Наше національне надбання

  

На тлі повсюдного засилля та поширення в культурній і не тільки сферах різного роду «шоу» та «шоуменів» цілком логічним, як це не прикро, виглядає те, що майже непоміченим промайнув в Україні столітній ювілей видатного співака Дмитра Гнатюка. Втім подія ця сповна підпадає під означення всесвітньої. Й не лише тому, що мав співак світову славу. Його вважають власним надбанням у кількох європейських державах, і там, до речі, соті роковини виконавця теж увагою не оминули. 

Народився він на Буковині – в краї, де здавна переплітаються й уживаються різні народи. В пору народження 25 березня 1925-го майбутнього митця його рідне село Мамаївці (нині Чернівецька область) входило до Румунського королівства, тож хлопчина добре знав румунську, бо ж навчався у румунській школі. Проте рідною завжди вважав саме українську мову, адже народився в українській селянській родині. І коли ще підлітком прилучився до художньої самодіяльності й організував театральний гурток, першою зіграною ним виставою стала «Сватання на Гончарівці» з невмирущої української сценічної класики.

Власне театральне мистецтво й проклало шлях виконавцеві до співочих вершин. Після Другої Світової війни, в окопах якої отримав контузію, він став артистом звісного Чернівецького обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Там були вражені його вокальними здібностями й порекомендували до навчання у Київській консерваторії, де він навчався у знаменитого Івана Паторжинського. По тому Дмитро Гнатюк став солістом Київської опери, з якою був пов’язаний майже чотири десятиліття як виконавець, режисер і очільник. У найпопулярніших виставах театру він виконував провідні партії, що зробили його всесвітньо популярним оперним виконавцем.

Віддано і з любов’ю Гнатюк ставився до народної пісні, співпрацюючи, до того ж, з уславленими хоровими й музичними колективами. Його голосом звучить практично вся золота українська пісенна класика – відомі ще з ХІХ століття «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна», «Місяць на небі», «Зоре моя вечірняя», і вже ближчі до нас у часі «Пісня про рушник», «Два кольори», «Києве мій», «Марічка», «Черемшина», «Пісня з полонини», «Летять ніби чайки», «Очі волошкові», «Чорнобривці» і багато інших, увічнені зокрема на понад тридцяти грамплатівках.

Мав він безліч різноманітних нагород, відзнак та регалій, але найголовніше – шалену народну популярність. Вона промовисто підтверджувалась у кожному концертному дійстві популярного виконавця – чи на столичних «великих» підмостках, чи в периферійному клубі або будинку культури, а то й просто неба. І ніколи не виказував бодай щонайменших ознак «зіркової хвороби».

Непересічною подією в культурно-мистецькому житті Радомишля став виступ геніального виконавця у 1984 році на сцені місцевого БК. Дмитро Гнатюк дав тут концерт у супроводі не менш легендарного музичного колективу – Державного духового оркестру під орудою Василя Охріменка з його солістами-вокалістами, серед яких, до речі, був теж нині відомий майстер співочої сцени народний артист України Фемій Мустафаєв. Опікування молодими талантами, між тим, – теж вагома риса знаного корифея.

Та публіка, звісно, йшла саме на Гнатюка. І він її сподівань не змарнував. Хоча, чого гріха таїти, трапилося під час його виступу пару курйозних моментів. Скажімо, під час виконання артистом одного з пісенних номерів раптово відключилась електрика. Оркестр у темряві змовк, а от Дмитро Михайлович продовжив спів, наче нічого й не відбулося, і коли світло відновилося, зал вибухнув оваціями.

Згодом я цікавився у тодішнього директора БК Миколи Глущенка, чи не було це такою собі «домашньою заготовкою на глядача». Микола Олександрович категорично заперечив, зазначивши, що відключення було справжнім – аварійним і непередбачуваним. Натомість прокоментував він інший епізод виступу Гнатюка, що виглядав уже прокольним. Під час виконання культового натоді «Дня Побєди» співак раптом забув текст пісні і кілька рядків просто промугикав мелодію, а потім таки продовжив зі словами.

«Дожився, старий п…, – вибачаючись, скрушно сповідався після концерту виконавець директорові. – Сотні разів співав на концертах цей твір, а тут на тобі – мов, заклинило!»

Втім радомишльські глядачі сприйняли цей факт з порозумінням, винагороджуючи кожний вокальний твір бурхливими оплесками. А знамениту «Гандзю» співак виконав «на біс». Притому, тоді ще було невідомо, що цей пісенний шедевр, точніше його автор Денис Бонковський, має безпосередній стосунок до радомишльського історичного минулого.

До речі, у Радомишлі Дмитро Гнатюк гастролював ще й у статусі депутата Верховної Ради СРСР. Як зізнавався згодом співак, жодна його депутатська зустріч з виборцями не обходилась без співу, бо в цьому він передусім вбачав своє служіння народові, підтверджуючи це також своєю діяльністю у багатьох національних та міжнародних громадських організаціях, товариствах, фондах, комітетах тощо. А свою громадянську проукраїнську позицію Дмитро Михайлович згодом промовисто висловив беззаперечною підтримкою Помаранчевого Майдану та Революції Гідності.

Світова велич Гнатюка яскраво засвідчувалась його тріумфальними виступами у багатьох країнах світу по всіх континентах. У знаменитому Нью-Йоркському «Карнегі-Хол» глядачі обдаровували його такими шаленими й затяжними аплодисментами, що довелося організаторам влаштувати ще й третє відділення концерту. Під час тривалих гастролей в Австралії та Новій Зеландії зароблені ним гонорарні кошти становили півмільйона доларів. Проте за радянськими законами вони належали державі. Маестро за свої виснажливі виступи отримав лише 20 тисяч рублів.

Об’їздив він, звісно, увесь СРСР. Далебі неодноразово йому надходили спокусливі пропозиції з Москви, але свій вибір він завжди робив на користь натхненно оспіваних ним Києва та рідної України.

Дмитро Михайлович Гнатюк упродовж усього свого життя був відданим пропагандистом і захисником української культури та мистецької спадщини, до яких і сам заслужено увійшов.

 

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2025 р.

 

Громадський кореспондент, що став отаманом повстанців

Національна бібліотека ім.В.Вернадського оцифрувала і виклала у вільний доступ примірники газети «Народне діло», що зберігалися у її фондах. Це було україномовне друковане періодичне видання народних організацій Радомисльського повіту, засноване в червні 1917 року після створення в повіті виконавчих органів Української Центральної Ради.

28 номерів газети, переданих з колишнього Українського наукового інституту книгознавства, що діяв у 1922-1936 рр. при Головній Книжковій палаті, охоплюють період з 11 серпня до 7 листопада 1917 року. Той невеликий, але вагомий історичний проміжок сповна можна означити порою пробудження української національної свідомості та гідності, коли започатковувались засади незалежної України. «Народне діло» стало ефективним агітатором та пропагандистом українства, відстоювало і підтримало його свідомі й дієві сили.

Притому повітове видання всіляко прагнуло спиратись на актив своїх дописувачів з місць, неодноразово наголошуючи, що для збільшення розміру газети (вона виходила переважно на двох сторінках і лише вряди-годи на чотирьох), як і обсягів інформацій та публікацій у ній з найвіддаленіших куточків повіту, а також задля зміцнення зв’язків з сільськими читачами останні повинні підтримувати газету своїми звістками і дописами із сіл.

І, слід зазначити, коло громадських кореспондентів «Народного діла» зростало. Серед його загалу привертає увагу дописувач із Горбулева – Олекса Соколовський, що повідомляв зокрема про діяльність та проблеми тамтешнього осередку «Просвіти», волосної управи, вів мову про потребу підтримки народних проукраїнських діячів на тодішніх виборах повітової управи, про протидію самогоноварінню, вітав відкриття у Горбулеві української гімназії. Можливо, йому належать і матеріали, надруковані в газеті під псевдонімом О.Лесь.

   

 

На ту пору Олексі було лише 17. Проте вже тоді в ньому вчувалася активна громадянська й національна позиція, спрямована на відстоювання справедливості та соціальної рівності.

А вже через рік наймолодший син з родини дяка Горбулівської церкви Тимофія Соколовського за закликом «Українського національного союзу» зібрав ватагу з кількох сотень місцевих козаків, з якою долучився до антигетьманського повстання, вигнавши гетьманську варту з Радомишля. По тому соколовці підтримали повітового комісара Директорії Юліана Мордалевича у боротьбі проти московських більшовицьких зайд, яким так само дали відкоша на радомишльських теренах.

У перші дні січня 1919-го загін Олекси Соколовського за дорученням Директорії прибув до Коростишева, щоб переконати пробільшовицькі сили, які взяли верх у містечку, виконувати урядові накази. Відтак місцевих верховодів було взято під арешт. Притому без жодного пострілу. Проте заарештованого очільника Коростишівського волревкому К.Гелевея Олекса відпустив на ніч додому, де у того, за його словами, була хвора матір, що потребувала догляду. Відпустив під чесне слово. Мовляв, хай іде, а назавтра обміркуємо, що і як.

Та слова Гелевей не дотримав. Натомість підняв своїх прихильників, які вже вдалися до зброї. Олексу Соколовського вони застрелили на мосту через Тетерів, де отаман сподівався провести з бунтівниками перемовини.

Але боротьбу за українську справу, за яку Лесик віддав своє молоде життя, загін продовжив: уже під проводом старших братів Василя та Дмитра, а затим молодшої сестри Олександри. І в тій борні усі вони поклали свої голови…

Місце останнього спочинку Олекси Соколовського тривалий час вважалося невідомим. Звісно, що за радянських часів про нього й не згадували. Та в незалежній України імена звитяжців повернулися з небуття, і їм віддано належну шану.

За переказами рідних, що потайки передавалися з покоління в покоління, Олексу поховали поруч із сестрою Вірою та батьком біля Горбулівської Покровської церкви. Віднедавна на могилі отамана – пам’ятник. Виготовив його скульптор з Коростишева Віталій Рожик, а кошти надав письменник Василь Шкляр – автор роману-бестселера «Маруся» про родину Соколовських.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2025 р.

 

«Троянди й виноград, красиве і корисне…»

 

Прижиттєві класики української літератури радянської доби не могли не перебувати у вирі суспільно-політичного життя. Адже часто-густо обіймали високі щаблі у тих чи інших громадських, а то й владних структурах. Не оминув такої «участі» й відомий поет та перекладач, ревний захисник української мови та культури Максим Рильський.

В його життєвій долі поєдналися шляхетське та українофільське коріння, зростання у колі українських національних корифеїв: Миколи Лисенка, Дмитра Ревуцького, Олександра Русова, Панаса Саксаганського та іже з ними – і ода «вождеві усіх народів» Йосипу Віссаріоновичу. Останнє, проте, на багато літ стало для Максима Тадейовича надійною індульгенцією від репресій та переслідувань. Бо хіба ж можна ув’язнити поета, хто сотворив «геніальну» «Пісню про Сталіна»? Такий аргумент видався визначальним для його захисту, хоча й не уникнув він арешту. Але таки повернувся з сумнозвісної Лук’янівки, звідки небо було «в клітинку», на відміну від багатьох своїх друзів і соратників по перу – зокрема Михайла Драй-Хмари, Дмитра Загула, Миколи Зерова, Павла Филиповича.

До цього переліку можна додати й радомишлянку Риву Балясну, яку було піддано репресіям уже в повоєнний час на хвилі боротьби «з безродними космополітами». З нею Рильського теж єднала спільна творча діяльність, адже переклав він українською ряд віршів поетеси, що писала на ідиш.

Він нікого не зрікся й ні на кого не доніс, попри те, що й сам тривалий час перебував під наглядом й офіційно звинувачувався у націоналістичних ухилах. Відтак і життя, і творчість поета всякчас поєднували в собі офіціозну та ліричну іпостасі. Мов знаменитий його вірш про троянди й виноград, як красиве і корисне.

Зрештою мав він премії, відзнаки, нагороди, академічні регалії, очолював Спілку письменників та Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, що нині носить його ім’я, обирався депутатом Верховної Ради УРСР та СРСР.

Слід зазначити, що громадсько-політична діяльність Максима Рильського поєдналась з Радомишльщиною. У 1962 році поет і громадський діяч був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. У радянському парламенті, котрий був двопалатним, він входив до Ради Національностей. Обирався Рильський по Житомирському виборчому округу №32 (цікаво, що, як і кожну союзну республіку Україну в цій палаті преставляли саме 32 депутати), до якої тоді входив і Радомишльський район. Тодішня районна газета «Соціалістична перемога», що висвітлювала хід виборів, опублікувала біографію кандидата в депутати із закликами до виборців району віддати за нього свої голоси.

 

Газетне фото з виборчої агітки.

У радянській виборчій системі кандидат на округ завжди був один. Тож за закономірними оприлюдненими підсумками, що зазвичай знаменували «торжество соціалістичної демократії», «усі виставлені кандидати дістали абсолютну більшість голосів і були обрані депутатами». Зокрема за кандидатів у депутати Ради Національностей в Україні проголосувало 99,79 відсотка тих, що брали участь в голосуванні.

29 березня голова окружної виборчої комісії вручив Максимові Рильському посвідчення депутата. Втім, попри всенародну політичну підтримку, для загалу він був і залишався передусім мистцем і поетом, чий внесок у розвиток української культури неоціненний.

 

Газета «Зоря Полісся», 15 серпня 2025 р.

 

«Триматиме на грудях повний оркестр!..»

 

У четвер 21 серпня 1908 року в повітовому місті Радомислі Київської губернії відбулась надзвичайно цікава й неординарна для містян подія. Надбанням історії вона стала завдяки отакій світлині, яка має безпосередній стосунок до того, що у той день відбувалося.

Атлет, зображений на фото, стоїть біля театральної афіші, яка сповіщає про загальнодоступну виставу, анонсовану як «Вечір задоволення і насолод». Зазначено, що відбуватиметься вона в театрі Радомисля і пропонуватиме глядачам насичену й різноманітну програму.

У програмі цього, за сучасною термінологією, шоу були виступи співачки А.Давидової – виконавиці арій з опер і оперет, дива провінційного фокусника, попурі з пародій на опери «Кармен», «Демон» та «Паяци».

Головною родзинкою вистави презентовано номер відомого атлета і борця Г.Сулими, який вірогідно й рекламує себе на світлині. Він продемонструє радомишлянам силові вправи та богатирські забави, покаже захопливу гру мускулів, а ще – триматиме на грудях повний оркестр музик!

 

Такий вечір задоволень та насолод дарували містянам київські артисти, які час від часу виступали у популярному тогочасному розважальному парку Києва, що на французький манер іменувався «Шато-де-Фльор» («Замок квітів»), і вдало сполучав сценічні й забавні майданчики. Час від часу кумири київських сцен, вочевидь, розважали не лише губернську, а й провінційну публіку, спонукаючи її, крім того, до наслідування звісних і гучних назв. Хтозна, чи не після цієї вистави невеличкий садок довкола радомисльського театру містяни подеколи теж почали називати «Шато-де-Фльор». У ньому після рекламованого дійства, як подано на афіші, мало відбутися народне гуляння.

До речі, міський театр Радомисля мав офіційну назву «Експрес». Саме так у ту пору іменували мережу видовищних закладів, що діяли в багатьох містах і поєднували в собі класичний театр та кінематограф.

У Радомишлі ця культосвітня споруда, що містилась на теперішній вулиці Міськради на місці нинішньої панельної двоповерхової «хрущовки», функціонувала до 1962 року, коли в місті відкрився новий кінотеатр. А «старий» поставили на ремонт, але через рік він раптово згорів. За офіційною версією – від дитячих пустощів з вогнем. Насправді ж мало місце розкрадання будматеріалів та інших махінацій під час ремонту – така собі доволі поширена тодішня корупція, що не поборена нашим суспільством дотепер.

 

Колишній театр-кінотеатр у Радомишлі. Світлина 1960-х рр.

Втім і колись, і зараз його увагу часто-густо відволікають від громадських проблем «хлібом та видовищами», влаштовуючи не тільки мистецькі, а й політичні «шоу».

 

Газета «Зоря Полісся», 8 серпня 2025 р.

 

Пороховий слід Веприна

 

У краєзнавчих дослідженнях про минувшину стародавнього Веприна згадуються залишки старого льоху, що в давнину нібито слугував сховищем козацького пороху. Одначе такий факт у відомих натепер історичних джерелах не задокументовано. Проте підтверджений пороховий слід в історії села таки присутній. Щоправда, ближчий за часом.

У 1861 році тодішня власниця Веприна Анна Неуман продала свої вепринські володіння – небагато-немало 3980 десятин – шляхтичеві Мечиславові Еразмовичу Бардецькому. Відомо, що перед цим йому належав маєток у Пилипках Житомирського повіту.

Мечислав Бардецький.

Але господарював він у Веприні недовго. Через два роки Бардецький долучився до польського національно-визвольного Січневого повстання, що спалахнуло на землях поневолених росією народів у Польщі, Литві, Білорусі й Україні.

Офіційно підготовку до повстання його проводирі почали у 1862-му. Проте не виключено, що окремі кроки до цього робилися й раніше. І придбання Бардецьким Вепринського маєтку могло слугувати цій меті, адже давало змогу створити на Київщині збройну базу.

Проте виступ бунтівників захлинувся і зазнав поразки.

Одним з промовистих його епізодів став бій у травні 1863-го під близькою до Веприна Бородянкою. Тут повстанська залога, що відступала від Києва, попри запеклий і стійкий опір, була розбита регулярним імперським військом, що значно переважав чисельно, й полонена.

Потому російська влада застосувала до учасників повстання масштабні репресії та гоніння. Сотні повстанців були страчені, віддані у солдати та вислані за Урал. Їхнє майно конфісковувалося.

24 лютого 1864 року вепринського володаря заарештували і ув’язнили у Київській фортеці. Йому інкримінували створення порохової лабораторії, у якій виготовлявся порох для повстанців (чи не у згаданому вепринському «козаць-кому» льосі?), а також стрілянину з вогнепальної зброї.

Невдовзі Мечислава Бардецького засудили на 15 років каторжних робіт. Спочатку в 1866-1868 роках він відбував покарання на рудниках в Усольї-Сибірському. Назва поселення напряму вказує на соляні родовища. Тимчасом саме після польського бунту тамтешні солеварні стали казенними, і на них почали застосовувати працю засланих сюди каторжан.

Проте не тільки роботою на копальнях обмежувався побут польських засланців. Вони дбали про облаштування поселення, про створення в ньому умов для задоволення власних духовних і матеріальних потреб. Архівні джерела зазначають, що Бардецький, для прикладу, обладнав у селищі громадський прогулянковий сквер-сад, відкрив там лікувальні лазні, брав участь у спорудженні місцевого костелку, у якому облаштував вівтар в готичному стилі та обшив шпалерами внутрішній інтер’єр. У вільні години колишній поміщик, крім того, створював вишиті власноруч картини на полотні, захоплювався також плетінням гачком, отримуючи приробіток від продажу своїх рукотворних виробів.

 

Мечислав Бардецький у засланні.

У 1866 році російський імператор оголосив амністію засудженим польським бунтівникам. Їм скорочувалися каторжні терміни, декого перевели на заслання, розсореджуючи на сибірських та приуральських обширах.

Бардецького спочатку доправили в Іркутськ, де він теж виявив підприємницьку жилку: деякий час працював у товариша в магазині, потім відрив власний ресторан. Крім того, завів і тримав корів, продаючи молокопродукти. Наступним місцем поселення для колишнього вепринського володаря стала В’ятка, де Бардецький перебував під наглядом у 1870-1873 рр. Водночас його муштрували до можливої служби у війську.

Зрештою отримав «вільну» та паспорт з дозволом оселитися на Галичині. Там він з’єднався з родиною, що також зазнала поневірянь.

Вепринський маєток після арешту й засудження свого володаря був конфіскований у казну і підлягав розпродажу на торгах. Оцінювався він у 40 тисяч рублів, частину яких мали сплатити дружині каторжанина Леонорі, але тільки після продажу майна. Одначе новий власник «знайшовся» лише через 15 років, коли вже сплив термін покарання засланого повстанця. Тож Леонора жила з дітьми (подружжя надбало двох синів та дочку) за рахунок приватних уроків, які давала в Києві.

У 1878 році значився Мечислав Бардецький серед управителів маєтку Сангушків у Підгірцях.

Подальший його життєпис пов’язаний із Краковом, де осіла родина. Як зазначають польські хронікери, там він, продовжуючи свій усольський досвід, управляв ванними кімнатами та будинками Марфієвича, отримуючи платню в 300 гульденів. У знаному парковому комплексі Планти, до того ж, відновив готель «Краків», опікуючись ним.

У Кракові 1889 року колишній власник Веприна й відійшов у засвіти.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 липня 2025 р.

  

ШЛЯМАРКА: що в імені твоєму

 

Річка Шлямáрка та відповідне давнє поселення на Радомишльщині вже давно полонять незрозумілістю й навіть певною загадковістю своєї назви.

Ставок на річці Шлямарка. Сучасне фото.

В газеті «Зоря Полісся» 28 березня 2025 р. наводилась версія про її можливе походження від прізвища Шлямар. Як аргумент використано віднайденого у переписному реєстрі 1791 року в селі Чайківці селянина на прізвище Шлямар, котрий, за припущеннями, міг мати земельний наділ понад річкою, до якої потім начебто й пристала назва землевласника.

Наведений факт справді можна взяти до уваги, але в такому разі виникає резонне питання: а що означає прізвище Шлямар? Адже українські прізвища переважно доволі легко піддаються тлумаченням. Та, як бачимо на цьому прикладі, далеко не всі.

Фонетично слово «шлямар» за своєю будовою стоїть в одному ряду з так званими професійними означеннями, як, скажімо, популярні і давно розшифровані й зрозумілі бондар, гончар, винар, гарбар, кухар, токар, слюсар та їм подібні. Проте в сучасних українських тлумачних словниках таке майстрове поняття відсутнє.

Натомість наводяться в них кореневі слова «шлям» і «шлам». Відомі вони здавна.

Передусім – перше. У Словнику застарілих та маловживаних слів ним названо шкіру з боків лисиць або рисі.

У словнику Б.Грінченка «шлям» тлумачиться трьома означеннями: як мул та бруд, як хутро і як довгий шов у кожусі. Є в ньому й однокореневі слова: шляма – відколоте, а не відділене місце на кінці дошки; а ще – ключиця; шлямівка – очищення дна ставка; шлямувати – очищати дно ставка, або ж – перемивати кішки для приготування ковбас.

Сучасні тлумачники визначають, проте, лише «хутряно-кожушні» терміни – другий та третій. Водночас «шлам», що його немає в давніх словозбірнях, трактується ними як малорозчинний осад, що утворюється сполуками або дрібними твердими частинками при очищенні фільтруванням, відстоюванням і т. ін. котроїсь рідини; як порошкоподібна проміжна речовина металургійного виробництва, що містить домішки металів; як подрібнена гірська порода.

Як бачимо, варіантів для пояснення етимології прізвища Шлямар більш ніж достатньо. Тож твердженням про можливе походження назви річки Шлямарки від прізвища цілком можна було б вдовольнитися, якби не «але». І не одне. Адже річок таких декілька.

Для прикладу, «Словник гідронімів України» (1979 р.) наводить дві з них. Власне, нашу, як праву притоку Візні, а далі – Ірші, ліву Тетерева і праву Дніпра, що протікає через Потіївку, Морогівку, а також Шлямарку на межі колишніх Олевського та Лугинського районів Житомирщини – ліву притоку Жерева, а потім Ужа, праву – Прип’яті та Дніпра. Згадано, крім того, річку Шлямівку на Львівщині – басейну Сяну та Вісли.

У «Словнику географічному Королівства Польського» («SGKP») подані, крім того, річка Шлямиця та озера Шляма і Шлями у Сейненському повіті в Польщі.

Зважаючи на це, навряд чи всі вони отримали свої назви від прізвища, яке, притому, не надто поширене. Скажімо, генеалогічний сайт «Рідні» станом на травень 2025 року зафіксував в Україні двадцять одного Шлямара: 8 носіїв цього прізвища мешкали в Житомирі, 7 – у Києві і 3 – в Чайківці.

У польській мові словотвори від «szlam» («шлам») тимчасом тлумачаться цілком з водоймним означенням – бруд, слиз, замуленість, грузькість тощо. А от, здавалося б, похідні від них, що втілені в наведені вище гідроніми, мають інші пояснення.

Словник польської мови під редакцією В.Дорошевського, для прикладу, трактує «шлямарку» з  одного і теж «м’ясопереробного» погляду, як пристрій для очищення кишок забитої худоби, а з другого – як пристосування для очищення глини від шламу. А «шлямівка» – це шламове долото для м’яких рудних порід або ж «ложка» для видалення грунту з бурових отворів.

Мабуть, недарма існує припущення, що назвали Шлямарку з огляду на розташований на ній рудний промисел, де зокрема відділяли породу та її похідні від шламу, вимиваючи в річці, яка забруднювалась, накопичуючи осад, мул, бруд тощо. Тож шлямарем міг називатися і той, хто виконував таку роботу, і той, хто очищав річище.

Зрештою, географічна назва Шлямарка вказує не тільки на річку, а й на однойменне поселення на ній. Воно, як відомо, здавна пов’язується якраз із рудництвом й іменувалося колись Облітківською руднею і звісне ще з XVIII століття. Потічок же в давнину звався Осечею. Згадки про них датовані у джерелах Речі Посполитої, до якої тоді належало Українське Правобережжя.

Тож тут невипадковим є звертання до польської мови.  До речі, наголос у назві Шлямарка припадає на другий склад, якраз за польською традицією.

За «Географічною енциклопедією України» (1993 р.), річка Шлямарка має довжину в 25 км. Чимала відстань для того, щоби пов’язувати її з конкретною особою, яка могла мати на її берегах невеликий земельний наділ. Притому така власність видається сумнівною з огляду на те, що у XVIII столітті перебували землі понад Шлямаркою у володіннях польських магнатів та Київської унійної митрополії. Тож узаконені тутешні селянські угіддя навряд чи були можливими. У ревізьких казках 1795 року, уповноваженим від її предстоятеля Теодосія Ростоцького розпорядником Рудні Облітківської значився Яків Незабитовський. Тимчасом мешкало в ній тоді 64 особи в 11 будинках, господарі яких означені винятково робітниками «залізного заводу». Проте жодного носія прізвища Шлямар з-поміж них не зареєстровано.

Звідси логічнішим виглядає походження назви однойменного поселення на Шлямарці саме від гідроніму, а не навпаки. Тим більше, що після Облітківської Рудні воно іменувалося Руднею Шлямаркою, а згодом, коли залізорудний промисел припинився, відпав і відповідний придаток.

У статті згаданого «SGKP» про Малин назва приналежного у ХІХ століття до його маєтностей рудного промислу подана як Шлямарня. Нібито помилково, хоча така назва ставить її в один ряд з подібними виробничими словотвореннями: рудня, гамарня, папірня, гончарня і т. ін.

Цікаво, однак, що в польській мові назва «шлямарня», як і в першому випадку щодо «шлямарки», тлумачиться як приміщення на бойні, де очищають м'ясо та нутрощі.

Хтозна, чи не подібним м’ясопереробним промислом займався колись чайківський селянин з прізвищем Шлямар, адже Чайківка дотепер вважається одним з традиційних осередків тваринництва. До речі, в ревізіях того ж 1795 року у Чайківці записані селяни-хлібороби Лук’ян та Йосип Шлямари – як піддані власниці довколишніх земель поміщиці Гонорати Михайловської.

На іншомовне, зокрема польське, походження топоніму Шлямарка вказує й те, що однойменне поселення потрапило до сумнозвісного Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7 червня 1946 року, за яким було перейменовано 136 населених пунктів Житомирської області, що мали «закордонні» назви – німецькі, чеські, польські. Село Шлямарка відтоді стало Старою Греблею.

До речі, це перейменування могло мати досить цікаве підгрунтя, адже одна з версій сучасного Гугл-перекладача з польської перетлумачила слово «szlamarka» («шлямарка») як «повію». «Гуглів» та їм подібних тоді, щоправда, не знали. Тож річка усе ж залишилась, не лише зберігаючи давнє своє і не тільки наймення, а й даючи поживу дослідникам для його роз’яснення.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 липня 2025 р.

 

Бистріївські і не тільки адреси українського мовознавця

 

 У 1874 році у Києві вийшов друком перший російсько-український словник. Його значення та призначення згодом промовисто окреслив видатний український лінгвіст Борис Грінченко: «запомогти нашій помоскаленій інтелігенції вивчити свою мову». Автором словника був добродій Михайло Левченко, що позиціонував себе дрібним дворянином і «небагатим поміщиком Херсонської губернії, котрий уроджений на Чернігівщині й мав за плечима військову службу та кадетський корпус, а коли у чині штабс-капітана вийшов у відставку, зайнявся сяким-таким господарюванням».

Михайло Левченко.

Втім належав він до того українського аристократичного прошарку, представники якого не лише сповідували власну українськість, а й пропагували її в суспільстві. Усвідомлення потреби підтримки національної української справи прийшло до нього після участі у російському «визвольному поході» в Угорщину, де Левченко з подивом дізнався, що на відміну від російської імперії в Австро-Угорщині кожна нація, осіла у ній, має законодавчі захист та підтримку власної народності. Тож українська мова там була представлена в освітній сфері, на власні очі бачив офіцер, до того ж, українські підручники і книги.

Російські реформи 1861 року, що передусім торкнулися розкріпачення селян, здавалося б, дали поштовх освітньому подвижництву, зокрема й національному. І коли того року в Петербурзі українська громадськість започаткувала видання першого українського суспільно-політичного й літературно-мистецького журналу «Основа», Левченко із захопленням долучився до його творення. Адже українська мова та правописна культура, яким він присвятив свій просвітницький чин, була мало не провідною темою видання.

Щоправда, реформена відлига, як це часто-густо трапляється в російській історії, виявилась недовгою. «Основа» проіснувала трохи більше ніж півтора року. Проте «небагатий поміщик» устиг надрукувати в ній кілька власних мовознавчих досліджень. Серед них – «Місця проживання та місцеві назви русинів у сьогоденні», «Замітки про русинську термінологію» (русинів у ту пору зазвичай ототожнювали з українцями), що викликали суспільний резонанс.

Колишні «основці», як і Левченко, тимчасом згуртувалися в знаній напівлегальній «Старій Громаді», де продовжили свою українську просвітницьку й подвижницьку місію.

 

Київська «стара» громада разом з студентською. Михайло Левченко крайній справа у першому ряду.  Світлина 1874 року. На ній присутні зокрема М.Драгоманів, П.Чубинський, М.Вербицький, Ф.Вовк, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, М.Лисенко.

За сучасним назвознавством, Михайла Левченка слід віднести до прихильників пуризму. Таким терміном означають відстоювачів чистоти мови, котрі пропагують цілковиту відмову в лексиконі від запозичених іншомовних слів, пропонуючи натомість власні, тобто українські, а за відсутності готових зразків – розробляти питомі словотвори. Особливо це стосувалося надто засміченої латинізмами й дотепер наукової сфери.

Він, для прикладу, «алкоголь» пропонував називати «винцем», «фабрику» – «виробнею», «граматику» – «мовницею», «математику» – «численницею», «квадрат» – «двукратом», «куб» – «трикратом», «астрономію» – «зірницею», «орбіту» – «обіжницею», «арифметику» – «щотницею», «алгебру» – «німою щотницею, або німощотом», «алегорію» – «інословом», «орфографію» – «писовнею», наголошуючи, що будь-які привнесені в широкий обіг поняття мають бути зрозумілими передусім якнайширшим верствам українців.

Хоча у цій царині й досі бере гору позиція опонентів, що окремішність української наукової мови шкодитиме головним чином українським вченим, які втрачатимуть зв’язок з термінологією провідних світових наукових шкіл.

Саме на зрозумілих широкому загалу засадах Михайло Левченко й побудував свій російсько-український словник. Він зрештою назвав його «Опитом», вкладаючи в це російське поняття українські «дослід» та «спробу». Новотворів у ньому лінгвіст усе ж не застосовував, як і не вважав себе першопрохідцем, зазначаючи, що спирався на досвід попередників, на тлумачники, які подеколи додавалися до збірок українських народних та кобзарських дум, пісень, приказок тощо, невеликих словникових розмовників, у мовному розмаїтті послуговувався передусім творами двох славетних Іванів – Котляревського та Нечуя-Левицького. А ще до словника увійшли розділи з іменами та географічними назвами.

Попри окремі недоліки «Словник…» Левченка дістав схвальні оцінки української громадськості. Позитивно відгукнулися про нього Агатангел Кримський, Микола Комаров, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко. Вкрай доречним було це видання ще й з огляду на сумнозвісний Валуєвський циркуляр, запроваджений у 1863 році, що обмежував застосування української мови.

Громадська діяльність Михайла Левченка спрямовувалась якраз на її поширення й правописне унормування для використання в освітній та видавничій галузях. Є в його доробку також етнографічні й народознавчі праці.

Про особисте життя лінгвіста відомостей небагато. Одначе, як дослідили малинські краєзнавці Анатолій Осадчий та Володимир Нечипоренко, вже на схилі літ побрався він з удовою Єлизаветою Гіжицькою з прималинського Городища. Вірогідно знайомі були вони давно, адже Гіжицькі походили з Ананьївського повіту Херсонщини, де по сусідству в сільці Покровці поміщикував Левченко.

Рід Гіжицьких широко подавався в дворянських реєстрах Херсонської та Бесарабської губерній у XVIII-ХХ століттях. Його представник Микола Олександрович мав успадковані обширні землеволодіння (до речі, деякі належні родині поселення на Ананьївщині навіть носили наймення Гіжицьких). Під завісу життя він вирішив поширити власні надбання на інші регіони, додавши маєтності в сільці Городище, що попід Малином Радомисльського повіту.

Втім по його смерті присутність Гіжицьких на Радомишльщині зросла. Під час розподілу володінь небіжчика між нащадками (у згаданих реєстрах вказано десятеро його дітей) дехто з синів позбував свої частки іншим братам, а натомість придбав собі інші землеволодіння. Трійко з них відтоді осіли на радомишльських теренах.

В кінці ХІХ – на початку ХХ століття Гіжицькі вже належали до переліку знаних тутешніх землевласників. Городище, в якому попервах порядкували Єлизавета Миколаївна з сином Костянтином, стало для них родовим гніздом. У пам’ять про батька сини спорудили в маєтку каплицю (вона збереглась дотепер). У Волчкові господарював Андрій (він, щоправда, згодом продав свій наділ і повернувся на Причорномор’я), а Лев уподобав поблизу повітового Радомишля мальовничий хутірець Бистріївка, що лежав на берегах однойменної річечки.

Проте в супружжі Єлизавета і Михайло Левченки прожили недовго. У 1888-му дружина спочила в Бозі. Після її смерті Михайло Михайлович опікувався Левом і мешкав разом з його родиною у бистріївських володіннях. 

Це підтверджується виявленим у «Збірці автографів та творів українських письменників та літературних діячів ХІХ ст.», що зберігається у Відділі рукописів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, листом Михайла Левченка до Олександра Кониського, датованим 18 червня 1891 року. Як зазначає науковиця Галина Мрозек, учений мав намір перевидати свій російсько-український словник, тож запросив Кониського до співпраці. Кониський саме через «пасинка Лева Миколайовича Гіжицького» дав принципову згоду. Отож Михайло Михайлович виклав у листі вже свої конкретні пропозиції. Відповісти він просив поштою за адресою: м.Радомисль, а звідти в «с.Варлео».

Схоже, що дослідники послання, не обізнані з топонімікою Радомишльщини, на власний розсуд розтлумачили авторський почерк з написаним найменням «Вирлоок», як здавна писалась назва села, відомого нині під найменням Верлок, приналежною до якого ще від часу свого заснування була Бистріївка.

Новий словник його укладач сподівався подати на отримання, кажучи сучасною термінологією, «гранту» в 4000 рублів від Костомарівської премії, заснованої при Російській академії наук і призначеної на видання українськомовних підручників для народу. Втім реалізувати свій задум Левченкові не вдалося: через рік він відійшов у Засвіти – несподівано помер під час відвідин своїх покровських володінь.

Проте його напрацювання марними не були. Згаданий Грінченко використав їх у чотиритомному виданні «Словаря української мови», що вважається найвищим звершенням дореволюційної української лексикографії, заклавши міцні підвалини для її подальшого розквіту та розвою.

Власне, не минуло безслідно й для Гіжицьких те, що увійшов до їхньої родини звісний український патріот та просвітитель. Відомо, що в Городищенському маєтку зберігалась колекція портретів українських гетьманів, виконаних олією, – Б.Хмельницького, І.Самойловича та інших.  Лев Гіжицький захоплювався писанкарством, надсилаючи зразки місцевих писанок до етнографічних музейних зібрань. Його син Михайло у 1918-му за Гетьманату працював держсекретарем Української Держави в уряді Ф.Лизогуба.

Принагідно й такі ось епізоди до Бистріївського осідку Гіжицьких.

У серпні 1915 року газета «Кієвлянін» розповіла про розгляд у Київському Військово-окружному суді справи про розбійний напад на будинок поміщика Гіжицького біля повітового міста Радомисля. Це трапилося у ніч на 16 листопада 1914 року, коли до маєтку заявилося двоє невідомих осіб. Коли тамтешній нічний сторож Шульц поцікавився, що їм тут потрібно, один з незнайомців вихопив револьвер і наказав охоронцеві мовчати, а потім зв’язав йому руки й ноги. Розбійники зачинили Шульца в сараї.

Звідти зловмисники вирушили в будинок, де сполохали сплячу челядь. Загрожуючи прислузі револьвером, нападники почали нишпорити кімнатами у пошуках грошей. Дізнавшись від слуг, що господаря вдома немає, розбійники подалися в кімнату його дружини. Наталія Іванівна, зачувши галас, відчинила двері й поцікавилась, що трапилося. Забачивши підозрілих невідомих зі спрямованою на неї зброєю, вона миттєво зачинила двері й голосно почала кликати на допомогу.

Лихочинці звеліли їй замовкнути, щоб не накликати на себе біду, проте вирішили залишити маєток, прихопивши з конюшні пару коней. Верхи навскач вони помчали в напрямку Житомира.

Цієї пори якраз проїздив житомирським трактом поліційний урядник. Помітивши швидких вершників, він пустився за ними і невдовзі одного наздогнав і затримав. Ним виявився такий собі Федір Бабков.

Притягнений до відповідальності розбійник зізнався у скоєному злочині, проте свого співучасника назвати не зміг. Він при тому пояснив, що вночі їхав потягом до Житомира  і у вагоні вкрав у сплячого пасажира 60 рублів. На найближчій зупинці вирішив зійти. Втім до нього відразу підійшов якийсь чолов’яга і звелів поділитися із ним краденими грішми, загрожуючи у випадку відмови видати його.

Побоюючись опинитися в поліції, Бабков віддав йому половину, й по тому вони вже вдвох рушили на пошуки якоїсь роботи. Та з приробітком не склалося, відтак зловмисники вирішили пограбувати поміщика Гіжицького.

На суді Федір Бабков підтвердив своє зізнання. Зважаючи на це, судові сторони не стали заслуховувати свідків.

За вироком військового суду на розбійника чекала смертна кара – його мали повісити. Водночас було висловлено клопотання про пом’якшення долі злочинця.

Про своєрідне продовження наведеної кримінальної історії через шість років повідомила газета «Нова Рада». Щоправда, вже надзвичайно лаконічно: трьома рядками, однак – зі скорботою. У газетній публікації зазначалося, що більшовики розстріляли в Радомишлі податного інспектора Богданова, повітового маршалка барона Унгерн-Штернберга і добродійку Гіжицьку.

Стосовно розбійницького нападу грабіжників на маєток Гіжицьких обставини пригоди начебто цілком зрозумілі. А от де перейшла дорогу його господиня «червоній» владі, то тут, здається, справа не лише у «класовій ненависті». Позаяк, застосовуючи репресії проти колишніх землевласників, страчували далеко не всіх із них, обмежуючись здебільшого експропріацією маєтків та земельних володінь і розподілом їх поміж сільськими пролетарями. Тож українськість ставала для московсько-більшовицьких зайд додатковим «подразником», і свою лють вони часто-густо виливали не лише на тих, хто розмовляв українською, а й навіть на власників українських документів. 

Й цьому годі дивуватися, бо, для прикладу, в списочному складі каральної роти Радомисльського повіту, що у 1920-му з надзвичайною жорстокістю придушувала тут будь-які спроби українського опору, значилося 152 московитів і 14 українців.

Висновки з тієї так званої «громадянської війни на Україні» напрошуються самі собою. Як і в сьогоденні.

 

Газета «Зоря Полісся», 27 червня 2025 р.

 

Світлини прапрадіда

Наш краянин Олександр Катеринич віднайшов у старому родинному альбомі світлини свого прапрадіда Василя Марковича Федоренка (частина з них, до речі, зроблена у знаній колись радомишльській «Художній фотографії В.Гржибовського»).

Свого часу від прабабусі Олександр дещо чув про нього. Вона зокрема розповідала, що її батько мовби працював волосним писарем в Радомишлі, хоча сам походив із Заболотя. Відомо також, що був мобілізований на Першу світову війну, воював у районі Рівного. Після революції 1917-го демобілізувався. Начебто був «почетным гражданином». Прабабуся згадувала, що всім селом до нього йшли люди, як до «грамотного», щоби пояснив, як народ буде жити без царя.

Василь Федоренко під час перебування у війську.

Дружину Василя Марковича звали Аліна Семенівна, у дівоцтві вона була Соболевською. А ще мав прапрадід брата, котрий учителював у Заболоті…

 

Родина В.Федоренка.

Звичайно, спогади, що передавалися від одного нащадка іншому, не завжди можуть достовірно відтворити давні події або факти. Проте інформація, надана Олександром, доволі цікава і таки має документальні підтвердження.

Передусім слід зазначити, що у переписних реєстрах 1897 року в родині заболотських селян Марка Михайловича і його дружини Юхимії Василівни було означено четверо дітей: три сини і донька. Настарший – 26-річний Трохим (на час перепису він був одруженим і мав сина), наймолодша – 9-річна Дарина. А між ними – 17-річний Василь і 14-річний Пилип. Середульші на ту пору навчалися у Заболотській второкласній школі. У просторіччі її називали учительською, адже цей заклад готував вчителів для шкіл грамоти і церковно-парафіяльних. Згодом обоє в ній працювали.

 

Брати Трохим і Пилип Федоренки.

Колишній випускник Заболотської педшколи (так вона іменувалась після приходу до влади більшовиків) Олексій Смольський згадував з-поміж своїх шкільних учителів Пилипа Марковича Федоренка, а серед персоналу школи він називає також діловода й обліковця Василя Марковича Федоренка.

Стосовно можливої волосної діяльності Василя Федоренка, то у Радомишлі він її здійснювати не міг, бо волосних установ у місті, що було центром повіту і до жодного волосного поділу стосунку не мало, просто не існувало. Найближчі волосні центри містилися у Вишевичах, Кичкирях, Потіївці (цій волості підпорядкувалося село Заболоть), Малині.

Проте у 1919 році, коли справжніми володарями багатьох волостей ставали українські повстанські загони, більшовики «з міркувань безпеки» перенесли центр колишньої Потіївської волості з Обліток до Заболотя.

Пилип Маркович Федоренко, крім того, увійшов до історичного літопису села своєю участю у подіях першої російської революції. У 1906 році, коли заболотські селяни постали проти поміщицької сваволі, саме він закликав їх до непокори. У ту пору він учителював у селі Заруддя Розважівської волості, і пристав до нелегальної Спілки сільських учителів Радомисльського повіту. У Спілці він мав псевдо «Притика». Ця організація вважалась імперською владою незаконною, і її учасників 1906-го заарештували. За вироком суду Пилип Федоренко отримав шість місяців тюрми.

За словами Олександра Катеринича, до встановлення радянської влади Василь Маркович не дожив, оскільки з війни повернувся з туберкульозом. Поховали його нібито в Заболоті, але вже під час Другої світової місце захоронення було розбомблене, відтак залишилося невідомим.

Відсутні відомості й про подальший життєвий шлях Пилипа Марковича. А от Аліна Семенівна тимчасом похована в Малині.

Між тим, у переписних аркушах 1897 року вказано родину Захара Михайловича Федоренка – брата Марка Михайловича, у якій теж означено чотирьох дітей (двоє синів і дві доньки)...

Не оминула рід заболотських Федоренків і сучасна російсько-українська війна. Загинув на ній, захищаючи від ворога рідну Україну, Віктор Володимирович Федоренко (1972-2024).

 

Воїн-захисник України Віктор Федоренко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 червня 2025 р.

 

Коли мова має значення

 

Свого часу російський проімперський історик Василь Ключевський, якого важко запідозрити в особливих симпатіях до України та українства, на питання, якою була мова стародавньої князівської Руси, відповів: «А ви послухайте, як ото розмовляють малоруські підкиївські селяни, ото тією мовою й розмовляли тоді у Києві». На підтвердження цих слів учений наводить окання з підкресленим і незмінним «о», а також пом’якшення дієслів у третій особі («пишеть», «велить», «імуть»); вимовляння «г» як видихного латинського «h» та ін.

«Народна мова», як зрозуміла народові, присутня у князівських законодавчих актах, грамотах. Додайте сюди збережені стародавні графіті зокрема в Софії Київській, або ж на зброї чи посуді, що цілком зрозумілі й теперішнім нащадкам-українцям, як і цілком сучасні українські імена – Володимер, Василько, Іванко, Олекса, Олена, Михалко, чи самоназва «кияне».

Така мова, звісно, панувала не лише на навколокиївських теренах а й далі – повсюдно на тодішній Малоросії, як означали Україну імперські ідеологи. І вона упродовж віків зберігала свої корені, дарма що її носії розсіювалися тодішніми завойовниками поміж різними імперіями та державами. Згадаймо хоча б події Української революції 1917-1922 років, коли навколо ідеї незалежної української державності об’єдналися українці і сходу, й заходу, і півночі, й півдня, що відчули себе українцями й поєдналися саме на мовних засадах.

Між тим, ще Нестор-літописець розподіляв слов’янські та інші народи, що дають данину слов’янській Руси, за мовною ознакою. До перших він відніс полян, древлян, волинян, бужан, полочан, новгородців, дереговичів, сіверян, а до других – чудь, весь, мерю, мурому, черемисів, мордву, що мають свою мову.

Стародавні хроніки тимчасом також рясніють питомими українськими слововкрапленнями. Звідси промовисто випливає, що саме російська мова може бути діалектом української, а не навпаки, адже українська якою була, такою й лишилась, а штучно створена за Петра першого російська увібрала в себе й українську, й усі меря-мокшанські, й фінську, й татарську та запозичену церковно-слов’янську (староболгарську). Поступово вона почала домінувати на імперських просторах, адже стала головною в діловодстві, книгодрукуванні та інших сферах, а відтак – в освіті, науці тощо.

І хоча часто-густо українські духовні лідери проповідували потребу селянського просвітництва, якраз навчання, в якому за імперських часів, звісно, домінувала російська, сприяло мимовільній русифікації селянства, як основного етномовного носія. Позаяк саме «неосвічене» село передусім зберігало українські мовні засади.

Виразний приклад навів у газеті «Рада» письменник та журналіст Спиридон Черкасенко, що у 1912-му був присутнім на резонансному процесі у київській судовій палаті, де слухалась справа про вбивство молодим радомисльським селянином урядника. Проте не перипетії злочину справили враження на літератора. У його нотатках закарбувалося інше.

Серед свідків перебував тесть звинуваченого, також селянин Радомисльського повіту.

Звернувшись до нього, судовий голова запитав:

– Свідєтєль, што ви знаєте по етому дєлу?

Здавалося б просте питання, одначе, селянин, зачувши своє ім’я та прізвище, лупнув на суддю очима й промовив: «Га?»

Суддя ставить своє питання вдру­ге у тій же формі. У відповідь знов флегматич­не й досадне – га?

Феміда нервується, люди посміхаються, дехто здога­дується, що селянин не розуміє російської.

– Што ти ґакаешь! – знову звер­тається до свідка суддя,– ти говорі, ізвєсно лі тєбє што-нібудь по етому дєлу?

Мовчання.

– Ну-у! – і вкрай знервований суддя пере­ходить на українську мову. – Був ти при тому? Бачив щось? Чув? Знаєш щось про те, хто вбив урядника?

Селянське обличчя раптом одухо­творилося й опритомніло, очі втратили свою порожнечу та засвітилися природним розу­мом, і старий ніби допіру дістав здат­ність до розмови: він поволі, але ви­разно й зрозуміло викладав суддям те, що знає, – немов над дідом сім баб пошептало.

У чому ж крилася та чарівна сила, що приму­сила забалакати такого, здавалося, безнадійного недоріку, мов німого?..

Відповідь напрошувалась тільки одна: у нерозумінні казенної російської мови, що надто різнилась від рідної, української, якою споконвіку розмовляли тут з діда-прадіда.

Селянин з Київщини. 1912 рік.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 р.