Як ширилися й згорталися наші хлібопекарські традиції

 

Обпалена війною та трагічними звістками з фронтів весна 2026-го принесла радомишлянам й сумну новину «місцевого значення»: в місті припинив свою роботу хлібозавод, що вкупі з багатьма іншими хлібопекарськими підприємствами постачав радомишлянам чи не найстратегічніший продукт.

На тлі отих «багатьох інших» на місцевому хлібному ринку це зрештою не позначилося: полиці не спорожніли й навіть не поріділи, тож, як мовиться, «загін не помітив утрату бійця». Проте прикро, що підприємство, яке не раз підтримувало своїх місцевих споживачів у скрутні хвилини, не дістало від них бажаної підтримки попитом, поступившись у боротьбі за нього конкурентам.

Подібне, щоправда, вже траплялося у минулому. Скажімо, у кризові 1990-ті, коли радомишльські хлібопекарі почали втрачати позиції на запроваджуваному ринку, і в район почали завозитися хлібобулочні вироби з Брусилова, Малина, Києва та інших місць, голова Радомишльської райдержадміністрації на ту пору Олександр Іваненко, аби захистити власного виробника, навіть розпорядився «чужий» хліб у район не пускати, бо ж тут цілком вистачить свого. Проте таке розпорядження, що цілковито суперечило чинному законодавству, ясна річ, відмінили, а районний очільник ще й дістав дисциплінарне стягнення. Тож місцеве хлібопідприємство мимоволі продовжило своє падіння, що завершилося цілковитою кількарічною зупинкою.

Хоча навіть, здавалося б, ще у цілком благополучні радянські «планові» роки, коли згори регулювалися та детально розписувалися усі матеріально-технічні постачальні й відпускні рознарядки, часом виникали ті чи інші перебої з борошном, паливом, транспортом. Пригадується, на одному із зібрань у компартійному райкомі його тодішній перший секретар Анатолій Козлов, коментуючи тогочасні новації (звісно, теж згори) про доцільність відокремлення політико-ідеологічних та виробничих проблем, зауважував якраз щодо котроїсь непередбаченої зупинки хлібозаводу: якщо підприємство працює і безперебійно постачає хліб населенню, – це виробнича справа, а коли хліб не випікається – то це вже, як тут не крути, – політика. І таки «політики» у цій царині не бракувало.

Продовжуючи ж порівняння планової та ринкової економіки, наведу й так званий «політичний» анекдот також із компартійних часів. Коли в Японії, для прикладу, раптом виникали проблеми з постачанням риби, японці сідали в човни і виходили в море її ловити. А в СРСР за такої ситуації щонайперше скликали пленум. 

У давнину про хліб для родини, як і до хліба теж, дбала сама родина. На селі й ростили, й мололи збіжжя, у міста надходило з млинів борошно. До речі, під час моєї строкової армійської служби (це ще не такі й далекі 1980-ті), що проходила на Новгородщині, у сільмаг сусіднього з військовим містечком сільця хліб не завозили. Від слова «зовсім». Натомість постачалося борошно.

Так би мовити, промислове виробництво хліба в Радомишлі почалося в кінці ХІХ століття. Йдеться, знову таки, про потреби містян. В переліку підприємницьких структур 1900 року в повітовому місті вказано три пекарні (булочні).

Водночас у межах сучасного Радомишльського району діяв тоді 31 водяний млин і 22 вітряних. Декілька млинів працювало безпосередньо в повітовому центрі. За свідченнями освітянина та краєзнавця Миколи Осадчого, на млині фабриканта Мошка Авербуха (він, до речі, був зятем знаного купця Нафтули Горенштейна), що розташовувався на місці нещодавньої заготконтори, вироблялося 16 (!) вищих сортів борошна. Через нього практично проходило все товарне зерно повіту, адже це борошномельне підприємство вважалося одним з найпотужніших в губернії. Мав попит і млин Пекарських на Папірні, відомий нині як замок-музей. Ним послуговувалися передусім дрібні господарі. А ще у місті і в ряді сіл існували так звані провіантські магазини – комори зі стратегічними запасами зерна для місцевих потреб.

За реєстрами 1913 року в Радомишлі обліковано дві радомишльські булочні, що належали Івану Дзюбенку та Василю Подковинському, а також 17 постачальників і продавців борошна та 41 бакалійна лавка. З борошном притому мали діло й торгували ним тільки підприємливі євреї.

Як зазначав М.Осадчий, безпосередньо випіканням хліба на продаж займалися окремі міщани й міщанки. Їхню запашну і свіжу хлібину щодня можна було купити на міському базарі.

Особливою популярністю у містян користувалися круглі булочки, посипані цукром, від Василя Роститутовича Подковинського. Вони постачалися у їдальні, шинки, чайні, в кінематограф. До речі, перші кіносеанси в місті організував саме цей булочник у невеликому дощатому сараї біля свого пекарського цеху, що містився на вулиці Лікарській (тепер – Міськради). Вироблялися там також різноманітна здоба та тістечка, серед яких тогочасними мешканцями згадується смачна випічка у вигляді іграшкових фігурок. Слід зауважити, що нереалізована ранкова продукція до кінця дня продавалась удвічі дешевшою.

Якраз пекарня, реквізована у Подковинського, у радянський період стала міською. Працювала вона тут з 1930-х і до 1964-го, щоправда з деякими перервами. Спочатку – роботу підприємства зупинили в голодні 1932-33 рр., і, як зазначає дослідник історії Радомишля Геннадій Цвік, по тому нагляд за виробництвом здійснювали органи НКВС. Затим була вимушена окупаційна пауза у Другу світову.

Зрештою по війні робота пекарні продовжилась. І щодня центр міста наповнювався ароматом свіжоспеченого хліба.

Однак пізніше, коли хлібопекарське підприємство перебралося на нові виробничі площі, на певний час навколо його колишньої території ширилися вже неприємні  запахи. Адже в пекарні  облаштували ливарні цехи новоствореного заводу капронових виробів. У 1975-му році капроновики теж отримали нову прописку – на північній околиці міста за просторами тодішньої школи інтернату, де згодом утворилась вулиця з промовистою назвою Промислова. Натомість у звільнених  на вулиці Міськради приміщеннях оселилась швейна фабрика, що виявилась останнім промисловим об’єктом на цих теренах. До слова, одноповерховий колишній хлібний цех реконструювали ще в швейну пору. Нині на його місці понад тротуаром – двоповерхівка (на фото), якою заволоділа була санітарна служба, сподіваючись потому на нового господаря споруди.

А от пекарня стала у 1964 році хлібозаводом, що його було збудовано на Папірні на вулиці Пушкінській (тепер – Хлібна). На підприємстві встановили сучасне, як на ту пору, обладнання: передусім – три хлібні печі на 36 люльок (шарнірних полиць), а до них – чотири борошно-просіювальні лінії, п’ять тістомісильних машин, дечкоперекидальні, тістодільники для булочних виробів  і т. ін.

 

Через шість років додався кондитерський цех з двома електричними печами, кремозбивальними, пересівальними, цукро-жиро-розчинними та іншими спеціальними приладами й агрегатами.   

У 1967 році навпроти хлібозаводу з протилежного боку вулиці збудували новий харчокомбінат (це підприємство було засноване у 1930 році і кілька десятиріч носило назву «Харчосмак»). Свого часу на ньому виготовляли цукерки, печиво, безалкогольні напої, вино, навіть діяв ковбасний цех. Через десяток літ харчовий комбінат приєднали до хлібозаводу, що у такий спосіб розширив асортимент і обсяги виробництва. Притому вагомою складовою стала наявність у структурі підприємства згаданого папірнянського млина, на якому останнім часом якраз і господарював харчокомбінат. Це певною мірою знизило залежність випікання хліба від централізованих постачань борошна.

Згодом поєднали території обох цих структур, тож вулиця вже не мала наскрізного проходу й проїзду

Основними хлібобулочними виробами Радомишльського хлібозаводу на довгі роки стали два сорти хліба: забайкальський формовий, кілограмовий (по народному – «кірпічік») і пшеничний (білий) – 800 г, а з булок – російська, підмосковна, ярославська, дніпропетровська, слов’янська. Кондитерський асортимент становили пироги з повидлом, кекси столичні, весняні, коровайчики серпухівські, торти – бісквітний з корицею, кремовий, празький.

 

Колектив кондитерського цеху. 1989 р.

Щонайперше кидається в очі засилля російських назв, і це в республіці, яку називали «житницею» за лідерство у зернозабезпеченні Всесоюзних потреб. Проте дещо пізніше додалися вже український формовий хліб, майже нейтральні батон та сайка (буханець з трьох булок). Крім того, з’явився в асортименті кондитерських виробів фірмовий пряник «Радомишль».

Врешті-решт продукція нового хлібопекарського підприємства виявилась різноманітною і, головне, – смачною. Звісно, якщо пекарі дотримувалися технологічних вимог. Дехто з покупців, обізнаний, вочевидь, з  особливостями виробничого процесу, подеколи навіть на вигляд виразно визначав, чия зміна пекла завезену на продаж випічку.

Перший директор хлібозаводу Борис Маньківський, оповідаючи якось про секрети приготування пухкого й смачного хліба, теж вимірював їх людським фактором. Адже на якість впливала кожна, здавалося б, дрібниця: як ретельно просіяно борошно і скільки його в чан засипано, скільки солі та коли саме додано, якої температури воду залито, як тісто сходить, скільки його покладено у форму (нормою вважалося 1145 грамів), чи дотримано сталої температури випікання, і насамкінець вкрай важливо впору вийняти хліб з печі. І це далеко на всі тонкощі, бо тут окрім унормованих цифр чималу роль відігравали досвід, майстерність та й інтуїція пекарів. 

Радомишляни старшого віку з ностальгією згадують щойно куплену свіжу, ще теплу запашну хлібину, від якої, поки дістанеться з хлібного магазину до дому, залишалась у кращому випадку половинка. А для моєї чудинської двоюрідної сестри найжаданішим гостинцем усякчас вважався буханець класичної радомишльської «цеглинки».

У спогадах містян, чиє дитинство припало на 1960-80 роки, окраєць свіжого хлібця, змащений маслом та підсолений чи підсолоджений цукром або варенням, видавався найвищим шиком. Втім конкуренцію йому цілком складав кусень хліба, змочений олією з тією ж сіллю чи навіть водою з посипаним цукром.

До того ж, був він дешевим, а відтак – доступним.

Як відомо, одним з вагомих аргументів планової радянської економіки слугували саме сталі й незмінні десятиліттями ціни на основні продовольчі товари, до яких, ясна річ, належав і хліб. Радомишльська «цеглинка», для прикладу тривалий час коштувала 14 копійок. У перебудовчі роки ця теза суттєво похитнулася, коли довелося піднімати й відпускну вартість буханців. Щоправда, політики тут, мабуть під впливом ідеологів, начебто знайшли вагомий аргумент, втілений в урядову постанову від  23  жовтня  1986  р.  №1275 «Про заходи по поліпшенню якості хлібобулочних і  макаронних  виробів  та  підвищенню  матеріальної заінтересованості трудових колективів у їх виробництві», продубльовану через місяць Радою міністрів УРСР. 

Один з її пунктів передбачав додавання до рецептури молокопродуктів. Ними для хлібовиробників Радомишля стала молочна сироватка з місцевого молокозаводу. Відтак вартість хлібини отримала підстави для певного зростання.

На жаль, традиційний смак радомишльського хліба це лише погіршило. Хоча, чого гріха таїти, згодом підприємство тишком повернулося до традиційної й роками перевіреної технології. Ціна, звісно, вже не зменшилась. Іншим прихованим способом підняття цін ставало зменшення ваги буханця за незмінної його ціни. Тож кілограмова хлібина раптом виходила вже 900-грамовою, далі – 800-грамовою.

Воднораз далеко не все виглядало таким райдужним. Нарікань на якість хлібобулочних виробів не бракувало. Свого часу в кабінеті багаторічного й доволі ефективного директора хлібозаводу доброї пам’яті Олександра Чорномора існувала своєрідна експозиція «сюрпризів», що їх знаходили споживачі у хлібобулочних виробах підприємства. Були там у кращому випадку яблучні недогризки чи рослини, у гіршому – камінці, цвяхи, гайки і навіть спечені комахи, а то й миші.

Принагідно згадаємо й інших керівників підприємства. З-поміж них – Галицький, Арнольд Степанишин, Валентина Березівська, Михайло Горобенко… Добрий слід залишили по собі фахівці, пекарі та інші трудівники хлібного і не тільки виробництва – Надія Левченко, Валентина Волосович, Галина Руденко, Галина Шиманська, Ольга Колесова, Людмила Грищук, Людмила Гаврилюк, Наталія Грищенко, Павліна Грищенко, Інна Косюк, Анастасія Бондаренко, Надія Василенко, Анастасія Фадєєва, Надія Хруленко, Надія Сиденко, Антоніна Литвиненко, Ольга Бурба, Марія Ханюченко, Олександра Педик, Наталія Шваб, Галина Лінникова, Петро Киреєв, Іван Карпенко, Микола Гаврилюк та багато інших.

 

На цій світлині 1990 р. – тодішні ветерани підприємства: дріжджовар-тістоміс Клавдія Бернацька, тістоміс Галина Кудряшова, машиніст тістоділильної машини Марія Івашкевич, пекар Любов Максименко.

Святкова колона хлібозаводу. В центрі – Олександр Чорномор.

Зрештою, у пору економічної кризи, що почалась ще в останні роки СРСР і продовжилась у першині незалежних літ, залихоманило й хлібопекарську галузь. Тож відомі ще з благополучних застійних часів повсюдні черги за дефіцитними товарами поширилися й на хлібні магазини. Зважаючи на нормований продаж «два буханці в руки», багатодітним родинам доводилося ходити вистоювати чергу усім гуртом. Борошняні кризи неминуче вплинули на згортання хлібовиробництва, а накопичені борги увімкнули маловтішну процедуру банкрутства.

 

Черга за хлібом. 1990 р.

До речі, зважаючи на хлібну нішу, що відкрилась, на капроноливарному підприємстві Радомишля встановили … мініпекарню й випікали хліб, нагадавши мимохіть про свої першопочатки. Отакими бувають оберти долі.

Між тим, подібне устаткування  тоді обладнало в їдальні школи №5 ремонтно-будівельне товариство «Червона рута», яке, до всього, зайнялося й роздрібною торгівлею, відкривши ряд фірмових магазинів. Це була ще й така собі відповідь тодішньому керівництву райспоживспілки, котре стверджувало, що приватник хлібом не торгуватиме.

До слова, ще у благополучну радянську пору хлібо-булочний асортимент доповнював кондитерський цех комбінату громадського харчування. Для повного переліку місцевих хлібовиробників варто додати пекарні, що діяли у різні роки і в селах – у Потіївці, Осичках, Чайківці, Вишевичах…

 

Пекарня в Осичках. 1960 р.

 

Цікавий момент зафіксував фотограф в Осичківському сільмазі. Хліб з місцевої пекарні там продавали на вагу.

Далебі на тлі галопуючої інфляції вартість хлібини чи булки окреслювалась уже не копійками, а чотиризначними купоно-карбованцевими цифрами.

На хлібозаводі на тлі простоїв тимчасом виробляли туалетний папір (!), мовби натякаючи, якими можуть бути інгредієнти у звичних усім продуктах харчування за браком стандартизованих складників. Щоправда, вибирати хліб нині, хвалить Богу, вже є з чого – на будь-який смак та вміст. А щодо рецептури, то згадується, як за продовольчої кризи (нині вважається, що була вона штучною) перед відставкою Хрущова у продаж надходив і гороховий хліб, і кукурудзяний. Між іншим, відбувалося те якраз у період зміни радомишльської пекарні на хлібозавод і теж супроводжувалося чималими хлібними чергами…

У серпні 2004-го професійні хлібопекарі свою діяльність в Радомишлі поновили, увійшовши до складу ВАТ «Житомирхліб», яке інвестувало відновлення виробництва, розрахувалося з боргами попередника. У хлібному цеху відремонтували наявне обладнання, змонтували нові сучасні печі, впорядкували приміщення.

Асортимент радомишльської хлібо-булочної випічки у 2006-му.

 

Пекарі за роботою.

Та надовго житомирян не вистачило: вже через півтора року підприємство стало самостійним і приватним, одначе зі звичною назвою – «Радомишльський хлібозавод». Далі внаслідок чергових економічних проблем та, на жаль, невисокий попит на продукцію місцевого виробника й надання переваги зокрема київському хлібу, на нього чекало ще кілька змін власників, що теж не змогли довго тримати нерентабельне хлібовиробництво на плаву.

Але не посипатимемо голову попелом. Адже, як бачимо, були й колись часи, коли не працював місцевий хлібовиробник, але хліб на столі містяни мали. А потім радомишльський хлібний конвеєр таки відновлював свій рух. Час покаже… Тим паче він – час – тепер непевний.

Нині, до всього, випікають хлібобулочні вироби у розташованих в місті супермаркетах, барах, кав’ярнях, на Великодні свята пропонують власноруч виготовлені паски вправні господині. Зрештою, сучасні технічні й технологічні новації дають можливість за бажання без проблем випікати хліб самотужки.

Так що без свіжоспеченої хлібини та булки радомишляни наразі не залишилися.

 

 

 

Книжник з духовним родоводом

  

Нині навіть складно й уявити, що свого часу, виявляється, у селах працювали книжкові магазини. Те, що діяв такий, для прикладу, в Заболоті, засвідчує світлина, зроблена далекого вже 1965 року знаним радомишльським фотографом Віктором Кушніренком. На ній продавець торговельного закладу підбирає книги старшокласникам місцевої школи.

Можливо, комусь із заболотців знайомі, а декому й рідні, обличчя допитливих і небайдужих до писемного слова школярів, що зображені на фото.

А от завідував книгарнею звісний багатьом поколінням краян колишній місцевий освітянин, а, до того ж, духівник, регент та ще й пристрасний книголюб Сергій Феоктистович Шумовський (на світлині ліворуч), що походив із відомого в Заболоті, і не тільки, роду. Його батько зокрема упродовж кількох десятиліть ніс священницьку службу у Заболотській церкві в ім’я Святого Георгія.

Простежується їхня родова лінія з XVIII століття. У 1791 році парохом новозбудованої Михайло-архангельської церкви в селі Катюжанка Димерського деканату унійної митрополії став Павло Іоанович Шумовський. До речі, до священствування його рукопоклав митрополит Феодосій Ростоцький у Радомислі, що на ту пору був митрополичою резиденцією. З ліквідацією російською імперською владою Київської унійної митрополії священнослужитель та його парафія схилилися до православ’я.

До речі, в офіційних джерелах XVIII-ХІХ ст., зокрема й церковних, село означене як Котюжанка – за українською традицією через другу літеру «о», а вже згодом його почали іменувати на російський манер через «а».

У послужних реєстрах вказується, що навчався Павло Шумовський в Київській академії по класу риторики і мав дворянське походження. У 1802 році він став священницьким депутатом, наступного року – благочинним, в 1814 – протоієреєм, за віддану службу Божу нагороджувався оксамитною скуфією та хрестом на Володимирській стрічці.

Коли у 1828 році 67-літній отець Павло спочив у Бозі, служіння в храмі продовжив його син Максим, рукопокладений у священники після дияконської служби в Іванківській церкві.

Присвятили себе служінню Господу й сини катюжанського отця Максима та паніматки Ганни Петрівни.

У Чудинській Свято-Миколаївській церкві у 1856-1860 роках служив спочатку стихарним дячком, а згодом дияконом – Михайло Максимович Шумовський. Затим він ніс дияконську службу у Чоповицькій церкві, де й відійшов у засвіти 1874 року.

Після закінчення Духовної семінарії до родинних витоків повернувся Петро Максимович Шумовській, котрий правив у Катюжанському храмі в 1859-1898 рр.

Уроджений 1829 року в Катюжанці Павло Максимович Шумовський у 1851 році одружився з Марією Опанасівною Коцюбинською – донькою  Розважівського священника, й по тому був рукопокладений до священствування у Ворсівській церкві в ім’я святителя Миколая (до її парафії, до речі, входили Мірча і Ходори). Саме його стараннями тут у 1861 році відкрилась церковно-парафіяльна школа, що утримувалась коштом парафіян. Через рік за турботи про народну освіту єпархіальне правління нагородило Павла Шумовського набедреником.

У 1875 році його перевели до Малинської Димитрівської-Олександроневської церкви. Того ж року він був затверджений законовчителем місцевого народного училища. Отець Павло призначався слідчим депутатом, благочинним, спостерігачем парафіяльних шкіл повіту, духівником.

Його служіння Боже вшановане багатьма відзнаками – бронзовим хрестом в пам'ять Кримської війни, скуфією, камилавкою, нагородною Біблією, подяками, святішими благословеннями та ін. У 1899 він був переведений за штат. Біля Ворсівського храму на честь колишнього настоятеля храму встановлено пам’ятний знак.

В 1867 році у ворсівській священницькій родині народився син Феоктист, що гідно продовжив духовну місію своїх пращурів. Закінчивши у 1890 році дворічний курс семінарії, він рік учителював у Меленях Радомисльського повіту, а затим став священником Заболотської церкви. Особливу увагу священнослужитель приділив просвітництву серед селян.

Відомо, що ще з 1861 року в Заболоті засновано було церковно-парафіяльну школу, яка утримувалась  коштом парафіян. А клопотами й стараннями батюшки Феоктиста у 1896 році в Заболоті відкрилась другокласна учительська школа. Ф.Шумовський був призначений її завідувачем та законовчителем.

Цей навчальний заклад на багато літ став кузнею педагогічних кадрів спочатку для ЦПШ, а 1918-1924 рр. – для державної початкової освітньої ланки, коли вона іменувалась вчительською семінарією та педагогічною школою, і зрештою її приєднали до звісного Коростишівського педучилища (педтехнікуму). Натомість заболотський педзаклад став звичайною радянською школою (попервах – семирічна трудова).

Примітно, що освітні починання пастиря мали підтримку місцевого поміщика та відомого мецената Романа Вержбицького. На початку ХХ століття в Заболоті діяло вже чотири церковних школи: другокласна педагогічна, дві однокласні – зразкова при другокласній (у ній зазвичай практикували учні педшколи) і жіноча, а також реміснича. У парафії працювало, крім того, дві школи грамоти – у Котівці та Миньківці.

 

Колишній священницький та шкільний будинок у Заболоті.

 

Колись у цій будівлі працювали ремісничі класи.

Турботи отця Феоктиста про розвиток освіти серед селянських дітей не залишилися без уваги й відзнак єпархіального правління. Як законовчитель і пастир, що зі старанням викладає Закон Божий, він вшановувався подяками, винагородами, у 1906 році був нагороджений скуфією, у 1912-му – камилавкою, через рік – орденом Св. Анни 3 ступеня. Ф.Шумовський входив до складу Повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради, очолював парафіяльну піклувальну раду, у 1914 році представляв духовенство Радомисльського повіту на Єпархіяльному з’їзді, був призначений місіонером благочиння, з початком Першої світової війни головував у місцевому піклувальному комітеті про біженців.

Тимчасом у родині заболотського пастиря зростало п’ятеро діток: Сергій, Палладій, Віра, Олімпіада та Антоніна. Всі вони коштом батька здобули духовну освіту. Сергій та сестри згодом вчителювали у Заболотській педшколі.

Народжений 1892 року Сергій Феоктистович був старшим у родині. Він теж став на церковну службу. Після закінчення в 1914 році Київської духовної семінарії його призначили псаломником Свято-Троїцького храму у Кищинцях Васильківського повіту.

У пору революційних потрясінь повернувся до рідного Заболотя, де взявся до вчительства. І не тільки. Колишній учень Заболотської школи та дослідник її історії Микола Якимчук у своїх споминах про шкільні роки із захватом згадує спів церковного хору, керованого Сергієм Шумовським, зазначаючи притому, що школа і церква були головними осередками культури в селі.

На схилі літ Сергій Феоктистович знайшов собі відраду й турботу у книжництві, у такий спосіб продовживши традиції роду.

До речі, в Центральному Державному історичному архіві Києва зберігається подання катюжанського благочинного Павла Шумовського до єпархіального правління, датоване 1813 роком, про потребу в придбанні книг за доданим реєстром.

Онука Сергія Феоктистовича і правнучка Феоктиста Павловича Шумовських Алла Панциліус, що приїздила у 2014-му в рідний Заболоть на святкування 120-річного ювілею школи, розповідала, що разом з нею правнуків у роду шість. Троє з них осіли в Житомирі, інші – на Полтавщині, під Києвом, у Дніпрі. Продовжили рід вісім праправнуків, зростають прапрапра…

 

Продовжувачі роду Шумовських на відзначенні 120-річчя Заболотської школи .

На тих урочистостях чи не вперше отця Феоктиста вшанували як фундатора школи, відзначивши вагоме просвітництво і його дітей. Й таке покликання вони пронесли через усе своє життя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 р.

 

Як подорожував Радомишлем універмаг

  

У 1956 році на Першотравневі свята в Радомишлі на розі вулиць Сталіна (з 1961 року – Ломоносова, а нині – з первісним найменням Велика Житомирська) та Міськради відкрився новий магазин, що гучно іменувався райунівермагом. Мабуть, і без вказаних координат впізнати його дислокацію на наведеній світлині неважко, як і саму споруду, що функціонує дотепер, щоправда, дещо в іншій ролі, хоча так само магазинній.

Втім така торговельна структура існувала в місті й раніше, адже універмагом офіційно іменувався один з підрозділів райспоживспілки, що об'єднував ряд спеціалізованих закладів, які тулилися у різних торговельних приміщеннях в центрі міста – з правого боку вулиці Сталіна за тодішньою автостанцією у бік площі і навіть в магазинчиках на самій площі.

Появу універмагів в СРСР пов’язують з урбанізацією і намаганням формувати в суспільній свідомості символи уявного достатку. Слідом за великими містами у повоєнну пору 1950-1960-х років «універсальні магазини» почали з’являтися в райцентрах, не оминувши, звісно, і Радомишль.

Власне, у новому «раймазі» міста, як його часом називали в народі, теж розмістилися лише декілька відділів з так званої «промтоварної групи»: готового одягу, тканин, галантереї-трикотажу-парфумерії та взуття.

Натомість звільнені промтоварниками торговельні площі в закладі, де зараз порядкує «Автолідер», обійняв відділ культурно-побутових товарів районного універсального магазину.

Він був тут представлений побутовою та теле- радіотехнікою, музичними інструментами, канцелярським приладдям, книгами, художніми виробами, фотоприналежностями, спорттоварами та ін. Серед містян побутувала його спрощена назва «культмаг».

 

У новому культмазі. Колоризовані світлини 1956 року.

Тоді, певно, й стало традиційним явище, коли новосілля в торговельній сфері спричиняли цілу низку переселень тих чи інших закладів, «покращуючи обслуговування трудящих».

Універмаг зокрема справив чергове новосілля у 1963-му, коли на міській площі, на ту пору – Червоній, відкрилася двоповерхова торговельна споруда. У ній попервах містилося чотири заклади: на другому поверсі – кафе і ресторан, а на першому – гастроном (під кафе) та універмаг (під рестораном).

Втім вже через 5 років гастроном зайняв місце універмагу, коли той переїхав до нової власної двоповерхівки, яка згодом стала «Дитячим світом».

 

Такий вигляд мав попервах відкритий у 1968 році в Радомишлі новий універмаг з власною назвою «Світанок» – гарною й українською. Привертає увагу й первинне мозаїчне оздоблення фасаду також в українському стилі. Хоча, вважається, побудували цей магазин на головній площі міста насамперед тому, аби бодай трохи затулити Свято-Миколаївський храм, що зазвичай потрапляв до фотооб’єктивів для панорамних світлин міста, «псуючи» ту чи іншу пропагандистську картинку.

У 1982 році з уведенням в дію Торговельного центру універмаг обійняв у ньому другий та третій поверхи зі входом з боку площі.

І по тому його мандри містом уже припинилися. Натомість з’явилися універмаги в селах – передусім в центрах спожтовариств: Вишевичах, Кочерові, Потіївці, а ще – в Лутівці.

 

У травні 1966-го відкрився універмаг в Лутівці.

А у першій радомишльській «універсальній» офіційній споруді зразка 1956 року містилися згодом у різні роки культмаг та госптовари, поки теж не переселилися в окремі спеціалізовані магазини (пригадаймо, для прикладу, популярні в місті магазини «Техніка», «Меблі», «Господарчі товари» та їм подібні), а ще – магазин для обслуговування пільговиків і деякі інші. Сільмаги натомість стали магазинами товарів повсякденного попиту.

Тож, як це не раз траплялося в радянській історії, за укрупненням завжди наставала пора зворотних «реформ», коли гору брали спеціалізація та вузькопрофільність. Нині в умовах конкуренції вони нормально уживаються, доповнюючи одне одного і надаючи покупцям право вільного вибору.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 року.

 

Перші маршрути Павла Тутковського

 

У сучасних довідниках, енциклопедіях, підручниках, які висвітлююють геологічну будову Житомирщини, зазначається, що чимала її частина розміщена на Словечансько-Овруцькому кряжі, котрий є залишком стародавніх гірських пасм.

Так його за основними межовими орієнтирами означив свого часу дослідник кряжу, видатний український геолог, географ і педагог, основоположник української географії та геології, академік Павло Тутковський.

Павло Тутковський. 1890-і рр.

Примітно, що саме з сучасного Житомирського Полісся, зокрема з Радомисльського повіту починав учений свої пошукові дослідження. Закінчивши у 1882 році природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету ім. Св. Володимира, він, проте, залишився працювати у його стінах, зокрема був рекомендований на кафедру геології та мінералогії для підготовки до професорського звання. Водночас Тутковського призначили консерватором мінералогічного і геополітичного кабінету. На цій посаді влітку 1885 року він вирішив дослідити гранітові поклади понад річкою Тетерів за його течією, починаючи з містечка Коростишева.

Пізнання Радомишльщини, одначе, почалося для дослідника з… диліжансу, яким він добирався з Києва до місця призначення. Подорож на «незграбному повозі», як поіменував його Тутковський, справила на молодого науковця гнітюче враження.

«Це велика, негарна, здебільшого дуже обідрана, облуплена карета, що її везуть аж сім нещасних шкап, – описав він згодом цей транспортний засіб, що курсував свого часу між Києвом та Житомиром (до будівництва Києво-Брестського шосе цей маршрут проходив через Радомишль) у своїх спогадах. – Карету поділено на три відділи (або «класи»), а на її стелі кладуть багаж мандрівників, або «пасажирів», – скрині, кошики, клунки, ящики тощо, а часом перевозять ще й різний крам; уночі тут спить кондуктор, а іноді, якщо нема вільного місця у кареті, сюди пускають і невибагливих пасажирів… Всередині завжди буває дуже душно і тісно, нема куди подіти ноги, а голова мало не упинається безпосередньо у стелю, що на ній стрибають скрині та різні тягарі».

 

Подібний диліжанс курсував свого часу з Києва до Житомира й через Радомисль.

Рухався диліжанс вкрай повільно (8 або 9 верст на годину), виїздив він з Києва біля 4 години пополудні, а до Коростишева прибував близько четвертої ночі.

Попри вкрай ранній світанковий час Павлові вдалося на увесь «екскурсійний» період винайти собі помешкання для ночівель у старої вдови, яка зазвичай здавала кімнати студентам місцевої вчительської семінарії, що були вільними у літню канікулярну пору.

Нашвидкуруч поснідавши, Тутковський відразу вирушив у дорогу. У його похідній торбинці містилися молотки, мапи, подорожній журнал, бінокль та фотографічний апарат. Він попрямував донизу за течією правим берегом Тетерева, скільки встигне подолати за день. Подекуди на маршруті проглядалась ледь помітна узбережна стежина, що вела понад приміськими садибами і слугувала орієнтиром, оминаючи прибережні зарості й перешкоди. Річка швидко дзюркотіла між мальовничими великими кам'яними скибами. За садибами почався густий, прекрасний, високостовбуровий бір, і далі довелося йти вже без стежки по узбережній лісовій межі.

У пам’яті дослідника назавжди закарбувалися «задумливі й серйозні сосни, що наче сумують за своєю рідною північчю,.. веселі березки, що вкриті яскравою зеленню та пишаються своєю білою корою, молоді дубки і густі хащі кущів ліщини».

Пильне й уважне око мандрівника, що фіксувало місця для більш докладних обстежень, не проминало скиб суціль вкритого мохом заокругленого багатовіковим вивітрюванням лісового каміння, урвищ протилежного лівого берега, що являв собою безперервну смугу скель, досить швидкої течії ріки, впоперек достоту заваленої кам'яними скибами, що утворювали пороги та «забори», подекуди майже повністю перегороджуючи річище й утворюючи бистрини та гарні водоспади, водокрути або коловертні, вкриті білою піною.

За багатою гірськими породами Козіївкою характер ріки й берегів дещо змінилися.

Далі «темний бір вже безпосередньо насувається до ріки та нависає над узбережними урвищами, – наче милуючись своїм відбитком у воді; зникають усмішливі луки, що пестують зір своєю яскравою зеленню; урочиста тиша панує під суцільним зеленим склепінням високостовбурових сосен; біля їх підніжжя не розростаються кущі, і грунт вкритий слизькою верствою глиці. Береги на обох боках ріки стають вищими та більш стрімкими і являють собою безперервний шерег величних, сірих урвищ; лише по деяких місцях вони вкриті лишаями та перетяті неправильними прямовисними й поземими росколинами; подекуди у нішах, на карнизах і уступах зеленіє шматок м'якого моху або усміхаються та рябіють квітки; дикі скелі з обох боків загороджують ріку, що виглядає чорною в своїй вузькій та глибокій долині та з ремством котить свої балакучі хвилі. Спуститися до самої ріки по стрімких уступах скель досить важко; надолі, біля самої води, в похмурому і гучному ущіллі, кожен звук, кожен шелест зміцнюється та повторюється луною. Чорні печері, що утворені самою природою, по деяких місцях зяють своїми отворами в кам'яній стінї; їх оточують величезні сірі скиби, що наче навалені одна на одну, а вершки скель, що кінчаються заокругленими моховатими камінями, подекуди нагадують руїни велетенських будівель. Ці могутні кам'яні велетні, що з обох боків обступили ріку, здається, вкриті ранами та рубцями (так виглядають їх печері та росколини); у деяких з них наче відрубано голову; в інших вона ще залишилася на вершку, але порубана, посічена і понівечена, деінде вкрита обрісниками (лишайниками), наче віспою. Крізь сіру відслонену поверхню гранітових скиб рябіють подекуди червоні точки й смуги, буцім криваві плями і крововиливи на тілі велетнів (це є металеві окисли, – залізні руди і вохри, що являються продуктом чи наслідком звітрювання). Підніжжя урвищ та декотрі поодинокі камені, що визирають з води, дивно гладко виполірувані отими поцілунками хвиль, що вічно, на протязі тисячоліттів, відновлюються, а сама долина ріки має подекуди вигляд глибокого коридору, вирубаного у Гранітових массах».

Так описав Павло Тутковський Потетерев’я до Городського та Мінин. А ще він звертає увагу на сліди у цих місцях старовинних укріплень (шанців) та замковищ. Щодо Мінин, то його, як і Городське, дослідник, одначе, називає нічим не видатним, і навіть малопомітним з протилежного берега, зазначаючи водночас, що налічує це село 1155 мешканців, які володіють 1001 десятиною землі.

Зрештою саме навпроти Міниного завершився тогоденний піший шлях Тутковського, коли він дістався Рудні Городецької (через таку близькість у деяких джерелах вона також іменується Руднею Мінинською). Втім наводить дослідник й інше поширене серед місцевих мешканців назвисько цього села - Калинівка, зазначаючи, що заселено воно міщанами, яких на ту пору налічувалося 140. Ці два поселення сполучалися між собою гаттю млина.

Молодий учений тимчасом занотував, що «трохи нижче цієї гаті, на правому березі Тетерева, підносяться гарні чорні скелі ґнейсо-ґраніта, що його здобували тоді у каменярнях для потреб Києво-Житомирського шосе; ця гірська порода знаменита тим, що в ній відбувається хімічне перетворення скалинця-ортокляза на мінерал епідот (так звана епідотизація ортокляза); це є чорний або темно-сірий, дуже дрібнозернистий камінь, надзвичайно міцний і зв’язкий, що дзвенить при ударі молотком і виявляє невиразну, майже правильну шаруватість». Тутковський притому виявив у ньому ще й додаткові мінерали: пляґіокляз, рогову свитню, кальцит, ґранат і епідот. І, як він переконався згодом, такі скелі тягнулися звідти до південної околиці Радомишля.

«Чорний камінь» біля «Повстанського хутора» (колишній хутір Жадок), що понад Тетеревом поблизу Ставків. Сучасне фото.

А тогочасні відвідини наразі завершилися в Рудні Городецькій. Хоча й мав ще молодечу міць та загартування, після тринадцятиверстної «прогулянки» вкупі з подоланням гранітних скель та урвищ, дослідник відчував помітну втому, до якої додавався ще й відчутний тягар торбинки з видобутими зразками порід. У руднян, що скупчилися біля корчми й гучно та бучно справляли якусь гулянку, він сподівався винайняти візка з конем, щоб на ньому дістатися до Коростишева. Одначе уваги на дивного подорожнього люди не звертали, бо ж були тим паче доладу підпилими. Хоча второпали таки, чого він потребує, але й не допомогли, – відказавши, що жодного їздового в селі немає.

Зрештою шинкарка винесла Павлові кухоль пива, тож, утамувавши ним спрагу, він мусив повертатися пішим ходом. Тутковський при нагоді оглянув місцеву гнейсо-гранітну каменярню, поповнивши свій вантаж, і підказаною місцевими стежиною, що нею по прямій до шосе було з 5-6 верст, пішов. Щоправда, завдав йому той маршрут додаткових пригод, бо, як з’ясувалося, вів через болото, та ще й потрапив мандрівник під дощ. Але, скориставшись надійним помічником-компасом, таки дістався до місця.

«Отака була перша моя знайомість з Радомиським Поліссям 1885 року», – підсумував свою розповідь Павло Аполлонович.

Висновки і відкриття зі своїх початкових мандрів П.Тутковський опублікував через вісім років у своїй книжці «Юго-Западный край». Оповідаючи в ній зокрема про мінеральні багатства регіону, він наводить у їх переліку мальовничі та величні гранітні скелі понад Тетеревом, серед яких ті, що у Коростишеві та Радомислі, з-поміж чудових  каменоломень згадує Городецьку, Папірнянську, Радомисльську, відзначає гнейсові запаси у Мінинах.

Як не прикро, але активна дослідницька діяльність молодого вченого та зроблені ним перші наукові висновки наштовхнулися на протидію деяких «китів» університету, що категорично не сприймали його новацій та ідей. Настільки, що Тутковський у 1895-му змушений був залишити рідний виш. По тому упродовж 18 літ він викладав у навчальних закладах нижчого рівня – гімназіях, училищах, а в 1905 році навіть значився викладачем… зуболікарської школи в Києві. Однак марив науковою діяльністю – дослідженнями, розрахунками, експедиціями.

Відтак його поверненню до дослідницької праці та подальшому науковому зростові знову посприяв Поліський регіон. Цього разу – Житомирсько-Волинський. Спочатку Павло Тутковський став інспектором, а невдовзі директором народних шкіл Волинської губернії. Активно він долучився до наукових пошуків та досліджень як віце-президент Товариства дослідників Волині, організованого в Житомирі 1900 року. Поїздки краєм дали йому змогу безпосередньо займатися рідною геологією і не тільки. Не оминав він при тому й Радомишля та довкілля цього повітового міста.

Під його керівництвом здійснювалась геологічна зйомка Житомирського регіону для складання 10-верстової карти Волинської губернії, що потім прислужилась відкриттю й промисловому використанню покладів цілого ряду корисних копалин.

В кінці ХІХ століття Тутковський виконував геологічні дослідження вздовж Києво-Ковельсь­кої залізниці, яка саме закладалася. Вона, відомо, проходила Радомишльщиною, хоча й оминула повітовий центр, мешканці якого десятиліттями по тому мріяли бодай про гілку залізничного сполучення.

Втім у 1901 році в повітовому Радомишлі таки втілилась одна з розробок Павла Тутковського: для потреб місцевого ректифікатного підприємства було облаштовано першу в місті артезіанську свердловину. Зацікавившись свого часу артезіанськими джерелами, він здійснив розрахунки приблизної глибини залягання водоносних горизонтів, як от на теренах Київщини, виконав відповідні проєктні роботи водогонів.

Житомирський період вважається одним з найплідніших в життєписі вченого.  Його наукові праці цієї пори дістають широкого поширення й визнання на імперських просторах і в закордонні. У 1911 році він став першим з українських науковців доктором географії, захистивши дисертацію в Московському університеті, а в Казанському університеті йому, як кажуть тепер – екстерном, присвоїли ступінь доктора мінералогії та геогнозії за сукупність праць з мінералогії, палеонтології та загальної геології. Його багатогранна наукова діяльність поширилась на ряд супутніх до географії та геології галузей.

Через два роки Павло Аполлонович повернувся до Києва і своєї Альма-матер. Вченого відразу обрали приват-доцентом кафедри географії, а через рік – професором. За його ініціативою в університеті і не тільки створюється ряд важливих наукових та дослідницьких структур.

На тлі революційних змін 1917 року і проголошення незалежної України він бере активну участь створенні Української академії наук, сприяючи розвиткові повноцінного українського наукового середовища. Четвертим за списком П.Тутковський увійшов до переліку 12 перших українських академіків і був обраний головою правління академії.

Одним з перших українських науковців він запровадив читання лекцій українською мовою, активно відстоював, розробляв і впроваджував українську наукову термінологію, у тому числі в природничих науках.

Перший президент УАН Володимир Вернадський не без підстав вважав його найкращим знав­цем неорганічної природи України.

Власне, більша частина величезної наукової спадщини Павла Аполлоновича Тутковського передусім стосується українських обширів. І надзвичайно близькому йому Поліссю, звісно, теж.

«Природа нашого Полісся являє стільки своєрідної краси і знаменитих явищ, стільки пам’яток, віддалених геологічних подій, що може дати на довгі літа рясний матеріал для праці вчених, митців, поетів», – писав академік, маючи на увазі під наступною дослідницькою працею й своїх учнів та послідовників.

До їх когорти належить зокрема уродженка Кичкирів Єлизавета Матвієнко. Майбутня звісна геологиня, чиї пошукові звитяги були відзначені Ленінською Премією СРСР, у 1928-1929 рр. навчалась в аспірантурі під його науковим керівництвом.

До речі, її польове трудове хрещення з благословення Тутковського почалося з експедиції саме на Овруцько-Словечанський кряж. Продовжуючи почате вчителем і наставником, молода науковиця особливу увагу приділила пошуку й дослідженню особливостей овруцьких пісковиків та піропрофілітових сланців, що були вкрай важливими для металургійної галузі, яка тоді потребувала викопних ресурсів для свого розвитку. Водночас натхненні Павлом Аполлоновичем дослідники мимоволі милувалися неповторними й мальовничими краєвидами цього краю, називаючи його Поліською Швейцарією.

Гармонійне поєднання красивого й корисного в природному світі завжди вважалося основою для справжніх науковців, до яких безумовно належав і Павло Тутковський. І це виразно проглядається у наведених вище його описах Поліського краю, що полонив дослідника і по тому всякчас надихав. У науковому доробку видатного вченого, до речі, нараховується більше тисячі праць.

 

 

 

«Дамо кожному покупцеві по шапці!»

  

– отаке гасло колись застосовували гострослови до торговельників, пародіюючи поширені в радянську добу заклики-звернення ЦК КПРС до трудящих напередодні знаменних комуністичних подій і дат. Окрім жартівливої гри слів, тут, до того ж, містився відвертий натяк на відсутність оригінальних головних уборів на полицях тодішніх магазинів.

Аби бодай якось угамувати попит і дещо урізноманітнити асортимент шапково-капелюшкових виробів, їх виготовленням займалися побутові майстерні. Діяла така свого часу і в Радомишлі.

 

Наведена світлина, що зберігалася у колишній школі-інтернаті в альбомах з історії закладу і, притому, засвідчує потребу в головних уборах, підтверджує, що містилась шапкова майстерня в будівлі колишнього промкомбінату (на його місці тепер – відкритий у 1982-му Торговельний центр).

Сам промкомбінат, організований 1944 року був таким собі конгломератом промислових артілей, що працювали на Радомишльщині ще з 1930-х років: «Кустпром», «Праця», «Промкооперація», «Трудовик», артіль інвалідів «Більшовик», а також товариств «Допомога» та «Самодопомога». Вони заготовляли й вичиняли шкіру, виконували замовлення з ремонту та пошиву різноманітних атрибутів одягу, взуття, ремонту й виготовлення хатніх меблів, займалися шорництвом, слюсарними роботами, надавали фотопослуги тощо.

Після утворення в 1961 році комбінату побутового обслуговування населення (узвичаєна скорочена його назва – побуткомбінат) більшість майстерень перейшли під його крило. Тож шапки по тому виготовляли вже побутовики.

Далебі згодом це стало уділом приватників, подеколи, так би мовити, «підпільних». Зазвичай саме їхнім витвором були так звані статусні пижикові шапки – з шкурок ондатри, що слугували ознакою приналежності до найвищої номенклатури, як і соболині. Нижче за рангом вважалися нутрієві, боброві, смушкові, овчинні. Для пересічних – кролячі. Траплялась і мисливська екзотика у вигляді вовчих, заячих, а то й собачих. Жінки віддавали перевагу шапкам з чорнобурки чи бодай лисиці. Елітні головні убори були доволі вартісними. Недарма ставали здобиччю крадіїв. Таким, з дозволу сказати, промислом свого часу навіть займався одіозний президент-утікач. Хоча згодом ажіотаж щодо шапок минув, тим паче «вушанки» взагалі вийшли з моди та повсюдно поширеного вжитку.

Втім початки виробничого шапкового промислу сягають на наших теренах давніх давен. Організованих форм він почав набувати у ХІХ столітті. Приміром, у реєстрах 1900 року серед дрібних торговельно-промислових закладів повітового міста Радомисля зафіксовано три шапкових майстерні та одна з пошиву дамських капелюшків. За відомостями 1913 року, капелюшки та кашкети виготовляли Цирля та Сура Желізняки, Рахла Немировська та Йосип Сагалов. Хутром промишляли Ушер Морогівський, Хаїм Соломинник, товариство «Співак і Ко».

Попит на головні убори безумовно забезпечувався, і не лише сезонними погодними потребами. Адже, для прикладу, формені картузи були обов’язковим атрибутом вбрання для чиновників і технічного персоналу різних мастей, школярів, гімназистів, студентів та деяких інших суспільних верств. Така традиція продовжилась і у радянські часи.

Цікаво, що у французькій мові майстрів, що їх виробляють, означають словом «шапельє», що промовисто вказує на приналежність до виготовлення шапок. Нині така професія стала рідкісною, адже пошив будь-яких видів чи фасонів уборів для голови давно поставлений на промислові рейки. Тож про жодні «дефіцити» годі й говорити. Як мовиться, за ваші гроші – будь-яка забаганка.

Колишні ж зразки шапкового чи іншого головного вбрання на власні очі можна побачити подекуди в музейних зібраннях. Скажімо, в Житомирському обласному краєзнавчому музеї експонується чоловіча шапка з Чайківки, виготовлена у 1930-40-х роках.

 

А ще – жіночі й чоловічі головні убори зафіксовані на давніх світлинах, картинах, що зазвичай промовисто й колоритно висвітлюють миті нашої минувшини.

 

1905 р. Парубки з Радомишльщини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2026 року.

 

Слід у кіношевченкіані

 

Образ Великого Кобзаря надзвичайно широко представлений у літературі, музичному,  образотворчому та монументальному жанрах. Не оминули постать велета українського національного духу й кінематографісти.

Впервину він з’явився на кіноекранах 100 років тому ще за часів «великого німого». У 1926-му на Першій кінофабриці Одеси, що в ті роки вважалась справжньою кінематографічною Меккою, було знято масштабний двосерійний фільм «Тарас Шевченко». Фільм тривав 185 хвилин і став одним з найдорожчих на ту пору. Притому привітно зустріли його критика та глядач. Він з успіхом демонструвався й за кордоном.

Здійснив цю постановку один з найвідоміших майстрів дозвукового кіно режисер Петро Чардинін (у його доробку понад сто кіноробіт). Працював він у росії, в Італії, Франції, Німеччині, Латвії, а у 1923 році переїхав до Одеси, де й завершив свій життєвий та творчий шлях. Відтак його вважають одним з основоположників українського кіновиробництва.

До знімального колективу, який брав участь у творенні картини, увійшов справжній український мистецький та науковий цвіт. Сценарій написали Михайло Панченко (знаний як літератор, він був членом Української Центральної Ради, міністром освіти УСРР) та Дмитро Бузько (письменник і поет, у минулому перебував на дипломатичній роботі в Міністерстві закордонних справ УНР). Історичним та літературознавчим експертом-консультантом фільму виступив відомий учений і громадсько-політичний та державний діяч Сергій Єфремов. До консультування долучалися також провідні історики-академіки Михайло Грушевський та Олексій Новицький. Редакторську функцію виконав поет і мовознавець Михайль Семенко.

Роль дорослого Тараса зіграв корифей сцени та екрану Амвросій Бучма.

Знялись у фільмі також знані виконавці Віктор Добровольський, Матвій Ляров, Наталія Ужвій, Юрій Шумський.

Керівництво мистецькою частиною здійснював видатний зодчий, художник і мистецтвознавець Василь Кричевський. Оповідаючи про свою роботу над фільмом, митець зазначив, що передусім прагнув досягнути візуально повної художньої, історичної та побутової правди столітньої давнини: без жодної фальші й нехтування подробицями. Недарма мистецький загал надзвичайно схвально оцінив художнє оформлення фільму.

Антураж та реквізит для кінокартини вишукували, видобували й вимолювали по всіх усюдах – в архівах, музеях, бібліотеках, крамницях і на базарах, просто по селах у місцевих жителів, котрі щось давнє ще зберігали у скринях, сховках, на горищах тощо. Втім багато з потрібних за сценарієм речей вже зникли з побуту 1920-30-х.

Проблема, наприклад, виникла з мажею – спеціальним возом для солі, що його використовували чумаки (чумакування, відомо, функціонувало до середини ХІХ століття). Зрештою знайшли її в етнографічному музеї Академії Наук. А за тим зразком, за словами Кричевського, старий майстер з-під Радомишля виготовив ще декілька таких само, з яких вдалося сформувати справжнісіньку чумацьку валку.

 

Радомишльська чумацька валка на кіноекрані.

Хто і звідки був той умілець, художник не деталізував. Проте переписні реєстри ХІХ століття засвідчують, що стельмахи, як здавна називають тих, хто майструє вози, колеса та їм подібне, вели свій промисел у багатьох селах колишнього Радомисльського повіту. Поширеним на Радомишльщині є й прізвище Стельмах.  Тут у давнину, до того ж, формувалися валки для походу у Крим по сіль…

А радомишльські мажі вірогідно перекочували згодом до екранізації іншої української класики – Гоголівського «Сорочинського ярмарку», знятого у 1938 році. Художньою компонентою цього фільму також опікувався Василь Кричевський.

Робота над «Тарасом Шевченком» припала на період так званої «українізації» в СРСР, коли більшовики, аби схилити до себе національну інтелігенцію і загасити національний спротив, що був одним з рушіїв української революції 1917-1922 років, на деякий час змирилися з «українським питанням». Та вже за кілька років культурну націоналізацію було згорнуто, а її «засвічених» проводирів піддали нещадним репресіям. До цього трагічного кола потрапили згадані М.Панченко, С.Єфремов, Д.Бузько, М.Семенко.

В.Кричевський у пору нацистської окупації спочатку переїхав до Львова, а згодом емігрував на Захід і осів у Венесуелі, де й доживав віку.

Не дивно, що за такого добору творців фільм «поховали», хоча чимало «німих» кінокартин лояльних до влади авторів час від часу демонструвалися і в епоху звукового кіно. Тим паче у 1951 році вже на Київській кіностудії імені Довженка зняли новий варіант «Тараса Шевченка», що по тому став «еталонним біографічним фільмом» радянського зразка про Кобзаря.

У 2013-му, одначе, «Довженко-центр» реставрував і оцифрував кінотвір 1926 року, щоправда, скорочений варіант, який призначався для дитячого глядача. Тож його за бажання можна переглянути в такій версії.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 березня 2026 р.