з XVIII століття. Потічок же в давнину звався Осечею. Згадки про них датовані у джерелах Речі Посполитої, до якої тоді належало Українське Правобережжя.

Тож тут невипадковим є звертання до польської мови.  До речі, наголос у назві Шлямарка припадає на другий склад, якраз за польською традицією.

За «Географічною енциклопедією України» (1993 р.), річка Шлямарка має довжину в 25 км. Чимала відстань для того, щоби пов’язувати її з конкретною особою, яка могла мати на її берегах невеликий земельний наділ. Притому така власність видається сумнівною з огляду на те, що у XVIII столітті перебували землі понад Шлямаркою у володіннях польських магнатів та Київської унійної митрополії. Тож узаконені тутешні селянські угіддя навряд чи були можливими. У ревізьких казках 1795 року, уповноваженим від її предстоятеля Теодосія Ростоцького розпорядником Рудні Облітківської значився Яків Незабитовський. Тимчасом мешкало в ній тоді 64 особи в 11 будинках, господарі яких означені винятково робітниками «залізного заводу». Проте жодного носія прізвища Шлямар з-поміж них не зареєстровано.

Звідси логічнішим виглядає походження назви однойменного поселення на Шлямарці саме від гідроніму, а не навпаки. Тим більше, що після Облітківської Рудні воно іменувалося Руднею Шлямаркою, а згодом, коли залізорудний промисел припинився, відпав і відповідний придаток.

У статті згаданого «SGKP» про Малин назва приналежного у ХІХ століття до його маєтностей рудного промислу подана як Шлямарня. Нібито помилково, хоча така назва ставить її в один ряд з подібними виробничими словотвореннями: рудня, гамарня, папірня, гончарня і т. ін.

Цікаво, однак, що в польській мові назва «шлямарня», як і в першому випадку щодо «шлямарки», тлумачиться як приміщення на бойні, де очищають м'ясо та нутрощі.

Хтозна, чи не подібним м’ясопереробним промислом займався колись чайківський селянин з прізвищем Шлямар, адже Чайківка дотепер вважається одним з традиційних осередків тваринництва. До речі, в ревізіях того ж 1795 року у Чайківці записані селяни-хлібороби Лук’ян та Йосип Шлямари – як піддані власниці довколишніх земель поміщиці Гонорати Михайловської.

На іншомовне, зокрема польське, походження топоніму Шлямарка вказує й те, що однойменне поселення потрапило до сумнозвісного Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7 червня 1946 року, за яким було перейменовано 136 населених пунктів Житомирської області, що мали «закордонні» назви – німецькі, чеські, польські. Село Шлямарка відтоді стало Старою Греблею.

До речі, це перейменування могло мати досить цікаве підгрунтя, адже одна з версій сучасного Гугл-перекладача з польської перетлумачила слово «szlamarka» («шлямарка») як «повію». «Гуглів» та їм подібних тоді, щоправда, не знали. Тож річка усе ж залишилась, не лише зберігаючи давнє своє і не тільки наймення, а й даючи поживу дослідникам для його роз’яснення.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 липня 2025 р.

 

Бистріївські і не тільки адреси українського мовознавця

 

 У 1874 році у Києві вийшов друком перший російсько-український словник. Його значення та призначення згодом промовисто окреслив видатний український лінгвіст Борис Грінченко: «запомогти нашій помоскаленій інтелігенції вивчити свою мову». Автором словника був добродій Михайло Левченко, що позиціонував себе дрібним дворянином і «небагатим поміщиком Херсонської губернії, котрий уроджений на Чернігівщині й мав за плечима військову службу та кадетський корпус, а коли у чині штабс-капітана вийшов у відставку, зайнявся сяким-таким господарюванням».

Михайло Левченко.

Втім належав він до того українського аристократичного прошарку, представники якого не лише сповідували власну українськість, а й пропагували її в суспільстві. Усвідомлення потреби підтримки національної української справи прийшло до нього після участі у російському «визвольному поході» в Угорщину, де Левченко з подивом дізнався, що на відміну від російської імперії в Австро-Угорщині кожна нація, осіла у ній, має законодавчі захист та підтримку власної народності. Тож українська мова там була представлена в освітній сфері, на власні очі бачив офіцер, до того ж, українські підручники і книги.

Російські реформи 1861 року, що передусім торкнулися розкріпачення селян, здавалося б, дали поштовх освітньому подвижництву, зокрема й національному. І коли того року в Петербурзі українська громадськість започаткувала видання першого українського суспільно-політичного й літературно-мистецького журналу «Основа», Левченко із захопленням долучився до його творення. Адже українська мова та правописна культура, яким він присвятив свій просвітницький чин, була мало не провідною темою видання.

Щоправда, реформена відлига, як це часто-густо трапляється в російській історії, виявилась недовгою. «Основа» проіснувала трохи більше ніж півтора року. Проте «небагатий поміщик» устиг надрукувати в ній кілька власних мовознавчих досліджень. Серед них – «Місця проживання та місцеві назви русинів у сьогоденні», «Замітки про русинську термінологію» (русинів у ту пору зазвичай ототожнювали з українцями), що викликали суспільний резонанс.

Колишні «основці», як і Левченко, тимчасом згуртувалися в знаній напівлегальній «Старій Громаді», де продовжили свою українську просвітницьку й подвижницьку місію.

 

Київська «стара» громада разом з студентською. Михайло Левченко крайній справа у першому ряду.  Світлина 1874 року. На ній присутні зокрема М.Драгоманів, П.Чубинський, М.Вербицький, Ф.Вовк, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, М.Лисенко.

За сучасним назвознавством, Михайла Левченка слід віднести до прихильників пуризму. Таким терміном означають відстоювачів чистоти мови, котрі пропагують цілковиту відмову в лексиконі від запозичених іншомовних слів, пропонуючи натомість власні, тобто українські, а за відсутності готових зразків – розробляти питомі словотвори. Особливо це стосувалося надто засміченої латинізмами й дотепер наукової сфери.

Він, для прикладу, «алкоголь» пропонував називати «винцем», «фабрику» – «виробнею», «граматику» – «мовницею», «математику» – «численницею», «квадрат» – «двукратом», «куб» – «трикратом», «астрономію» – «зірницею», «орбіту» – «обіжницею», «арифметику» – «щотницею», «алгебру» – «німою щотницею, або німощотом», «алегорію» – «інословом», «орфографію» – «писовнею», наголошуючи, що будь-які привнесені в широкий обіг поняття мають бути зрозумілими передусім якнайширшим верствам українців.

Хоча у цій царині й досі бере гору позиція опонентів, що окремішність української наукової мови шкодитиме головним чином українським вченим, які втрачатимуть зв’язок з термінологією провідних світових наукових шкіл.

Саме на зрозумілих широкому загалу засадах Михайло Левченко й побудував свій російсько-український словник. Він зрештою назвав його «Опитом», вкладаючи в це російське поняття українські «дослід» та «спробу». Новотворів у ньому лінгвіст усе ж не застосовував, як і не вважав себе першопрохідцем, зазначаючи, що спирався на досвід попередників, на тлумачники, які подеколи додавалися до збірок українських народних та кобзарських дум, пісень, приказок тощо, невеликих словникових розмовників, у мовному розмаїтті послуговувався передусім творами двох славетних Іванів – Котляревського та Нечуя-Левицького. А ще до словника увійшли розділи з іменами та географічними назвами.

Попри окремі недоліки «Словник…» Левченка дістав схвальні оцінки української громадськості. Позитивно відгукнулися про нього Агатангел Кримський, Микола Комаров, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко. Вкрай доречним було це видання ще й з огляду на сумнозвісний Валуєвський циркуляр, запроваджений у 1863 році, що обмежував застосування української мови.

Громадська діяльність Михайла Левченка спрямовувалась якраз на її поширення й правописне унормування для використання в освітній та видавничій галузях. Є в його доробку також етнографічні й народознавчі праці.

Про особисте життя лінгвіста відомостей небагато. Одначе, як дослідили малинські краєзнавці Анатолій Осадчий та Володимир Нечипоренко, вже на схилі літ побрався він з удовою Єлизаветою Гіжицькою з прималинського Городища. Вірогідно знайомі були вони давно, адже Гіжицькі походили з Ананьївського повіту Херсонщини, де по сусідству в сільці Покровці поміщикував Левченко.

Рід Гіжицьких широко подавався в дворянських реєстрах Херсонської та Бесарабської губерній у XVIII-ХХ століттях. Його представник Микола Олександрович мав успадковані обширні землеволодіння (до речі, деякі належні родині поселення на Ананьївщині навіть носили наймення Гіжицьких). Під завісу життя він вирішив поширити власні надбання на інші регіони, додавши маєтності в сільці Городище, що попід Малином Радомисльського повіту.

Втім по його смерті присутність Гіжицьких на Радомишльщині зросла. Під час розподілу володінь небіжчика між нащадками (у згаданих реєстрах вказано десятеро його дітей) дехто з синів позбував свої частки іншим братам, а натомість придбав собі інші землеволодіння. Трійко з них відтоді осіли на радомишльських теренах.

В кінці ХІХ – на початку ХХ століття Гіжицькі вже належали до переліку знаних тутешніх землевласників. Городище, в якому попервах порядкували Єлизавета Миколаївна з сином Костянтином, стало для них родовим гніздом. У пам’ять про батька сини спорудили в маєтку каплицю (вона збереглась дотепер). У Волчкові господарював Андрій (він, щоправда, згодом продав свій наділ і повернувся на Причорномор’я), а Лев уподобав поблизу повітового Радомишля мальовничий хутірець Бистріївка, що лежав на берегах однойменної річечки.

Проте в супружжі Єлизавета і Михайло Левченки прожили недовго. У 1888-му дружина спочила в Бозі. Після її смерті Михайло Михайлович опікувався Левом і мешкав разом з його родиною у бистріївських володіннях. 

Це підтверджується виявленим у «Збірці автографів та творів українських письменників та літературних діячів ХІХ ст.», що зберігається у Відділі рукописів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, листом Михайла Левченка до Олександра Кониського, датованим 18 червня 1891 року. Як зазначає науковиця Галина Мрозек, учений мав намір перевидати свій російсько-український словник, тож запросив Кониського до співпраці. Кониський саме через «пасинка Лева Миколайовича Гіжицького» дав принципову згоду. Отож Михайло Михайлович виклав у листі вже свої конкретні пропозиції. Відповісти він просив поштою за адресою: м.Радомисль, а звідти в «с.Варлео».

Схоже, що дослідники послання, не обізнані з топонімікою Радомишльщини, на власний розсуд розтлумачили авторський почерк з написаним найменням «Вирлоок», як здавна писалась назва села, відомого нині під найменням Верлок, приналежною до якого ще від часу свого заснування була Бистріївка.

Новий словник його укладач сподівався подати на отримання, кажучи сучасною термінологією, «гранту» в 4000 рублів від Костомарівської премії, заснованої при Російській академії наук і призначеної на видання українськомовних підручників для народу. Втім реалізувати свій задум Левченкові не вдалося: через рік він відійшов у Засвіти – несподівано помер під час відвідин своїх покровських володінь.

Проте його напрацювання марними не були. Згаданий Грінченко використав їх у чотиритомному виданні «Словаря української мови», що вважається найвищим звершенням дореволюційної української лексикографії, заклавши міцні підвалини для її подальшого розквіту та розвою.

Власне, не минуло безслідно й для Гіжицьких те, що увійшов до їхньої родини звісний український патріот та просвітитель. Відомо, що в Городищенському маєтку зберігалась колекція портретів українських гетьманів, виконаних олією, – Б.Хмельницького, І.Самойловича та інших.  Лев Гіжицький захоплювався писанкарством, надсилаючи зразки місцевих писанок до етнографічних музейних зібрань. Його син Михайло у 1918-му за Гетьманату працював держсекретарем Української Держави в уряді Ф.Лизогуба.

Принагідно й такі ось епізоди до Бистріївського осідку Гіжицьких.

У серпні 1915 року газета «Кієвлянін» розповіла про розгляд у Київському Військово-окружному суді справи про розбійний напад на будинок поміщика Гіжицького біля повітового міста Радомисля. Це трапилося у ніч на 16 листопада 1914 року, коли до маєтку заявилося двоє невідомих осіб. Коли тамтешній нічний сторож Шульц поцікавився, що їм тут потрібно, один з незнайомців вихопив револьвер і наказав охоронцеві мовчати, а потім зв’язав йому руки й ноги. Розбійники зачинили Шульца в сараї.

Звідти зловмисники вирушили в будинок, де сполохали сплячу челядь. Загрожуючи прислузі револьвером, нападники почали нишпорити кімнатами у пошуках грошей. Дізнавшись від слуг, що господаря вдома немає, розбійники подалися в кімнату його дружини. Наталія Іванівна, зачувши галас, відчинила двері й поцікавилась, що трапилося. Забачивши підозрілих невідомих зі спрямованою на неї зброєю, вона миттєво зачинила двері й голосно почала кликати на допомогу.

Лихочинці звеліли їй замовкнути, щоб не накликати на себе біду, проте вирішили залишити маєток, прихопивши з конюшні пару коней. Верхи навскач вони помчали в напрямку Житомира.

Цієї пори якраз проїздив житомирським трактом поліційний урядник. Помітивши швидких вершників, він пустився за ними і невдовзі одного наздогнав і затримав. Ним виявився такий собі Федір Бабков.

Притягнений до відповідальності розбійник зізнався у скоєному злочині, проте свого співучасника назвати не зміг. Він при тому пояснив, що вночі їхав потягом до Житомира  і у вагоні вкрав у сплячого пасажира 60 рублів. На найближчій зупинці вирішив зійти. Втім до нього відразу підійшов якийсь чолов’яга і звелів поділитися із ним краденими грішми, загрожуючи у випадку відмови видати його.

Побоюючись опинитися в поліції, Бабков віддав йому половину, й по тому вони вже вдвох рушили на пошуки якоїсь роботи. Та з приробітком не склалося, відтак зловмисники вирішили пограбувати поміщика Гіжицького.

На суді Федір Бабков підтвердив своє зізнання. Зважаючи на це, судові сторони не стали заслуховувати свідків.

За вироком військового суду на розбійника чекала смертна кара – його мали повісити. Водночас було висловлено клопотання про пом’якшення долі злочинця.

Про своєрідне продовження наведеної кримінальної історії через шість років повідомила газета «Нова Рада». Щоправда, вже надзвичайно лаконічно: трьома рядками, однак – зі скорботою. У газетній публікації зазначалося, що більшовики розстріляли в Радомишлі податного інспектора Богданова, повітового маршалка барона Унгерн-Штернберга і добродійку Гіжицьку.

Стосовно розбійницького нападу грабіжників на маєток Гіжицьких обставини пригоди начебто цілком зрозумілі. А от де перейшла дорогу його господиня «червоній» владі, то тут, здається, справа не лише у «класовій ненависті». Позаяк, застосовуючи репресії проти колишніх землевласників, страчували далеко не всіх із них, обмежуючись здебільшого експропріацією маєтків та земельних володінь і розподілом їх поміж сільськими пролетарями. Тож українськість ставала для московсько-більшовицьких зайд додатковим «подразником», і свою лють вони часто-густо виливали не лише на тих, хто розмовляв українською, а й навіть на власників українських документів. 

Й цьому годі дивуватися, бо, для прикладу, в списочному складі каральної роти Радомисльського повіту, що у 1920-му з надзвичайною жорстокістю придушувала тут будь-які спроби українського опору, значилося 152 московитів і 14 українців.

Висновки з тієї так званої «громадянської війни на Україні» напрошуються самі собою. Як і в сьогоденні.

 

Газета «Зоря Полісся», 27 червня 2025 р.

 

Світлини прапрадіда

Наш краянин Олександр Катеринич віднайшов у старому родинному альбомі світлини свого прапрадіда Василя Марковича Федоренка (частина з них, до речі, зроблена у знаній колись радомишльській «Художній фотографії В.Гржибовського»).

Свого часу від прабабусі Олександр дещо чув про нього. Вона зокрема розповідала, що її батько мовби працював волосним писарем в Радомишлі, хоча сам походив із Заболотя. Відомо також, що був мобілізований на Першу світову війну, воював у районі Рівного. Після революції 1917-го демобілізувався. Начебто був «почетным гражданином». Прабабуся згадувала, що всім селом до нього йшли люди, як до «грамотного», щоби пояснив, як народ буде жити без царя.

Василь Федоренко під час перебування у війську.

Дружину Василя Марковича звали Аліна Семенівна, у дівоцтві вона була Соболевською. А ще мав прапрадід брата, котрий учителював у Заболоті…

 

Родина В.Федоренка.

Звичайно, спогади, що передавалися від одного нащадка іншому, не завжди можуть достовірно відтворити давні події або факти. Проте інформація, надана Олександром, доволі цікава і таки має документальні підтвердження.

Передусім слід зазначити, що у переписних реєстрах 1897 року в родині заболотських селян Марка Михайловича і його дружини Юхимії Василівни було означено четверо дітей: три сини і донька. Настарший – 26-річний Трохим (на час перепису він був одруженим і мав сина), наймолодша – 9-річна Дарина. А між ними – 17-річний Василь і 14-річний Пилип. Середульші на ту пору навчалися у Заболотській второкласній школі. У просторіччі її називали учительською, адже цей заклад готував вчителів для шкіл грамоти і церковно-парафіяльних. Згодом обоє в ній працювали.

 

Брати Трохим і Пилип Федоренки.

Колишній випускник Заболотської педшколи (так вона іменувалась після приходу до влади більшовиків) Олексій Смольський згадував з-поміж своїх шкільних учителів Пилипа Марковича Федоренка, а серед персоналу школи він називає також діловода й обліковця Василя Марковича Федоренка.

Стосовно можливої волосної діяльності Василя Федоренка, то у Радомишлі він її здійснювати не міг, бо волосних установ у місті, що було центром повіту і до жодного волосного поділу стосунку не мало, просто не існувало. Найближчі волосні центри містилися у Вишевичах, Кичкирях, Потіївці (цій волості підпорядкувалося село Заболоть), Малині.

Проте у 1919 році, коли справжніми володарями багатьох волостей ставали українські повстанські загони, більшовики «з міркувань безпеки» перенесли центр колишньої Потіївської волості з Обліток до Заболотя.

Пилип Маркович Федоренко, крім того, увійшов до історичного літопису села своєю участю у подіях першої російської революції. У 1906 році, коли заболотські селяни постали проти поміщицької сваволі, саме він закликав їх до непокори. У ту пору він учителював у селі Заруддя Розважівської волості, і пристав до нелегальної Спілки сільських учителів Радомисльського повіту. У Спілці він мав псевдо «Притика». Ця організація вважалась імперською владою незаконною, і її учасників 1906-го заарештували. За вироком суду Пилип Федоренко отримав шість місяців тюрми.

За словами Олександра Катеринича, до встановлення радянської влади Василь Маркович не дожив, оскільки з війни повернувся з туберкульозом. Поховали його нібито в Заболоті, але вже під час Другої світової місце захоронення було розбомблене, відтак залишилося невідомим.

Відсутні відомості й про подальший життєвий шлях Пилипа Марковича. А от Аліна Семенівна тимчасом похована в Малині.

Між тим, у переписних аркушах 1897 року вказано родину Захара Михайловича Федоренка – брата Марка Михайловича, у якій теж означено чотирьох дітей (двоє синів і дві доньки)...

Не оминула рід заболотських Федоренків і сучасна російсько-українська війна. Загинув на ній, захищаючи від ворога рідну Україну, Віктор Володимирович Федоренко (1972-2024).

 

Воїн-захисник України Віктор Федоренко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 червня 2025 р.

 

Коли мова має значення

 

Свого часу російський проімперський історик Василь Ключевський, якого важко запідозрити в особливих симпатіях до України та українства, на питання, якою була мова стародавньої князівської Руси, відповів: «А ви послухайте, як ото розмовляють малоруські підкиївські селяни, ото тією мовою й розмовляли тоді у Києві». На підтвердження цих слів учений наводить окання з підкресленим і незмінним «о», а також пом’якшення дієслів у третій особі («пишеть», «велить», «імуть»); вимовляння «г» як видихного латинського «h» та ін.

«Народна мова», як зрозуміла народові, присутня у князівських законодавчих актах, грамотах. Додайте сюди збережені стародавні графіті зокрема в Софії Київській, або ж на зброї чи посуді, що цілком зрозумілі й теперішнім нащадкам-українцям, як і цілком сучасні українські імена – Володимер, Василько, Іванко, Олекса, Олена, Михалко, чи самоназва «кияне».

Така мова, звісно, панувала не лише на навколокиївських теренах а й далі – повсюдно на тодішній Малоросії, як означали Україну імперські ідеологи. І вона упродовж віків зберігала свої корені, дарма що її носії розсіювалися тодішніми завойовниками поміж різними імперіями та державами. Згадаймо хоча б події Української революції 1917-1922 років, коли навколо ідеї незалежної української державності об’єдналися українці і сходу, й заходу, і півночі, й півдня, що відчули себе українцями й поєдналися саме на мовних засадах.

Між тим, ще Нестор-літописець розподіляв слов’янські та інші народи, що дають данину слов’янській Руси, за мовною ознакою. До перших він відніс полян, древлян, волинян, бужан, полочан, новгородців, дереговичів, сіверян, а до других – чудь, весь, мерю, мурому, черемисів, мордву, що мають свою мову.

Стародавні хроніки тимчасом також рясніють питомими українськими слововкрапленнями. Звідси промовисто випливає, що саме російська мова може бути діалектом української, а не навпаки, адже українська якою була, такою й лишилась, а штучно створена за Петра першого російська увібрала в себе й українську, й усі меря-мокшанські, й фінську, й татарську та запозичену церковно-слов’янську (староболгарську). Поступово вона почала домінувати на імперських просторах, адже стала головною в діловодстві, книгодрукуванні та інших сферах, а відтак – в освіті, науці тощо.

І хоча часто-густо українські духовні лідери проповідували потребу селянського просвітництва, якраз навчання, в якому за імперських часів, звісно, домінувала російська, сприяло мимовільній русифікації селянства, як основного етномовного носія. Позаяк саме «неосвічене» село передусім зберігало українські мовні засади.

Виразний приклад навів у газеті «Рада» письменник та журналіст Спиридон Черкасенко, що у 1912-му був присутнім на резонансному процесі у київській судовій палаті, де слухалась справа про вбивство молодим радомисльським селянином урядника. Проте не перипетії злочину справили враження на літератора. У його нотатках закарбувалося інше.

Серед свідків перебував тесть звинуваченого, також селянин Радомисльського повіту.

Звернувшись до нього, судовий голова запитав:

– Свідєтєль, што ви знаєте по етому дєлу?

Здавалося б просте питання, одначе, селянин, зачувши своє ім’я та прізвище, лупнув на суддю очима й промовив: «Га?»

Суддя ставить своє питання вдру­ге у тій же формі. У відповідь знов флегматич­не й досадне – га?

Феміда нервується, люди посміхаються, дехто здога­дується, що селянин не розуміє російської.

– Што ти ґакаешь! – знову звер­тається до свідка суддя,– ти говорі, ізвєсно лі тєбє што-нібудь по етому дєлу?

Мовчання.

– Ну-у! – і вкрай знервований суддя пере­ходить на українську мову. – Був ти при тому? Бачив щось? Чув? Знаєш щось про те, хто вбив урядника?

Селянське обличчя раптом одухо­творилося й опритомніло, очі втратили свою порожнечу та засвітилися природним розу­мом, і старий ніби допіру дістав здат­ність до розмови: він поволі, але ви­разно й зрозуміло викладав суддям те, що знає, – немов над дідом сім баб пошептало.

У чому ж крилася та чарівна сила, що приму­сила забалакати такого, здавалося, безнадійного недоріку, мов німого?..

Відповідь напрошувалась тільки одна: у нерозумінні казенної російської мови, що надто різнилась від рідної, української, якою споконвіку розмовляли тут з діда-прадіда.

Селянин з Київщини. 1912 рік.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 р.

 

Легендарна жінка, що була дружиною Легенди

 

4 грудня 1942 року у Львові гітлерівці влаштували масштабну облаву, заарештувавши 18 активістів ОУН. Їх кинули на поталу гестапівцям в одіозну тюрму на Лонцького. Серед схоплених був один з очільників Проводу ОУН та тереновий провідник Іван Климів, якого піддали нещадним тортурам, вимагаючи зізнань. Проте єдине, в чому «зізнався» бранець, було те, що він дійсно зветься Климів-Легенда, і, відказавши катам, що вони є бандитами, які окупували й грабують Україну, відмовився далі з ними говорити. По тому розлючені вороги забили його до смерті.

Легендою було найвідоміше підпільне псевдо героя, якого польські та радянські спецслужби нарівні зі Степаном Бандерою і Романом Шухевичем відносили до найнебезпечніших «злочинців» у середовищі українських націоналістів. За польської влади він сім років провів у тюрмах та концтаборі. Коли у 1939-му на його рідну Сокальщину прийшли «совіти», адміністрація в’язниці випустила всіх бранців на волю. Іван одразу подався у підпілля, бо ж НКВД полювання на нього ніколи не припиняло, обклавши сексотами всі родинні закутки.

Стараннями Легенди чи не в кожній місцині Галичини та Волині було створено осередки ОУН. Завдяки цьому вдавалося переправляти за кордон українську інтелігенцію, що потрапляла в поле зору пильних радянських органів. Декого з них навіть витягували з тюремних лабет.

Іван Климів вважався мозковим центром конспіративної роботи ОУН. Він розробив і втілив так звану подвійну мережу підпільних структур, коли у випадку провалу котроїсь ланки її функції автоматично перебирала на себе інша, а ще аналізував і впроваджував усі можливі дії в нештатних ситуаціях. Створив, кажучи сучасною термінологією, кількарівневий резерв кадрів. І ця система безперебійно діяла за будь-якого окупаційного режиму.

Про нього розповідали, що мав феноменальну пам’ять. Притому не робив жодних записів про організаційні справи, все до щонайменших дрібниць тримав у голові. Зокрема й щодо розміщення схронів з архівами та іншими важливими речами. Занотовував лише шифрові, відомі одному йому символи.

Ще у 1941 році, за рік до офіційного утворення УПА, Іван Климів заклав її основи, проголосивши себе Начальником-комендантом новоствореної Української національної революційної армії, що базувалась у 15 поселеннях і налічувала до чотирьох тисяч бійців. Проте після арештів гітлерівцями лідерів ОУН та переслідування її прибічників УНРА переформували в Українську народну міліцію.

Був він Міністром в Українському Державному Правлінні, очолюваному Ярославом Стецьком. Мав, до речі, за плечима правничий факультет Львівського університету, ніколи не вживав спиртного, не палив.

Трохи менше ніж за три місяці до загибелі тридцятитрирічний Іван Климів, що жив лише задля української визвольної справи і оминав розмови про плани на особисте життя, одружився. Попри те, що підпілля аж ніяк не сприяло розміреному подружньому життю, Іван усе ж пристав до прикладу своїх побратимів, прагнучи теж створити власну родину. Його обраницею стала на 12 років молодша від нього Галина Чуйко – донька відомого діяча українського національно-визвольного руху ще з часів УНР, кандидата до Проводу ОУН професора Петра Чуйка, котра студенткою так само рушила на прю боротьби за вільну й незалежну українську державу. Познайомилися вони роком раніше.

 

Іван та Галина. Шлюбне фото. Львів. Листопад 1942-го.

Уроджена 14 квітня 1921 року в Журбинцях на Бердичівщині, маминій батьківщині, дитячі й перші шкільні роки Галина провела в Радомишлі, де батько директорував у місцевій школі №1 ім.Т.Шевченка. В книжці спогадів «На вибоях епохи» вона оповідає про них, як про найкращий період своєї біографії, коли Чуйки нарешті зажили повним родинним життям.

 

Петро Васильович Чуйко і Надія ВасилівнаЧуйко (в дівоцтві Вовнюк).

 

Брат і сестра: Галина та Юрій. 1928 р. Радомишль.

У її пам’яті збереглися відвідини дитячого садка, неповторні шкільні свята та Шевченківські дні, чудовий великий сад біля школи й учительського будинку, що зберігся до наших днів.

 

Колишній учительський будинок школи №1 в Радомишлі, де у 1925-1930 роках мешкала родина Чуйків.

Після передчасної смерті мами (вона померла у 1929-му від туберкульозу) батько невдовзі перейшов працювати у вищу школу. Два роки він викладав у Житомирському сільгоспінституті, а потім у Києві – в планово-економічному, паралельно навчаючись в аспірантурі. Після перенесення столиці України з Харкова у Київ цей виш натомість перевели до Харкова, крім того, в Щербинівці на Донеччині відкрився його робітфак, який очолив і викладав у ньому Петро Чуйко.

Галина весь час перебувала разом з ним, а брат Юрій жив у бабусі в Журбинцях. У 1933-му році батько порятував їх від голодної смерті й забрав звідти до себе на більш ситий Донбас. Разом з рідними до нього під опіку тимчасово переїхало ще й семеро журбинецьких сусідських діток.

Згодом, аби уникнути можливих репресій, що поширилися повсюдно, Петро Васильович був директором школи в Золотоноші та водночас викладав у місцевому технікумі, затим очолив новостворену українську тридцяту школу в Житомирі.

Після її закінчення Галина Чуйко вступила до Київського університету на факультет української філології, а після першого курсу перевелась до Львівського університету.

 

Студентка Галина Чуйко.

На ту пору на Галичині працював і батько, що очолював відділ наросвіти в Солотвині. Зв’язок з ним обірвався з початком німецько-радянської війни.

Вона застала дівчину у Львові, де юнка свідомо долучилась до українського руху опору. Спонукала до цього участь у вікопомних Українських національних зборах 30 червня 1941 року, на яких ОУН під проводом С.Бандери проголосила «Акт відновлення української держави». Це сталося через день після вступу німців до міста Лева і виявилося несподіванкою для нацистів. Відтак через кілька днів почалися арешти оунівців. Організація перейшла в підпілля, визначивши своїм завданням боротьбу проти окупантів усіх мастей.

За кілька днів по тому Галину долучили до реєстрації учасників майбутніх «похідних груп», що розсосереджуватимуться Україною. Одного дня вона зустрілась із Легендою, що був у числі тих, хто послуговувався тими списками. Іван підійшов неї і сказав, що має відомості про батька. Він повідомив, що у перший день війни Петра Васильовича заарештували й відправили на схід.

Дівчина вирішила увійти до складу однієї з груп, аби вирушити до Києва – в столиці оунівці після вигнання більшовиків теж планували проголосити українську незалежність. Дорогою тимчасом сподівалась не проминути Журбинців. Зрештою до свого села вона таки дісталась, де побачилась з братом і ріднею, а далі вирушила до теж знайомого їй і адресами, і людьми Житомира.

Там Галина Чуйко увійшла до обласного проводу ОУН-Б, контактувала також із мельниківцями, серед яких були зокрема Омелян Сеник, Микола Сціборський, Олег Ольжич, Олена Теліга. На відміну від них бандерівці перебували на нелегальному становищі і всякчас переслідувалися. Тож Галина, не афішуючи відкрито свою приналежність до них, була таким собі відкритим контактом з легальним світом.

Одначе, коли в листопаді гестапо арештувало й розстріляло обласного провідника Василя Хому, керівництво проводом мимоволі лягло на її дівочі недосвідчені плечі. Втім, не маючи на те ні досвіду, ні знань, щонайперше вона змінила усі паролі для зв’язку всередині проводу та повідомила про ситуацію в центр.

Невдовзі до її помешкання завітало двоє гостей у словацькій військовій формі. В одному з них господиня впізнала Івана Легенду. Він, до слова, передав їй вітання від батька, який «знайшовся» у Золотоноші, де теж налагодив контакти з ОУН.

Однак житомирський візит Легенди мало не став трагічним. Його з Галиною та супутником заарештували. Галину, на яку, як з’ясувалося був донос, гестапівці, проте, відпустили, сприйнявши її як наївне дівчисько. Додому, на щастя, повернутися їй не вдалося: дорогою її перестріли хлопці з проводу, котрі скорим часом вивели Галину з міста й доправили до Києва. Зрадник потому таки переконав гітлерівців, що саме те «дівчисько» очолювало провід. Та за нею вже й слід схолов. А Легенду відпустили, бо сприйняли його, як котрогось вояка-залицяльника. Бо ж назвав він Галину своєю нареченою.

Невдовзі Іван офіційно освідчився дівчині і попросив її стати його дружиною. За згодою він звернувся й до Петра Чуйка, який написав доньці, що вирішувати їй. І вона прийняла Іванову пропозицію. Благословення на цей шлюб Легенда тимчасом отримав і від митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Повінчалися молодята 22 вересня 1942-го…

Після смерті Івана Климіва Галина вчителювала, займалась просвітництвом, працювала на підпільній повстанській радіостанції.

У 1944-му професор Петро Чуйко увійшов до кола основників Української Головної Визвольної Ради, очоливши по війні Український комітет в Авгсбурзі. Донька була з ним поруч.

 

Галина Чуйко. 1944 рік.

У Німеччині Галина вдруге вийшла заміж – за Романа Петренка, одного з бойових командирів УПА-Північ. До речі, конспіративні засади, запроваджені Климівим-Легендою, знайшли відбиток і в його долі: насправді був він Євгеном Татурою, проте повертатися до справжнього наймення не став. Згодом подружжя, як і Петро Чуйко, переїхало до США.

За океаном Галина працювала в українській редакції радіостанції «Голос Америки», перекладачем в урядових структурах, викладала українську мову, вела благодійну діяльність, брала участь в українських громадських організаціях.

Попри мрії й сподівання Галині Чуйко-Климовій-Петренко так і не вдалося знову побувати в Радомишлі, де зосталась мамина могила і перебував брат. Після Другої світової, яка скалічила його, Юрій Чуйко до скону своїх днів жив і учителював у цьому місті. Натомість за незалежної України знайшли та перевідали його син Романа й Галини тезко Юрій з дружиною Ганною. А брат і сестра Чуйки згодом побачилися вже в США.

Листи від Івана Климіва – Легенди Галина зберігала до кінця життя. Відійшла вона у Вічність 11 серпня 2011 року.

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 року.

 

Трефова шістка з радомишльською ознакою

 

Загальновідомо, що Радомишль представлений на багатьох географічних мапах, починаючи із XVI століття. Та виявляється не тільки на мапах, а й на … картах. Так-так, ідеться про відомі ще з Середньовіччя гральні карти, які в уяві багатьох уособлюються передусім з узвичаєними валетами, дамами, королями, тузами, ну, звісно, й з дрібнотою від 2 до 10.

Проте існують різноманітні сувенірні, колекційні колоди, на картах у яких зображені інші цікаві для гравців, і не тільки, тематичні малюнки й сюжети. Мали вони не лише ігрове, а й пізнавальне та навчальне спрямування і призначалися зокрема для дітей та підлітків. Зрештою, не всі картярські ігри належать до азартних, є серед них розважальні і суто дитячі, поширені також різноманітні пасьянси, головоломки, фокуси, ворожіння і т. ін.

У 1829 році в Санкт-Петербурзі з’явилися в продажу «Географічні карти Росії із зображенням гербів, костюмів і призначенням верств до двох столиць задля користі юнацтва». Попри «географічний» заголовок це були саме гральні карти. У колоді містилося 60 карт, проте безпосередньо для гри призначалося, за французькою традицією, тільки 52 з них.

Чому ж карт нараховувалося 60? Бо такою була на ту пору кількість головних адміністративних одиниць імперії – губерній та інших територіальних утворень. Тож вісім мали суто інформаційне спрямування.

Лицьовий бік кожної гральної карти, що мала розмір 100х67 мм, поділявся на чотири частини. У лівому верхньому куті зображувався губернський чи відповідний йому герб, у правому – числове або зображувальне значення карти різної масті. Внизу справа – типове для регіону жіноче або чоловіче вбрання, зліва – перелік повітів губернії. На звороті подавалися, власне, мапи губерній. Тож для азартного картярства, у якому всі карти повинні мати абсолютно тотожний зворотній бік, вони не годилися.

Трефова шістка стала картярським символом Київської губернії. А серед дванадцяти тогочасних її повітів за номером 7 вказано повітовий Радомисль. Такою цифрою він був позначений на губернській мапі, що зображувала, крім міст, обриси головних річок (звісно, й Тетерева) і трактів, як і того, що вів через Радомисль з Києва до Житомира.

Створив ці унікальні графічні символи маловідомий, проте дипломований вільний художник Костянтин Грибанов, за плечима якого була Петербурзька Академія Мистецтв. Навчався він у ній одинадцять років за класом історичного живопису і навіть удостоївся двох срібних медалей. Але класичне малярство покликанням для нього так і не стало. Натомість увійшов він до образотворчих анналів як художник-ілюстратор. І саме завдяки малюванню гральних карт. Грибанов, до речі, першим на імперських теренах як професійний живописець долучився до карткового розпису. І мав по тому доволі знаних послідовників.

Напевне ідеї ілюстрування карт виникли у нього на чиновницькій службі. Після закінчення художнього вишу працював живописець спочатку… у Міністерстві фінансів на поприщі новостворюваних земств, а згодом – у Військово-топографічному депо Головного штабу, де в ту пору було створено «Географічний атлас Російської імперії, царства Польського і Великого князівства Фінляндського».

Остання посада розвинула ілюстративні здібності й надихнула Костянтина Матвійовича на створення карт. Тим паче, зображені ним на гральних картах мапи губерній майже один в один повторювали відповідні малюнки атласу. З міністерської посади запозичив він ряд статистичних відомостей. Ще одним джерелом для ілюстратора стали костюмні замальовки зокрема з книги І.Георгі «Опис усіх народів, що у Російській державі живуть». Їх, як і мапи, художник відтворив з дивовижною точністю.

Через тридцять років Грибанов свої географічні карти перевидав під назвою «Альбом географічних карт Росії, розташованих на 80 аркушах за басейнами морів, або Чудовий та повчальний дитячий Гран-пасьянс». Цього разу в колоді їх було 80 (70 губерній і 10 регіонів з іншою управлінською структурою). Проте вони вже не мали картярських символів та мастей, а містили значно розширену пізнавальну інформацію і призначалися, як вказувалося в анотації, для дитячих пасьянсів. У новому виданні художник додав до опису Київської губернії географічні, історичні, природні, господарські та демографічні особливості регіону. Ці характеристики зазначалися і на аверсі, і на реверсі карти. Літера «Е» на карті була складовою напису «БассЕйнъ Чернаго моря», який утворювався з вірно розкладеного карткового ряду, а 31 на зворотному боці – порядковий номер.

 

Тимчасом у першому виданні впадає в очі примітна деталь. Так звані «великороські» губернії, що входили колись до складу Московії, означені в колоді «Географічних карт» червоними мастями, а ті, що були утворені на загарбованих й військовою силою приєднаних до імперії українських, білоруських, литовських, польських, латвійських, естонських, кавказьких, заволзьких та сибірських землях, – чорними. З чим пов’язаний такий кольоровий поділ, залишається лише гадати. З одного боку, червоним зазвичай символізують любов і успіх, чорним – гніт, лихо та біду. Одначе з іншого, червоний – це ще й ворожнеча, агресія, а також кров на руках завойовників, що дотепер її несуть своїм сусідам.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 травня 2025 року.