Від Тетерева – до «Вісли»

Завдяки Юліану Семенову описана ним у романі «Майор Вихор» діяльність радянської розвідгрупи «Голос», якій вдалося запобігти зруйнуванню нацистами Кракова, стала загальновідомою і, можна сказати, легендарною. Але одночасно з «Голосом» у ворожий тил на польську територію було десантовано ще декілька угрупувань. Серед них була й розвідувально-диверсійна група «Вісла». У її складі перебувало двоє наших земляків, які перед тим набули належного бойового гарту у складі партизанського з’єднання ім.Хрущова, що під орудою І.Хитриченка діяв у пору окупації в нашому краї, – Костянтин Дельов і Едуард Кубельський.

Костянтин Георгійович Дельов походив з родини потомствених пожежних, проте обрав собі професію військового. У 1941-му році він закінчив Київське військове училище зв’язку і 21 червня був направлений на прикордонну Львівщину до Яворова, де мав прийняти командування взводом. Ледь діставшись до місця, молодому лейтенантові випало потрапити під перші німецькі бомбардування. Потому був тяжкий і принизливий відступ до Дніпра, де, незважаючи на шалений опір ворогові, частини були оточені й розбиті. Костянтину вдалося дивом урятуватися з того «котла» й потайки дістатися домівки. Тут він через колишніх знайомих пристає до місцевого підпілля і влаштовується на знайому йому з дитинства роботу пожежника. А в січні 1943-го, коли київських вогнеборців окупаційна влада відправила заготовляти торф у Макарівський район, Дельов з товаришами переходять до партизанів, про діяльність яких у цих краях підпільники уже були начувані.

Костянтин Георгійович Дельов.

З Кодрянської торфорозробки прийшов у партизанський загін й 18-річний Едик Кубельський.

Дельов у партизанському війську очолював кінну розвідку, а Кубельський став кулеметником. Мужні патріоти брали участь у всіх відомих його бойових діях – у диверсіях на залізничних і військових об’єктах, у зруйнуванні мостів, у розгромах німецьких гарнізонів у Радомишлі й Новошепеличах.

Під час визвольних боїв радянських військ партизани з’єдналися з підрозділами Червоної Армії і спільно з ними наводили переправи через Тетерів, Іршу, Прип’ять, стійко утримували завойовані позиції. У тяжкому бою за артбатарею біля Прип’яті обох бійців було поранено.

Едуард дістався до рідних у Білу Криницю, а Дельова, який отримав декілька важких поранень, свої навіть порахували загиблим. Лише на четвертий день зраненого і ледь живого партизана випадково підібрали й врятували місцеві селяни. Лікувався Костянтин Георгійович у Київському шпиталі. Після одужання його визнали інвалідом, тож до війська він уже повернутися не міг. Відтак звитяжця направили працювати у відділ постачання однієї з будівельних контор, яка відновлювала поруйновані війною об’єкти.

Саме тут колишній партизан і привернув увагу спецслужб, які готували диверсантів для закидання у німецький тил. Інвалідність на заваді не була, а скоріше слугувала певним захисним чинником, адже запідозрити у такій особі агента було важче. А от розвідувальний і диверсійний партизанський досвід йшов лише на користь. Власне, саме Штаб партизанського руху направляв у розпорядження НКГБ найдосвідченіших командирів та бійців для  диверсійних операцій за кордоном.

Костянтина Георгійовича призначили заступником сформованої диверсійно-розвідувальної групи «Вісла». У якості підривника включили до неї й добре знайомого йому Едуарда Кубельського, котрий був поляком і знав польську мову. Едик, до речі, був наймолодшим у групі. Він і в госпіталі не долікувався як слід, бо горів бажанням діяти у Польщі, на батьківщині своїх предків. Згодом у своїх донесеннях бійці групи називали його надзвичайно відчайдушним хлопчиною, що пустив під укіс 10 ворожих ешелонів.

Дельов дістав псевдо «Георгій», а Кубельський – «Вацлав».

Підготовка групи тривала декілька місяців, і 28 серпня керівник підготовки, капітан держбезпеки Кочешков рапортував про її готовність до роботи в тилу. У рапорті підкреслювалось, що вивчалися зокрема методи боротьби диверсійної групи, подолання нею охорони найбільш важливих об'єктів, залізниць тощо, використання «сюрпризів» і несподіванок у диверсійній роботі, проведення маршових рейдів у ворожому тилу, виявлення агентури ворога і боротьби з нею, агітаційної роботи серед населення для виявлення співчуваючих радянській владі, поведінка при можливому затриманні і на слідстві, приватного життя в тилу і т.ін.

21 вересня групу в складі восьми диверсантів було десантовано з літака на парашутах за 56 кілометрів на південний захід від Кракова.

На відміну від групи «Голос» Є.Березняка-«Вихора», яку помилково висадили не в обумовленому місці, і це зрештою ледь не призвело до її провалу, з «Віслою» непорозумінь не сталося, і вона приступила до виконання завдання. Слід зазначити, що з «Голосом» нею згодом було налагоджено зв’язок та взаємодію, і «вісловці»  часом свідомо диверсіями відволікали увагу ворога на себе. Саме диверсії на залізницях, автошляхах, на військових і промислових об'єктах, знищення живої сили й бойової техніки ворога, а також збирання розвідувальних відомостей було їхнім головним завданням. І з ним  «Вісла» успішно впоралась.

На початку жовтня група зняла і роззброїла охорону хімічного заводу, що мав військове значення. З території підприємства бійці вивели робітників, заклали вибухівку у найвразливіші його місця, підпалили дерев’яні будівлі. Завод був повністю виведений з ладу.

Групою було підірвано п’ять залізничних мостів, пущено під укіс 17 ворожих ешелонів з військовою технікою і живою силою ворога, які направлялися на фронт, знищено 1200 німецьких солдатів і офіцерів, 3 танки, 35 автомашин, 40 одиниць військового знаряддя.

Діяли бійці злагоджено і чітко. Скажімо, залізничний міст на перегоні Оселець - Макув підірвали в той момент, коли по ньому проходив військовий ешелон з 50 вагонів, а потім ще й закидали термітними кеглями, від яких загорілися вагони і почали вибухати боєприпаси. Рух потягів на ділянці зупинився на 2 доби.

Учасники групи «Вісла» налагодили контакти з польськими партизанами Армії Людової, з окремими загонами польського руху опору. Спільно з ними було розгромлено гарнізон в містечку Зубжиця, де було захоплено зброю і документи, знешкоджено ще один чималий гарнізон у Краківському воєводстві.

Досить швидко невеличка попервах група зросла до півсотні бійців, поповнившись радянськими солдатами й офіцерами, що втекли з полону, а також місцевими жителями.

Едуард Кубельський наразі сформував з них власну групу, з якою підірвав з десяток військових ешелонів.

З0 січня 1945 року в район дії групи «Вісла» увійшли радянські війська. Відтак поранених доправили на лікування, декого зарахували до діючої армії, а кістяк групи повернувся до Києва, де 28 лютого доповів про свою бойову діяльність.

Керівництво НКГБ оцінило її дуже високо. За бойові заслуги особовий склад диверсійно-розвідувальної групи «Вісла» був нагороджений орденами і медалями СРСР.

К.Г.Дельова нагородили орденом Червоної Зірки, Е.Л.Кубельського - орденом Вітчизняної війни 2 ступеня. Щоправда, в Указі про їх нагородження відзначалась партизанська діяльність звитяжців.

Власне, саме про свою участь у партизанських загонах розповідали згодом ветерани й на своїх численних зустрічах з молоддю, земляками. А от про їх диверсійну діяльність у ворожому тилу стало відомо лише в кінці 1990-х, коли СБУ розсекретила ці матеріали.

Едуард Леонтійович Кубельський на ту пору вже скінчив свій земний шлях. По війні він осів у Білій Криниці, де до пенсії працював на місцевому склозаводі. Тут і пішов з життя у 1988 році.

З Білою Криницею був пов’язаний життєвими узами й Костянтин Дельов, який жив у рідному Києві, працював у структурах МВС та Міноборони, брав активну участь у військово-патріотичних заходах. До останніх своїх днів (Костянтин Георгійович відійшов у вічність влітку 2012-го) звитяжець активно співпрацював з ветеранськими організаціями Києва, Радомишля.

Костянтин Дельов (справа) на зустрічі з бойовими побратимами.

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2013 р.

Вчительська династія Пивоварів-Шльоміних

  Упродовж століть і десятиліть в освітніх закладах нашого краю працювало не одне покоління педагогів, утворилися навіть цілі учительські династії. Ця розповідь про одну з них – добре знану на Радомишльщині родину педагогів Пивоварів-Шльоміних.

  Почав її Тимофій Гаврилович Пивовар, що народився 1882 року в Чайківці у селянській родині. Після закінчення вчительської семінарії він працював учителем двокласного училища в містечку Іванкові Радомисльського повіту. Там і зустрів свою суджену Марію, яка, до речі, теж мала вчительську освіту. Затим Тимофій Гаврилович завідував таким же училищем в с.Мелені (нині Малинський район), учителював у Грайвороні  Курської губернії. Потому навчався у Віленському військовому училищі, Курському вчительському інституті. З початком Першої світової війни був призваний до війська і служив прапорщиком у Саратові.

  1 листопада 1917 року підпоручика Тимофія Пивовара обирають командиром 90-го піхотного запасного полку (тоді після Лютневої революції на хвилі демократичних перетворень запровадили подекуди виборчу систему і в армії). Проте довго командувати полком йому не довелося. Після наказу Леніна про демобілізацію учителів, оскільки педагогічних кадрів на місцях катастрофічно бракувало, Тимофій Гаврилович повернувся до рідних країв. З 1918 року він почав працювати вчителем вищого початкового училища в Радомислі (таку назву мав у ту пору нинішній ліцей №1). Родина мешкала на вулиці Малій Житомирській біля р.Черчі.

  Згодом перебралися до Чайківки, де Тимофій Пивовар учителював, а перед війною з нацистською Німеччиною працював директором тамтешньої сільської школи. Тимофій Гаврилович надзвичайно захоплювався садівництвом. Доклав він рук до створення колгоспних садків у селі. А на власному обійсті вирощував рідкісні сорти черешень, вишень, абрикосів, груш, яблук, винограду, ягід і квітів. Після смерті вчителя у 1970 р. вони довгий час слугували своєрідним природним пам’ятником садівникові-аматору.

  Тимофій Пивовар мав трьох синів – Бориса, Юрія і Володимира. Володимир став, як кажуть, «технарем», вважався грамотним і перспективним фахівцем, але у розквіті літ помер у блокадному Ленінграді. Перші ж двоє пішли батьковою стежиною, обравши професію педагога. Юрій осів у Кіровограді, де по війні працював директором технікуму, заступником декана тамтешнього політехнічного інституту.

  

  Борис Тимофійович народився 1906 року в Іванкові, навчався у Грайворонській гімназії, затим – у Радомисльській чоловічій. У 1926 році закінчив Коростишівське педучилище і тривалий час учителював у школах Потіївського району, проживаючи у батьків у Чайківці. Тут знайшов й свою пару – чайківчанку Анастасію Кондратюк. У подружжя народилося троє дітей – Валентина, Леонід і Ніна.

  У 1932 році Б.Пивовар закінчив Волинський інститут народної освіти ім.І.Франка, а у 1939-му – Київський Державний педагогічний інститут ім.Горького. З 1935-го року працював завучем і викладачем Потіївської середньої школи, а навесні 1941-го його перевели до Радомишльської СШ №1. Сім’ї надали помешкання в будинку по вул.Горького, 5.

  З початком Великої Вітчизняної війни евакуюватися Пивовари не встигли, відтак залишилися в окупованому Радомишлі. Льоня повсякчас перебував у діда в Чайківці. Саме там і прилучився він до Потіївського підпілля, був викритий і страчений окупантами в грудні 1942-го.

  

  Після визволення району вже 3 січня 1944-го Бориса Тимофійовича призначили директором Радомишльської СШ №1 ім.Т.Шевченка. Головним його завданням було відновити навчальний заклад, у якому під час війни містився  німецький військовий шпиталь. Зробити це в умовах повоєнної розрухи було вкрай складно. Але скорим часом школа запрацювала.

  Одначе з посади директора середньої школи Бориса Пивовара «посунули», оскільки був він безпартійним та ще й перебував під час війни на окупованій території. Тож у лютому 1947-го його призначили директором закладу нижчого рангу - міської восьмирічної школи №7. З 1950 року він працював учителем у школі №2, а на заслужений відпочинок вийшов у 1966 році з посади заступника директора з навчальної частини Радомишльської середньої заочної школи. Проте до нього, як до фахового математика і фізика, продовжували звертатися за консультаціями школярі, студенти-заочники, навіть молоді вчителі.

  Борис Тимофійович цікавився історією, краєзнавством. Він був серед ініціаторів створення в Радомишлі історико-краєзнавчого музею, тривалий час входив до його громадської ради. Разом з Миколою Івановичем Осадчим брав активну участь у створенні Музею народної освіти (був колись такий у місті), куди передав чимало особистих цікавих матеріалів (документи, світлини, книги тощо).

  А ще - досліджував власний родовід, складаючи змістовний і цікавий сімейний архів, мав досить пристойну колекцію поштових марок, був пристрасним фотографом-любителем.

  Пішов з життя педагог, дослідник, ентузіаст у 1988 році.

  Донька Валентина працювала економістом на заводі капронових виробів, а трудовий шлях Ніни, випускниці школи №1 1952 року, теж пройшов педагогічною нивою. Більше тридцяти років, аж до виходу на пенсію, завідувала вона міським дитячим садком №1, що повсякчас працював у тісній співдружності саме з її рідною школою.

  Нині родинний архів Пивоварів вивчає і водночас продовжує Борис Анатолійович Шльомін - син Ніни Борисівни. Саме він підготував біографічні й фотоматеріали для цієї публікації. Продовжує Борис Анатолійович й учительську династію роду, викладаючи фізичне виховання. Свого часу він очолював Радомишльську ДЮСШ, був головою райради ДСТ «Колос», вчителював у міській школі №3, нині – вчитель фізкультури у малорацькій школі. Від діда успадкував Борис пристрасть до краєзнавства, ретельно досліджуючи зокрема історію спортивно-фізкультурного руху на Радомишльщині.

  Дружина його брата Віктора Віра, випускниця школи №1 1976 р. (у дівоцтві Бовтюк), теж обрала учительську професію. Вона працює вчителем української мови і літератури в одній зі столичних шкіл.

  Тож педагогічні традиції Пивоварів-Шльоміних продовжуються.

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2013 р.

І за віру мученицьку смерть прийняв…

Уродженець Радомишля священик Павло Гордовський причислений до лику місцевошанованих святих Житомирської єпархії і став покровителем Житомира

У першотравневий день 1919 року Голова ВЦВК М.Калінін та голова Раднаркому В.Ульянов (Ленін), посилаючись на рішення цих повноважних органів, надіслали Голові ВЧК Ф.Дзержинському вказівку з вимогою якнайшвидше покінчити з попами і релігією. «Попів слід арештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно й повсюдно. І якомога більше», - йшлося у документі, який наразі «благословив» репресії проти служителів культу на неосяжних просторах Червоної Російської імперії на багато років наперед.

Чекістам це практично розв’язало руки, і вони з «революційним запалом» взялися виконувати отриману директиву. Як зазначав згодом у своїх мемуарах командувач Сибірської армії генерал М.Дітеріхс, із 360 тисяч священнослужителів, які налічувалися в Росії до жовтневого перевороту, під кінець 1919 року їх залишилося в живих лише 40 тисяч. В мартирологах тієї пори навпроти кожного прізвища пастиря – різновид його мученицької смерті: «утоплений», «заколотий багнетами», «забитий прикладами», «порубаний шаблями», «задушений єпітрахіллю (стрічка священика – В.М.)», «прострелений і заморожений», а найчастіше – «розстріляний».

Так розпорядився слідчий-чекіст вчинити після катувань й зі священиком Павлом Гордовським…

4 листопада 1880 року в повітовому Радомислі у родині Івана Миколайовича Гордовського, що справляв посаду дячка у місцевому Свято-Троїцькому храмі, і його дружини Юстини Петрівни народився хлопчик. За два дні новонародженого ім’ям Павло охрестив настоятель Свято-Миколаївського собору протоієрей Антоній Гороновський, один з найвизначніших релігійних діячів Радомисля у ХІХ столітті. Хрещеними батьками дитяти стали син місцевого службовця Віктор Чайковський і донька соборного диякона Олександра Захарієвич.

Свято-Троїцька церква в Радомислі, у якій було охрещено Павла Гордовського.

Разом з двома братами – Іваном та Костянтином - і сестрою Софією зростав хлопчина у боголюбивій родині. Відтак вибір життєвого шляху йому, власне, був уготований долею.

Він навчався у повітовому училищі, а у 1904 році закінчив Київську духовну семінарію, і Радомишльське повітове відділення Київської єпархіальної училищної ради призначило Павла Гордовського законовчителем до церковно-парафіяльної школи с.Соловіївки. Через рік він був переведений на таку ж посаду до Коростишева, а з 1907 р. навчав Закону Божому учнів второкласної школи с.Заболоть, випускники якої, до речі, отримували фах вчителя початкової школи.

1909 року законовчитель Гордовський подав прохання митрополитові Київському Флавіану про рукоположення його в сан священика. Клопотання було синодом задоволене, і Павла Гордовського призначають парохом церкви Різдва Пресвятої Богородиці с.Заньки.

Невдовзі молодий священнослужитель одружився на Ользі Гринцевич, доньці дворянина Володимира Гринцевича, що мав маєток у сусідній Чайківці. Після шлюбу відбулась церемонія висвячення, відтак священик Гордовський став ієреєм отцем Павлом.

Ієрей Павло і матушка Ольга.

Через три роки батюшку Павла Гордовського перевели нести службу Божу до Різдво-Богородичного храму с.Гуменники (нині – Коростишівський район), а у 1916 році - до церкви св. мучениці Параскеви в с.Старостинці Сквирського повіту (нині – Вінницька область). І скрізь він користувався беззаперечним авторитетом у парафіян, власним прикладом засвідчував відданість і вірність заповідям Господнім.

У 1914 році ієрея П.Гордовського було нагороджено спеціальною церковною відзнакою – набедреником, а єпархіальна училищна рада за зразкову організацію навчально-виховної справи у Гуменницькій ЦПШ відзначила його подякою і похвальним листом.

У поданні до нагородження протоієрей П.Робаківський, благочинний 1-го церковного округу Радомисльського повіту і настоятель Свято-Миколаївського храму, охарактеризував службу отця Павла старанною, а турботу про ошатність ввірених йому храмів – сумлінною. «Поведінки він відмінної. Проповіді проголошує власного творення по можливості часто, як у храмі, так за його межами при відправленні треб...», - йшлося у доданому формулярному списку. У церковних характеристиках Гордовського називають особою високодуховного улаштування, підкреслюють його надзвичайну талановитість як проповідника, духівника, регента. У нього була гарно поставлена мова, він чудово співав, маючи красивий баритон (співочі таланти напевне успадкувалися ним від батька, що тривалий час працював псаломником). «В  усіх місцях учительства і священства влаштував правильно організовані хори півчих», - зазначено в одній з клірових відомостей.

Проголошувані батюшкою проповіді навдивовижу захоплювали парафіян, люди з усієї округи сходилися, щоб послухати його духовних повчань і настанов. Він завжди заступався за несправедливо скривджених.

Мабуть, саме в цьому й побачили загрозу для себе більшовицькі емісари та комісари, що після жовтня 1917-го разом з червоними військами заходилися встановлювати новий лад на українських теренах.

На адресу Старостинецького священика почали лунати погрози й залякування, червоноармійці відібрали у нього наперсний хрест, поглумилися над церковними святинями.

26 липня 1919 року комісар транспортного відділу ст. Козятин Л.Кузьмін заарештував  батюшку. Проте, аби не викликати протидії парафіян, його спочатку оголосили заручником у справі розслідування диверсії на залізниці, а вже потім висунули офіційні звинувачення в контрреволюції, посилаючись на свідчення місцевого голови комітету бідноти і кількох селян – прихильників більшовиків, що нібито отець Павло виступає проти радянської влади. На допитах Гордовський всіляко заперечував висунуті проти нього звинувачення, називаючи їх брехливими й вигаданими, оскільки люди, що свідчили супроти нього, не користувалися в громаді довірою та підтримкою і ставилися вороже до церкви.

У селах парафії відбулися масові сходи селян, які виступили на захист свого духівника, спростовуючи всі поставлені йому провини, і направили письмові протоколи з проханнями звільнити його. Проте в резолюції на ці звернення їх названо «зборищем куркулів і темної маси», а тому до уваги не взято. Заарештованого священика тим часом допровадили подалі - до Житомира у Волинську губчека.

Слідом рушила й матушка Ольга, оббиваючи пороги владних губернських установ з новими клопотаннями від старостинецької та інших довколишніх громад щодо звільнення отця Павла. Повсюдно вона запевняла, що готова надати будь-які свідчення і документи на підтвердження невинуватості безпідставно заарештованого чоловіка.

Але на це ніхто не зважав, і вочевидь не збирався зважати, керуючись не законами, а політичною доцільністю, зокрема й з наведеної першотравневої ленінської декретки.

Тим більше до Житомира стрімко підкочувалися українські війська, і більшовики готувалися залишити місто, тож заарештованих «контрреволюціонерів», у числі яких перебував і Павло Гордовський, слід було швидко позбутися. Відтак 17 серпня за постановою слідчого Железнова, який визнав  священика «головним оплотом контрреволюції в цьому районі» і «затятим ворогом радянської влади, що вів контрреволюційну діяльність», отця Павла після катувань було розстріляно.

Після відходу більшовиків за кілька днів потому тіла страчених, вкинуті у декілька ям, відкопали.

Ось що повідомлялося про це у житомирській газеті «Громадянин»:

«Всіх розстріляно в голову і пізнати дуже трудно. Майже у всіх замість голови якийсь віхоть. Обличчя помордовані. Першим лежить священик з Київщини Павло Гордовський, літ 40, черепа нема, на голові залишилось кілька клаптів шкури, видно ніс, губи і підборіддя. Вуса і борода обрізані. На тілі жовті плями, на стегнах в деяких місцях обпечене тіло, ніби після пухирів… Ще одне револьверне поранення у груди…»

Знівечене тіло отця Павла передали дружині, і 25 серпня вона поховала його на Руському цвинтарі Житомира за всіма християнськими канонами. У домовину небіжчикові поклала хрестика, ікону Успіння Пресвятої Богородиці, Євангеліє. Відспівали у цвинтарній церкві святого апостола Якова, брата Господнього, і провели в останню путь закатованого преосвященний Аверкій з місцевим духовенством.

Матушка Ольга була на ту пору вагітною і невдовзі народила сина Леоніда. Та потрясіння й наруги, яких зазнала жінка під час репресій проти чоловіка, не минули марно. Дитина хоча й росла хворобливою, але була навдивовижу розвиненою не по роках, проте захворіла на туберкульоз кісток, і в п’ятирічному віці її забрав до себе Всевишній (похований хлопчик у Чайківці, куди після страти о. Павла матушка переїхала з дітьми) .

Малолітнім ще у Заньках помер і первісток Гордовських - Сергійко. Тоді смерть настала через недогляд няні (дитинка впала зі столу і сильно вдарилась головою об долівку), але боговірні батьки, керуючись Божими заповітами, пробачили винуватицю.

Залишившись удовою, Ольга Володимирівна все своє життя віддала вихованню трьох синів, що їх викохало подружжя, – Володимира, Миколи, Анатолія. «Ольго, вчи дітей», - такою була остання воля отця Павла, викладена у записці, яку він передав дружині з житомирської ЧК.

У 1929 р. жінка з дітьми переїхала до Києва, де услуговувала немічного свекра, а на хліб заробляла випадковими заробітками. Проте повсякчас відчувала вона підтримку рідних, які допомагали їй ростити і виховувати дітей.

Ольга Гордовська померла 1979 року в 92-річному віці і похована в Києві на цвинтарі у Берковцях. Разом з нею діти й онуки доглядали могилу дорогої людини, пам’ять про яку донесли у своїх спогадах і розповідях нащадкам.

Онук Віталій Миколайович Гордовський і внучата племінниця мученика Тетяна Ткаченко свого часу подали клопотання про реабілітацію безпідставно репресованого отця Павла. Постановою прокуратури Житомирської області від 31 липня 1996 року Павло Іванович Гордовський був посмертно реабілітований.

Відтоді карну справу проти нього було розсекречено, а її зміст, як і трагічна доля священика, стали надбанням громадськості.

Декілька років тривав початий Українською Православною Церквою процес канонізації священномученика.

25 квітня 2013 року Священний Синод УПЦ МП розглянув житіє, труди, подвиги та, враховуючи народне шанування священика Павла Гордовського, причислив його до лику місцевошанованих святих Житомирської єпархії, благословив місцеве прославляння і шанування. Затверджено також іконописне зображення святого, тропар, кондак і молитву на його честь. Відтоді цей угодник Божий став покровителем Житомира.

Ікона священномученика Павла Житомирського (Гордовського). 

15 липня з благословення архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського Никодима відбувся обряд здобуття мощей, який зазвичай проводиться церквою, коли християнина зараховують до лику святих. У ньому взяв участь зокрема голова відповідної синодальної комісії архімандрит Віктор. Розкриття труни також засвідчило святість безневинно убієнного за віру. Чудово збереглися покладені до неї святині, майже нетлінними були останки, які пролежали в могилі 94 роки. Відібрані мощі священнослужителі поклали у спеціальні скрині і хресною ходою під церковноспіви перенесли до Свято-Яківської церкви.

Днем прославлення священномученика ієрея Павла Житомирського (Гордовського) визначено 25 серпня. І саме цього дня в обласному центрі відбулися урочистості з його ушанування. У них взяли участь духовенство, громадськість міста, віряни, гості з багатьох єпархій, представники Синоду. Хресною ходою мощі святого були перенесені до Спасо-Преображенського кафедрального собору, де відбулась свята Божественна літургія.

Така визначна подія пройшла у Житомирі вперше за його багатовікову історію.

«Газета «Зоря Полісся», 6 вересня 2013 р.

Погромники, заховані в архів

Академічний словник української мови характеризує погром, як реакційно-шовіністичний виступ, що супроводжується вбивствами і пограбуваннями майна. Звісно, що у радянський період нашої історії таке ганебне явище з погляду комуністичної ідеології  могло бути притаманне лише ворожим радянському режимові силам та бандитським елементам. Проте не все так однобоко виглядало насправді, а тавро «погромників» мали й ті, хто багнетами та кулеметами встановлював Радянську владу на українських теренах.

У листі Центрального Управління ЧК до ЦК РКП, ЦК КП(б)У і голови Раднаркому України тов. Раковського від 7 листопада 1920 р., що зберігається в Центральному Державному архіві громадських організацій України (ф. 1, оп. 20, спр. 197, арк. 38, 39–39 зв. 40–41), йдеться про тогочасне політичне становище в Київській губернії. У ньому зокрема зазначається, що ситуація в губернії на ту пору значно ускладнилась передусім через повну руйнацію радянського апарату в сільській місцевості.

З одного боку - надзвичайно розвинувся український повстанський рух, що охопив практично всі повіти і сприяв активізації дій контрреволюційного підпілля. З іншого – остаточно зруйнували управлінський радянський апарат військові частини 1-ї кінної армії Будьонного, які, проходячи через повіти (Радомисльський, Таращанський, Сквирський, Липовецький, Білоцерківський, Київський, Бердичівський) буквально змітали на своєму шляху всі урядові органи, влаштовуючи до того ж у повітових містах, містечках і великих селах погроми не лише над єврейським населенням, а й над російським, а також над селянами-українцями.

Відведені з фронту будьоннівські частини громили магазини приватних торговельників, склади продовольчих комітетів, собезу та інших установ і самі установи, катували і вбивали євреїв, комуністів, військкомів та інших відповідальних радянських працівників і службовців, які мусили рятуватися від червоноармійців, як від ворогів чи бандитів. На базарах і в селах «визволителі» грабували селян, не поділяючи їх на куркулів і бідняків, роздягали людей посеред вулиці, відбираючи одяг, забирали худобу, фураж, гроші та інше майно, ґвалтували жінок і дівчат, поголовно вирізали єврейські родини, підпалювали будинки, грабували синагоги й молитовні будинки, збиткуючись над іудейськими святинями.

Така поведінка бійців-будьоннівців, зазначалося в повідомленні, звела нанівець всі зусилля місцевих ревкомів щодо підтримки населенням більшовицького режиму: «Таке враження, що в повіті ніби й не було взагалі Радянської влади… Це якась дика оргія, що все змітає на своєму шляху під гаслом «Бий жидів і комісарів». Звісно, що селяни  повстали, бо тепер не знають, кому вірити…».

Повідомляється, що штаб Пластунської бригади 1-ї кінної армії, очолюваний комісаром Холодовим, який прибув з фронту до Радомисля, 2 жовтня влаштував у місті єврейський погром, розігнавши повітові радянські й партійні органи. Порушено було зв’язок  повіту з губернським центром. Повітовий ревком змушений був певний час переховуватися у Вишевичах, залишивши майно у Радомислі. Повітревком і повітпартком відтак оголосили себе евакуйованими, видавши собі й комуністам по 2 пуда солі, що призначалась для постачання населення. Армійські співробітники,  які прибули до Радомисля для проведення евакуації, теж нічого не зробили, а лише набрали собі солі й відбули.

Сіль, що залишилась на складах, була розграбована місцевим населенням, котре бачило, як комуністи незаконно вивозили її пудами.

Як наслідок, винуватцем подій визнали Радомисльський ревком, членів якого було віддано під суд за незаконні дії під час евакуації.

Про точну кількість жертв погромників у зведенні, проте, не повідомляється,  зважаючи на те, що погроми й грабунки у північній частині повіту тривали.

Ясна річ, потому ці та подібні факти замовчувалися і ретельно приховувалися в архівах під завісою надзвичайної таємності. Адже «красные кавалеристы» 1-ї кінної стали уоособленням доблесті і слави Червоної Армії, а тому ніщо не повинно було затьмарювати цей ореол. Натомість компартійна пропаганда в утисках місцевого населення звинувачувала виключно ворожі радянській владі угрупування.

Газета «Зоря Полісся», 7 червня 2013 р.

Злети і падіння Семена Семеновича, або – Як радомишльський тапер сягав владних висот

«Семен Семенович!..» - це розпачливе звернення оперативників до головного героя легендарного радянського кінохіта «Діамантова рука» стало крилатим, а такі ім’я та по-батькові певною мірою прозивними, уособлюючи недолугість і простакуватість їх носія. Втім творці знаменитої кінокомедії, можливо, нарекли отак свого персонажа невипадково, бо кінематографістам з іще довоєнним стажем це словосполучення так само не без сміху нагадувало про всесоюзного керівника кіношної галузі зразка 1938 року – Семена Семеновича Дукельського, котрий якраз і запам’ятався своєю обмеженістю та недалекістю, як і абсолютним незнанням, як кажуть митці, законів жанру. У цьому випадку – кінематографу. Хоча чому тут було дивуватися, бо єдиним, що пов’язувало Дукельського зі світом кіно при призначенні його на посаду голови Комітету у справах кінематографії при Раднаркомі СРСР був рядок у біографії, який засвідчував роботу тапером (!) у ряді міст, у тому числі й у повітовому Радомислі Київської губернії.

Оголошення про кіносеанси у газеті “Радомислянин”

Сучасним кіноманам слід пояснити, що до 1930-х років кінематограф був «німим», тобто не мав звукового супроводу. Вислови персонажів титрувалися, а для естетичнішого сприйняття кінофільмів сеанс супроводжував грою на роялі чи піаніно музикант, який дістав назву «тапера». Отаким тапером і працював у 1908-1915 роках майбутній радянський очільник кінематографічної сфери.

  

Народився С.Дукельський на Херсонщині в родині пекаря. Закінчив трикласне єврейське казенне училище, а потому – музичну школу.

Ото й була уся його освіта. Та це, одначе, не завадило йому обіймати згодом високі посади у найвищих ешелонах радянського керівництва. Адже і колись, і тепер при призначенні на керівну посаду враховується передовсім особиста відданість зверхникам і партійному стягові, а не ділові та професійні якості  претендента. А потрапляння до керівної обойми (так званої «номенклатури») означало перебування там ледь не довічно. Бо номенклатурника могли хіба що десь посунути, можливо навіть трохи понизити, але в жодному разі не перевести на рядову некерівну посаду.

Проте просувався Семен Семенович Дукельський до своїх вищих щаблів впевнено і наполегливо. Хоча для рядового тапера це мало бути надзвичайно складно. Його дореволюційні біографічні рядки зафіксували тривалі періоди безробіття, армійську службу (музикантом) і переслідування поліцією за участь у політичних акціях.

До більшовицького руху він пристав під впливом брата Володимира, тож у буремному 1917-му вів агітаційну роботу у війську. Затим, вже як активному члену РСДРП(б), йому доручили завідувати постачанням Фінської Червоної гвардії, а потім використовували на різних посадах у військовому відомстві.

У 1920 р. Володимир Дукельський, що на ту пору очолював особливий відділ З-ї армії, загинув у бою і був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. Слід зазначити, що на ту пору поширеною була практика, коли чекісти опікувалися родичами своїх загиблих співробітників, відтак Семен, що не мав сталого місця роботи, отримавши відповідну пропозицію, змінив брата у лавах ВЧК. 

Попервах його використовували як «підсадного агента», і, вочевидь, свою місію він виконував належно, бо невдовзі з рядового охоронця відразу потрапив у крісло голови Одеського губчека, згодом – Житомирського, затим - Катеринославського.

Період чекістської роботи С.Дукельського в Україні припав на ліквідацію залишків українських повстанських загонів, зокрема тих, що діяли й на Житомирщині,  на спецоперації із захопленням та нейтралізацією ватажків українського руху опору початку 1920-х р.р. – Ю.Мордалевича, Ю.Тютюнника та інших. У них нерідко застосовувався добре освоєний Дукельським та його колегами згаданий «підсадний» метод. Про це він докладно написав у своїх розповідях, які були підготовлені до друку в Державному видавництві України 1923 р. Але щось там з цими «одкровеннями» як слід не погодили, а С.Дукельського звинуватили у перевищенні повноважень. До того ж пригадали при цьому і його так само неузгоджені й невдалі дезінформаційні операції в закордонні. Відтак друк книги заборонили, а автора на певний час перевели на господарську роботу у харчову галузь (як не як - син пекаря!), а потім - у вуглевидобувну (?!).

Та на початку 1930-х він повертається до спецслужб, працюючи спочатку заступником представника ОДПУ у Центрально-Чорноземній області, затим – Білорусі. У вирі масових репресій «підсадний» і «стукацький» досвід Семена Семеновича виявився надзвичайно доречним і потрібним. І невдовзі він знову очолює губернське чекістське відомство, тепер уже у Воронежі. Саме тут під його орудою розігрувалась агентурна гра, аналогічна знаменитій операції «Трест», а ще – очільник обласного ДПУ пильно наглядав за висланим до Воронежа вільнолюбним поетом О.Мандельштамом.

Втім воронезький період цілком міг стати для С.Дукельського фатальним, бо саме почалися майже поголовні репресивні чистки у самих органах. Семена Семеновича вберегла від них, якщо так можна сказати, автокатастрофа, у якій він дістав серйозні травми та ушкодження, а тому за станом здоров’я був звільненій з таємних органів.

Тривалий час потерпілий лікувався, а потім якраз несподівано й виринув на посаді головного кіношника країни. До того ж скорим часом обрався членом Центрального виконавчого комітету, депутатом Верховної Ради РРФСР (від Башкирської автономії).

Одним з «реформаторських» кроків новопризначеного керівника держкіно стало запровадження зрівнялівки в оплаті праці кінематографістів. Замість нарахування авторських виплат в залежності від касових зборів випущеного в прокат кінофільму, як це практикувалося до нього, Дукельський увів однакові для всіх посадові оклади. Певно, взяв він тут за приклад і аргумент свою таперську працю, за яку, скажімо, у Радомислі власник міського «сінематографу» кондитер Підковинський повсякчас платив таперові однакову платню за кожну частину фільму, «озвученого» за ширмою на піаніно.

Міський театр і кінотеатр у Радомишлі.

Самодурство очільника Держкіно «з таперським стажем» яскраво описав у своїх мемуарах відомий кінорежисер М.Ромм, згадуючи, як той викликав кінорежисерів на наради посеред ночі, або негайно відкликав зі зйомок, що були в розпалі, повчав, кому, що і як потрібно знімати. Певною мірою саме принципова позиція Ромма, який відкрито повстав проти цього «унтера Пришибеєва» в кіномистецтві, вплинула на те, що побув Дукельський на чолі радянського кіно трохи більше року, хоча з пафосом виголошував, що працюватиме там щонайменше років двадцять.

Наступним щаблем у кар’єрі Семена Семеновича стала посада наркома морського флоту СРСР. Вочевидь, зважаючи на його непотоплюваність. Бо з морем С.Дукельського пов’язувала до того лише чекістська робота в Одесі. Тобто: море бачив, і цього, вважалося, було достатньо. Тут теж його недалекість виявилась сповна.

«Морських вовків» новоспечений міністр, скажімо, надзвичайно потішив своєю ідеєю встановлювати на судна два двигуни, один з яких мав бути запасним на випадок виходу з ладу іншого. Мовляв, у кіноапаратних, мережа яких була у його підпорядкуванні до приходу на морський флот, завжди тримали про запас резервний кінопроектор. А ще справжню протестну бурю викликала серед моряків уведена ним заборона на видачу валюти команді в іноземних портах.

22 червня 1941 р. нарком морфлоту Дукельський, ознайомившись з таємною інструкцією про дії на випадок початку війни, віддав наказ висадити з Риги до Німеччини морський десант. Щоправда, той циркуляр навіть доправити до Риги не встигли, бо її на ту пору вже окупували.

Тож невдачі і ганебні поразки радянських військ початкового етапу війни з Гітлером виглядають цілком закономірними, зокрема на прикладі того, хто керував червоним флотом напередодні і в перші місяці воєнних дій. Наразі логічно Дукельського на початку 1942-го посунули від морфлоту, нібито «по хворобі». Але перевели на деякий час на іншу номенклатурну посаду – уповноваженого держкому оборони з виробництва боєприпасів у Челябінській області, а вже потім пригріли у кріслі заступника міністра юстиції, де він благополучно досидів до «персональної» союзної пенсії, хоча й встиг ще «відзначитися» доносами під час чергової хвилі тепер уже повоєнних репресій.

*     *     *

А завершив свій життєвий шлях Семен Дукельський у божевільні. Бо манія пошуків «ворогів народу» з роками у нього почала набувати небезпечних загострень. Проте навіть з лікарні він строчив гнівні пасквілі на лікарів, котрі начебто хочуть вбити його за завданням американської розвідки. Втихомирювала параною високопоставленого пацієнта лише чергова доза заспокійливих пігулок, після яких той впадав у стан умиротворення і блаженства.

Можливо, у такі хвилини подумки він поринав у безхмарні й безтурботні свої молодечі роки, коли, сидячи за піаніно у затишному радомисльському кінотеатрі, награвав невигадливі мелодії, що допомагали глядачам краще сприймати екранне дійство, а потім, граючи на танцях у тамтешньому танцювальному оркестрі, трепетав від крадькома кинутих захоплених і томливих поглядів місцевих красунь. «Ох, Семен Семенович!..»

Газета «Зоря Полісся», 7 червня 2013 р.

У березні 1923 року було утворено Радомишльський район. Та чи подія це на історичному шляху Радомишля?

7 березня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив постанову «Про адміністративно-територіальний поділ Київщини», започаткувавши  новий адміністративно-територіальний поділ України на округи та райони. Цією постановою 14 повітів Київської губернії були замінені на 7 округів, а 247 волостей – на 111 районів. Відтак на адміністративній карті з’явились нові територіальні утворення - Радомишльський і Потіївський райони, що підпорядковувались новоутвореному Малинському округу.

Та якщо для Потіївки створення району слугувало певним підвищенням у статусі, бо територіально район був більшим за колишню Потіївську волость, то Радомишль, хоча й став центром новоутвореного Радомишльського району, значно втратив свою значимість. Адже до того місто було центром повіту, що охоплював майже третину сучасної Житомирської області та частину Київської. Радомишль при тому мав такий же статус як, скажімо, Черкаси, Луцьк, Рівне, Бердичів.  Тепер же за новим поділом центром створеного замість повіту округу ставав  Малин.

Заміна адміністративного центру, проте, виглядала нелогічною, з огляду хоча б на те, що на ту пору Радомишль мав значно кращі демографічні, соціальні та економічні показники, ніж Малин. Порівняйте самі: Радомишль нараховував 12,3 тисячі населення, Малин – 7,4. У Радомишлі обліковувалося майже вдвічі більше будинків, ніж у Малині, у тому числі й громадських, що слугували для розміщення різноманітних владних установ.

Відтак, чим керувалися ініціатори такої рокіровки, сказати важко, але можна тут припустити декілька причин. Одна з них – транспортна. Адже так сталося, що в середині ХІХ століття з побудовою Києво-Брестського (Брест-Литовського) шосе, яке пройшло у 18 верстах від Радомисля, місто спочатку втратило значення важливого шляхового вузла, що до того лежав на шляху Київ-Житомир і звідки розходилися шляхові сполучення на Фастів, Бердичів, Чорнобиль, Коростень та ін. А на початку ХХ століття Радомисль обминула залізниця Київ – Коростень, що перетинала, одначе, Малин. До того ж повз Малин побудували й автотрасу Київ – Ковель – Варшава.

По-друге, за чекістськими доповідними Малин вважався більш благонадійним регіоном, ніж Радомишль, який був одним з центрів антибільшовицького повстанського руху, і це, на думку влади, могло становити в майбутньому певну загрозу. Так само авторитетнішим і дієвішим вважався й малинський більшовицький осередок.

Не виключено, що зіграв свою визначальну роль й так званий протекціоністський фактор. Адже Київський губернський виконавчий комітет на ту пору очолював Я.Гамарник, що свого часу  починав у Малині свій трудовий шлях.

Проте вже наступного 1924 року Малинський округ було ліквідовано, а його територію розподілено між Київською і Волинською губернією. Протягом наступного десятиріччя реорганізації тривали. Тож Радомишльський і Потіївській райони підпорядковувались Волинському і Коростенському округу, Київській області, а з 1937 р. й дотепер – Житомирській (зазначу, що у 1930-32 р.р. райони взагалі безпосередньо перебували у підпорядкуванні центрального уряду республіки).

Наступні етапи формування сучасного адміністративно-територіального поділу припали на 1950-60 роки. Спочатку в 1959 р. під час укрупнення районів населені пункти Потіївського району розподілили між Володарськ Волинським, Черняхівським і Радомишльським районами. Потому 1962 року ліквідували й Радомишльський район, підпорядкувавши його Малинському. Проте таке чимале утворення проіснувало лише два роки, і в 1964-му Радомишльський район відновили. Остаточно його сьогоднішні межі сформувалися в 1967 р., коли з Малинського до Радомишльського передали Макалевицьку сільраду з залізничною станцією Ірша (тут теж зіграв свою роль транспортний чинник, бо до того в Радомишльському районі не було жодної залізничної станції, і це могло негативно впливати на його економічний розвиток). А у 2012-му на карті Радомишльського району офіційно з’явилось селище Городок, утворене з колишнього закритого військового містечка.

Тож нині Радомишльський район має площу 1297 кв. кілометрів, у його складі налічується місто, два селища і 80 сіл, розподілені між міською, двома селищними і 28 сільськими радами. На 1 березня 2013 р. чисельність населення становить 38,6 тисячі жителів.

Газета “Зоря Полісся”, 24 травня 2013 р.

Жахливі могили Биківнянського лісу

Упродовж майже півстоліття комунорадянська влада оберігала одну із своїх найстрашніших таємниць, прихованих у Биківнянському лісі на північно-східній околиці Києва. В трагічні 1930-40 роки за «зеленим» лісовим парканом було таємно поховано сотні тисяч українців — жертв репресій та терору тогочасного режиму. Від ста до ста п’ятдесяти тисяч жертв сталінських катівень у Києві — такі цифри називають науковці, дехто з дослідників вказує ще жахливішу цифру - у 200-300 тисяч безневинно закатованих громадян, невгодних владі.

Забирали їх «чорні ворони» звідусіль і звозили або до Лук'янівської в'язниці, або до головної київської катівні, що містилась у теперішньому Жовтневому палаці.

Там допитували, мордували у глибоких підвалах, заморювали у бетонних мішках, розстрілювали, складали у штабелі і ночами таємно вивозили до Биківнянського лісу, де й скидали у заздалегідь викопані ями. Для цього у Биківні було створене спеціальне підприємство з утилізації «ворогів народу».

Будівництво спеціальної зони для таємних поховань офіційно почалося за цинічно коротеньким рішенням Київської міської ради від 20 березня 1937 року: «Про відведення та відмежування землі для спецпотреб. Проект постанови затвердити...» Тож відтоді, реалізовуючи ці «спецпотреби», поховання в Биківні здійснювалися безперервно.

Про масові репресії та методи виконання смертних вироків у Києві в 1937–1938 р.р. згадує колишній прокурор М.Табачний: «Усе це відбувалося в кімнаті коменданта з особливих справ Лук’янівської в’язниці. Людину, засуджену до розстрілу, піднімали з підвалу на ліфті, повертали обличчям до стіни, ставили навколішки, нахиляли голову. Тоді комендант стріляв їй у потилицю. Померлого знову опускали, а на його місці з’являвся новий засуджений. Так за ніч у середньому розстрілювали 100–150 осіб. Трупи вивозили за місто, за Дарницю, у ліс...».

Чи не єдиним свідком, котрий точно знав місце вивезення страчених, свідчення якого збереглися в архівах СБУ, є колишній водій Київського обласного управління НКВС, що працював тоді у відділі боротьби з контрреволюцією. Він розповідав, що «трупи «ворогів народу» скидали до ями. Розстрілювали людей у підвалі внутрішньої тюрми і вночі вантажили на машини спеціальними кліщами. Ними брали за шию, за ноги і закидали в кузов. Завантаживши повністю машину, накривали її брезентом, аби приховати вантаж від сторонніх очей. Потім щоночі перед світанком їх вивозили до Биківні... Зазвичай трупи возили дві-три машини у супроводі працівників НКВС».

Страшну роботу енкаведистів обірвав лише прихід німців восени 1941-го. Згодом окупанти зігнали до лісу мешканців Биківні, яких змусили розкопувати ями за «зеленим парканом». Ті розкопи беззаперечно засвідчили масові поховання поспіхом заритих жертв сталінізму.

А от після визволення Києва радянська урядова комісія 1944 року вже ствердила, що у Биківнянському лісі зариті жертви... німецько-фашистських загарбників. Формальним приводом для такого висновку слугувало те, що за п’ять кілометрів від поховань у Биківні в пору окупації містився Дарницький табір для військовополонених-червоноармійців.  І цю брехливу тезу потому неодноразово «підтверджували» аж до перебудовчих часів наступні радянські комісії.

Тож довгий час радянській владі вдавалося приховувати свої ганебні справи від загалу.

Хоча живі були свідки злочинів, час від часу били на сполох із закликами відкрити правду про злодіяння режиму дисиденти, правозахисники. Попри секретність, знали, хто насправді лежить у лісових могилах, жителі Биківні. Один з них згадував: «Я бачив високу зелену огорожу, яка сягала понад два метри заввишки. Потім місцеві чоловіки, серед яких був і мій батько, збудували біля неї дерев’яний будиночок. Я бігав до цього будиночка... Та невдовзі на дорозі, яка вела до воріт, побачив криваві плями. Ці плями бачило багато людей, але вони боялися про це говорити...».

Лише у 1989 році під тиском громадськості та незаперечних фактів і свідчень очевидців (які нарешті заговорили на повний голос) було оголошено, що у Биківні таки поховані жертви сталінських репресій. Офіційний документ свідчить, що «під час слідства виявлені і вилучені предмети з особистими ознаками, написами, гравіруванням та іншими особливостями, за якими вдалося встановити конкретних розстріляних осіб, знайти і вивчити сотні архівно-кримінальних справ відносно жертв масових репресій довоєнних років, які в той час були розстріляні у м. Києві та захоронені в 19-20-му кварталах Дніпровського лісництва поблизу с. Биківня».

Після проголошення незалежності України Служба безпеки почала встановлювати і оприлюднювати за виявленими в архівах СБУ документами прізвища страчених і похованих у Биківні. Проте після 2009 року ці дослідження, на жаль, припинилися. Тим часом 14 191 особу встановлено.

І у цьому трагічному переліку значаться й наші репресовані земляки – радомишляни.

Бялик Володимир Григорович, нар. 04.08.1892, Україна, Київська область, м.Радомишль, єврей, освіта середня, службовець, член КП(б)У, одружений, дружина - Надія Сергіївна, 1895 р.н.; заарештований 04.04.1937 за ст. 54-7 КК УРСР 1927-60 р.р. (економічна контр-революція), ст. 54-8 КК УРСР 1927-60 р.р. (терористичний акт), ст. 54-11 КК УРСР 1927-60 р.р. (підготування до контрреволюційних злочинів); Військовою колегією Верховного суду СРСР 01.09.1937 засуджений до вищої міри покарання (розстріл) з конфіскацією усього майна, яке належить засудженому на правах особистої власності, розстріляний 02.09.1937 року в Києві.

Відомо, що В.Бялик був серед організаторів встановлення більшовицької влади на Радомишльщині. Під час Гетьманату він працював у Житомирському більшовицькому підпіллі. За Директорії повернувся до Радомишля, де увійшов до керівництва місцевої більшовицької організації. У грудні 1918 р. на повітовій партконференції більшовиків був обраний до складу повітпарткому. У 1919 р. очолював культкомісію повітового ревкому, затим - комісію по народному господарству. В подальшому працював у компартійних органах.

Йосипчук Юрій Демидович, нар. 1906 р., Київська губернія, Радомисльський повіт, село Нова Буда Потіївської волості, українець, освіта вища, науковець, член ВЛКСМ, одружений, дружина Буланова Тетяна Хомівна. На момент арешту – працівник інституту літератури АН УРСР. Був заарештований УДБ НКВС УРСР 12.06.1937 р. за ст. 54-8 КК УРСР 1927-60рр. (терористичний акт); ст. 54-11 КК УРСР 1927-60рр. (підготування до контрреволюційних злочинів). Військовою колегією Верховного суду СРСР 23.10.1937 р. засуджений до вищої міри покарання (розстріл) з конфіскацією усього майна, яке належить засудженому на правах особистої власності;     розстріляний 24.10.1937 року в Києві.

Ю.Йосипчук був звинувачений в участі в «українській контрреволюційній націоналістичній організації». На слідстві з нього виколотили свідчення, що він з 1935 р. був членом «антирадянської організації», яку очолював колишній заступник директора інституту – Шабліовський. На судилищі відмовився від своїх свідчень, заявив, що оговорив себе. В останньому слові зазначив, що ні в чому не винен.

Рибак Лев Борисович, нар. 1902 р., Київська губернія, Радомисльський повіт, м.Радомисль, єврей, освіта вища, службовець, член ВКП(б), одружений, дружина - Байкіна Діана Григорівна; троє малолітніх дітей - Фелікс, 1927 р.н. (про інших інформації немає); заарештований 16.04.1937 за ст. 54-8 КК УРСР 1927-60 р.р. (терористичний акт); ст. 54-11 КК УРСР 1927-60 р.р. (підготування до контрреволюційних злочинів); Військовою колегією Верховного суду СРСР 13.07.1937 засуджений до вищої міри покарання (розстріл) з конфіскацією усього майна, яке належить засудженому на правах особистої власності; розстріляний 13.07.1937 року у м. Києві.

Закінчив Радомисльську гімназію. За спогадами однокласників, Л.Рибак походив із заможної єврейської родини радомисльських торговців, у юнацькому віці сповідував сіоністські погляди. Його батько тримав бакалійну лавку в Радомислі.

Матвієнко Оникій Матвійович, нар. 1899, Україна, Київська область, Радомисльський р-н, с.Кичкирі, українець; освіта вища, наукова інтелігенція, педагог; безпартійний, одружений, дружина - Інна Якимівна, 1898 р.н.; дочка - Алла, 1922 р.н.; заарештований 11.06.1938 за ст. 54-7 КК УРСР 1927-60 р.р. (економічна контрреволюція); ст. 54-8 КК УРСР 1927-60 р.р. (терористичний акт); ст. 54-11 КК УРСР 1927-60 р.р. (підготування до контрреволюційних злочинів); Військовою колегією Верховного суду СРСР 22.09.1938 засуджений до вищої міри покарання (розстріл) з конфіскацією усього майна, яке належить засудженому на правах особистої власності; розстріляний 22.09.1938 року у м. Києві.

О.Матвієнко був рідним братом геолога Є.Матвієнко. Закінчив Ставецьку земську школу, затим – лінгвістично-літературне відділення Харківського інституту народної освіти. Працював науковим співробітником Інституту мовознавства ВУАН у Харкові і Києві, викладав у вишах.

Різні долі, різні життєві дороги. Але поєднали їх криваві жорна сталінських репресій.

Газета «Зоря Полісся», 24 травня 2013 р.