Оберігаймо свої історичні традиції й надбання

  

Надзвичайно обурило мене поширене в мережі повідомлення про ініціативу групи місцевих депутатів та іже з ними про перейменування двох радомишльських вулиць: Великої Житомирської та Малої Житомирської – відповідно на Замкову й Житомирську. Бо, чесно зізнаюся, такого й не міг собі уявити. Адже запропоновано перейменувати історичні назви, офіційно відомі на наших теренах близько двох століть, а до того вони були вживані серед містян, як подорожній орієнтир (у давнину битий шлях з Києва на Житомир вів саме через Радомишль). Водночас жодного історичного підґрунтя не має пропонована ініціаторами перейменування нова назва Великої Житомирської вулиці – Замкова.

Більшовики, що ствердилися у владі 1920-го, почали творити «нову топонімічну політику» (топоніміка – наука про назви), перекресливши усі попередні міські традиції та напрацювання у цій царині. Доходило часом до маразму, коли Велику Житомирську у 1921 році попервах перейменували на Шевченківську, а через два роки офіційно нарекли вулицею «імєні гєроя рєволюциї таваріща Фєдоровского». Згодом, коли вже забулося, хто він такий, її перейменували спочатку на Сталіна, а потім на Ломоносова.

 

Мала Житомирська тимчасом стала першим прикладом перейменування радомишльських вулиць ще за царської доби, коли її назвали Олександрівською, затим за більшовиків вона іменувалась Поштовою, Ленінською, Науменка, Леніна.

Історичні назви цим вулицям, до речі, найдовшим у Радомишлі, повернули у 1995-му. Здавалося б – крапка.

Аж ні, комусь закортіло новизни.

Одначе, ініціюючи нові їх зміни, підписанти чомусь забули про визначений міською радою Порядок найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ, скверів та споруд на території Радомишльської міської ради, як і те, що всі пропозиції, які надходять до міськради з приводу присвоєння чи перегляду топонімічних назв, обов’язково розглядаються створеною міською радою Комісією з найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ та скверів на території Радомишльської міської ради (такі комісії зазвичай називають топонімічними), аби було зроблено експертну оцінку перейменувальній ініціативі чи пропозиції. І це не похвальба чи бравада, бо до складу комісії, яку мені довірено очолювати, входять не просто громадські активісти, що часом на засіданнях комісії мовили щось на зразок «я в цьому не розуміюся, але вважаю…», а люди, які принаймні з цим пов’язані своїм фахом, напрацюваннями в дослідженні історичного минулого, зокрема й топонімічного. Членами комісії є місцеві історики, краєзнавці, мовники, юристи, фахівці з містобудування та збереження історико-культурної спадщини, представники громадськості. Проте доводиться, на жаль, констатувати, що останнім часом рішення зі зміни міських топонімів ухвалювалися без висновків та рекомендацій комісії.

Що стосується згаданого Порядку, то ним визначено, що пропозиція щодо зміни тієї чи іншої назви повинна супроводжуватися встановленим переліком документів, які до неї додаються. У їх числі обов’язково повинна бути Пояснювальна записка, в якій міститься обґрунтування необхідності перейменування та надання пропонованої назви. Не тільки записки, а й жодного пояснення ініціатори змін не надали.

Чому їхню пропозицію всупереч встановленому міською Порядку поспішно винесли на громадське обговорення, – незрозуміло. Хоча чому тут дивуватися, коли подібні приклади нехтування законодавчими вимогами і власними рішеннями бачимо раз-по-раз на найвищих владних рівнях.

З приємністю, проте, відзначу, що до честі радомишлян, які долучилися до обговорення, жодного схвалення чи підтримки у їхніх коментарях не знайшов.

Ініціатива зі зміною історичних назв вулиць Великої Житомирської та Малої Житомирської в Радомишлі, крім того, не узгоджується із законодавчими актами.

У Законі України «Про географічні назви» вказано, що Перейменування географічних об’єктів (топонімів) здійснюється зокрема у випадку необхідності повернення окремим географічним об’єктам їхніх історичних назв (ст.5), а не навпаки.

Так само у рекомендаціях Українського Інституту Національної Пам’яті, як центрального органу виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті, щодо виконання законів, пов’язаних з декомунізацією та деколонізацією нашої топоніміки, за якими упродовж останнього десятиріччя здійснено масові перейменування топонімів з комуністичними та російськими пропагандистськими назвами, у тім, що стосується нових найменувань, також наголошується, що насамперед мають бути відроджені історичні назви топонімічних об’єктів.

І насамкінець – головне. Рішенням Радомишльської міської ради 6 скликання №745 від 29 травня 2014 року встановлено, що не підлягають перейменуванню назви вулиць та топонімічні об’єкти, які символізують історію міста та пам’ятні віхи його розвитку. У визначеному переліку – Велика і Мала Житомирські вулиці. Мовби передбачаючи можливі майбутні спроби можновладців позбиткуватися над історичною спадщиною, міськрада у такий спосіб створила певний запобіжник. На жаль, досі відповідні служби так і не спромоглися внести їх до реєстру міської історичної спадщини. Адже назви теж можуть і повинні бути узаконеними пам’ятками історії та культури, щоби ні в кого не виникало спокуси на них зазіхати.

Потреба оберігати їх прописана Законом про місцеве самоврядування, де йдеться про організацію охорони пам’яток історії та культури (ст.31, п.б, пп.5), Законом про збереження культурної спадщини, до якої, як у ньому зазначено, входять також історично сформовані вулиці (ст.2, п.2, абз.5), а до повноважень міської ради віднесено забезпечення охорони культурної спадщини (ст.6, п.2, пп.1).

Тож, звертаючись до тих, що підписалися, хочу зауважити, що при владі ви були-є-будете якийсь десяток-другий літ. А назвам у місті, що ви їх пропонуєте змінити, – щонайменше двісті років. Тож ваш обов’язок – не тільки дотримуватися конституційних засад щодо збереження й охорони культурної та історичної спадщини (ст.11, 15 Конституції), а й доводити це конкретними справами – наслідувати, берегти й примножувати добрі давні міські традиції, а не губити й ламати їх. Зобов’язує до цього й те, що Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. №878 Радомишль занесено до Списку історичних населених місць України, відтак цей статус має спонукати громаду не тільки наповнювати його конкретним історичним змістом, а й утримуватися від будь-яких кроків, що ставитимуть приналежність до славної історичної когорти під сумнів.

 

 

Біля першопочатків українського театрального новаторства

 

У липні 1968 року в Радомишлі з успіхом гастролював Київський обласний Державний український музично-драматичний театр ім.Саксаганського. Саксаганівці представили у районному Будинку культури та на клубних сценах Великої Рачі, Вишевичів, Веприна, Осичок, Чайківки, Кочерова, Потіївки, Забілоччя, Мірчі сім вистав зі свого тодішнього репертуару. Як писала райгазета «Зоря Полісся», висвітлюючи гастролі, приїзд київських митців став визначною подією в культурному житті радомишлян. Вистави, що їх показали саксаганівці, надзвичайно порадували глядачів. Як потішили й артисти, котрі щиро продемонстрували свою майстерність, талановиту гру. Зазначалося, що глядачі охоче йшли дивитись спектаклі, щедро вина­городжуючи гостей оплесками, а квитки майже на всі вистави були розпродані задовго до початку гастролей.

Втім, попри столичну київську вивіску, вказану у назві театру, прописаний він у Білій Церкві. «Периферійний» статус, одначе, не заважає йому ще з часу свого заснування й дотепер входити до когорти провідних театральних колективів України. І не тільки: у 1971 році театр посідав друге місце у «рейтинговому» реєстрі колишнього СРСР, поступаючись лише «мхатівцям». У ту пору, до речі, його гастрольні подорожі охоплювали не тільки Україну, а й безмежні союзні простори.

Високий рівень театрального колективу підтверджує й його сучасна назва – Київський академічний обласний музично-драматичний театр імені П.К.Саксаганського, до якої додалося «академічне» означення, підкреслюючи зразковість та визнання колективу.

Відлік своєї історії Білоцерківський театр офіційно веде з 1933 року, коли він був затверджений урядом тодішньої УСРР в якості одного з восьми пересувних театрів Київської області. Водночас основу трупи становили актори легендарного й уславленого театру «Березіль», створеного корифеєм українського театрального мистецтва Лесем Курбасом. До цього мистецького об’єднання входило шість театральних філій-студій, одна з яких якраз і осідала у Білій Церкві. Саме 1933-го Курбаса піддали гонінням  та репресіям з кривавим розстрілом через чотири роки у колі цвіту української інтелігенції в сумнозвісному карельському урочищі Сандормох. Театральні «діти» митця тимчасом були розформовані й розпорошені.

Лесь Курбас.

Слід зазначити, що студійна модель, яка діяла в «Березолі», була випробувана Курбасом ще під час його роботи в «Молодому театрі». Цей так само новаторський колектив на зорі української революції кинув виклик імперським догмам, за якими українські театральні трупи мали винятково класичний український «побутовий» репертуар. Твори світової драматургії, як і сучасні п’єси, вважалися прерогативою російськомовних сцен.

Не вписувалися у застарілу догматичну модель і запропоновані  молодотеатрівцями авангардні, гротескні та вертепні постановочні форми. Їх режисер прагнув поширювати й пропагувати саме у формі студій-філіалів. Одна з таких була створена у 1919 році в Радомишлі. У ту пору в цьому повітовому місті спостерігався справжній театральний бум. Сценічні гуртки створювалися тут фактично при кожному «пролетарському» клубі. Тодішні місцеві газети рясніють повідомленнями про спектаклі, поставлені зокрема артистами профспілкового, кооперативного клубів, що функціонували на суконній фабриці, на Рудні, Микгороді, гуртків в освітніх закладах тощо.

Відтак «Молодий театр» мав добру нагоду вишукувати талановитих краян з акторськими здібностями, з іншого боку – вагомим аргументом була будівля міського театру, що діяв у Радомислі ще з дореволюційних часів (до слова, саксаганівці у Білій Церкві досі туляться в пристосованому приміщенні).

 

Колишній радомишльський театр. Світлина 1940-х рр.

Хоча обличчя «Молодого театру» в Радомишлі ще тільки вимальовується, як зазначав з цього приводу оглядач Всеукраїнського тижневика «Мистецтво» С.Бондарчук, слід вважати його точною копією Київського. Наскільки б розвинулися ці тенденції надалі – гадати важко. Адже того ж 1919 року «Молодий театр» у Києві був націоналізований більшовиками. По тому його засновник деякий час був режисером у Київській опері, а у 1922-му певною мірою відновив своє дітище вже як «Березіль».

Для Радомишля, як не прикро, місця в його структурі цього разу не виявилося. Схоже, що можлива співпраця з ним виглядала ненадійною на тлі тодішніх адміністративно-територіальних гойдалок, що раз по раз перекидали урізаний новоутворений Радомишльський район між Київщиною та Волинню. Тим паче приміщення Радомишльського театру теж у 1919-му було реквізоване більшовиками у його власника Й.Подоновського. Та й театральна трупа, що працювала в ньому, припинила своє існування під завісу 1920-х, коли комуністична влада проголосила «найважливішим із мистецтв» – кіно, і театр у Радомишлі став кінотеатром…

Жаль, але описаний на початку приїзд білоцерківського театру, певною мірою дещо спізнився. Адже за п’ять років перед тим споруда колишнього театру в Радомишлі згоріла від пожежі. Якби саксаганівці грали у ній, вірогідно відчули б неповторну курбасівську ауру, що зберігалась у цих стінах ще з часів «Молодого театру» і збігалась із їхнім власним мистецьким спадком.

 

1968 р. Театр ім.Саксаганського в Радомишлі. Сцена з вистави Я.Сербіна «Неосвячене кохання» (за мотивами твору М.Коцюбинського «На віру»).

Фото Альфреда Оржехівського.

 

Газета «Зоря Полісся», 6 вересня 2024 р.

 

Найчутливіше місце в Україні

  

Упродовж липня-серпня 2024-го на планеті Земля було зареєстровано десять землетрусів різної потужності – з магнітудою від 3,9 до 6,4 за шкалою Ріхтера, якою узвичаєно вимірювати силу підземних поштовхів. Сталися вони у далеких від нас Чилі, Панамі, Коста-Риці, Японії та островах Тонга й Тайвані і в сусідній Румунії. А чи відчули або бодай помітили їх пересічні краяни? Напевне, ні. Одначе саме завдяки фахівцям з Радомишльщини інформація про ці явища, що можуть засвідчувати чи попереджати про значну небезпеку і навіть катастрофи, надійшла до відповідних державних та міжнародних структур.

Уже понад шість десятиліть цілодобово відстежують щонайменші порухи нашої чутливої земної кулі у Головному центрі спеціального контролю (ГЦСК), що розташований у селищі Городок. Свого часу він був створений для військових потреб і призначався для виявлення ядерних вибухів, зокрема й випробувальних. Побіжно фіксувалися й природні, техногенні та інші поштовхи – не лише землетруси, а й коливання, спричинені падінням метеоритів або літальних апаратів, різноманітними вибухами, виверженнями вулканів, а також геофізичні явища – грозові розряди, магнітні бурі тощо. Ці функції тут виконують дотепер, змінивши, щоправда, свою колишню військову структуру на цивільну. А Україна, як учасниця міжнародного безпекового Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ), взяла на себе передбачені ним зобов’язання, що стосуються контролю за ядерними випробуваннями. Відтак саме завдяки ГЦСК передаються відповідні повідомлення до Міжнародного центру даних, що у Відні.   

Втім означення «Центр» у назві ГЦСК вказує лише на дислокацію головного офісу в Городку, де, власне, вся інформація накопичується на спеціальних серверах, а надходить вона сюди з тринадцяти пунктів спостереження, розташованих у різних куточках України. Сім з них – на Житомирщині, родзинкою яких є сейсмічна станція PS-45, споруджена на межі Малинської та Радомишльської громад біля Ворсівки.

Подібних станцій у системі ДВЯЗВ – 50 по всьому світу. Цілковито охоплюючи земну кулю, вони ще й перекривають одна одну, бо для кожної існують так звані «зони тіні», яку сейсмостанція практично «не чує». Для Ворсівської, приміром, – це південноамериканський регіон.

Її номер у світовому реєстрі – якраз 45-й. Притому входить вона до п’ятірки найчутливіших та найдостовірніших. Одне з пояснень цього феномена, як стверджують фахівці, – розташування станції на потужному гранітному щиті. Для Житомирщини – це природне багатство, тому вона беззаперечний сейсмоспостережний лідер в Україні.

Саме граніти є надзвичайно чутливою природною мембраною. Відтак встановлені у їхніх покладах сейсмоприймачі добре фіксують будь-які коливання поверхні Землі. Таких датчиків станція нараховує 24. Кожен із них опущений у 127-міліметрову свердловину (їх 23), ще один – в головній шахті, що сягає 40 метрів углиб.

 

Світлини з мереж.

В залежності від залягання граніту свердловини мають глибину від 19 до 100 метрів. Різне заглиблення також вважається вагомим елементом загальної чутливості. А ще ж охоплюють вони територію майже у 800 квадратних кілометрів на обширах колишніх Радомишльського та Малинського районів.

Так що тут Ворсівка – це теж лише центральна локація і пункт збору, куди надходять сигнали з усіх сейсмоприймачів. І їх фіксація, обробка та аналіз надзвичайно важливі для безпеки не лише окремих держав, а й людства загалом.

Наразі свій важливий внесок у світову безпекову систему роблять фахівці нашого регіону.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 30 серпня 2024 року.