Специфічне написання слова «Радомисльський» стало вагомим аргументом у гучній карній справі

 

Упродовж чотирьох днів – від 29 вересня до 2 жовтня 1900 року – повітовий Радомисль заполонила небачена кількість заїжджого люду. У місті в приміщенні з’їзду мирових суддів засідала виїзна сесія 5-го кримінального відділення Київського окружного суду, яка розглядала надзвичайно гучну й резонансну справу шайки підроблювачів векселів. Враховуючи сімох підсудних, тільки присяжних повірених (адвокатів), що їх захищали, прибуло шість. Ще один повірений відстоював інтереси потерпілої сторони. До складу суду тимчасом входили головуючий Леонтій Рижов, судді Володимир Рейгнау, Аристарх Поставський і помічник секретаря Іван Радзієвський. Сторону звинувачення представляв товариш окружного прокурора Микола Толпиго. До Радомисля приїхали кількадесят свідків, а також чималий гурт небайдужих до справи євреїв із Хабного – волосного центру Радомисльського повіту (саме там мешкали й діяли потерпілі у справі та дехто із звинувачуваних). Зацікавила подія кореспондентів ряду губернських і крайових газет.

А от присяжні засідателі були місцевими: дев’ятеро селян і троє представників міської інтелігенції на чолі зі старшиною присяжних – звісним землевласником Євгеном Гарбаровим. Водночас значний інтерес до засідання виявили радомисльські обивателі. Тож, аби вгамовувати присутніх не лише у залі засідань, а й у коридорах, наявного штату місцевої поліції виявилося замало. Вона, за відомостями 1897 року, налічувала лише дев’ять городових поліцейських. Через те для підтримання порядку повітовий воїнський начальник полковник Митрофан Верба дозволив долучити солдатів розквартированої в місті й підпорядкованої йому конвойної команди, у якій вартових служило вчетверо більше. 

Колишня будівля присутствених місць у повітовому Радомислі, де у залі з’їзду мирових суддів розглядалась справа про вексельну оборудку.

Як зазначалося у матеріалах судового розгляду, після смерті у 1895 році власника Хабенської суконної фабрики Івана Юста, чиї статки сягали 200 тисяч рублів, почали відбуватися дивні речі. Спадкоємцям небіжчика стали надходити для сплати векселі, нібито видані Іваном перед його кончиною. Загалом їх налічувалося 37 на 17,5 тисячі рублів. Перші з них справно задовольнили, навіть не підозрюючи, що вони можуть бути несправжніми. Відтак зачули Юсти щось недобре, коли чергова тисячорублева боргова платіжка на ім’я такого собі комісіонера з Романова Менделя Рубінштейна виявилась підписаною 7 жовтня 1894 року в Києві. На ту пору фабрикант уже був тяжкохворим і до смерті Хабного не залишав. Ще 17 векселів на 7300 рублів були виписані на ім’я котроїсь австрійської підданої Ганни Родзевич, про яку ніхто з рідних і близьких покійного зроду нічого не чував. Кредиторка, одначе, передала права на них киянинові Мордуху Адлеру – «адвокатові з вексельних справ», як той себе позиціонував. Тож нащадки забили на сполох і подали судовий позов, тим паче, що, на їх переконання, маючи величезний особистий капітал, Юстові взагалі не було жодної потреби вдаватися до позичок.

Проте окружний суд у Житомирі, де попервах розглядалася підробна оборудка, сфабриковані векселі визнав дійсними. Чи не головним аргументом для винесення судом такої ухвали стали висновки експертів-почеркознавців, що векселі написані і підписані рукою Юста, адже почерк і підписи на них цілковито співпадали з тими текстами, що завідомо писалися ним особисто. 

Натомість Юстові нащадки з таким висновком не погодилися і оскаржили житомирську ухвалу в Київській судовій палаті, котра й призначила повторний судовий розгляд з притягненням підозрюваних до покари.

Окрім згаданих вище аферистів, звинувачувалися у шахрайстві також хабенські купці Аврум і Давид Офенгендени, власник мануфактурного магазину зі Шполи Мендель Зборовський, ще один київський вексельний «фахівець» Мендель Муравчик. Усі вони цілком виглядають людьми зі статками, от тільки на тлі організованої ними гучної вексельної афери доброчесність їхніх прибутків видається доволі сумнівною.

Та чи не головною дійовою особою оборудки виявився 62-річний мешканець Овруча Йось Шехтман, гравер за професією. Саме його вміння бездоганно підробляти різноманітні почерки та ділові папери привернуло увагу шахраїв. І не тільки їх. Про дивовижного підроблювача повідомили Юстам та радомисльській поліції, що розслідувала справу, близькі до небіжчика хабенці Волько Горенштейн та Шая Волошин.

Аби переконатися в мистецтві овруцького майстра та його можливій причетності до вексельної афери, поліційний урядник Павло Цехмейхструк вирішив, так би мовити, зловити вправного краснописця «на живця». Спочатку слідчому через хабенських «посередників» та родича Шехтмана вдалося звести з ним племінника Юста – Олександра, котрий замовив підробити «заднім числом» деякі документи, потрібні, начебто, для оформлення спадкових справ на власну користь. Їх слід було написати на аркушах, що їх завбачливо, певним чином помітивши, надав «замовникові» Цехмейструк разом із так само поміченими купюрами, які призначалися для розрахунку за послуги. «Риба клюнула», і мічені підробки слідство отримало.

Наступного разу вирішено було впіймати генія підробок «на гарячому». Притому нове замовлення стосувалося вже безпосередньо підробки векселів. Зустріч «виконавця» і «замовника» (Юстового племінника) відбувалась у готельному номері, в якому зупинився останній. Сусідні апартаменти обіймав поліційний пристав Василь Равицький, котрий за обумовленим сигналом разом із понятими й «застукав» Шехтмана з усіма його виробами, винагородами та іншими речовими доказами. Їх колекція значно поповнилась після обшуку, вчиненого в помешканні гравера. Цікаво, що після задокументованого арешту підроблювача той поглянув на автограф Равицького і тут же його відтворив настільки достовірно, що, за словами пристава, якби підпис був зроблений на векселі, поліціянт його не вагаючись сплатив, хоча й не мав за собою жодних боргів.

Між тим, Цехмейструк запротоколював й іншу дивовижну витівку Шехтмана, про яку розповів приватний повірений Радомисльського з’їзду мирових суддів Бородянський. За його словами, одного разу Шехтман гостював у батька адвоката. Сам Бородянський у цей час готував якесь позовне подання і, коли вже з половину написав, вимушено вийшов до сусідньої кімнати. А як повернувся, був ошелешений: на столі лежало два примірники прохання, відтворені його почерком настільки точно, що розрізнити, який текст писав він сам, було неможливо.

Отримані слідством неспростовні докази змусили Шехтмана зізнатися у вчинених підробках, але – лише тих, що виготовлялися на замовлення Олександра Юста. Свою причетність до підробки попередніх векселів, навколо яких і закрутилась справа, він категорично заперечував. Мав тут, притому, вагому підставу для захисту: експертний висновок фахівця зі самого Санкт-Петербурга, залученого до попереднього слідства. Проте, слід зазначити, столичне світило криміналістики зганьбилося, бо, за його переконанням, усі підписи на підробних векселях, у тому числі й на тих, що свідомо підроблялися на замовлення слідства, зроблені рукою самого Івана Юста, а його почерк притому цілковито різниться від особистого почерку Шехтмана.

Натомість доморощені тлумачі почерків з викладачів житомирських гімназій, що свідчили у суді, виявилися більш уважними й досконалими, визнавши підписи на всіх 53 документах, які фігурували у справі, підробними, і те, що вони, як і тексти на них, написані однією рукою. Житомиряни зокрема помітили в підроблених паперах невластиві руці Юста подеколи розставлені штрихи, легкість і надто каліграфічне написання та надмірне заокруглення деяких літер, допущені граматичні помилки в іменах, що у бомагах покійного писалися без помилок (для прикладу «Рохля» – «Рухля») тощо. Звернули вони увагу ще на одну надзвичайно важливу деталь: Іван Юст, мов би передбачаючи й водночас застерігаючи майбутні підробні події, з доброго дива «кодував» слово «Радомисльський», виводячи його у власноруч написаних документах в трьох навмання обраних частинах: «Рад-омисль-ський».

Підроблювачі вочевидь з таким шифруванням обізнані не були. На тому й погоріли. Наведені докази житомирські вчителі наочно продемонстрували суду й присяжним.

Промовисто вказували на вчинення підробок й деякі інші важливі деталі. Кілька векселів, за твердженням звинувачених, нібито були видані Юстом у Києві в одному з тамтешніх готелів. Перевірка реєстрів постояльців не тільки цього, а й інших готельних закладів губернського міста, це спростувала, бо в жодному з них у вказані в розписках дати «позичальник» не зупинявся, хоча зазвичай, відвідуючи Київ, неодмінно знімав номер. І, знову таки, дати київського оформлення підробних векселів припадали на період повного занедужання фабриканта.

Згадані хабенські добровільні помічники слідства зуміли, крім того, знайти в Києві Адлера і звернулися до знаного «вексельного адвоката» мовби задля сприяння в стягненні коштів з Юстових нащадків за виготовленими Шехтманом підробними зобов’язаннями для Олександра Юста. Порозумілися вони настільки добре, що той мимохіть розкрив увесь ланцюжок підробок та причетних до них осіб.

Зрештою ці висновки й докази виявилися визначальними для винесення судового вердикту. Суд зокрема встановив, що загалом зловмисники встигли виготовити 42 векселі на 47400 рублів. Тож частина з них ще готувалась до пред’яви.

Усіх підсудних позбавили особливих особистих прав, привілеїв та майна з відшкодуванням ними завданих збитків спадкоємцям Юста. Офенгенденів вислали на проживання в Єнисейську губернію, Зборовського та Рубінштена засудили до трьох років ув’язнення, Адлера, Муравчика та Шехтмана – до трьох з половиною.

Щодо останнього, то один з газетних оглядачів назвав «творіння» овруцького майстра «мистецькою підробкою», а його самого у цій царині – «видатним художником, свого роду генієм, чиє мистецтво ввело в оману Житомирський окружний суд, присяжних фотографів Петербурзької судової палати та інших. Такі генії для суспільства надзвичайно небезпечні», – підсумував журналіст.

Про подальшу долю цього унікуму свідчень немає. Можливо, з огляду на вік, його життя скінчилося в ув’язненні.

Хоча, з іншого боку, поширені випадки, коли фальшивомонетників залучали до справжнього карбування грошових та цінних паперів, використовуючи їхній «досвід» для запобігання підробкам.

Зрештою, й найгеніальніші підроблювачі здатні помилятися. Як, приміром, Шехтман у написанні, здавалося б, звичайного топонімічного прикметника «Радомисльський».

Тимчасом застережливі «кодування» проглядаються подеколи і в нотаріально завірених паперах.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 серпня 2023 р.

 

Жінка з газетного знімка

 

У повідомленні, яке отримав через соціальні мережі, невідома мені дописувачка, зважаючи на її поінформованість про мою роботу в «Зорі Полісся», цікавилась: чи можу щось додати до вміщеної інформації. До тексту долучалась давня вирізка саме з нашої газети десь більш ніж тридцятилітньої давнини: фото жінки з невеличким у кілька рядків фрагментом публікації про неї. 

Героїню твору по світлині впізнав відразу, адже зображено було колишню колегу по газетярському ремеслу, що доволі тривалий час працювала у Радомишльській райдрукарні – Петронелію Іванівну Сосницьку (зазвичай зверталися до неї за скороченим ім’ям Неля). За фахом вона була лінотипісткою – майстринею машинного набору друкарських газетних форм. Для непосвячених поясню, що до 2004 року, відколи було запроваджено сучасний  комп’ютерний набір та друк «Зорі Полісся», газета складалась вручну з відлитих на лінотипі за допомогою машинописної клавіатури свинцевих суцільних текстових рядків. І Неля Сосницька набула у цій царині неабиякої вправності та майстерності.

На моє запитання до авторки звернення, що саме її цікавить, вона відповіла: «Повний текст статті», бо надіслала лишень, що від неї збереглося.

З огляду на те, що газетні підшивки минулих літ в редакції зберігаються, покопирсавшись у них, знайти потрібний номер, звісно, можна. Але, щоби прискорити пошуки, поцікавився деякими часовими аспектами. Позаяк, маючи вже певний досвід, навчився візуально за газетним набором чи версткою та поліграфічними особливостями фоторепродукцій визначати той чи інший часовий період виходу нашого часопису. Тож невдовзі віднайшов «Зорю Полісся» від 27 січня 1987 року, у якій було вміщено нарис Марії Гордієнко «Одна з перших». Ось промовистий фрагмент із нього, що сповна характеризує досвідчену й шановану трудівницю.

«Майже два десятки років за лінотипом. І весь час – на газетному наборі. Бувають і термінові матеріали, і непередбачені правки, і поламки машини в газетні дні, і погана вентиляція в літню спеку… Буває, що нема фази або нема світла, що погано гріється метал, що рябить очко… Буває…

І все ж, коли рівномірно гуде лінотип, і Петронелія Іванівна як справжній віртуоз легенько торкається клавіатури, ми спокійні, бо знаємо: газета вийде вчасно…»

«Набирає здорово!», – не без симпатії свого часу відгукувався про неї колишній радомишльський газетяр Василь Скуратівський, що став згодом відомим українським письменником та етнографом, відзначаючи швидку і якісну роботу машинної складачки Сосницької.

Відтак поцікавився у співрозмовниці, ким їй доводиться жінка з газетного знімка.

«Це моя бабуся», – відповіла Анастасія Берелет, що мешкає в Дніпрі. Притому вона зізналась, що в дитинстві у родинному альбомі всі бабусині нагороди та письмові згадки помалювала й порізала. Тож, натрапивши тепер на отой газетний фрагмент, що дивом вцілів, вирішила у такий спосіб дещо спокутати дитячу провину, щоби зробити рідній людині приємність.

До слова, Петронелія Іванівна Сосницька справедливо належала до кращих трудівниць радомишльської друкарні, до когорти тих, кого колись заслужено називали передовиками виробництва, ударниками праці.

Потрапила вона сюди на роботу на початку 1970-х за направленням після Львівського поліграфічного училища як Неля Жердієва. Її наставниками, яким удячна дотепер своїм становленням, були тодішній директор підприємства Семен Власенко, колежанки Валентина Гальона, Антоніна Гальченко.

А десь через рік по тому молода лінотипістка стала Сосницькою, пов’язавши свою долю з місцевим парубком Леонідом, що мав таке прізвище. З ним у парі викохали трьох доньок – Оксану, Марію, Олену, щоправда, піднімати їх довелося самій. Чоловік зарано відійшов у засвіти…

Набувши пенсійного стажу, роботу залишила і вирушила до середньої доньки (Марічка в заміжжі за теж радомишлянином носить прізвище Норик) на Полтавщину, де у тамтешніх Горішніх Плавнях мешкає дотепер. Пішов їй уже 82-й рік, і на сьогодні вона вже не лише бабуся, а й прабабуся, котрій рідні люди віддячують любов’ю та шаною, що на них вона, безумовно, заслужила.

А ще – вивчають її життєвий та професійний досвід, аби його гідно продовжувати. Гарною підмогою в цьому споконвіку слугували родинні реліквії та альбоми.

Бережіть їх, щоби з літами за ними не жалкувати.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 14 липня 2023 р.

 

 

Пісня, що зорею упала в серце

У Карпатах легенда є давня:

Як дівчина цвіт рути знайде,

То зустріне і долю, й кохання,

Бо чар-зілля до щастя веде.

Про легенду цю пісня чудова

Буде жити роки і віки.

В ній гармонія музики й слова -

Йвасюкові безсмертні рядки...

 

Ця пісня традиційно лунає нині на благодійних концертах, що проводяться в підтримку ЗСУ в різних куточках нашої України й на Радомишльщині зокрема. Додавала вона сил і надії учасникам буремних українських протестів у 2004-му і 2013-14-му. Разом з гімном України вона неодмінно заспівується футбольними уболівальниками на матчах збірної України, надихаючи футболістів на атакувальні дії. Її, як мовиться, впізнають з перших нот та перших слів, адже стала вона нашим знаним пісенним символом. І отак уже впродовж більше ніж півстоліття.

Йдеться про «Червону руту», що злетіла над Україною та світом у 1970-му, і відтоді її тріумфальний політ не припиняється.

Вперше публічно пісню Володимира Івасюка було виконано 13 вересня 1970 року на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою». Її проспівали сам автор і солістка місцевого джаз-ансамблю Олена Кузнецова. Як згадує виконавиця, на майдані тоді зібрався величезний натовп, що вибухнув овацією. І наступного дня «Червону руту» вже наспівувало все місто, а за ним – уся Україна. А її автор, на ту пору 21-річний студент Чернівецького медичного інституту, як мовиться, проснувся знаменитим.

Перше виконання «Червоної рути»: Володимир Івасюк і Олена Кузнєцова.

Втім сестра пісняра Оксана зазначає, що Володя працював над створенням цього невеличкого пісенного шедевру декілька років. Ще у 1967-му він у батьковій бібліотеці натрапив на працю українського етнографа й фольклориста Володимира Гнатюка «Коломийки» видання 1906 року. В одному з народних переспівів згадувалась чарівна «троєзільна червона рутонька», що, як з’ясував юнак, росла у Карпатах і, окрім цілющих властивостей, мала за переказами приворотну силу, а дівчина, яка її знайде та зірве, спізнає щасливе кохання. Отак і народилися всім відомі нині рядки «сонце-руту знайшла і мене зчарувала»... Притому поміж однокурсниками Івасюка розійшлося кілька варіантів слів до пісні, допоки не з’явився той остаточний, що й поширився світом.

Уперше автор виконав пісню вдома, і рідні, зачувши її, почувалися гордими й щасливими.

Цей пісенний твір увійшов до репертуару багатьох тогочасних виконавців. Мова не лише про українських, а й республік колишнього СРСР та зарубіжжя. Тривалий час вона посідала перші рядки популярності в усій східній Європі. Як зазначала свого часу під час нашого спілкування в Радомишлі народна артистка Оксана Білозір, мати в репертуарі українську пісню вважалося у 80-х ознакою якості колективу чи виконавця на союзному рівні. Водночас «Червона рута» дала потужний старт сучасній українській естрадній пісні, визначивши на багато років вагомий орієнтир, на якій рівнялися інші.

За підсумками Всесоюзного телефестивалю «Пісня-1971», що якраз тоді започаткувався, «Червона рута» стала його лауреатом. Це був, по суті, чи не єдиний випадок в історії «Пісні року», коли перемагала пісня самодіяльного автора і самодіяльних виконавців (її виконували солісти ВІА «Смерічка» Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, тріо яким склав сам Івасюк). І такий ось промовистий факт, що теж не має аналогів: після тріумфальної прем’єри «Червоної рути» фірма грамзапису «Мелодія», за часів СРСР державний монополіст у цій царині, одна за однією випустила платівки із записом пісні шістьох виконавців, і всі вони миттєво розійшлися між меломанами.

Стрімкий злет пісні остаточно визначив професійний шлях її автора. Адже вчився він на медика, мав схильність до живопису, але обрав таки музику. Професійну. Відтак позбувся свого «самодіяльного» статусу, що, за словами друзів, дещо його гнітив, і вступив до Львівської консерваторії. А вже у славному місті Лева започаткував творчу співпрацю з багатьма тамтешніми корифеями поетичного слова, бо попервах переважно поєднував музику з власними поетичними рядками.

Слідом за «Червоною рутою» Володимир Івасюк створив цілу низку надзвичайно популярних пісенних творів: «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Пісня буде поміж нас», «Балада про дві скрипки», «Два перстені», «Балада про мальви», «Лиш раз цвіте любов», «Я – твоє крило», «У долі своя весна», «Залишені квіти» (це, до речі, єдина пісня у спадщині митця, де на музику іншого композитора – Валерія Громцева – покладено його вірш) та багато інших, що дотепер не втрачають принадності на сценах і в ефірах. У творчому доробку з’явилися сюїти-варіації для оркестрів та хору, музика до театральних вистав.

Та все ж найбільшої слави зажила «Червона рута», яку не без підстав називають пісенним гімном української ідентичності, адже вплинула вона на розвиток усієї української естради. Музикознавці стверджують, що до її появи українську музику розглядали переважно однобоко і суто з етнографічного погляду. А тут раптом стався її шалений вибух і розвій. Бо всі побачили що вона може бути модною, може бути стильною, може бути танцювальною.

Власне, завдячуючи Івасюковій пісні, неабиякого поширення набуло словосполучення «Червона рута». Таку назву має широковідомий Всеукраїнський пісенний фестиваль, запозичили її знані музичні колективи і не тільки. Приміром, у кризові дев’яності такою собі «квіткою надії» до відродження соціально-економічного розвитку Радомишля стала утворена в місті однойменна фірма, що успішно реалізувала ряд соціальних і господарських проєктів.

Подібні фото, як і ось ці, що їх зробив фотокореспондент газети «Зоря Полісся»  Микола Попович, мабуть, зберігаються в родинних альбомах багатьох радомишлян. Увічнено на них подію, що відбулась у місті в червні 1993-го. Тоді в Радомишлі було відкрито зону відпочинку «Острів». Облаштувало її на міському ставу якраз Акціонерне товариство «Червона рута».

Вусань в окулярах у центрі першої світлини – відомий житомирський письменник Олексій Опанасюк (він, на жаль, пішов за межу Вічності у 2011-му), що брав участь в урочистостях. До слова, того дня в міському парку проводилося також свято книги.

А 2022-го під час загальнодержавних заходів з дерусифікації нашої топоніміки ім’я Володимира Івасюка присвоєне одній із вулиць Радомишля. У ряді українських міст, між тим, з’явилися вуличні топоніми саме з назвою «Червона рута».

Світлій пам’яті Івасюка, що у 1979-му трагічно пішов з життя за так і не з’ясованих обставин, композитор Арнольд Святогоров і поет Віталій Близнюк присвятили щемну пісню «Відлуння вірності». У ній пісенне чар-зілля «Червоної рути» порівнюється із зорею, що упала в самісіньке серце українців...

Лише 30 років життя відміряла доля Володимирові Івасюкові. З жалем наразі доводиться міркувати, скільки ним не написано й недоспівано прекрасних творів, що напевне збагатили б українську культуру вагомим розмаєм неповторних і багатющих поетично-музичних перлин.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 19 травня, 14 липня 2023 р.

 

Хто у водоймі господар...

 

Останніми маловодними роками наші краяни вже дещо відвикли від повеней. Тож розлив навесні 2023-го місцевих річок і передусім Тетерева змусив триматися у всеозброєнні й готовності до надзвичайних ситуацій і відповідні служби, і місцевих жителів. Адже, як і зазвичай, вода підтопила ряд присадибних ділянок на притетерівських околицях Радомишля. Втім у багатьох місцях, куди річковий паводок не дістався, спричинили до цього передусім рясні дощі, що щедро лилися у квітні. Відтак переповнилися суміжні заливні та протічні озерця, рівень води в яких визначав у їхніх заплавах рівень ґрунтових вод.

Зрештою Тетерівська повінь поступово зійшла, а от околична на деяких ділянках залишилася, бо в прилеглому «рівневому» озерці вода чомусь не спадала. Місцеві мешканці швидко з’ясували причину. Високий рівень зберігався через загату, що її влаштувала на струмку, який витікав з озерця, родина бобрів, котра тут уже давно оселилась.

Тож змушені були відчайдухи-господарники вдатися до неординарних заходів і організовувати такий собі авральний «річковий десант», що дав змогу боброву греблю розібрати. Проте наступного дня загата була на своєму місці: проворні будівельники-бобри за одну ніч її не лише відновили, а й влаштували трохи вищою. Довелося водоскидну операцію проводити вдруге – і людям, ... і бобрам. Зрештою вода з городів і садків таки зійшла. Проте самобудна «гідротехнічна» споруда, знову влаштована спритними аборигенами водойми, біля неї зберігається, хоча вже дещо меншою.

Хоча рівень води тут однак зберігся трохи вищим від природного. Але, зважаючи на посуху, що владарює літньої пори останніми роками, це навіть на користь. Бо дає помітну ґрунтову вологу поживу прилеглим садово-городнім ділянкам.

Між тим, лапотворні гатки, зведені бобрами, зустрічаються у багатьох місцях нашого краю. Часом вони виглядають доволі могутніми, бо для греблі гризун використовує не лише товсте гілляччя, як в описаному випадку, а й доладні стовбури прибережних дерев, що їх вправно «під конус» перегризає зубами, ще й звалюючи саме в необхідному для будівництва напрямку.

 

При потребі спритний гатник поділяє стовбурину на колодки певної довжини. Зрештою влаштовуються боброві загати за усіма будівельними правилами: подеколи з палями, конопаченням, зміцненням для надійності підпорками. Залишають ці гідробудівники й такі собі обвідні канали, аби споруду оминали потужні повеневі потоки.

Здебільшого одну невелику водойму обіймає одна боброва сім’я або й «холостяк», що самотужки цілком вправляються з водорегулюванням та обслуговуванням облюбованого ними «маєтку».

Цей гризун та його норов добре відомі на нашому Поліссі, бо бобер є давнім тутешнім поселенцем. Навіть прадавнім. Адже боброві останки, що на них натрапляли місцеві мешканці, сягають доби бронзи. Притому споконвіку бобри були тут об’єктом промислу для видобування хутра, що в середньовіччі слугувало такою собі одиницею оподаткування. Скажімо, у стародавній Руси, до якої належали й древлянські землі, окрім обов’язкової подимної данини, що накладалася на господарський двір – «дим», застосовувалося й так зване «полюддя», як натуральна форма розрахунку з княжим двором. До такої податі, та ще й доволі прибуткової, належало зокрема й хутро. Проте привілей полювання на бобрів надавався лише можновладцям, що влаштовували у своїх володіннях боброві гони.

Приміром, датоване 1545 роком писемне свідчення про село Булгаки (його ототожнюють із сучасними Буглаками на Радомишльщині) вказує на тамтешні «боброві гони, що належать дворянам Панковичам». Позаяк згадувані в історичних джерелах ареали бобрів подеколи ще й слугували орієнтиром для локалізації тієї чи іншої місцевості. А ще ці права власності законодавчо посилювалися нещадною покарою «браконьєрів», котрі зазіхали на приватні мисливські урочища. Скажімо, за Литовським статутом ласого на чужу звірину могли навіть стратити.

Втім отримані «патенти» на «боброві гони» використовувалися не лише для полювання. Господарі не просто оберігали своїх «годувальників», а й сприяли збільшенню їхнього поголів’я. Бобровим господарством зазвичай завідували такі собі «бобровники». Деякі з них залишили у згадку нащадкам про свою первісну професію похідне від неї прізвище, що зустрічається дотепер. Для прикладу, на межі ХІХ і ХХ століть служив у Радомислі поліційний наглядач Іван Бобровник.

Збереглася у наших краях й старовинна «боброва» топоніміка. До басейну Тетерева, приміром, належать річечки Жерев і Жерева. Таку ж назву мають розташовані на них однойменні села. Цими словами у давнину означали боброві угіддя.

У пору Речі Посполитої місцини довкола Радомишля, населені бобрами, перебували у церковних володіннях. Відомо про ревне оберігання своїх прав на боброві урочища Київськими митрополитами. У 1624 році за митрополитства Іова Борецького у гродському суді Києва розглядалась скарга про незаконний вилов бобрів у митрополичих маєтностях понад Тетеревом біля Мигалок. Згодом з подібного приводу, відстоюючи митрополичі привілеї, позивався Петро Могила, що мав у Радомислі заміську резиденцію.

Між тим, у давні часи водоплавних ссавців ототожнювали з рибами. Тож церква дозволяла їх вживати у їжу в піст. А тому боброве м’ясо, яке, до того ж, вважається дієтичним, постачали в монастирі та до дворів церковних ієрархів.

Одначе той давній попит на хутро й тушки бобрів, схоже, таки відчутно перевищував пропозицію. Адже, як зазначав у статистичному описі Київської губернії середини ХІХ століття цивільний губернатор Іван Фундуклей, на ту пору про давнє привільне існування бобрів на тутешніх теренах зосталися лише перекази, бо ця порода давно перевелась.

Століттям по тому біологи та лісівники почали відроджувати її штучним шляхом, завозячи бобрів до місць їх прадавнього перебування. На Радомишльщину, звісно, теж.

Потрапивши у своє звичне й облюбоване середовище, звір віддячив за турботу. Споконвічний природний гідротехнік добровільно узяв на себе функцію відновлення гребель, що здавна тримали на наших річечках водний рівень, підтверджуючи виплекане віками реноме господарів водойм.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 червня 2023 р.

  

Французькі мотиви Ставків

 

Знаний колекціонер, меценат та пошуковець Олексій Шереметьєв ось уже декілька років займається порятунком і відновленням колишнього палацу графів Дуніних-Вонсовичів у Ставках Радомишльської громади. Збудовано його було в кінці XVIII ст. (до речі, цеглини, що перекладалися під час реконструкції стін, марковані 1792 роком) тодішнім володарем Адамом Дуніним-Вонсовичем, що свого часу був шамбеляном (камергером) при дворі польського короля. А от старший син пана Адама – Станіслав, котрий провів у Ставках дитячі та ранні юнацькі роки, – пристав на службу до французького імператора Наполеона Першого Бонапарта, притому був його ординарцем та перекладачем у російській кампанії 1812 року.

Певною мірою саме особлива місія графа Станіслава Дуніна-Вонсовича спонукала Олексія та його команду додати до історичного й мистецького забарвлення ставківського маєтку французьку складову.

Слід зазначити, що наполеоніка займає особливе місце у колекціях звісного «Музею Шереметьєвих». Серед його перлин – одна з коштовних копій із оригіналу посмертної маски Наполеона, що її було зроблено через два дні після його смерті особистим лікарем Франсуа Антомаркі. Не менш цінний артефакт – гіпсовий частково позолочений бюст імператора Бонапарта, виконаний за бронзовим оригіналом італійського скульптора Лоренцо Бартоліні.

Музейні французькі експонати виставлялися в колишньому палаці Дуніних-Вонсовичів під час дійств та фестивалів, що тут влаштовуються. Ставківські маєтності, до того ж, ставали місцем військово-історичних реконструкцій наполеонівських війн, які організовувала громадська організація «Департамент воєнно-культурної антропології».

Втім варті уваги родзинки має й сам мистецький маєток у Ставках. Як розповів музейний фахівець Олексій Руденко, під час відновлювальних робіт у палаці було виявлено деякі елементи архітектурного декору, що свого часу оздоблювали інтер’єри цього «шляхетського гнізда». Серед них – і ось такий гіпсовий плафон розміром 64х38см із барельєфним зображенням грифона: міфічної істоти з тілом лева, крилами й головою орла або іншого хижого птаха.

Грифони були поширеним декоративним мотивом у скульптурі й образотворчому мистецтві античних Греції та Риму. Саме звідти вони «перелетіли» до стилю «ампір», що виявився водночас і вершиною, і завершальним акордом класицизму, де також посіли місце одного з найпопулярніших персонажів при оздобленні творів архітектури, інтер’єрів, декору меблів тощо.

За словами музейника, в барельєфі із грифоном зі Ставків відчувається вплив знаменитих французських майстрів епохи ампіру – Шарля Персьє (1734–1838) та П’єра Франсуа Леонара Фонтена (1762–1853).

І в цьому, з огляду на беззаперечний зв’язок родини Вонсовичів в особі графа Станіслава з Францією, теж проглядається певна закономірність.

А так виглядав колишній палац Дуніних-Вонсовичів у 1975 році, коли в ньому розташовувався дитячий туберкульозний санаторій. 

 

Газета «Зоря Полісся», 19 травня 2023 р.

 

«В день авансу і зарплати…»

 

     Жінка ця – ну, просто клас!
     Для усіх немовби мати,
     Промінь сонячний для нас –
     В день авансу і зарплати…

Ці іронічні віршовані рядочки, що спливли в пам’яті, присвячувалися працівницям бухгалтерської сфери, які, попри виконувані ними різноманітні фінансово-економічні функції, в уяві багатьох асоціювалися передовсім з нарахуванням та виплатою заробітку.

Зазначені дні вважалися майже святковими, а визначені виплатні дати – 12 та 27, чи 15 та 30 числа – на підприємствах, в установах та організаціях знали як «отченаш». І дотримувалися їх неухильно. Адже несвоєчасна виплата трудівникам заробітної плати, як і авансу (так зазвичай називали платню за першу половину місяця), в СРСР розглядалась як надзвичайна подія, і до порушників застосовувалися найсуворіші заходи. Керівник, скажімо, міг відразу попрощатися зі своєю посадою. Відтак касири та відповідні бухгалтерські працівники оперативно повідомляли керівництву про те, що хтось не прийшов отримати платню. У такому випадку, аби підстрахуватися, зароблене надсилали поштовим переказом на домашню адресу відсутнього.

У деяких виробничих структурах, зокрема будівельних, робота ряду підрозділів мала виїзний характер, коли доводилися працювати на об’єктах, віддалених від адміністративного розташування контори. У такому випадку зарплату відрядженим дільницям чи бригадам доправляли безпосередньо до місця їхнього перебування.

Саме такий момент і зафіксовано на світлині, що її було вміщено в ювілейному альбомі колишньої Шляхово-експлуатаційної дільниці №630, яка базувалась у Радомишлі. Альбом цей присвячувався 50-річчю «Великого Жовтня» і зберігається в краєзнавчому музеї Радомишля.

У бухгалтерові-касирові (у центрі знімка) відразу впізнав Олександру Гаврилівну Золотарьову-Радовільську. У мої дитячі роки для нашої родини вона була сусідкою по комуналці. Пройшла, між тим, німецько-російську війну. І за дивним збігом (а, може, й ні) була на фронті санінструктором окремого дорожньо-експлуатаційного батальйону.

Можливо, читачі публікації впізнають ще когось із цієї фотокартки…

Свого часу в ШЕДі (його в ті роки зазвичай іменували російською абревіатурою ДЕУ, як відому уже тепер автівку) працювала й моя мама. Базувалась ця фірма на перетині сучасних вулиць Карпенка та Купальної (її територія «спускалась» до річки, а останнім ці виробничі площі обіймав лісоторговельний склад), і опікувалась дорожнім господарством регіону. Будувала й обслуговувала зокрема ділянку Варшавки, доглядала й утримувала в Радомишлі міст через Тетерів, спочатку старий дерев’яний, а потім і залізобетонний, та інші мостові споруди на автошляхах Радомишльщини.

Між тим, тогочасна статистика зазначає, що у 1967 році середня зарплата в СРСР становила 100 рублів, для робітників промислових галузей – 132 рублі. Некваліфікований персонал отримував «мінімалку» (в межах 50 руб.). Приблизно такий заробіток, вочевидь, нараховувався й шляховим працівникам ШЕДу. І, як бачимо, підвозився.

Сьогодні, коли зарплата перераховується працівникам на банківські картки, «доставка на місце» вже не актуальна. Водночас відповідальність керівництва за невиплату заробітку так само передбачає каральні адміністративні й навіть кримінальні наслідки. Їхнє застосування, щоправда, часто-густо блокується заплутаними й суперечливими юридичними процедурами та тяганинами.

 

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2023 р.

 

P.S. Після публікації цієї світлини в газеті відгукнулась на неї 90-літня радомишлянка Віра Киселевич-Безпала. Жінка впізнала на фото … вантажівку за номером 02-10. На іншій, що мала номер 02-09, колись саме в «ДЕУ-630» працював її чоловік. Втім, як розповіла Віра Василівна, починав він з легковика: був водієм директорської машини, коли новопризначеним керівником дільниці став Федір Можарівський. А потім, як родина почала будувати хату, пересів на вантажного ЗІСа.

Звісно, знайома була вона з Олександрою Золотарьовою. Згадує, що товаришували з моєю мамою і дружиною директора Павлою Можарівською. Одного разу жінки завітали до нас засівати на Новий рік, і були ті відвідини радісними та веселими…

«Приємно згадувати гарне минуле, особливо порядних і добрих людей, які тобі зустрічалися…» – підсумувала Віра Киселевич-Безпала.

 

У битві за урожай

 

Восени 2022-го ЗМІ подивували українців повідомленнями про оголошену в лукашенківській білорусі мобілізацію на битву за урожай. Йшлося зокрема про примусове залучення на збиральні та інші сільськогосподарські роботи робітників, держслужбовців, студентів і навіть школярів.

Старшому поколінню наших співгромадян це нагадало часи СРСР, коли міський «дармовий» ресурс широко мобілізовувався на допомогу колгоспам, які, попри значну, в порівнянні з сьогоденням, кількість «закріпаченого» сільського населення, самотужки із доведеними згори планами з усім обсягом робіт не справлялися.

Відтак практично цілорічно допомагали селу трудівники підприємств, установ, організацій, навчальних закладів та ще й військові.

Весна зокрема починалась з перебирання картоплі та іншої городини з кагатів, влітку оголошувався аврал на косовицю або на сапання кормових буряків, городини тощо. Та й узимку без містян аграрники не обходилися, адже їх залучали зокрема на заготівлю хвойної лапки – соснових гілочок, що використовувалась як вітамінна добавка для приготування комбікормових сумішей. Та все ж головна «битва» стартувала із початком жнивно-збиральної кампанії. Відтоді районні служби справно складали рознарядки – куди, коли і скільки трудового ресурсу мало направлятися на збирання помідорів, огірків, картоплі, моркви, буряків та іншого, на піднімання льонотрести чи на обривання хмелю.

Саме на хмелеплантації зроблено ось такі світлини, що їх показала колишня працівниця машинобудівного заводу Тетяна Алєксєєнко, що разом із колегами по роботі займається суто «виробничими» справами.

В незалежній Україні з переведенням аграрного сектора на ринкові рейки про таку практику швидко забули. Сучасні сільгосптовариства і фермерські господарства, застосовуючи новітні технічні засоби та технології, справно обходяться власними силами й засобами. І всупереч поширеним у нас хибним уявленням, що «сільське господарство занепадає разом із селом», поля засіваються і врожаї збираються, а Україна стала одним із найпотужніших гравців на світовому аграрному ринку. Запроваджений з ініціативи ООН «зерновий коридор» для зняття російської блокади українського збіжжя промовисто засвідчив, що наша держава годує чи не півсвіту.

Втім спогади про участь у масовій «битві за урожай» у багатьох зосталися доволі романтичними. Адже заїжджі помічники здебільшого не перевантажувалися, розглядаючи часом поїздку в колгосп як такий собі «пікнічок» з трудотерапією, звідки ще й випадало навіть заробити копійчину та дещо з врожаю задарма прихопити додому. Школярі і студенти теж були не проти у законний спосіб пропустити уроки та пари заради сільського «культпоходу». Та й солдатики раділи несподіваній нагоді вирватися зі служби на цивілку.    

Але кожен повинен передусім виконувати власну роботу й власні обов’язки. Інакше матимемо такий собі величезний колгосп, де, як це було в роки нашого «світлого минулого», не обходитимемося без батога та погоничів на усіх рівнях.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2023 р.